Свобода як вища цінність людського життя

Свобода як Божий дар. Для людини, напевно, немає бажанішого дару, ніж дар свободи, і водночас – дару більш обтяжливого, спокусливого й небезпечного. У християнстві свобода сприймається як Божий дар, як свідчення богоподібності людини: Бог створив людину вільною, дав їй право і владу самовизначення й творчості. Однак, свобода постає як метафізична проблема людини, як тяжкий тягар, і навіть як трагедія. Несвобода завжди сприймалася людиною як безумовне зло, як духовне рабство. Якщо розглянути історію людства, то свобода зазвичай зводилася до спроб звільнення від будь-якого виду рабства: соціально-політичного, національно-релігійного, духовного, тобто історія може розглядатися як безкінечний вихід людства з «єгипетського полону».

Свобода є цінністю незаперечною, проте парадоксальною: якщо її підносять на вершину ієрархії цінностей і перетворюють у свободу заради свободи, то вона втрачає свою творчу енергію і перероджується на сліпе свавілля. Відчуття порожнечі, яке відчуває людина, нібито позбавлена обтяжливих умовностей, зобов’язань, а також невміння повноцінно розпорядитися отриманою свободою є доказом того, що свобода не може бути абсолютною цінністю, її необхідно використовувати заради чогось більш важливого і значущого. В людині відбувається постійна боротьба мотивів щодо цінностей: чому надати перевагу, а чим пожертвувати? Усі рішення потребують волевиявлення. Згідно з християнським вченням, свобода вибору вбачається не лише у можливості приймати власні рішення і здійснювати відповідні вчинки, але в тому, щоб свідомо віддати свою свободну волю Богові, Його Промислу. Саме такий намір веде людину до досконалої свободи, тобто до свободи від самої себе. За таких умов з’являється шанс уникнути долі тих, хто прожив усе життя, але себе в собі не знайшов. Свободне волевиявлення людини не втрачає при цьому своєї цінності: моя воля є в тому, щоб бути у Божій волі: «Не Моя воля, але Твоя хай буде» (Лк. 22, 42).

Завдяки внутрішній свободі людина не винаходить цінності, вона особисто відкриває цінності і втілює їх у служінні. Цей процес називається творчістю. Оскільки Божий задум про кожну людину є неповторним й індивідуальним, покликання людини – унікальне, а її служіння – завжди особистісне й художньо-творче. Тому свобода як Божий дар допомагає людині до кінця розібратися в самій собі, встановити чітку ієрархію цінностей. Свобода людини настільки дорога в очах Божих, що Він нічим не обмежує її. Він хоче, щоб людина відповіла Йому свободною любов’ю, добровільним служінням Істині, вільною творчістю.

Бога і людину неможливо співставити: Бог – Всемогутній і Всеблагий, а людина – немічна й обмежена, грішна істота. Однак, наділивши її свободною волею, Бог підніс людину на такий рівень, що в якийсь момент людська воля і воля Божа стають рівно величними: людина вільна сказати своєму Богові, що вона не хоче Йому поклонятися і служити. І Бог при цьому не примушує людську волю. Всезнаючому Богу було від початку відомо, що людина відійде від Нього і все творіння його підпаде під прокляття. Тим не менше, любов до особистості і повага до її свободи настільки значуща і нескінченна, що заради спасіння людини Бог віддав Свого Сина на смерть і страждання для вилуплення її гріхів.

Види свободи. Для того, щоб бути високоморальною людиною, необхідно володіти собою, вміти скеровувати власні вчинки в бік певних моральних цілей і вимог, не потрапляти в полон зовнішніх обставин та впливів. Воля людська лише тоді свободна, коли підпорядковується моральному закону. Тут свобода особистості може проявлятися в одному з трьох станів: як свобода формальна або психологічна, як свобода реальна або сутнісна, як свобода ідеальна, або істинна свобода духу.

Формальнасвобода – це свобода вибору, тобто здатність людини добровільно спонукати себе до діяльності в певному напрямі: у напрямі добра або зла. Святе Письмо говорить нам про те, що Бог наділив свободою людину ще під час її створення («Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра і зла – не їж від нього» (Бут. 2,16-17). Більш конкретно йдеться про це у книзі Повторення Закону: «Дивися: я сьогодні дав перед тобою життя та добро, смерть та зло» (Повт. Зак. 30, 15). «У свідки перед вами закликаю сьогодні небо й землю: життя і смерть дав перед тобою, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої» (Повт. Зак. 30, 19). Св. Іоанн Златоуст говорить, що Господь не бажає насильно і проти волі робити душу доброчесною і святою. Потрібно переконувати, людину, аби вона за своєю волею стала доброю.

