І. Нації та їх історичні попередники: етно-політичний підхід

Серед великого розмаїття теоретичних підходів до розуміння суті націй, передумов і способів їх формування, можна віднайти немало такого, що об’єднує сучасних дослідників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з ними) інші види спільнот: племена і племінні об’єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного та етно-політичного підходу, є етносом на певній стадії його розвитку і зрілості.

Що ж таке етнос та чим він відрізняється від нації? В перекладі з грецько ї “етнос” означає народ. Як і нація, він належить до стійких спільнот, що уособлюють горизонтальний поділ окремих суспільств і людства в цілому. Мiж тим, коли йдеться про рівень їх консолідованості і політичної суб’єктності, ці спільноти iстотно рiзняться.

Поняття “етнос” вживається для позначення історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури, але зовсім не обов’язково усвідомлюють себе як політичну єдність. Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи — в рамках однієї державності (що додатково сприяє появі і зміцненню спільних рис та формуванню етнічної самосвідомості), у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо і багатьох інших факторів, які на сьогоднішній день ще недостатньо досліджені, формується певний культурний тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики і естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприймаються як “свої”, узвичаєні, “нормальні” форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користуються спільною мовою або близькими мовними діалектами і в більшій або меншій мірі усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези зразка: “ми” – “вони”, “свої” – “чужі”, “звичне, наше, рідне” – “дивацьке, чуже, далеке”.

Процес націогенези (виникнення націй), згідно етнічно-політичного підходу, полягає в тому, що етноси як попередники націй, проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об’єднань в самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. Їх суспільна свідомість поступово “полiтизується”, вони стають учасником полiтичного процесу і трансформуються в нації.

Добрим прикладом ранньої політизації етносу та його руху до перетворення в національну спільноту є період козацьких війн (кінець XVI — XVII ст.) на Україні. Повстання i нацiонально-визвольна вiйна пiд проводом Б. Хмельницького 1648–1654 р.р. засвiдчили, що український народ усвідомлював не лише свою етнічну, а й, почасти, соціально-політичну окремішність. Стаючи полiтичною спiльнотою, він прагнув зберегти свої здобутки в сфері суспільно-політичної творчості, відстояти незалежність у відповідності до принципу “один народ — один політичний устрій”. Саме це й дало підстави П. Меріме назвати Б. Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі^[ii]. Період козацьких війн характеризувався прискоренням процесу націотворення, в разі успішного завершення якого українська нація могла б сформуватись досить рано. Проте пізніше цей процес перервався через внутрішні і зовнішні причини, і остаточно нація сформувалась лише на кінець ХІХ– початок ХХ ст. Її ж етнічне коріння сягає, очевидно, VІ–VІІ ст., а може й більш ранніх часів, а завершення етногенезу (формування українського етносу) припадає на другу половину XІІ столiття.

Формування націй, яке, починаючи з XVIII століття, відбувається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя — системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Модернізація була і є соціальним підгрунтям націогенези, її головним, найзагальніше сформульованим чинником. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація одночасно є продуктом і знаряддям модернізації, а також, як зазначає Р. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму. З цієї точки зору, нація – це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.

У феодальні часи становий поділ суспільства був настільки глибоким, що не дозволяв народу сконсолідуватись у цілісність, яка могла б усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. Мобільність всередині соціальних станів різної етнічної приналежності була, за загальним правилом, більшою, ніж між станами в рамках етносу. Держави створювались за династійним принципом і саме династії мали право об’єднувати та роз’єднувати етноси, і це їх право вкрай рідко ставилось під сумнів суспільною свідомістю. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Французької та Американської революцій кінця ХVІІІ ст., прийшло усвідомлення, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові бар’єри, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними і рівними в правах, такими що мають свої інтереси і здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали інакше дивитися на самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалась через відповідь на питання: чиї ми?, то тепер головними стали питання: хто ми? що нас єднає, чим ми відрізняємося від інших народів? де мають пролягати кордони нашого суспільства? тощо.

