Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Принципи християнської педагогіки





Однією з найскладніших проблем технократичного суспільства є відчуження особистості від фундаментальних духовних цінностей, внаслідок чого людина втрачає себе. Поступова, однак стійка переорієнтація основних життєвих установок на користь цивілізаційних благ, покликаних поліпшити матеріальне життя людини, задовольнити її практичні, нагальні інтереси, гранична зосередженість на екзистенційних перспективах призводить до того, що питання духовного ряду стають периферійними і визнаються незначущими.

Чергова економічна криза початку ХХІ століття обумовлена кризою моральною. Згідно з Біблією, криза як така містить в собі глибокий педагогічний зміст: Господь посилає бідування тоді, коли люди перейшли якусь моральну межу. Сенс кризи – примусити їх задуматися над пріоритетами буття. Криза – це ознака життя і переходу на новий рівень. Життєвий шлях – це рух від кризи до кризи, від гріха до спокути.

Найперша криза людства – вигнання з раю. Адам міг загинути, проте не впав у відчай, він працював, народив і виховав дітей. Двоє апостолів зрадили Христа і страждали від цього. Однак апостол Петро зумів подолати кризу і вийти з неї, завдяки здатності каятися, внутрішньо змінитися і після падіння підвестися. Апостол же Іуда виявив неспроможність розв’язати страшну кризову ситуацію і занапастив, знищив своє життя.

Чому так сталося? Тому що один, хоча й тричі зрікався Бога, знайшов у собі сили повернутися до Нього, подолати у собі споживача і спрямувати усі думки та дії до вищих смислів буття. Другий у своїй зраді дійшов до ненависті, до остаточного протистояння Богові і, в кінцевому результаті, до повної втрати життєвих інтересів та самогубства.

На думку святителя Іустина (Поповича), процес обезбожнення людини водночас є процесом обезлюднення її. Чим менше Бога в людині, тим менше людини в людині. У Боголюдині людська думка поступово преображується у богодумку, і в цьому – спасіння людської думки від беззмістовності, її обоження і перетворення у слово і смисл.

Іуда абсолютизував власні прагматичні інтереси, тварне начало в ньому перемогло божественне. Отже, гріх здійснює одне – «обезбожнює і обезлюднює людину».

Через кризу Бог дає можливість відчути: якщо споживацьке начало в людині не буде приборканим і візьме гору над особистісним, котре прагне до досконалості і свободи, світ може загинути, як загинув Іуда.

Методологічним обґрунтуванням сучасної цивілізації є філософія гуманізму, яка передбачає спрощення й уніфікацію світу, ігнорування його складності. Визначні соціологи й філософи ХХ століття вказували на руйнівні тенденції часу: на примітивну стандартизацію міжособистісних стосунків у «індустріальному суспільстві» (Т. Адорно, А. Тойнбі), на згубне зниження й нівелювання смаків і запитів «одномірної людини», яка прагне не «бути», а «мати» (Х. Ортега-и-Гассет, Г. Маркузе), на потребу перетворити власні знання й уміння, усю особистість в цілому на товар і капітал, адже в житті немає жодної мети, крім руху, жодних принципів, крім принципів справедливого обміну, ніякого задоволення, крім задоволення у споживанні (Е. Фромм).

Ідеали особистості як тотального споживача провокують руйнацію культури і деморалізацію суспільства. Для зручного споживання все має стати однаково вульгарним: однаково робити гроші і витрачати їх на однакові задоволення. Цінуючи ці задоволення, людина робиться менш здатною до самообмеження, умотивованого певними моральними критеріями (О. Шпенглер).