Інший приклад виявлення свободи людської волі – це покаяння, жалкування, з приводу того, що було вчинено зло, а не добро. Св. Іоанн Златоуст пише, що Адам вже володів великою мудрістю і міг розпізнати і добро і зло. Якщо б він не знав що є добро, а що – зло, то як би він міг отримати заповідь? Тому, хто не знає, що злочин є зло, закону не дають. Таким чином, людська свобода волі – не безпричинне жадання, а вибір між різноманітними мотивами. Ця здатність до самовизначення, до вибору того чи іншого рішення і є формальною (або психологічною) свободою. Стан формальної свободи був властивий людям до моменту гріхопадіння, тобто їм була притаманна однакова здатність як до зла, так і до добра. Для того, щоб укріпити людину в добрі Бог дав їй позитивну заповідь у раю. В дотриманні цієї заповіді полягала повна можливість самовизначитися по відношенню до добра. Однак, коли ця формальна свобода здійснилася, реалізувалася у виборі певного рішення, у дії, вона перейшла у реальну свободу.

З біблійної оповіді, видно, що перші людині не достатньо утвердилися в добрі, і реалізували свободу волі в напрямку до зла, порушивши заповідь Божу. Таким чином, формальна свобода людини перейшла у реальнупісля першого її нахилу до добра чи зла. Відповідно до цього потрібно розрізняти реально-злу і реально-добру свободу. Перший вид реальної свободи (реально-злої) – це стан людини після гріхопадіння. Визначивши себе у напрямку до гріха ще в раю людина продовжила грішити й після вигнання. Її формальна свобода частіше реалізувалась у напрямку гріха, ніж в добра (особливо помітним це стало перед потопом). Через Закон, даний Мойсею, і через пророків Бог спрямовував людей від зла до добра. Апостол Павло пише так:«Ми знаємо, що Закон духовний, а я плотський, проданий гріху. Бо не розумію, що я роблю: роблю не те, що хочу робити, а що ненавиджу, те роблю. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то згоджуюсь з Законом, що він добрий. А тому вже не я роблю це, а гріх, який живе в мені. Знаю, що в мені, тобто в плоті моїй не живе добре, бо бажання добра є в мені, але щоб виконати те, того знаходжу. Бо добре, якого хочу, не роблю, а зле, якого не хочу, роблю (Римл. 7, 14-24).

Отці Церкви – святителі Афанасій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський вважали, що люди успадкували від Адама смерть, а не провину. Тому гріх Адама постає як «зіпсованість» людської природи, і саме ця «зіпсованість» й веде до гріха. Гріх Адама в тому, що він не повірив Богові, а повірив лукавому змію, порушивши заповідь свого Творця. Він повірив у ідею автономності свого вибору і в можливість свого існування без Бога. Однак, навіть за таких обставин людина не позбавлена можливості схилити свою волю у протилежний бік. Звільнення від рабства гріху вона може отримати при наверненні до Христа і в освяченні через таїнство хрещення, коли їй повертається формальна свобода, втрачена через гріхопадіння. Людина може, завдяки Божій благодаті, перемагати свої вроджені схильності, гріховний закон у своїй плоті, реалізуватисвою волю у реально-добру свободу і набувати моральну силу, яка допомагає в дотриманні Божих настанов.

Реальна (реально-добра) свобода повинна стати переходом до істинної моральноїсвободи. Кожне рішення волі, отримує в душі людини свій відбиток, що полегшує повторення подібних дій, тому щораз простішим стає утвердження в здійсненні вчинків у тому чи іншому напрямку. Так, укріплюючись у доброму чи злому, реальна свобода поступово переходить в ідеальну (знову в обох видах: ідеально-добру або ідеальну-злу). Це такий стан свободи, який у Святому Письмі називається або рабством праведності (Римл. 6,18), або рабством гріха (Ін. 8,34), тобто це така свобода, втілення якої стає настільки повним, що повернення назад стає практично неможливим. Подібний стан моральної свободи відображений, з одного боку, у добрих ангелів, святих людей, а з іншого, – у злих духів і нерозкаяних грішників. Лише недосконала людська істота здійснює свій вибір. Досконала ж людина – вище вибору, вона відгукується на Божий заклик одразу, не вибираючи, її дії самі створюють причини, замість того, щоб їм підкорятися. У цьому людина й уподібнюється до свого Творця.

Свобода творчості. «На початку створив Бог небо і землю» (Бут. 1,1). В грецькому тексті дієслово «poieo» означає не тільки «творити, створювати», але й «складати, зображати». В грецькій мові одне і те ж слово «поет» означає – «творець, поет, автор». Творець неба і землі з Символу віри звучить як «Поет неба і землі». Богоподібність, як стверджують деякі з святих отців, закладена в здатності людини до творчості. Образ Божий це те, що вона повинна в собі розкрити. Богоподібна людина і є художником, творецем. Немезій, єпископ Ефесський також виділяє особливий дар, даний Творцем людині: «дар, що наближує її до Творця» – дар творчості. На його думку, тільки людина може пізнати мистецтва і науки. Творчий дар ріднить людину з її Творцем, його не мають навіть янголи, він є великою прерогативою людини. Однак, якщо Бог творить з нічого, як сказано в Біблії, то людина творить образи, які до того у світі не існували. Вона виводить їх не з небуття, а з осягнутого розумом досконалого світу і дає їм буття емпіричне. Тому творити – не означає «відображати» реальність, а означає надавати буття новому, тому творення – це завжди «ризик нового».