Цікавим є погляд О.-І. Бочковського на зміст етно- й націогенези як на “поступове усуспільнення” усіх верств населення. Роль національно активного (і, додамо, політично задіяного) прошарку населення переходить від аристократії до буржуазії (”третього стану”), а потім — до робітництва і селянства. “Модерна нація обіймає всі суспільні шари, з яких складається нарід. Натомість, в народі (тобто етносі — авт.) нація була по черзі репрезентована лише горішніми її верствами від корони й династії до панства і буржуазії. В цьому саме криється ключ до зрозуміння дуалізму в назвах нарід — нація, як і до зрозуміння різниці між модерною нацією і народом”^[iii]. Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту, як держава, говорить про його перехід у нову стадію розвитку — національну.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри: 1. внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези “народ—правителі” і втілився в ідеяхнародного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають громадянське суспільство і націю; 2. зовнішній (етно- або культурно-політичний), пов’язаний з розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Структурно, з точки зору її складників, нація є громадянське суспільство плюс національна (тобто створена культурно спорідненим народом) держава. Функціонально, тобто з точки зорувиконуваних спільнотою соціальних ролей, нація є форма і наслідок соціально-політичної мобілізації в нові часи, суб’єкт політичного процесу, захисник інтересів і архітектор майбутнього певного суспільства.

На початкових етапах існування нація може мати свою державнiсть, а може й не мати її. В політичному житті вона може бути репрезентована полiтичними партiями, суспiльно-полiтичними рухами та iншими недержавними iнституцiями. Але на вiдмiну вiд етносу — явища культурологiчного, нацiя завжди є спiльнотою полiтичною, формування якої, як зазначає Богдан Кравченко, є водночас процесом зростання її внутрiшньої солiдарностi, встановлення чимраз ефективнішого контролю спільноти за поведiнкою її членiв. І якщо члени спільноти пiдкоряються вимогам згуртованостi i поділяють прихильність до групових символів, то група досягає статусу нацiї. Іншими словами, нація — це етно-політична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

^[i] Обгрунтування вирішальної ролі націй в історичному процесі в нову добу дається у працях професора Гарвардського університету (США) Романа Шпорлюка: R. Szporluk. Communism and Nationalism. Karl Marx versus Friedrich List. — New York, Oxford, 1991; Р. Шпорлюк. Українське національне відродження в контексті Європейської історії кінця XVIII — початку XIX ст. // Україна. Наука і культура. Вип. 25. — К., 1991. С. 159–167.

4 Національні рухи в Індії та Китаї

У національної буржуазії Індії була своя політична партія — Індійський Національний Конгрес (ІНК), створена ще в 1885 р. Але серед її членів не було єдності думок. Якщо помірковані діячі партії погоджувалися на самоврядування в рамках Британської імперії, то радикально налаштовані виступали за повну незалежність країни.

Приводом до активізації національно-визвольного руху стало рішення віце-короля Дж. Керзона про поділ на дві частини Бенгалії — однієї з найбільш багатих і квітучих провінцій. Це означало розкол єдиного народу.

У відповідь на ці дії колоніальної адміністрації по усій країні розпочався рух «свадеші» (бойкот англійських товарів з метою розвитку місцевої промисловості). У 1907 р. він переріс у рух «свараджі» (самоврядування). Страйки, мітинги, демонстрації проходили в Бенгалії, Пенджабі, Мадрасі та інших провінціях Індії.

Кульмінацією боротьби став загальний політичний страйк робітників Бомбея в липні 1908 р. на підтримку Б. Г. Тилака, лідера лівого крила Національного конгресу, якого англійці засудили на 6 років тюремного ув’язнення за антибританську діяльність. Бомбейський страйк і підйом національно-визвольного руху примусили колоніальні власті піти на поступки: збільшилося представництво місцевого населення в дорадчих органах влади як у центрі, так і на місцях. У 1911 р. новий віце-король Хардинг скасував рішення про поділ Бенгалії й переніс столицю з Калькутти до Делі.

Запитання

1. Якою бачили подальшу долю Індії представники національної буржуазії?

2. Які події стали приводом до розгортання національно-визвольної боротьби в Індії?

3. У чому полягав зміст рухів «свадеші» та «свараджі»?

4. Які наслідки для Індії мав національний рух початку ХХ ст.?

Робота з картою

1. Покажіть провінції, охоплені заворушеннями у 1907 р.

2. Де і коли відбувся загальний політичний страйк?

3. Назвіть місто, де перебувала столиця Індії до і після 1911 р.

Особливості модернізаційних процесів у Японії

У ч и т е л ь.

На відміну від Індії та Китаю, Японія вступила у ХХ ст. сильною та доволі стабільною країною. Особливістю економічного підйому на початку ХХ ст. був ряд реформ, що розпочалися в період правління імператора Муцухіто — «доба Мейдзі».

Імператор Мейдзі поставив перед собою завдання європеїзувати Японію. Для цього було проведено ряд заходів:

• проголошено загальну рівність всього населення;

• проголошено свободу релігії;

• запроваджено обов’язкову освіту спочатку французького, а згодом німецького типу;

• запроваджено загальну військову повинність, нову армію було організовано на прусський манер, а флот — на англійський;

• студенти отримали можливість навчатися у західноєвропейських університетах;

• велика увага приділялася розвиткові легкої промисловості.