Парадокс сучасної культури полягає в тому, що в небаченому за масштабами штучному середовищі, створеному людиною, де стрімко зростають цивілізаційні блага і підвищується благоустрій матеріального життя (в тому числі збільшується його тривалість), йде процес затьмарення високих моральних орієнтирів, прискореного падіння етичних норм, якісного рівня спілкування, духовних запитів. Цей конфлікт між матеріальними і духовними інтересами загострюється. Людина робить спробу розв’язати його в межах зовнішніх і кількісних параметрів, не торкаючись при цьому, власних онтологічних глибин, в наслідок чого виникає невдоволення, з’являються протестні форми майже у всіх сферах діяльності. З поля зору зникає вісь «світового життя» (О. Солженіцин), і світ постає наче беззмістовний текст, безглузде нагромадження випадкових уламків. Зміст життя втрачається.

Зневага до вищих смислів буття, до великої культурної традиції минулого, до духовних основ, з яких вона виросла, є однією з причин того, що піднесене, власне людське в людині пасує, завмирає, а натомість більш активно й агресивно виступає низьке.

Освіта як одна з форм культури має в своєму арсеналі засоби, що допомагають компенсувати певні духовні втрати, які виникають під час посилення контрастів цивілізації, висвітлити в людині божественне, а значить глибоко людське. Питання лише в тому, як освіта реагує на певні соціальні замовлення, наскільки адекватною є ця реакція.

Так, під українську освіту початку ХХІ століття намагаються підвести нові ідеологічні підвалини – лібералістичні ідеї, які не є органічними для світосприйняття людини східно-християнського світу. Ними намагаються витіснити християнські за своєю сутністю педагогічні установки, не знищені навіть за часів панування комуністичної ідеології. Зміст і форми сучасної освіти швидко переорієнтовуються в бік прискореного становлення системи цінностей, притаманних капіталістичному суспільству, де, як відомо, критерієм вартості будь-якого явища виступають гроші: здатність їх отримувати, примножувати і витрачати. Історія української культури свідчить, що такі цінності не стали провідними для неї ні в ХІХ столітті, в час розвитку капіталізму, ні в ХХ столітті.

Відчуваючи свою приниженість від перетворення з суб’єкта на об’єкт культури, а також від отриманої ролі товару, безпосередньо або інтуїтивно людина намагається захищатися: вона, наприклад, «відводить душу» у акцентуванні таких тем, як національна і особиста виключність, в експериментаторстві, що стає самоціллю і не має кінцевої мети тощо.

Сьогодні чільне місце відводиться освіті як провіднику ідеї інтеграції або «повернення» України в цивілізовану сім’ю європейських народів. Декларативно проголошується особистісно-орієнтована освіта, насправді ж її наріжним каменем стає людина з виключно практичними потребами. Таким чином, світогляд нового покоління здебільшого формується «в обхід» духовних запитів особистості. Тому більш відчутною в гуманітарній сфері стає тенденція руху не догори, а на пониження, не до вищих досягнень людського духу, а до деформованої роздрібненості цих досягнень у вигляді насмиканих спокусливих нескінченних «новацій», «авторських проектів» і т. п.

Навздогін за новітнім мистецтвом, політикою, психологією, соціологією сучасна освіта намагається обскакати перманентну духовну кризу на «дерев’яному конику» ігрових прийомів (О.Солженіцин). Однак, це неможливо, тому що вони не дають чітких орієнтирів добра, істини, любові, краси, правди. Сучасні педагогічні стандарти та технології майже не враховують трискладового устрою людини (духу, душі, тіла), котра живе в агресивному по відношенню до неї соціокультурному середовищі. Також, на жаль, не використовуються унікальні методи православної педагогіки.

Переорієнтація інтересів України у напрямку західноєвропейської цивілізації поставила перед вітчизняною освітою кардинальну проблему відповідності нових завдань, які формуються в процесі інтеграції до Європейського дом у, тим національним духовним традиціям, що віками закріплювалися у ментальності народу, визначали його неповторність і самобутність.

Повноцінний діалог із західною культурою потребує віднаходження спільних цінностей, а також розуміння своїх духовних особливостей і якостей. За таких умов можна, не втрачаючи себе, і, усвідомлюючи власну духовну мету, нести у світ свої цінності, плідно контактувати і співпрацювати з іншими культурами.