Процес творчості пов’язаний з питанням про смиренність і послух людини-творця. Свободна воля, так само як і дар творчості не є плодом свободного вибору людини: вона не давали згоди чи незгоди на прийняття цих важких і блаженних дарів. Тому – й не вільна «зарити свій талант», вона не має влади звільнитися від творчого дару, тому що не в змозі щось змінювати у замислі Творця про неї. Так чи інакше людина існує у системі «послуху». Вершиною людської творчості є «розумна праця» – ісіхазм, досягнення подвижником повного внутрішнього спокою, рівноваги й тиші. Безпристрасність, яка досягається в ісіхазмі не є простим знищенням почуттів, але вивільненням в людині її «найкращих енергій». Подвиг ісіхазму полягає в очищенні розуму від усього зовнішнього, екзальтованого, гріховного, роздрібненого. Повернення до простоти єдиного дає змогу досягти Фаворського світла. Богослов’я ісіхазму в своїй сутності – це поезія на зразок Поета-Творця, це народження слова за образом Слова. Саме тому поетика ісіхастського богослів’я співпадає з його поезією і творчість в даному контексті не «відображає» життя, а сама є вищим його проявом. Найбільш повно цей процес здійснюється безпосередньо в Церкві під час богослужіння, де «розумна праця», поєднується з художньою творчістю і відкривається істинно Прекрасне – «Небо на землі».

За словами святителя Василія Великого, в людині є «жага Прекрасного», потреба з’єднатися з Ним і причастя Йому. В людині живе очікування преображення і прагнення досягти святості: «Люди за своєю природою жадають прекрасного, у справжньому ж значенні прекрасне – це благе, а благ – Господь». Тому творчість людини полягає в тому, щоб задовольнити ці вищі жадання й потреби, дати очікуванням і прагненням – здійснитися, тобто за своєю свободною волею передати саму себе у волю Божу і втілити Божественний замисел про саму себе.

Мова як сакральна цінність. До питання про переклад Біблії

Найбільшим внеском іудейської культури у світову скарбницю є Біблія і пророки. Писемна спадщина давніх євреїв величезна. Історія відносин обраного народу з Богом і одкровення Божі через пророків записувалися протягом віків у священних книгах. За вченням іудаїзму, їх – 39 і вони складають Танах (Старий Заповіт).

Сакральний статус тексту Святого Письма завжди зобов’язував до надзвичайно шанобливого, благоговійного ставлення до нього як при читанні, так і при перекладі. Проблема перекладу Біблії виникла давно і має свою історію, тісно пов’язану з особливостями християнського віросповідання.

Ніколи не було нездоланних перешкод для перекладу Святого Письма на мови тих народів, які звернулися до Христа. Вищим проявом «священного трепету» слов’янського світу перед богонатхненною Книгою Книг – Біблією стало створення штучної мови з метою перекладу Писання та служби Божої. На основі сполучення високих духовних понять переважно слов’янського лексикону, а також взятих з грецького, латинського, єврейського, арамейського мовного масиву виникла старослов’янська (церковно-слов’янська) мова, яка справила величезний вплив на мово мислення й розвиток літературної мови східно-слов’янських народів.

Священним Писанням, згідно з християнською вірою, називають збірку книг, написаних пророками й апостолами за натхнення Духа Святого. Слово «Біблія» грецького походження, воно означає «книги».

Головною темою Священного Письма є тема спасіння людства Месією, Сином Божим Ісусом Христом. У Старому Заповіті йдеться про спасіння у вигляді прообразів і пророцтв про Месію і про Царство Боже. У Новому Заповіті розповідається про саме здійснення спасіння людини через втілення, життя і вчення Боголюдини,відображене в Його хресній смерті і воскресінні.

За часом свого написання священні книги поділяються на старозаповітні й ново заповітні. У старозаповітних міститься те, що Бог відкрив людям через богонатхненних пророків до пришестя Спасителя на землю. Новозаповітні книги дають людині те, що відкрив і чому навчав на землі Сам Господь Ісус Христос і Його апостоли.

Християни вірять, що пророки писали не на основі свого людського розуміння, а за натхненням Божим. Він очищував їхні душі, просвітлював їхній розум і відкривав недосяжні для природного пізнання таємниці та майбутнє. Тому їхні Писання, слідом за апостолами Петром і Павлом називають Богонатхненними.

Крім того, Біблія є книгою Церкви. За планом Божим люди покликані рятуватися не по одинці, але в суспільстві, яким керує і де перебуває Бог. Ця спільнота йменується Церквою. Історично Церква поділяється на старозаповітну й новозаповітну. Новозаповітна успадкувала духовне багатство старозаповітної – слово Боже. Церква не лише зберегла букву слова Божого, а й володіє правильним його розумінням. Це пов’язано з тим, що Дух Святий, який говорить через пророків і апостолів, продовжує жити в Церкві і керує нею. Тому Церква, вірять християни, дає правильне спрямування, як користуватися її письмовим багатством, що в ньому є більш важливим і актуальним, а що має лише історичне значення і не може застосовуватися у новий час.

Старозаповітні книги були спочатку написані єврейською мовою. Книги більш пізні, зокрема, часів Вавілонського полону містять вже багато асирійських і вавилонських слів та мовних оборотів. Книги ж написані під час грецького панування (т.з. неканонічні книги) написані грецькою мовою. Третя книга Єздри – латиною.