Велике значення для посилення патріотичних настроїв у країні мала перемога Японії у російсько-японській війні 1904–1905 рр. та приєднання Кореї у 1910 р.

Серед азійських країн Японія була першою та єдиною країною, що самостійно стала на шлях капіталістичного розвитку. Своєрідність розвитку Японії полягала в значному гальмуванні процессу феодальними пережитками.

У Японії перехід до монополістичного капіталізму збігся з епохою промислового перевороту. Перші монополії тут виникли вже на ранньому етапі розвитку промислового капіталізму: у 1880 р. було створено паперову компанію з виробництва та продажу паперу; у 1882 р. виникло об’єднання пароплавного і транспортного суднобудування; на концерн перетворилися компанії Міцуї та Міцубісі (транспорт і транспортне машинобудування).

Напівфеодальний характер управління японським суспільством дав змогу перекласти на трудящих усі витрати на модернізацію країни. Експлуатація тут досягла надзвичайно високого рівня: неймовірно низька заробітна плата і найбільш тривалий робочий день (15–18 год). Кількість робітників у 1914 р. становила 1 млн осіб. Широко застосовувалася праця дітей, робочий день яких не відрізнявся від робочого дня дорослих, а заробіток був у 10 разів нижчим. У промисловості зберігалися феодальні пережитки (фізичне покарання робітників та ін.).

На початку XX ст. Японія залишалась аграрною країною: 2/3 їїнаселення працювало в сільському господарстві, розвиток капіталістичних відносин на селі пішов прусським шляхом. Це призвело до посилення процесу пауперизації селян. На селі переважали кабальні умови земельної оренди (орендна плата часом становила 65–70 % урожаю, орендар повинен був ще й відробляти на землі поміщика). У землеробстві використовувалася застаріла техніка (заступи й сапи). Слаборозвиненим було також тваринництво. Дуже вузьким був внутрішній ринок Японії. Тому в 70–90-х роках XIX ст. японська буржуазія і поміщики виявляли підвищений інтерес до опанування зовнішніх ринків. В особі самураїв країна отримала готовий мілітаристський авангард. У 70-ті роки XIX ст. почалася експансія Японії на Далекому Сході. Японський капіталізм із самого початку набув специфічних ознак воєнно-феодального імперіалізму. Це означало панування в економічному житті монополій, яке поєднувалося із засиллям мілітаристських клік, яких підтримували поміщики.

Незважаючи на такі суперечності, перетворення Японії на централізовану державу відбувалося високими темпами. Зі слабкої відсталої феодальної країни вона перетворилася на велику державу на Азійському континенті, ставши прикладом для інших азійських країн, які залишилися в становищі колоній або напівколоній.

Створення економічного потенціалу. Для подальшого економічного розвитку Японії важливе значення мала перемога в японо-китайській війні 1894–1895 pp. Отримана від Китаю контрибуція, пограбування Китаю та Кореї стали додатковим джерелом капіталу для японської економіки. Загальна сума капіталу, який інвестувався в господарство країни, з 1894 по 1903 р. зросла у 3,5 раза і склала 887,6 млн єн (1894 р. — 249,8 млн єн). Капіталовкладення

спрямовувалися насамперед у промисловість і на транспорт, проте, як і раніше, текстильна промисловість залишалась провідною галуззю країни. Обсяг виробленої на ткацьких підприємствах продукції в 1894–1898 pp. зріс більш ніж у 2 рази.

Прискорений розвиток гірничорудної та видобувної промисловості (зріс видобуток вугілля, нафти, залізної руди та ін.) створив більш сприятливі умови для розвитку важкої промисловості — їй з кінця 90-х років XIX ст. в Японії приділяли особливу увагу. Передусім інвестували металургію машинобудування. З 1896 по 1904 р. японський уряд витратив на металургійну промисловість 19 млрд єн, що сприяло задоволенню внутрішніх потреб країни в чавуні на 60, а сталі — на 40 %.

Найбільш розвиненою серед машинобудівних галузей було суднобудування. Це пояснюється як острівним положенням країни, так і новими планами підготовки до війни. Із 1893 р. японський уряд надав приватним суднобудівним компаніям субсидію на суму 1,6 млн єн. Проте на японських корабельнях будували лише малотоннажні судна, тому всі великі кораблі замовляли за кордоном.

Розвиток залізничного транспорту поклав початок становленню залізничного машинобудування. Уже 1896 р. почалося спорудження паровозо- та вагонобудівних заводів в Осако і Нагої.