Україну єднають з європейською цивілізацією, її етикою фундаментальні християнські ідеї, зокрема, ідея фінальності історії, а значить – відповідальності людини і людства за свою діяльність; ідея свободи волі і свободи відповідальності; ідея особистості (яка ґрунтується на вірі у Бога-Особистість); ідея солідарності (громадянин відповідає за державу і держава може існувати як постійна реальність). Виходячи з цих ідей, народжувалися ті цінності, у центрі яких постала особистість і людське співтовариство. Вплив їх на освітню сферу є очевидним.

В умовах глобалізації зростає взаємозалежність людських відносин і взаємопроникнення цінностей та досягнень людства. У зв’язку з цим щоразу набуває гостроти питання про співвідношення координат новоутвореного загального гуманітарного простору (культурного, освітнього, релігійно-духовного, мистецького) і простору, що виникає в результаті духовно-практичної діяльності кожного окремого етносу. У межах котрого з цих просторів конкретна людина (не абстрактний громадянин Європи, а представник певної національної культури, носій унікальних, органічних для свого народу цінностей) здатна у всій повноті розкрити свої продуктивні можливості й сили?

З виникненням єдиного цивілізаційного поля йде пошук принципів поєднання національного і загальнокультурного компонентів, обмеження уніфікації і збереження національних культуроутворюючих традицій і, зокрема, – освітніх.

Попри усі неузгодженості, європейський проект розгортається: єдиний ринок, зона вільного пересування осіб, загальноєвропейське громадянство, спільна дипломатія, єдине освітнє поле (яке планується створити до 2010 р.),єдиний президент і прем’єр міністр. Мета організації єдиного освітнього простору сформульована у ряді міжнародних документів, відомих під спільною назвою – Болонський процес.

Ідея створення подібного єдиного простору не нова, вона неодноразово реалізовувалася в історії (вавилонська, елліністична, ренесансна, просвітницька, масова культура тощо). Однак, сучасний проект перевершує усі попередні аналоги за масштабністю, з одного боку, і за проблематичністю, з іншого.

Сьогодні ЄС нараховує більше 25 країн, Рада Європи – більше 40. Єдиного курсу в сфері освіти й мови (на зразок домовленості, наприклад, у сільськогосподарській або у транспортній галузі) немає. Згідно 126 статті Маахстріхського договору Європейська Комісія не може впливати на національні системи освіти, які залишаються виключною прерогативою держав. Наднаціональні європейські введення мають лише рекомендуючий характер (підтримувати програми співробітництва, спрямовані на розвиток виховання почуття європейського громадянства й подібне). Роль таких програм і акцій залишається лише допоміжною.

Ще у 1995 році Управлінням освіти і культури Європейської Комісії було опубліковано Білу книгу «Освіта й навчання – до суспільства знання», де вказувалися провідні напрямки освітньої політики – багатомовність, створення єдиних стандартів та критеріїв оцінки навчання, посилення зв’язків і порозуміння між європейськими навчальними закладами, координація педагогічних завдань, програм, методик, міжкультурні знання. З цілісної освітньої системи виокремлювалася і визнавалася провідною її знаннева складова.

Аналіз провідних освітніх принципів в історико-культурному контексті показує характерну розбіжність між західними і східними християнськими установками. Так, західноєвропейська педагогіка шукала шляхів і способів поєднання двох принципово відмінних начал – релігійної свідомості і раціонального знання. Цілісної системи не виникло, попри досягнення видатних педагогів, починаючи з Я.-А.Коменського. В результаті школа стверджувалася як освітній заклад, а сім’я і Церква як інститут виховання.