За своїм зовнішнім виглядом священні книги спочатку не були такими, якими ми їх бачимо тепер. Спочатку їх писали на пергаментних або папірусних сувоях – довгих стрічок, які накручувалися на древко. З часом пергаментні стрічки почали зшивати у книги-кодекси. Текст у древніх сувоях писався однаковими великими літерами. Кожна літера писалася окремо, однак слова не відділялися одне від одного. Ціла стрічка була як одне слово. Той, хто читав повинен був ділити стрічку на слова і, зрозуміло, міг помилятися й робити це неправильно. Не було також в древніх рукописах жодних знаків пунктуації, наголосів. А у давньо-єврейській мові також не писалися голосні, лише приголосні.

Визначення кількості книг Старого Заповіту пов’язане з особливістю єврейського алфавіту: священики розташовували книги так, щоб їх було 22 – відповідно до кількості букв алфавіту, з цією метою іноді об’єднували декілька книг і записували під однією цифрою. Такі біблійні тексти вважаються канонічними, тобто такими, що не підлягають подальшому виправленню або редагуванню. Вони написані давньоєврейською мовою в різний час, а близько 164 року до н.е., після повернення євреїв з Вавілонського полону, книги остаточно зібрали, перевірили й розмістили в Ієрусалимському Храмі. Так було складено канон Старого Заповіту. У грецькому і старо-слов’янському перекладах рахують кожну книгу окремо, без скорочень і включають до корпусу старого Заповіту ряд неканонічних книг.

Поділ слів у священних текстах ввів у V ст. диякон Александрійської церкви Євлалій. Так поступово Біблія стала набувати свого сучасного вигляду.

Не одразу з’явилися Біблійні тексти у сучасній повноті. Від Мойсея (середина II тис. до Р.Х.) до Самуїла (кінець I тис. до Р.Х.) – час формування Святого Письма, яке за повелінням великого пророка завжди мало знаходитися з правої сторони ковчега заповіту Божого. Наступні після Мойсея священні письменники продовжили приписувати свої творіння до його П’ятикнижжя.

Змістовим центром П’ятикнижжя є Закон (Десять заповідей, Декалог), даний Богом Мойсею на горі Хорив на Синаї. Універсальній священицькій місії Ізраїля найкраще відповідає унікальний універсалізм, яким проникнуті заповіді:

1. Я Господь Бог твій; нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене.

2. Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм.

3. Не вимовляй ім’я Господа Бога Твого марно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – субота (свято) Господу Богу твоєму.

5. Шануй батька і матір твою, щоб тобі було добре і щоб продовжувалися дні твої на землі.

6. Не вбивай.

7. Не чини перелюбу.

8. Не кради.

9. Не свідчи неправдиво на ближнього свого.

10. Не бажай дому ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його,ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого.

Приписи цих заповідей настільки зрозумілі, що змогли стати морально-релігійною основою життя для багатьох народів у різні часи. Декалог поділяється на дві частини: перша складається з чотирьох заповідей, у яких подаються основні правила відносин людини і Бога, у другій частині йдеться про правила відносин у соціумі між людьми.

Впродовж періоду від Самуїла до Вавілонського полону (поч.VI ст. до Р.Х.) збирачами й зберігачами священних старозаповітних текстів були старійшини ізраїльського народу і пророки. Про останніх, як головних авторах єврейської писемності, часто говориться в книгах Параліпоменон.

За добрим звичаєм давні євреї раз по разу переглядали книги Святого Письма після всіляких напружених ситуацій, зокрема, після тривалих війн, полону тощо. І це вже був ніби новий вихід у світ святих текстів. Однак працювати в цьому напрямку дозволялося лише богонатхненим людям – пророкам, які пам’ятали давні події й писали історію свого народу надзвичайно правдиво.

Час від Вавілонського полону до Великої синагоги при Єздрі і Неємії (V ст.. до Р.Х.) є періодом остаточного завершення старозаповітного списка священних книг – канона. В одному складі об’єднуються усі богонатхннені Писання, створені до Єздри. Далі серед єврейського народу не являються пророки і релігійні книги, написані після V ст. до Р.Х. не вважаються богонатхненими і не вносяться до списку священних книг (наприклад, книга Ісуса, сина Сирахового).

До складу Старого Заповіту входить чотири групи книг.

v Закон (Тора) – це П’ятикнижжя Мойсея, основний священний текст іудаїстів. Складається з книг – Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону (або Второзаконня).

v Писання – історичні книги, які розповідають про історію релігії та життя єврейського народу, котрий зберіг віру в Єдиного Бога: книги Ісуса Навіна, Суддів, Руфі (або Рут), Царств (1-а, 2-а, 3-я, 4-а,), Параліпоменон (1-а, 2-а), Перша книга Єздри, книга Неємії, Есфірі (Естер).

v Повчання (вчительні книги повчального змісту) – книги поетичні, вони містять вчення про віру: книга Іова, книга Псалмів (Псалтир), Приповісті Соломона, книга Екклезіастова, Пісня над Піснями.

v Пророки – ці книги містять пророкування майбутнього. Книги великих пророків Ісайї, Єремії, Ієзекіїля, Даниїла і дванадцяти малих пророків – Осії, Іоїля, Амоса, Авдія, Іони, Міхея, Наума, Аввакума, Софонії, Аггея, Захарії, Малахії.

Крім цих книг старозаповітного списку до Біблії включено ще дев’ять, а саме: книги Товіта, Іудифі (або Юдити), Премудрості Соломона, Ісуса, сина Сирахового, 2-а і 3-я книги Єздри, три Маккавейські книги. Неканонічними їх називають тому, що були написані після закінчення списку (канону) священних книг. Деякі сучасні видання Біблії цих неканонічних книг не включають, до складу Біблії старослов’янською мовою вони входять. Назви багатьох біблійних книг взято з грецького перекладу 70-ти перекладачів. У єврейському варіанті Старого Заповіту і в деяких сучасних перекладах ряд книг носить інші назви.

Найбільш близьким до оригіналу Старого Заповіту є грецький (або т.з. александрійський) переклад 70-ти тлумачників (дослівно грецькою – «Септуагінта»). Його почали з волі єгипетського царя Птолемея Філадельфа на поч. III ст. до Р.Х. Бажаючи мати священні книги Біблії, він наказав придбати для знаменитої Александрійської бібліотеки ці книги й перекласти їх на найпоширенішу мову загального спілкування – на грецьку. Було обрано з кожного ізраїльського коліна по шість найбільш здібних людей і послано до Александрії з точними екземплярами єврейських священних текстів. Перекладачів розмістили на острові Фарос і ті зробили переклад у досить короткий строк. Цим перекладом з апостольських часів користується Православна Церква.

Латинський переклад, Вульгата з’явився у IV ст. після Р.Х. До цього часу існувало декілька латинських перекладів Біблії, серед яких т.з. древньо-італійськийбув зроблений за текстом 70-ти і користувався найбільшою популярністю за ясність і особливу наближеність до оригіналу. Один з високоосвічених отців Церкви IV ст. блаженний Єроним здійснив свій переклад Святого Письма з єврейського оригіналу на латину. Поступово західна церква відмовилася від варіанту перекладу, зробленого з тексту 70-ти і почала користуватися переважно Єронимовим перекладом. З ХV ст. цей переклад став переважно вживатися у римо-католицькій церкві. Дослівний зміст його назви – Вульгата – означає «переклад, призначений для всіх».

На європейські мови Біблію почали перекладати з VIII ст. – Бєда Шанований подав біблійний матеріал англійською. У 1160 р. з’явився перший французький варіант перекладу, зроблений Петером Вальдом, а у 1460 р. – німецький. Мартін Лютер у 1522 – 1 532 рр. ще раз переклав Святе Писання на німецьку мову. Сучасний англійський переклад відноситься до 1603 р. Повний переклад російською було здійснено у 1877 р. У наш час Біблію перекладено на більше, ніж 1200 мов народів світу.

Будь який переклад має свої переваги й недоліки. Так, переклади, які відображають прагнення дослівно передати зміст оригіналу, страждають прямолінійністю і втрачають багатозмістовність й складність думки, тому вони не відображають багатства священного тексту і достатньо важкі для розуміння. Переклади, які прагнуть передати лише загальний зміст Біблії у самій зрозумілій і загальнодоступній формі, страждають неточністю і спрощенням матеріалу.

Втім, є переклади, в яких вдалося уникнути крайнощів. Це, в першу чергу, три варіанти, що визнаються богонатхненними, священними, рівними першоджерелу – грецький, латинський і церковно-слов’янський.

Що стосується Нового Заповіту, то він написаний вже грецькою. Лише Євангеліє від Матфея спочатку вийшло єврейською, а пізніше з’явився грецький варіант, який, як стверджують біблеїсти, зробив сам автор.

Старий Заповіт, викладений єврейською і, відповідно, латинською мовами, як вже згадувалося вище, за своїм складом відрізняється від грецького перекладу, а також від церковно-слов’янського варіанту, який зроблено не з єврейського оригіналу, а з Септуагінти. І до грецького і до слов’янського перекладів включено неканонічні книги, які на період I ст. після Р.Х. у єврейському середовищі були втрачені й не включені до канону, проте які були збережені у Септуагінті, а також книги, що з’явилися після перекладу 70-ти і містили точні пророцтва про Месію.

Текстом 70-ти з III до кінця I століття до Р.Х. користувалася Старозаповітна Церква, вважаючи його богонатхненним. Відповідно, блаженні 70 тлумачників Писання висловлювали не особисту думку, а беззаперечну істину, носієм якої була уся Старозаповітна Церква. Давній єврейський текст і текст 70-ти рівнозначні: єврейською мовою було викладено Слово Боже Вітхозаповітній Церкві, еллінською мовою Слово Боже викладено Новозаповітній Церкві.

У часи створення Септуагінти, тобто у III ст., серед єврейського народу були праведники, мужі духовно просвітлені у розумінні Божого Закону. Вони залишили настільки високі зразки творінь старозавітної богословської думки, що їхні писання ще в ранньохристиянський період визнали богонатхненними й долучили до канонічного зібрання біблійних книг.

Крім того, відповідно до церковного Передання, серед 70-ти перекладачів був праведний молодий чоловік на ім’я Симеон. Перекладаючи текст з книги пророка Ісайї, він захотів було виправити слово «діва» на слово «жінка», не зрозумівши змісту Писання, де йшлося про те, що Діва зачне від Духа Святого і народить Сина, Спасителя світу. За ці сумніви Симеону через янгола було обіцяно Духом Святим, що він не помре, доки не побачить Божественне Немовля Христа і не прийме Його на свої власні руки. Після здійснення пророцтва Симеон отримав назву Богоприємця.

Передання стверджує, що не завдяки своєму розуму, майже за 300 років до Р.Х. 70 тлумачників прозрівали таїнства приходу Сина Божого, а що Дух Святий, який говорив з людьми вустами пророків, просвітлив розум блаженних перекладачів Святого Писання, аби вони ясніше усвідомили й передали людям ці Христові таїнства.

Переклад 70-ти, який відобразив у собі богонатхненість давньо-єврейського тексту, часто цитується у Новому Заповіті: Іісусом Христом у бесідах з фарисеями і своїми учнями, святими євангелістами Матфеєм, Марком, Лукою, Іоанном і св. апостолом Павлом. Красномовним є той факт, що євангеліст Матвій писав своє Євангеліє єврейською мовою, проте свідоцтва Писання, які він приводить, взяті з тексту 70-ти, а не з єврейського.

Богонатхненні письменники Нового Заповіту наводять свідчення за текстами 70-ти, сприймаючи їх,без сумніву, як Слово Боже, і не піддаючи сумніву рівноцінність перекладу та оригіналу. Святість тексту 70-ти визнається Православною Церквою, хоча це і не санкціоновано якоюсь соборною постановою.

З V ст. відбулася нова редакція священних єврейських текстів Біблії: іудейські книжники (т.з. масорети) замінили давні єврейські списки священних книг на нові, тобто – по-новому переписані й виправлені. Практично всі старі списки по світу було знищено. Масоретський варіант Біблії виключив декілька канонічних книг Старого Заповіту.

Протягом тривалого часу збереженням і тлумаченням Септуагінти була Церква, а єврейського оригіналу Біблії – синагога. Основною метою 70-ти стало передання не букви Писання, а богонатхненної істини, прихованої у недосконалих формах людської мови. Тому у Септуагінті є місця, де переклад священного оригіналу настільки вільний, що сприймається скоріше як тлумачення. Тут точніше, ніж у масоретському варіанті священного тексту, розкриваються пророцькі таїнства про Христа. За своїм викладенням Септуагінта наближена до Новозаповітного світоспоглядання.

І у часи 70-ти і в апостольський період не було протиріч у розумінні й тлумаченні Писання, тому і не виникало потреби перекладати тексти з буквальною точністю. Необхідність цього з’явилася тільки у ІІІ – ІV ст. християнства, коли з’явилися лжевчення, які стали змінювати й перекручувати слова Писання, намагаючись зруйнувати Церкву. Відтоді отці й учителі Церкви дуже точно посилаються на Святе Письмо.

Біблія в контексті української духовної культури. Значення старослов’янської мови. За християнським вченням, мова має онтологічний статус: "Въ начале бе Слово, и Слово бе къ Богу, и Богъ бе Слово" (Ін. 1,1). Мова як така є мовою самого Бога і створеного Ним світу, а окремі людські мови суть те, що вбирає божественні й космічні енергії, середовище, де відбувається зустріч людини з Богом і світом. Історично склалося так, що безпосередніми спадкоємицями божественних енергій і середовищем богоспілкування стали три мови – єврейська (давньоєврейська віхтозавітного періоду і арамейська, якою говорила Іудея, розмовляли Христос, Богородиця, апостоли), грецька (мова культури, філософії, мистецтва, високого морального спілкування на усій території Римської імперії), латина (офіційна мова Римської держави, куди входила Іудея за часів земного життя Христа).

У ІХ виникла ще одна мова, якій надано значення священної – старослов’янська. Солунські брати свв. Кирил і Мефодій переклали нею ряд біблійних книг, за що їх назвали рівноапостольними просвітителями слов’ян. Богонатхненну кирило-мефодіївську справу важко назвати тільки перекладом, вона була одночасно і створенням мови, за допомогою якою передавалося усе багатство древніх мов – єрейської і грецької. Святитель Філарет (Дроздов) писав, що особливе значення і вагомість слов’янського перекладу полягає у його походженні, адже від початку свого він не є витвором звичайної вченості, але плід апостольської ревності святих Кирила і Мефодія.

Висока духовність засновників, їх святість визначила рівень створеної ними мови, що була відібрана як літературна і включала найбільш духовно й морально змістовні слова з різних слов’янських діалектів. Вона не мала повсякденного вжитку і спеціально призначалася для перекладів грецької церковної книжності.

Мова, створена солунськими подвижниками і сприйнята їхніми учнями, за самою своєю природою стала церковною, вона й дотепер залишається мовним виразом, «мовним облаченням, мовною плоттю» богомислення, молитви, богослужбового прославлення Творця. Церковно-слов’янську мову, називають ще й словесною іконою.

Преподобний Паїсій Величковський (родом з України), який у ХVІІІ ст. переклав на церковно-слов’янську мову колосальну кількість священних текстів, писав, що вона має перевагу над багатьма іншими мовами, завдяки своїй красі, глибині, великій кількості зворотів, а також через вражаючу наближеність до грецької. Таке апелювання до грецької мови пояснюється тим, що койне (спрощений варіант давньогрецької) вважається однією з найвиразніших, найбагатших, найпластичніших мов світу. «Плодоноснейшим языком» серед усіх інших називав старо-слов’янську мову ще один український подвижник і молитовник – Іван Вишенський.

Впродовж століть народна культура формувалася змістовним розумним спілкуванням людей, мовомисленням. Здавна людина знала, що простіша мова вживається між рівними, більш вишукана – зі старшими. Особлива увага до мови, до відбору слів потребувалася при зверненні до вельми шанованих і поважних людей. Спілкування ж з Богом вимагало напруження усіх духовних сил і творчих здібностей людини. Це засвідчують такі «духовні документи», як богослужіння, священна мова, сакральне мистецтво – архітектура, живопис, книги, церковний спів, священицьке вбрання й інше.

Усвідомлення того, що священна мова, якою вперше писалися та перекладалися книги Святого Письма і богослужіння, повинна бути незмінною, виникало під впливом віри в те, що її природа має божественне начало.

Українська духовна традиція дає приклад надзвичайно виваженого ставлення до перекладу Священного Письма. При відсутності догматичних і канонічних заборон на переклад національною мовою, аж до XIX ст. керувалися апостольською настановою: «Усе мені можна,т – та не все на пожиток. Усе мені можна, – та будує не все!» (1Кор. 10,23), яка спонукала до особливої відповідальності.

Виникнення проблеми перекладу Біблії на теренах України відбулося на початку ХІХ століття, коли частина вітчизняної освіченої спільноти, яка усе більше відходила від церкви, почала сприймати церковно-слов’янську мову як нерідну і таку, що віджила. З середини ХІХ ст. представниками національного руху почало актуалізуватися питання про переклад Біблії українською. Амбіції призводили до ігнорування великої духовної цінності церковно-слов’янської мови – спадщини усього слов’янства і підґрунтя його релігійних та культурних зв’язків. Отже, потреба перекладу не була власне проблемою церковного народу, а обумовлювалася здебільшого позацерковною пропагандою.

Зокрема, проводилися аналогії з латиною – мовою Римської церкви, проти якої у часи Реформації повстали народи Західної Європи (переважно Північної). Переклад Святого Письма на народні мови обумовлювався, не тільки релігійним спротивом, але, в першу чергу, тим, що латина була чужою для багатьох європейців (німців, голландців, англійців, чехів та ін.) і вони боролися з цією сакральною мовою як з символом католицизму.

Зовсім інша ситуація склалася у Східній Європі: з часів хрещення Русі церковно-слов’янська, отримавши статус богослужбової мови стала основою слов’янської писемності (книжності) і, відповідно, – літературної мови. Книжна мова співіснувала з розмовною, яка використовувалася тільки у побуті. Уся мовна культура сприймалася як цілісність, розмежовувалися тільки сфери застосування «високої» мови, призначеної для служіння Богові й «низької», розмовної, пов’язаної з потребами людини у побутовому, соціальному і державному житті. За таких умов перекладати Святе Письмо та богослужбову літературу не було необхідності.

У процесі секуляризації культури почало зростати значення літературної мови (на відміну від сакральної). Вона поставала не тільки як висока, піднесена мова, але й прагнула набути статусу «священної», адже була мовою грамоти, навчання, новою словесністю. Давня ж богослужбова мова, обмежена стінами храму поступово витіснялася на периферію культурного життя. Однак за різних історичних обставин саме церковно-слов’янське письмо відігравало велику роль у протистоянні антинародним і антинаціональним силам.

Сакральна мова слов’ян об’єднала їхню культуру не лише по горизонталі, але й по вертикалі: культуру минулих століть і культуру нових часів, зробивши зрозумілими високі духовні цінності, якими жили у попередні епохи. Священна мова, яку отримали слов’янські народи, дозволила зберегти в кожній з національних мов великий запас слів духовного значення, високий благородний настрій, піднесене емоційне звучання слова, вона визначила певний рівень моральної культури.

Церковно-слов’янська мова була для людей середовищем спілкування з Богом, зразком, цінністю, яку ніщо не могло замінити. І сьогодні Біблія, як богослужбова священна книга, у всій повноті сприймається народами східно-християнського слов’янського загалу переважно у церковно-слов’янському варіанті. Переклад же на національну мову має значення зовнішньо культурне.

Біблія, яка перекладається з мови священної, призначена для більш раціонального сприйняття. Знайомлячись з її текстами, набуваються чималі знання, проте втрачається відчуття утаємниченого живого спілкування з Богом. І не тому тільки, що в сучасній мові не достатньо для перекладу слів, лексичних форм, зворотів, граматичних можливостей тощо. Така проблема є, однак вона другорядна порівняно з тим, що втрачається відчуття богонатхненності слова.

Віддаючи належне усім, хто здійснював переклади Біблії українською мовою і прилучав людей до Божого слова, зазначимо, що переклади неминуче були пов’язані з втратами смислової символічної ємності, образного, ритмічно-звукового ладу, зниженням духовної висоти звучання.

Тому навіть найкращі переклади (більше придатні для домашнього вивчення Біблії, і в цьому їх велике значення) не можуть замінити сакральний богонатхненний текст. Так само, як і будинок, скільки б в ньому не молилися, не стане храмом, адже храм, за вченням святих отців, – це Царство Небесне на землі і людина вступає з Нею у зв’язок, через Таїнства вона спілкується з Нею прекрасною мовою високого звучання.

Протягом століть для українського життя звичайним було те, що людина з дитинства відвідувала храм, де звучала церковно-слов’янська мова, якою вона поступово оволодівала, молилася нею вдома, вивчала грамоту по Псалтирю, Євангелію.

У 1581 році в Острозі, вперше було перекладено й надруковано повний текст Біблії церковно-слов’янською мовою. В час, коли в межах різноманітних протестантських рухів йшла спроба перетворити християнство на систему філософських концепцій ця подія мала особливе значення. Острозька Біблії стала найбільш повним і точним відтворенням біблійних текстів. У ній у незмінному вигляді збережене літочислення (5508 років від створення світу до Різдва Христового), усі месіанські місця, пророцтва про Христа.

Острозька Біблія стала еталоном. Переклад здійснювався у резиденції князя Костянтина Острозького – одного із стовпів Православної Церкви. Було згуртовано знавців давніх сакральних мов на чолі з видатним церковним діячем, письменником, педагогом Герасимом Смотрицьким, ректором Острозької слов’яно-греко-латинської академії, першої вищої школи в східно-слов’янських землях.

У кінці XVI – на початку XVIII ст. грамотою володіла немала кількість людей, в тому числі й незаможних. Підтвердженням цього є описання дияконом Павлом Алєпським того сильного враження, яке справили на Антиохійського патріарха Макарія під час його подорожі Україною, довготривалі Божі служби в церквах, а також спостереження, що навіть жінки й малі діти добре знали та глибоко розуміли відправу, яка, природно, велася церковно-слов’янською.

Характерним може бути також приклад із життя Т.Г.Шевченка, який навчався грамоті по Псалтирю (Острозької редакції). Показово, що хлопчик-сирота із збіднілої сільської родини, мав можливість гарно вивчити священну мову. Наймаючись на читання Псалтиря над померлими, він не тільки отримував заробіток, який давав змогу вижити, перед Шевченком раз по разу проходила грандіозна біблійна картина взаємовідносин Бога з людиною й усім природним світом, і, водночас, сама людина поставала у світлі її занепадів, каяття, надій, сподівань і злетів. Ця велич змісту підтримувалася словесною формою: логос поєднувався з мелосом і їх гармонія особливе світосприйняття.

Подібний масштаб бачення, могутність й особлива краса видимого та невидимого світів зазвичай відкривається, коли Псалтир вичитується за один раз без перерви. Тоді уся монументальна картина буття розгортається і сприймається одразу, цілісно і враження від неї незабутні. Мовомислення великого Кобзаря складалося під впливом духовної сили Слов’янської Біблії. Як стверджують, він знав більшість псалмів церковно-слов’янською напам’ять, а у зрілому віці зробив українською вільний переклад кількох Давидових псалмів. Проведена ним реформа української мови ґрунтувалася на поєднанні церковно-слов’янської основи, мовних діалектів Лівобережної і Центральної України, міських і сільських говірок.

Більшість класиків української літератури, видатних діячів культури також виховувалися на Слов’янській Біблії, яка, безперечно, впливала на масштабність образного мислення, духовну силу і мовне багатство їхніх творів.

Пізні українські переклади ХІХ – ХХ ст. робилися переважно з єврейського масоретського оригінала, зокрема, переклади П.Куліша, І.Пулюя, І.Нечуя-Левицького, І.Хоменка. Через те в українському перекладі немає ряду неканонічних книг Старого Заповіту. Ще на початку ХХ ст. знавець давніх мов, бібліїст єпископ Мефодій (Герасимов) пояснював, що перекладачі, які користувалися єврейськими текстами, ймовірно, вважали їх більш правильними і авторитетними, ніж текст 70-ти. На перший погляд це ніби так і є: єврейський текст – оригінал, а текст 70-ти – переклад. Краще перекладати з оригіналу ніж з перекладу. Проте, при такому підході не враховуються глибинні проблеми світоглядного характеру, про які йшлося вище.

І.Огієнко використовував крім священних текстів єврейською ще й Септуагінту і старо-слов’янські зразки. Його переклад вважають найбільш повним. Сам автор визначив строк, впродовж якого його робота може бути актуальною, – 50 років (переклад побачив світ у середині ХХ ст.).

Церква ніколи не проголошувала церковно-слов’янський переклад Біблії абсолютно безпомилковими. Протягом століть в результаті численних переписувань тексту в ньому, безумовно, допускалися помилки, час від часу текст виправлявся. Однак, саме у богонатхненному перекладі священною церковно-слов’янською мовою, рівноцінною першоджерелу, Божественне Одкровення, не підлягаючи ніяким змінам, найкраще зберігається