У 1897 р. було введено в експлуатацію завод гірничого машинобудування у Фукуоке та інші підприємства важкої промисловості, зокрема ті, що випускали токарні верстати, електродвигуни. Розвивалися нові галузі промисловості — хімічна та електротехнічна. До 1904 р. нараховувалося 560 машинобудівних заводів, 1 153 хімічних підприємства, 322 підприємства газової та електропромисловості.

Концентрація і монополізація. Збільшення підприємств промисловості супроводжувалося подальшою концентрацією виробництва, зміною структури японського експорту — від експорту сировини до промислово розвинених країн країна перейшла до експорту готових виробів до Китаю і Кореї. За умов низького рівня капіталістичних відносин всередині країни Японія почала вивозити капітал до Китаю, Кореї і Тайваню, де робоча сила була дешевшою.

Поштовхом до подальшої монополізації стали фінансова криза 1897–1898 pp. і світова криза перевиробництва 1900–1903 pp. Монополізація виробництва в Японії мала певні особливості.

По-перше, японські монополії одразу ж склались як фінансово-промислові групи, що пояснювалося державним характером японського капіталізму: тут швидше сформувався державно-монополістичний капіталізм.

По-друге, процес монополізації в Японії не обмежувався монополізацією

якоїсь галузі виробництва або збуту якогось одного товару, а поширювався в різних напрямах. Пояснення цьому — хронічна нестача капіталу. За такого характеру монополізації послаблювалася концентрація, до того ж фабричні товари, наприклад у текстильній промисловості, в якій переважали дрібні мануфактури, забезпечували стійкий прибуток і без контролю над усім ринком.

У господарському житті країни вже з другої половини 90-х років провідну роль почали відігравати великі капіталістичні компанії (сімейні фірми закритого типу або на акціонерних засадах).

У 1903 р. їхня частка з оплаченим капіталом від 100 тис. єн і більше становила 89,1 % загальної суми капіталу, який інвестувався в економіку країни. До початку XX ст. монополістичні об’єднання з’явилися в легкій промисловості: картелі — у текстильній, тютюновій, борошномельній та в інших галузях. Провідне місце у важкій промисловості посіли великі приватні компанії «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзіта» і державні підприємства. Будівництво державних підприємств сприяло збагаченню великого капіталу. Надаючи уряду засоби для спорудження підприємств шляхом підписки на державні позики, великий капітал одержував високі відсотки під час будівництва, а після його завершення уряд передавав підприємства одне за одним за безцінь тим самим великим підприємцям. Незважаючи на значну частку державних підприємств, у важкій промисловості зміцнювалися позиції приватного капіталу.

Великі монополісти — «Міцуї» і «Міцубісі» — посіли панівне становище у вугільній галузі. Цьому передувала запекла конкурентна боротьба, яка особливо загострилась у роки російсько-японської війни. Великий капітал відігравав провідну роль не тільки у видобувній промисловості та суднобудуванні, а й у переробній промисловості. Наприклад, електротехнічна компанія «Сібаура», яка перебувала під контролем «Міцуї», була провідним підприємством галузі і мала фактичну монополію. Концерн «Сумітомо» володів найбільшим у країні мідеплавильним заводом. На початку XX ст. було створено картельні об’єднання в цементній, годинниковій, нафтовій промисловості. Створений у 1904 р. на основі двох великих нафтових компаній синдикат протистояв тиску американської компанії «Стандарт ойл». Кілька великих монополістичних об’єднань посіли провідне місце в залізничному транспорті й морському судноплавстві.

Мілітаризація виробництва. Після перемоги у війні з Китаєм для розширення колоніальних володінь на Азіатському материку Японія прийняла програму розвитку на 10 років. Вона передбачала створення галузей важкої, переважно військової промисловості, реорганізацію й розширення збройних сил. У зв’язку з цим розвиток японської промисловості почав набувати однобічного характеру. Військові галузі поступово посіли панівне становище у важкій промисловості. У 1900 р. військові заводи й арсенали становили 40 % усіх державних підприємств, на яких було зосереджено 54 % робітників із числа тих, хто працював на державних підприємствах, і вироблялося 74 % всіх двигунів, які застосовували в промисловості країни.

Під час російсько-японської війни 1904–1905 pp. усю економіку країни було поставлено на воєнні рейки. Поширювалися внутрішні позики, у тому числі й примусові. Із 3 до 17 % зріс земельний податок. І до того мізерна реальна заробітна плата знизилася ще на 20 %. Згортання цивільних галузей призвело до зростання безробіття. Скоротилися посівні площі. Зросла зовнішня заборгованість, за рахунок якої покривали 60 % воєнних витрат. Японія, перемігши у цій війні, захопила Південну Маньчжурію, а також Південний Сахалін. Провідні японські монополії намагалися монополізувати внутрішній ринок цих територій. Частка японських товарів в імпорті Кореї і Маньчжурії становила відповідно 74 і 60 %.