Інший досвід склався у східному християнському світі і, відповідно, в Україні, як його частині. Тут взаємодія Церкви й суспільства у сфері освіти сприяла розумінню того, що освіта – це перш за все спосіб морального вдосконалення, просвітлення людини з середини світлом Христовим, а не просто система оволодіння знанням. В усьому устрої людини найважливішим визнавався її духовно-моральний образ, і тут роль віри, яка зміцнювалася в Церкві, була вирішальною. Виховання передувало навчанню: його зміст, форми та прийоми витікали зі Святого Письма, житій святих, церковної служби, проповідей, прикладів християнської поведінки. Саме на їх основі потрібно було засвоїти моральні закони і закони краси. У такий спосіб у народі стверджувалася надзвичайно велика повага до освіти, зокрема, до школи, як до місця, де людина відновлювала в собі подобу Творця.

У спотвореному й модифікованому вигляді православний принцип органічного поєднання навчання з вихованням ще донедавна залишався чинним. Однак, різке послаблення традиційного співвідношення виховного і навчального компонентів у кінці XX – на початку XXI століть стало в останній час причиною широкого обговорення цієї проблеми в колі українських освітян.

Лейтмотивом ряду конференцій і семінарів, які пройшли в Україні протягом 2002-2010 років була думка, про те, що вилучення із завдань школи виховання як такого, призведе до поступового перетворення закладів навчання на комп’ютерно-технічні інструментальні осередки освіти. Відповідно, підготовка вчителів зведеться до оволодіння лише суто раціональними правилами тих чи інших наук. В перспективі – комп’ютер активно витіснятиме живе спілкування вчителя й учня, без якого формування цілісної свідомості і ціннісної системи поглядів неможливе.

Означена педагогічна проблема пов’язана з питаннями формування, розвитку й збереження особистості і вказує на необхідність докорінної зміни уявлень сучасної педагогіки про роль вчителя у житті нового покоління.

Основним змістом учительської праці має стати допомога учню щодо його самовизначення, його свободного вибору тих цінностей, які відповідають творчим потребам, а також його усвідомлення власної відповідальності за свій вибір. Вчителю важливо донести до учня думку про те, що вироблення системи цінностей і закріплення її в людині – складний, нелінійний процес, пов’язаний з вибором певних ідеалів, смислово-життєвих установок, моделей певної поведінки, у християнських категоріях, – з вибором віри, надії, любові. Це потребує педагогічних «технологій», які б діяли в контексті міжсуб’єктного діалогу і орієнтували на продуктивний морально піднесений вибір. Тут учителю необхідно співвідносити свої наміри та дії з тим почуттям свободи у виборі цінностей, на яке має право учень.

Джерелом життєвих смислів, що складають основу самосвідомості є релігійні духовно-моральні цінності. Християнські цінності визначають напрями для такої творчої діяльності, яка ушляхетнює людину. Саме тому духовно-моральна культурна пам’ять, котра сформувалася на основі релігійного досвіду, може об’єднати й гармонізувати зусилля людей спрямовані до кращого життя. Християнські цінності допоможуть осягнути картину прекрасного, створеного Богом світу, на відмінну від потворної картини, сфабрикованої масовою культурою.

Усвідомлений вибір джерел і способів пізнання високих цінностей передбачає наявність внутрішніх, стійких, моральних критеріїв. Відчуття невизначеності, невпорядкованості і випадковості у поєднані елементів культури, притаманне сучасній людині не сприяє формуванню цих критеріїв. Мозаїчність сучасної культури, в якій світ не сприймається цілісно, а розривається на множину суб’єктивних образів, позбавлених єдиної смислової структури, призводить до відмови від традиційних морально-етичних і естетичних цінностей.

Відомий культуролог, семіотик, письменник, ідеолог постмодернізму, професор Болонського університету Умберто Еко вказує на необхідність бути готовим у культурному відношенні розумом прийняти безлад (хаос) – розмаїття змішувань різних народів, ідей, цінностей. При цьому підкреслюється, що відносини можливо вибудувати лише на безрелігійній етиці, інакше реформи зазнають неминучої поразки. Симптоматичним є й те, що Еко вбачає у прагненні до збереження традиційних релігійних цінностей, загрозу як для особистості, так і для оточення, традиціоналістичну ж свідомість він трактує як фашизм.

