Сучасна цивілізація і християнська етика

Наша епоха – час цивілізаційних конфліктів, коли протистоять не якісь політичні інтереси різних угрупувань та націй, а способи життя. Сьогодні ми всіма силами прагнемо наблизитися до західного його варіанту в усіх без винятку галузях. Схожістю до західних оцінок ми міряємо свої успіхи, правильність обраних рішень. При цьому враховується майже все, крім того духовного фундаменту, на який лягатимуть результати. Разом з тим, не співвідносячи саме з духовною традицією бажані зміни, ми приречені поступово деградувати від homo sapiens до homo economicus, від homo spiritualis (людини духовної) до homo usurpator (людини споживацької).

Повноцінний діалог із західною культурою потребує точного визначення своїх духовних якостей та особливостей. При цьому варто усвідомлювати внутрішні мотиви такого діалогу, і в першу чергу те, що західна культура «несе десакралізацію людського життя, його максимальну секуляризацію, жертвуючи заради матеріального раю на землі, всіма духовними цінностями». Прикладом є знаменитий девіз Скарлет з роману «Віднесені вітром»: «Я піду на все, що завгодно, але не буду голодувати». Тобто, можна – все, аби не голодувати. Такою є «американська мрія», подібна до вовка в овечій шкурі з написом: «Дозволено все, що не заборонено». З точки зору християнської аксіологічної вертикалі – це одна з найстрашніших, звабливих і розбещуючих формул, які тільки знає людина.

Примат інтересу до матеріального неминуче призводить до переваги споживацьких мірок і, відповідно, до перетворення будь-якого культурного об’єкта на річ-товар, а людини – на споживача. Той, хто купує, гідний свого товару. Гідність людини починає оцінюватися її здатністю бути споживачем. Процес споживання трактується як природний алгоритм людського життя, а речі – як засіб здійснення і ствердження особистості. Таким чином, людина поступово перетворюється на річ, тотожну іншим у списку «товарів». Вертикаль «людського виміру» знижується, чільне місце посідають кількісні покажчики культури, їх зовнішня різноманітність.

Те, що українська національна культура ґрунтується на православних засадах, обумовило домінування в ній ідеалу – того, чого немає в світі, але що існує в ідеальній реальності, тобто онтологічний зразок, відповідати якому може лише перетворена (преображена) реальність. За таких умов, алгоритмом людського життя виступає потреба людини бути кращою за саму себе. Це прагнення до ідеалу, у християнських термінах, має назву – «совість». У споживацькій цивілізації вона знецінюється.

Рухаючись у певному напрямі «культурного простору», безперечно, необхідно перш за все шукати спільне. Проте, варто уявляти і принципові розбіжності між культурами, а вони лежать у сакральній площині: вся решта відмінностей обумовлюється ними. Зокрема, різниця у ставленні людини до Бога, до природи, суспільства, інших людей, у розумінні свого місця в світі, мети власного існування. Так, християнський Захід орієнтований на Різдво, а християнський Схід – на Пасху. Різдво – це момент втілення Бога, Пасха – подія, коли Бог не тільки жертвує Собою заради людини, але й закликає її взяти свій хрест і йди за Ним, стати подібною до Нього. Тут дві різні точки відліку, і дві різних перспективи. В одній – головне те, що Бог став подібним до людини (це дещо лестить самолюбству, виправдовує і стверджує самодостатність людського «я»), а в іншій – те, що Бог спрямував людину до наслідування Йому. Початок відліку в одній системі є моє «я», в іншій – Бог. Тому західне християнство орієнтоване на людину натуральну, таку, якою вона є, східне – на людину, якою вона має бути, тобто на ту, якою її задумав Бог, інакше кажучи, на співвіднесений з Христом ідеал людини.

Така ключова відмінність пояснює специфіку ментального, душевного і духовного устрою людей різних духовних традицій, своєрідність у ставленні до одних і тих же речей, наприклад, до правових цінностей. Права людини вважаються одним з найвищих досягнень західної культури. Їх основний смисловий мотив – «я нічим нікому не зобов’язаний». За умов подібної інтерпретації, категорія «права» висувається як зовнішня по відношенню до особистості. Внутрішні обов’язки тут не враховуються.

У вітчизняній культурі переважну роль відіграє обов’язок – внутрішня цінність, яка забезпечується самою особистістю. Жодні права не можуть здійснитись без виконання обов’язків, у першу чергу – заповідей. Там, де вони не виконуються, права надзвичайно умовні, за них завжди точиться активна зовнішня боротьба, що, зазвичай, закінчується встановленням «диктатури прав людини», яка не є кращою, ніж будь-яка інша диктатура. Тому досконалість людських стосунків у західній культурі визначається вмінням не втручатися в чуже життя і не впускати у своє, підтримувати відносини поверхово. Натомість особливість спілкування людей східно-християнської культури полягає у постійному прагненні до відвертості, у потребі заглиблюватися в найменші дрібниці життя інших, глибоко співчувати їм.

У кожному разі є свої «за» й «проти», однак, цікаво, що Ф.Ніцше, філософія якого суттєво вплинула на формування світогляду в ХХ столітті, одного разу зазначив, що обміняв би усе щастя Заходу, на можливість бути на російський зразок сумним. Тут йдеться по суті про смуток, типовий для людини православної духовної традиції, який виникає в результаті розуміння власної недосконалості і недосконалості світу. Причина цієї недосконалості приховується у зневазі до зобов’язань по відношенню до Бога та ближнього, у нехтуванні ними. Звідси – й глибина переживання власної недосконалості та співстраждання: адже, «усі винні в усьому» і «я зобов’язаний усім», а не – «ніхто ні в чому не винен» і «усі зобов’язані мені».

У загально гуманітарному плані західна християнська культура спрямована до успіхів цивілізації, як сфери матеріальної, а східно-християнська – до власне культури, як сфери духовної. Духовна культура – це обробка людської душі, а матеріальна цивілізація – вдосконалення умов людського існування, його зручностей. У православній культурі «земні параметри» занижені, тому що будь-які матеріальні втіхи (ситість, багатство, сила, слава, успіх, індивідуальна та інша свобода), не знаходили місця у ціннісній системі, пов’язаній з християнським ідеалом. Ідеалом було праведне життя і у максимумі – святість. І хоча у реальному житті православні люди так само, як інші, грішили, чинили страшні неподобства, жадали земних, насолод, – невідповідність ідеалу праведності і святості усвідомлювалась як гріх і вина. Нормою був ідеал. Тому принцип «страждання по совісті» став головним у моралі, вихованні, освіті, мистецтві.

Мета культурної діяльності православних народів, на думку відомого культуролога В.С.Непомнящого, у збереженні вищої точки відліку для людини, «у протидії своїм досвідом ідеалу благополучного устрою в гріховному світі, який лежить у злі, у викриванні безблагодатного едему, раю без покаяння, без преображення, без спасіння». Таким чином, враховуючи принципові відмінності, на яких (хочемо ми того чи ні) будуються наші прагнення і вподобання, наша мораль, тяжіння до певних цінностей або ж негативне ставлення до окремих явищ, ми можемо, нести у світ власні цінності, плідно контактувати й співпрацювати з іншими культурами, не втрачаючи при цьому себе і розуміючи власну духовну мету.