Створювалися спеціальні колоніальні банки. У 1908 р. було створено напівдержавний концерн, який розпочав будівництво Південно-Маньчжурської залізниці. Японські інвестиції в ці країни з 1900 до 1914 р. збільшилися з 1 млн до 220 млн дол.

Розширення ринку збуту за рахунок економічної експансії зумовило зростання промислового виробництва Японії. Піднялася хвиля засновництва, і капітали стали більш рівномірно розподілятися між важкою та легкою промисловістями. Концентрація капіталу, що посилилась у цей час, почала обганяти концентрацію виробництва. На початку Першої світової війни 0,4 % всіх компаній володіли 38 % сукупного капіталу країни.

Після криз кінця XIX — початку XX ст. розпочалася активна централізація банківської системи. Японський уряд з урахуванням досвіду законодавства інших країн ухвалив закони, які сприяли укрупненню банків. У 1896 р. для прискорення укрупнення банків було ухвалено спеціальний закон про об’єднання дрібних банків. Із 1901 р. за розпорядженням уряду дозволялося відкривати новий банк лише за наявності акціонерного капіталу на суму не менш ніж 500 тис. єн. На початку XX ст. провідні позиції в економіці посіли п’ять найбільших банків — «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда», «Даїті». Під час війни з Росією та після її завершення провідним банком країни став Банк Японії (заснований у 1882 p.), в якому зосередилась основна частина фінансових засобів. Інвестиції в промислові підприємства він здійснював посередницьким шляхом через різні банки. Перевага у фінансуванні наддавалась стратегічним галузям.

Особливістю фінансово-банківської системи Японії було те, що до неї входили громадські фінансові установи, наприклад Бюро вкладів (Трастове фондове бюро) і Цінова заощаджувальна система.

Більш пізній вступ Японії на шлях капіталістичного розвитку дав змогу розвивати виробництво на основі передової зарубіжної техніки та нових організаційних форм. В умовах існування великого числа дрібних підприємств нові підприємства одразу ж опинялися в монопольному становищі в тих галузях, в яких вони працювали.

Зміцнюючи свої позиції та об’єднуючись, вони сприяли виникненню картелів і синдикатів у таких галузях, як цукрова, цементна, вугільна, виробництво залізничного обладнання. Старі монополії Міцуї та Міцубісі перетворилися на концерни на чолі з холдинг-компаніями.

Попри все, на початку XX ст. Японія залишилася сільськогосподарською країною. Частка промислового виробництва досягла лише 40 %. Подолати сировинну спеціалізацію своєї економіки Японія змогла завдяки послідовній реалізації національної стратегії розвитку, ефективним інституціональним реформам, форсованому спрямуванню інвестицій у найбільш передові галузі виробництва і комунікацію, а також в освіту, науку та культуру.

5 Особливості модернізацій них процесів в Японії

Упродовж двох століть Японія залишалася закритою для всіх зовнішніх контактів із західними країнами. Усі спроби налагодити торгівлю з Японією рішуче нею відкидалися. Проте в середині XIX ст. японці все ж поступилися й відкрили свої порти для американських і європейських торгових суден, а також для іноземних інвестицій.

Рішучі реформи в останній чверті XIX ст. (реформи Мейдзі) перетворили Японію з феодальної у високоіндустріальну й військово потужну країну. У країні була створена оригінальна економічна модель, у якій органічно поєднувалися західні економічні ринкові елементи з традиційними японськими. Відносини між роботодавцем і працівником будувалися на засадах патерналізму.

Імператор Мацу-хіто. У 1889 р. імператор «подарував» країні конституцію. Підданим було дозволено користуватися демократичними свободами «в межах, установлених законами». Верхня палата парламенту складалася зі знаті й осіб, призначених

імператором, а нижня обиралася. Проте виборчі права були надані лише 1 % населення.

Ухвалені парламентом закони могли набути чинності лише після затвердження їх імператором. Уряд, який складався з цивільних і військових чиновників, призначався імператором, і вони відповідали тільки перед ним.

На парламентських виборах ліберальні партії незмінно здобували більшість місць у нижній палаті. Щоб розколоти опозицію й полегшити впровадження свого курсу, імператор почав включати представників цих партій до уряду. Хоч ліберали протестували проти посилення впливу військових, насправді вони на початку XX ст. дедалі ширше спів працювали з оточенням імператора.

Японські лідери направили місії по всьому світу, щоб оволодіти секретом успіху західних країн. До Японії запрошувалися американські й західноєвропейські спеціалісти, нові японські правителі наслідували західні способи господарювання. Країна прискорено переозброювалася й з нею змушені були рахуватися в Тихоокеанському регіоні. Особлива увага приділялася важкій промисловості, найперше металургії, будівництву військових кораблів та залізниць. Японський флот був перебудований за зразком флоту Великої Британії, а сухопутна армія - Німеччини. Школи облаштовувалися на манер німецьких та французьких, а банківська справа і ведення бізнесу запозичувалися в американців.

У культурному житті японців реформи проявилися у створенні на західний манер музеїв і мистецьких академій, у яких студентів готували європейській техніці малюнка, живопису й скульптури. У японське суспільство, віддане національним традиціям, стала проникати західна мода. При цьому залишалося чимало митців, як старшого віку, так і молодих, які вже народилися в епоху Мейдзі. Вони ставили під сумнів доцільність переймання західного способу життя й продовжували працювати в рамках традиційної японської культури.

Японія активно вивозила капітал за кордон. Але було б неправильно вважати, що японський імперіалізм шукав можливості вивезти капітал за кордон тому, що в самій країні він був надлишковий. Якраз навпаки -відсталість Японії змушувала її вивозити капітал за кордон і створювати величезну імперію. Коли свої колонії створювали Велика Британія і Франція, то вони на той час уже були індустріальними країнами. Японія ж була в іншій ситуації - вона намагалася зменшити розрив з індустріальними країнами саме через колоніальні загарбання, оскільки не мала сировинної бази.

До 1900 р. Японія здійснила великий стрибок у своєму розвитку. Відтепер іноземна допомога їй вже була не потрібна. Щоб завершити перетворення країни в сучасну державу, залишалося прийняти конституцію й утвердити основні засади парламентаризму. Разом з тим Японія мала власні традиції і створений нею демократичний устрій мало нагадував західні взірці. Японський парламент працював лише три місяці на рік і не відігравав значущої ролі в політичному житті держави. Реальна влада насправді належала імператору, його радникам та військо вим. Останні мали великий вплив на політику й налаштовували націю на зовнішні завоювання.

На початку XX ст. в Японії завершився промисловий переворот. Біль ша частина багатств потрапила до рук монополій (концерни «Му-ції», «Міцубісі»), що панували в промисловості й морському транспорті. З монополістами були тісно пов’язані найвищі державні й військові посадові особи. Японський капіталізм мав військово-феодальний характер - планування фінансової олігархії перепліталося з пережитками феодалізму й сприяло мілітаризації економіки країни та зростанню ролі армії.

Темпи економічного зростання Японії перевищили аналогічні показники будь-якої великої держави. І хоча Країні Вранішнього Сонця доводилося починати з украй низького, середньовічного рівня, Японія продемонструвала здатність, завдяки згуртованості японського народу, притаманній йому дисципліні й патріотизму, максимально ефективно використовувати досить обмежені природні ресурси.

У 1904 р. з модернізованою Японією зіштовхнулася Росія в ході війни на Далекому Сході. У результаті російсько-японської війни Токіо увійшло до числа світових столиць. Думку нової великої держави вже не можна було ігнорувати. Піднесення США і Японії означало, що Європа вже не може, як раніше, бути єдиним центром світової політики.

6 Загальна характеристика процесів в країнах Латинської Америки

1. Особливості економічних і політичних процесів у регіоні

Латинська Америка — це та частина Північної, Центральної та Південної Америки, що лежить на південь від кордону між США і Мексикою. Назву цей регіон світу отримав через панування там іспанської та португальської мов, які виникли на основі стародавньої латинської мови.

У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій половині ХІХ ст., склалися своєрідні політичні відносини, значною мірою успадковані від колоніального минулого.

Домінуюче становище у політичному житті посідали різні угруповання латифундистів — нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців) та негрів-рабів (рабство у деяких країнах існувало до кінця XІX ст.). Латифундії ставали центрами життя цих країн.

Після здобуття незалежності ці країни‚ крім Бразилії (імперія), було проголошено республіками, повнота влади в них належала вождям, які спиралися на армію і деякі угруповання латифундистів. При цьому в країнах формально зберігалися конституції, представницькі органи, імітувалося проведення виборів.

Панування латифундій визначало переважно аграрний характер розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинених держав — спершу Англії, а згодом — Німеччини і США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами та були основними ринками збуту для їхньої продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м’яса і зерна, у Бразилії та Колумбії — кави, на Кубі — цукру й тютюну, в Центральноамериканських країнах — тропічних фруктів, що дало підставу назвати останні "банановими республіками".

Поєднання політичного суверенітету і економічної залежності стало важливою особливістю розвитку країн регіону.

Наприкінці XІX ст. у країнах Латинської Америки почала розвиватися промисловість, переважно гірничодобувна і з переробки сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу.

Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської Америки, проте мала для їхнього розвитку суттєві наслідки. Ріст споживання сільськогосподарської продукції та сировини у воюючих державах привів до зростання ціни на цю продукцію. Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, що були використані для розвитку промисловості. У країнах формувалися національний капітал і робітничий клас, які на повен голос заявили про свої права. Відтак до невирішеного аграрного питання долучилися проблеми‚ притаманні промислово розвиненим країнам. Війна також привела до згортання капіталовкладень європейських держав, із чого негайно скористалися США. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, який став власністю США, виросли політична вага і вплив Сполучених Штатів.

Важливою політичною подією 1930-х років стала революція на Кубі (1933-1934 рр.). В результаті якої було повалено диктатуру Мачадо і проведено цілий ряд демократичних і соціальних реформ, обмежено вплив іноземного капіталу, ініциатором яким був Антоніо Гітерас. Але реформи не були доведені до кінця. В результаті перевороту сержанта Ф.Батісти, до влади у країні прийшлм праві сили. Проте вони не наважилися ліквідувати завоювання революції і в 1940 р. на Кубі була прийнята нова демократична конституція, в якійбули закріплені соціальні гарантії і необхідність проведення аграрної реформи.

Період 1920-1930 рр. позначився і декількома міждержавними конфліктами, які були зумовлені невизначеністю кордонів у важкодоступних регіонах. Такі конфлікти мали місце між Перу і Еквадором, Перу і Колумбією, Перу і Чілі, Чілі і Болівією, Парагваєм і Болівією. Найбільш серйозними стали збройні конфлікти між Перу і Колумбією – Летісійська війна (1932-1934 рр.), в якій Перу зазнала поразку, та між Болівією і Парагваєм – Війна Чако (1928-1929, 1932-1935 рр.) Свою назву війна бере від пустельного району на кордоні двох держав, де були знайдені поклади нафти. Болівія, яка ретельно підготувалася до війни, так і не змогла здолати Парагвай, втратила нафтоносний район і не отримала річкового шляху для виходу до Атлантичного океану.

Парагвайські війська долають пустельну місцевістьв районі Гранд Чако

2. Реформи 20–30-х рр. Боротьба за економічну незалежність

У 20-30-х рр. у країнах Латинської Америки стало популярним гасло зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших держав, що спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті ХХ ст. було проведено в Аргентині та Мексиці.

Так, в Аргентині президент Іпполіто Ірігойєн (1916-1922, 1928-1930 рр.) дозволив діяльність профспілок, увів 8-годинний робочий день і двотижневу оплачувану відпустку. Було проведено земельну реформу, згідно з якою селянам передавалось із державного фонду 8 млн га землі та захищалися права орендаторів. Але ці реформи були перервані переворотом генерала Ф.Урібуру, що правив з 1930 по 1932 р.

Генерал Ф.Урібуру

У Мексиці внаслідок революції 1910-1917 рр. до влади до­ступилася нова політична еліта. 1 травня 1917 р. було прийнято одну з найбільш демократичних на той час конституцій. Вона закріплювала за нацією права на землю та її надра, зобов’язувала повернути селянам усі захоплені в них землі, а також наділити їх землею з державного фонду. Крім того, кожний штат установлював максимум землеволодіння, а надлишки викуповувались і розпо­ділялися між селянами. Конституція визнавала права профспілок, установлювала 8-годинний робочий день. Початкова освіта стала обов’язковою та безплатною. Мексика проголошувалася демократичною президентською федеративною республікою.

Ще одним поштовхом до таких перетворень стала економічна криза 1929-1932 рр. Вона сильно вдарила по економіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Почалося нове піднесення антиімперіалістичного руху (значною мірою антиамериканського та антианглійського), що привело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією, які суперничали зі США та Англією. Але головною метою урядів Латинської Америки був пошук виходів із скрутного становища.

Країни Латинської Америки взялися до індустріалізації, яка мала, на їх думку, компенсувати неможливість імпорту машин та обладнання з промислово розвинених країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталові надавалися всілякі пільги. Держава почала вкладати кошти у розвиток промисловості, що привело до виникнення державного сектора економіки. Робилися спроби змінити структуру експорту, щоби зменшити його залежність тільки від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії було націоналізовано нафтодобувну промисловість.

Отже, у Латинській Америці, як і в країнах Заходу, криза привела до посилення державного регулювання економікою. Але форми проведення перетворень були різними. У Бразилії з ініціативою проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930-1945 рр.). Він установив режим особистої влади і в перші роки свого правління симпатизував фашизмові, намагаючись в усьому бути схожим на Муссоліні, але під час війни кардинально змінив погляди і навіть відправив воювати на боці Антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

Ж.Варгас

За роки правління Ж.Варгаса у Бразилії було здійснено індустріалізацію, введено протекціоністські митні податки, розвідано й розпочато експлуатацію природних родовищ (боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювалися нові землі. У соціальній сфері запроваджено страхування і трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день, визначено розмір мінімальної заробітної плати, пенсій і відпусток тощо. Значні кошти спрямовувалися на розвиток освіти і культури.

В Аргентині курс на імпортзамінну індустріалізацію здіснювався в умовах воєнної диктатури. Проте економічної незалежності країни не вдалося досягнути, хоча Аргентина і стала аграрно-індустріальною країною.

У Чилі схожі реформи провів уряд Народного фронту на чолі з президентом Агірре Серда.

А.Серда

Найбільш ґрунтовні перетворення здійснив у Мексиці президент Ласаро Карденас (1934-1940 рр.). За часи його правління було покінчено з пануванням латифундій, націоналізовано залізниці та нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій.

Л.Карденас

3. США і Латинська Америка

З кінця ХІХ ст., особливо після американо-іспанської війни 1898 р., щодо країн Латинської Америки США безсоромно застосовували політику „великого дрючка”, „дипломатію канонерок” та „дипломатію долара”. Американські війська неодноразово здійснювали збройні агресії проти країн регіону. Майже всі країни Латинської Америки відчули на собі присутність американських військ. Американські монополії безсоромно грабували природні ресурси (нафта, мідь, олово, деревина тоощ). У деяких країнах політичне життя цілковито оберталось навколо представництва якоїсь могутньої американської компанії. Так, „Юнайт фрутс” повністю панувала в Центральній Америці. Кубу. Пуерто-Ріко США взагалі фактчно перетворили на свої колонії.

Прибуття американської допомоги. Картина

Посилення антизахідних, особливо антиамериканських, настроїв змусило США скоригувати їхню політику в Латинській Америці. Президент Рузвельт заявив, що США проводитимуть політику "доброго сусіда" і не здійснюватимуть інтервенції (у 1933 р. США вивели свої війська з Нікарагуа). США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва на основі рівності. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії в Латинській Америці, створила умови для участі країн Латинської Америки у Другій світовій війні на боці Антигітлерівської коаліції (19 країн регіону оголосили війну Японії, Італії, Німеччині та стали членами Організації Об’єднаних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія та Мексика.

Документи, матеріали

Шестирічний план у Мексиці, грудень 1933 р.

(Витяг)

Шестирічний план стає яскравим виразом нашого економічного націоналізму,який, будучи політикою самооборони, має завоювати для нас тверде міжнародне становище на міцній ідеологічній, моральній та гуманній основі, зі збереженням економічної незалежності.

Особливо повинні бути вирізнені ті аспекти плану, які спрямовані на встановлення соціальної справедливості та будівництво нової економіки в царині сільського господарства, на захист прав нових землевласників і на створення нової системи організованого сільського господарства. Ці рішення мають певну мету — започаткувати процес переселення людей з міста до села.

З метою захисту наших майбутніх поколінь від сум’яття, що його вносять у свідомість дітей у початкових школах священики та їхні агенти, шестирічний план остаточно визначає ту орієнтацію, якої слід дотримуватися в системі початкової освіти, а також сукупність заходів для здійснення цього завдання.

Не менш важливі положення, що визначають дію уряду у сфері праці протягом того шестиріччя, яке охоплює план.

Вони будуть рішуче спрямовані на захист і розвиток профспілкової організації найманих робітників…

Сільське господарство і його розвиток. Аграрне питання

У зв’язку з цим роздача й повернення земель і вод триватимуть аж до повного задоволення потреб сільського населення Мексиканської республіки…

І. Розділ латифундій…здійснюється або добровільно власниками цієї нерухомості,або через ненасильну експропріацію, передбачену тим самим конституційним положенням.

ІІ. Перерозподіл сільського населення завдяки виявленню нових сільськогосподарських районів, у яких можуть бути розміщені надлишки населення, що не отримали з якоїсь причини в місці свого попереднього проживання землі й води стільки, щоб задовольнити свої потреби.