Подібні ідеї мають чимало прихильників, наприклад, незгода після довгих дискусій визнати в основних декларативних документах християнські цінності базовими для європейської цивілізації. Інакше кажучи, сьогодні європейська цивілізація намагається поміняти свій ідентифікаційний код, чи то відкидаючи на периферію усі християнські святині, усі цінності християнської культури, або розчиняючи їх у повсякденній банальності середньої людини, обивателя й споживача. Навколо саме такої людини в усіх галузях сучасної культури створюються умови, де б вона почувалася впевнено і вдоволено, де б їй було максимально комфортно. Для цього в гуманітарній сфері занижуються «духовні вершини», вирівнюються «усі безодні», усе сакральне профанується, усе чудесне баналізується, усе суттєве – пародіюється.

В лоні культури, яка дезорієнтує і несе у свідомість хаос, починають виникати й накопичуватися анонімні, не укорінені в людині стандарти мислення, вона стає відчуженою від справжніх цінностей, у неї не залишається жодних переконань і ніякого духовного «підґрунтя». Така людина вважатиме усі традиційні ідеї, норми, інститути хибними, руйнівними пережитками, що обмежують людську свободу. У всілякій святині, у кожному образі святості середня людина вбачатиме репресивні риси. В результаті будь-який ідеал потрібно буде скомпрометувати, примітивізувати і підігнати під нові засвоєні стандарти. Середня людина втрачатиме суб’єктивну цінність і стане зручним та вигідним об’єктом для маніпулювання. Реалізація подібних установок в сучасній культурі і, зокрема, в освіті, досить відчутна.

Найголовнішим і найважчим у модернізованому освітньому процесі є визначення національної складової. В умовах досить потужного тиску в сфері освіти, Україні необхідно відстоювати й зберігати свою педагогічну спадщину. Це дасть можливість не втратити своєї культурної специфіки, протистояти уніфікації, розвивати особистісно-орієнтовану освіту, будувати вищу школу як інструмент розвитку нації, а не тільки як сферу послуг, чи як бізнес, або ідеологічну структуру. Якість соціуму буде залежати саме від того, яка модель стане провідною (Ю.Афанасьєв).

В процесі переходу до нової парадигми освіти досвід вітчизняної школи не повинен розглядатися як такий, що вичерпав себе. Навпаки, осмислення й застосування методології та методики православної педагогіки (найбільш близької до ментальності українців) дасть змогу наповнити освітню систему свіжими ідеями, високо гуманними прийомами, метою яких є свободна, творча особистість, котра за будь-яких умов свідомо й відповідально робить свій вибір і розуміє, що свою честь і гідність вона стверджує у наближенні до Бога.

Православна педагогіка не декларативно, а на практиці доводить, що аксіологічна вертикаль (на відміну від гносеологічної горизонталі), вибудовується, завдяки вільному вибору вільної людини. Цінності не можна нав’язати, тому що вони на відміну від знань, – особистісні, а не абстрактні. Вони засвоюються не тільки розумом, але й обов’язково тими душевно-духовними силами, які, убираючи в себе певний зміст культури, дозволяють людині бути істотою духовною.

Без духовної складової освіта розбещує і навіть нівечить людину. На думку видатного філософа й педагога І.Ільїна, освіта дає людині у розпорядження життєво вигідні можливості, технічні вміння, що, зазвичай, призводить до зловживання (особливо, якщо людина бездуховна, безсовісна, безчесна, безхарактерна). Формальна «освіченість», не осяяна вірою, честю, совістю створює не національну культуру, а розпусту вульгарної цивілізації.

Відповідаючи на питання – хто така людина і якою за покликанням вона має стати, Православна Церква спирається на багатовіковий досвід знання про людину. Він втілений в чисельних освітніх методиках, що не складалися спеціально (хоча і це мало місце), а бралися зі Святого Письма, Передання, з живого досвіду християнського життя – житій святих, праць отців і вчителів Церкви.

Дидактичні й виховні принципи православної педагогіки становлять не роз’ємну цілісність, вони завжди спрямованні до величної зрозумілої кінцевої мети – спасіння й обоження людини. Згідно з цими принципами, для повноцінного навчання й виховання необхідно знайти точку опори у внутрішньому світі людини. Навчити ж розуміти що таке добро і що означає бути добрим можна тільки завдяки залученню людини до здійснення добрих справ (милостині, співстраждання, терпіння, поступливості, потреби просити пробачення і щиро пробачати й подібне).

Зусилля педагога мають бути спрямовані на те, аби допомогти учню з’ясувати, що побудова внутрішньої системи цінностей, стає основою всього життя, пізнання ж набуває значення цінності, коли в його світлі всесвіт постає у всій своїй вселенській цілісності. Православна педагогіка формує потребу давати оцінку будь-якому явищу, виходячи з вищих моральних критеріїв, встановлених Богом. Вона також сприяє посиленню почуття відповідальності за свої вчинки та думки перед Богом і ближніми. Учитель має переконати учня, що варто навчитися своїм власним життям радувати Бога і завжди шукати в іншій людині не своє, а Боже («перестань вчити всіх, а прозрівай свої гріхи і кайся в них» – Амвросій Оптинський).

За православним вченням, людина створена з духовної стихії, що ріднить її з Богом і з фізичної, яка поєднує її з усім створеним світом (св. Максим Сповідник). Тому людина не розвивається сама по собі, а набуває свого справжнього змісту в живому зв’язку з Богом – у молитві, участі у літургії, Таїнствах, добрих справах, у милосерді, любові. Таким чином, людина віднаходить себе лише у реальному спілкуванні з Богом, у жертовному служінні іншим людям, і завдяки цьому стає самою собою.

У всій повноті спілкування з Богом відбувається, за православним вченням, лише в лоні Церкви. Святитель Іоанн Златоуст пояснював це так, символічно уподібнюючи соціальне й державне життя до Ноєвого Ковчега: «Ковчег брав тварин і зберігав їх, а Церква бере тварин і змінює їх… Там у Ковчег – увійшов сокіл і вийшов сокіл, входить вовк і виходить вовк. Тут, у Церкві – увійшов хтось соколом, а виходить голубом, входить вовк, а виходить ягня, тому що не природа змінюється, але виганяється зло».

Досвід благочестивого життя доводить наскільки важливо для людини відчути зусилля Бога спрямовані на те, аби не дати світові ухилитися і, водночас, побачити дзеркало, піднесене Богом, вгледітися в нього і узріти себе у всій своїй ницісні, відсахнутися й знайти сили очиститися. Потрібно тільки не протистояти Богові, не заважати справі спасіння. «Ти створив нас для Себе, і не знатиме спокою серце наше, поки не заспокоїться в Тобі» (Блаженний Августин).

Сутність методу християнської педагогіки висловив знаменитий педагог Януш Корчак, у скорботний для нього і його вихованців час перед стратою: «Ми не даємо вам Бога, адже ви самі маєте відкрити для Нього свої душі. Ми не даємо вам Батьківщини, тому що її ви зможете набути лише невтомною працею розуму й свого серця. Ми не даємо вам навіть любові, бо немає любові без усепрощення, прощати ж – тяжкий хрест і хресний шлях у кожного свій. Єдине, що ми вам даємо – жагу кращого життя, якого немає, однак, яке колись буде. І можливо, ця жага приведе вас до Бога, до Батьківщини і до Любові».

 

Date: 2015-12-11; view: 269; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию