Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Українська діаспора як соціально-культурний феномен. Шляхи виховання нац. самосвідомості учнів





Термін “українська діаспора” охоплює усіх українців, які опинилися за межами історичної батьківщини незалежно з якої причини: розвалу імперій, світових воєн, природних катаклізмів, політичних чи економічних криз, особистих обставин.

Українська діаспора є невід’ємною частиною українського народу держави Україна і творить глобальний український простір.

Умовно поділяється на східну (Росія 4,3 млн, Казахстан 900 тис., Молдова 600 тис., Білорусь 300 тис., Узбекистан 150 тис., Киргизія 100 тис.) і західну (США 2 млн., Канада понад 1 млн, Бразилія та Аргентина по 400 тис., Австралія і Франція по 40 тис., Велика Британія 30 тис., Німеччина 25 тис.).

Частина українців віддавна проживає на територіях, які після II Світової війни увійшли до складу сусідніх з Україною держав (Польща 300 тис., Румунія 100 тис., Словаччина 40 тис. жителів українського походження).

Усього у світі поза межами України проживає приблизно 10 млн людей українського походження.

Поява емігрантів з України сягає сивої давнини.

Історію української еміграції прийнято ділити на чотири хвилі: перша – з останньої чверті Х1Х ст. до початку Першої світової війни; друга – період між двома світовими війнами; третя – період після Другої світової війни; четверта – з часу проголошення незалежності України у 1991році. Проте умови існування еміграцій фундаментально відрізняються: перші три хвилі українські емігранти жили, творили у країнах поселення в умовах бездержавності (за виключенням короткого періоду існування УНР), а так звана четверта хвиля еміграції навпаки має уже свою суверенну державу Україна.
Українська діаспора функціонувала в умовах бездержавності і метою її стосовно батьківщини було сприяти утвердженню незалежності України усіма можливими методами і формами.

Створився неперервний ланцюг державотворення в часі: трудова еміграція – політична еміграція – інтелектуальна еміграція – незалежна Україна.

Діаспора виконувала по меншій мірі два рівновеликі завдання: творила передумови для незалежності України і творила інтелектуальний та духовно-культурний продукт світової цивілізації.

Національна самосвідомість - це інтегративна якість особистості, якій властиві любов до рідної землі, глибоке знання рідної мови, історії, турбота про розвиток літератури, мистецтва, культури свого народу, творче відродження національних традицій і обрядів, активна в них участь, повага до своєї нації й інших народів. До цього фундаментального поняття входить усвідомлення важливої ролі свого народу в історії людства, готовність та уміння сумлінно, творчо працювати на благо Вітчизни, зміцнювати єдність рідного народу, Українську державу і надійно її захищати.

До національної самосвідомості входить глибоке розуміння необхідності побудови демократичної, правової України, сумлінне виконання громадянських обов'язків.

Дослідники вважають, що формування національної самосвідомості передбачає:

- засвоєння школярами своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури);

- прихильність до розбудови національної державності, патріотизм;

- усвідомлення причетності до національно-визвольної боротьби, свого місця і ролі в ній.

До формування у школярів національної самосвідомості входить виховання національних почуттів, поглядів, переконань, ідеалів, ціннісних орієнтацій як найголовніших компонентів світогляду громадянина України.

Водночас з формуванням у школярів національної самосвідомості в них виховуються глибокі патріотичні почуття, пориви, прагнення, що стимулюють пізнавати і берегти матеріальні й духовні цінності, результати праці попередніх поколінь, активно творити нові матеріальні й духовні цінності.

Формування національної самосвідомості передбачає: засвоєння школярами своєї етнічної спільності, національних цінностей; прихильність до розбудови національної державності, патріотизм; усвідомлення причетності до національно-визвольної боротьби, свого місця і ролі в ній.

Головні компоненти системи роботи учителя з проблеми формування національної самосвідомості: виділення певних ідей змісту освіти; створення організаційних, психолого-педагогічних умов; систематизація, інтеграція; застосування нових педагогічних технологій; формування почуттів господаря рідного краю; стимулювання школярів постійно займатися самоосвітою і самовихованням; вивчення результативності своєї роботи.

Одним з найважливіших шляхів формування у школярів національної самосвідомості є різні види трудової діяльності, які передбачають одночасне поглиблення усвідомлення теоретичних аспектів проблеми та її практичної реалізації. Трудова діяльність може бути спрямована, наприклад, на збереження природи рідного краю, підвищення добробуту людей, його естетики.

Цілі і завдання національної системи виховання досягаються насамперед через глибоке і всебічне оволодіння дітьми змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами, засобами: Рідна мова; Родовід; Рідна історія; Краєзнавство; Природа рідного краю; Національна міфологія; Фольклор; Народний календар; Національна символіка; Народні прикмети, вірування; Релігійно виховні традиції; Родинно-побутова культура; Національні традиції, звичаї і обряди; Національна творчість;

 

72. Узагальнена характеристика «Національної програми виховання дітей та учнівськох молоді в Укр.» (2004 р.)

Морально-духовне становлення дітей і учнівської молоді, їх підготовка до активної, творчої, соціально значущої, сповненої особистісного смислу життєдіяльності, є найважливішою складовою розвитку суспільства та держави. Розробка й прийняття Національної програми виховання дітей і учнівської молоді в Україні є важливою і дієвою науковою основою реалізації державної політики у сфері освіти; вона визначає стратегію виховання підростаючого покоління в умовах становлення громадянського суспільства в незалежній Україні. Програму спрямовано на реалізацію соціальної функції виховання - забезпечення наступності духовного і морального досвіду поколінь, підготовки особистості до успішної життєдіяльності. Мета Програми полягає у визначенні сучасних теоретичних засад виховання (мети, принципів, основних напрямів, змісту, технологій), науково-методичних, організаційних, кадрових, інформаційних умов розвитку виховних систем; сприянні підвищенню ефективності виховної діяльності.Метою Програми також є створення організаційних, методичних, кадрових, ресурсних та інших умов, які забезпечують інтенсифікацію виховної діяльності, привертають увагу органів державної влади до виховання особистості в сучасній Україні, сприяють виробленню відповідної політики, підвищенню суспільного статусу виховання в освітніх закладах, оновленню виховних технологій на основі вітчизняних традицій і сучасного світового досвіду, забезпеченню цілісності та різноманітності виховного простору в державі, гармонізації сімейного і суспільного виховання. Програма є стратегічним нормативним документом, який відкриває широкі можливості навчальним закладам різних типів, управлінням освіти різних рівнів для розробки системи заходів, що відповідають культурологічним орієнтаціям, етнічним особливостям, специфіці, профілю й типу організації-розробника і є актуальними в конкретних соціально-економічних умовах регіону.Завдання Програми: - підвищити статус виховання в українському суспільстві та системі освіти; - зміцнити й розвивати виховні функції навчальних закладів, розширити склад суб'єктів виховання, посилити координацію їхніх зусиль; - ефективніше використовувати національні традиції, сучасний педагогічний досвід і дослідження сучасної психолого-педагогічної науки у сфері виховання; - зорієнтувати виховні системи на визнання пріоритету морально-духовного розвитку особистості; - забезпечити взаємодію системи освіти з усіма соціальними інститутами; - підтримувати розвиток регіональних і місцевих систем виховання, що враховують територіальні, соціальні та національні особливості; - розвивати демократичний стиль керівництва виховним процесом; - формувати шанобливе ставлення до зростаючої особистості відповідно до Конвенції ООН про права дитини (995_021); - посилити роль сім'ї у вихованні дітей, зміцнити її взаємодію з навчальними закладами; - забезпечувати науково обґрунтовану допомогу сім'ї у розв'язанні виховних проблем, психолого-педагогічну просвіту батьків; - відродити на нових теоретичних засадах систему позакласного та позашкільного виховання дітей і учнівської молоді; - сприяти розвитку дитячих і молодіжних громадських організацій як центрів самореалізації особистості; - актуалізувати важливість психолого-педагогічної та медико-соціальної реабілітації дітей і учнівської молоді; - спрямувати зусилля на підвищення професійної компетентності педагогів у здійсненні процесу виховання; - окреслити напрями співпраці із засобами масової інформації; - сприяти подальшій демократизації державного управління процесом виховання.

 

Date: 2015-11-13; view: 393; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.005 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию