Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Повстання на Запоріжжі. “Недовго були “петлюрівці” у Запоріжжу після того як скинуто гетьмана





 

“Недовго були “петлюрівці” у Запоріжжу після того як скинуто гетьмана... Року 1919-го, день після Різдва1, покинули місто останні відділи Української армії й незабаром з’явилися большевики”, – так почав свій спогад Олександр Кошель, повстанець відділу отамана Олександра Чайківського...

Українська влада не зробила жодної спроби спротиву більшовикам, хоч охочих воювати проти них вистачало. Але ж треба ще вміти організувати людей, одягти їх, нагодувати, озброїти.

Ще в листопаді – грудні 1918 року на заклик Директорії в Олександрівськ злетілися хмари людей. “Їх було так багато, що влада не могла дати з ними ради”, – згадував товариш Кошеля козак Гаврило Гордієнко.

Українська влада не знала, що робити зі своїми прихильниками. Навіть розмістити їх у більших приміщеннях не спромоглася. Що вже говорити про харчування. І хлібом не забезпечила своїх захисників!

Тож, поживши кілька днів на приватних помешканнях, козаки розійшлися. І коли до міста підійшли більшовики, захищати рідне місто було нікому. Все поховалося! А українській владі, як виявилося, легше було тікати, ніж організувати спротив. Справді, менше клопотів!

Соромно і згадувати: червоні москалі окупували Олександрівськ без жодного пострілу. І пішли далі на південь битися проти Денікіна. Посунули й на Правобережжя – добивати Армію УНР.

У повітовому центрі червоних військ практично не залишилося. Керувала всім “якась збиранина”, що згуртувалася біля військового комісара Гопе. Її головним заняттям було вишукувати місцевих “контрреволюціонерів”, а відтак і розстрілювати їх. Вбивали людей серед білого дня, мало не прилюдно. І ніхто вголос не обурювався.

Українське життя в місті відразу завмерло – бо найбільшими контрреволюціонерами, на думку більшовиків, були якраз українці... Майже щодня пополудні з будинку ЧК виводили групу арештантів під вартою. На очах у жителів, які прогулювалися Соборною, вели засуджених на кладовище, де вже було вирито могили. Стріляли не ховаючись. Навіть цікавих не відганяли. А ті, кого мали знищити, виявляли дивовижну покірність – не пручалися і не тікали...

Все ж щось мало статися – бо занадто багато вже було невдоволених владою “рабочіх і крєстьян”. Та й із-за Дніпра неслися чутки, що там бореться українське військо, намагаючись зупинити ворожу навалу. Говорили люди й про широкий повстанський рух на Правобережжі.

“Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були овіяні легендами, – стверджував Олександр Кошель. – Ці чутки незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що й на Запоріжжу вже час підняти повстання. Вся молодь захопилася цією думкою, всі були переконані, що своїм виступом викличуть загальне повстання на Запоріжжу”.

Вже у березні 1919 року практично скрізь по селах люди були готові до збройного виступу. Бракувало “тільки гасла”. Хтось мав визначити день, коли все село підніметься проти більшовиків.

“Тільки дайте гасло, – такий був настрій у селах, – коли саме?.. в який день?..” Такі вістки приніс в Олександрівськ Петро Дерій, організатор підпілля в Олександрівському повіті, товариш Олександра і Гаврила.

Та українського проводу на Лівобережжі не існувало. “Хто ж мав би дати тоді нам гасло, – запитував Гаврило Гордієнко, – коли кандидати на провідників були вже за кордоном у дипломатичних місіях?! Україна лишилася обезголовлена, й доля її лягала на молоді, дуже молоді плечі безвусих юнаків, які мали щирі серця й замало зморщок на поверхні головного мозку!”

Самому Гаврилу 24 березня виповнилося лише 17 років! Але якраз йому і його ровесникам доводилося шукати виходу.

А совєтська влада виявилася не такою вже й тривкою! Для її панічної втечі з Олександрівська досить було чутки, що на місто наступає отаман Нога! А той отаман і сотні не мав коло себе, хіба зо два десятки ненавчених військовій штуці селян.

“Батько Нога” одразу став легендарною постаттю, хоч перед тим ніхто про нього і не чув. Отакі були надії людей! Вони палко бажали, щоб хтось покликав їх до бою.

Совєтської влади не було в місті день чи два. Але швидко вона повернулася. І не сама! А разом із Залізною дивізією, яку прислали з Харкова. Кожної ночі її відділи оточували той чи інший район Олександрівська, робили трус, забираючи при цьому, як вони казали, “прєдмєти спєкуляциі”, тобто харчі та цінніші речі. Командував дивізією Шабашвілі, а комісарствували в ній “жид і латиш”, згадував Гаврило Гордієнко.

Оскільки в Олександрівську підпільної української організації не було, семеро українців, зійшовшись на раду, вирішили створити її, але не тут, де нишпорили нишпорки, а за містом, подалі від більшовицького ока. Місцем збору вибрали Лису гору, що була вниз по Дніпру якихось сім-вісім верст, а може, й трохи більше. Саме тут вирішено було заснувати новітню Запорозьку Січ.

Важливо, що ці українці не бажали переховуватися у Великому Лузі, а вирішили отаборитися на відкритому місці, – щоб про них почули й інші. Та приєдналися!

На тій таємній раді був і Гаврило Гордієнко. У своїх спогадах він занотував, що з семи змовників п’ятеро виявилися старшинами, один з яких доводився юнакові двоюрідним братом. Мова про поручника Івана Явдокимовича Марківа. Мати Івана і батько Гаврила були рідними сестрою і братом. Пізніше Марків став повстанським отаманом Хмарою.

А на тих сходинах отаманом обрали Олександра Івановича Чайківського, колишнього студента Томського університету. “Був він середнього зросту, трохи мовби згорблений, мав пташиний ніс, добре закарлючений, але короткий. Обличчя мав вічно синювате від недоброго голення. В кожному разі не робив він враження ані старшини, ані вояка, хоч мав на собі френч, перешитий із солдатського сукна... Був він, мабуть, політичним чинником у нашій організації...” – так оцінив отамана юнак із палким серцем Гаврило Гордієнко.

Але отаман мав за помічника військового фахівця – поручника Івана Марківа, учасника Світової війни, а також кількох молодших старшин російської армії, які “побували в українізованих полках та окремих куренях у 1917 році”.

Товариш Гаврила Олександр Кошель стверджував, що отаман Чайківський був популярний серед місцевого населення, а про Марківа-Хмару говорив як про “безстрашного молодого старшину... відомого всім”...

Почалася жвава організаційна праця, в якій брало участь і старше українське громадянство міста. У середині травня 1919 року (Гордієнко стверджував, що у квітні) 25 повстанців, озброєних рушницями й гранатами, відпливли вниз по Дніпру до Лисої гори. Тут мали чекати на інші відділи.

Хоч сили повстанців були до сумного малі, вже ж перший їхній постріл із Лисої гори по більшовицькому пароплаву виявився вдалим. Під загрозою інтенсивнішого обстрілу його привернули до берега.

Червоні одразу зупинили рух своїх кораблів по Дніпру. Таким чином від Олександрівська було відтято шлях, яким надходило продовольство з багатого півдня.

Підкорилися козацькій залозі й господарі байдаків, які слухняно підпливали під крутий берег Лисої гори на огляд і перевірку документів. Якщо в кого була зброя, козаки її вилучали.

Так почав свою повстанську працю Лисогірський партизанський курінь отамана Чайківського.

“Лиса гора височіла над самим Дніпром недалеко с. Біленького. З одного боку (гора) дуже круто спадає до ріки, а від степу відгороджена ланцюгом нижчих горбів. Вершок гори складається з сипучого піску й не має жадного деревця, через що й зветься Лисою. Довкола неї росло де-кілько дерев і чагарників, а далі розлягалося безкрає море високого жита”. Такою її запам’ятав двадцятилітній повстанець Олександр Кошель.

Із гори було добре видно багнисті плавні Лівобережжя, які віддавна називали Великим Лугом. Майже на обрії через нього вилася залізниця Харків – Севастополь. Тож часом можна було побачити і димок паротяга.

На вершечку гори викопали шанці. Звідси планувалася оборона, якщо ворог підійде із заходу, від села Мар’ївки. Нижче по схилу вирили окопи для оборони південного напрямку, з боку села Біленького. Були шанці й проти півночі, в напрямку села Розумівки. З боку Дніпра (східний напрямок) захищав крутий берег. Окопи козаки називали шанцями (“щоб не так, як у росіян”)...

Повстанці на постачання не жалілися, бо селяни хуторів і сіл ставилися до них “винятково прихильно”, вбачаючи в юнаках початок відродження колишньої Запорозької Січі, “традиції якої ніколи не зникали на тих територіях”, – стверджував Гаврило Гордієнко. Тож їжі вистачало. А ось з українськими піснями було сутужно. Навесні 1918 року в самокатній сотні при Запорозькому корпусі Гаврило Гордієнко вивчив першу українську пісню – про Дорошенка і Сагайдачного. А на Лисій горі висвистували ще одну – на слова Бориса Грінченка (“Праця єдина з неволі нас вирве”).

Мелодії козаки достеменно не знали. Тож це був не стільки спів, скільки емоційні вигуки. З найбільшим притиском козаки вигукували слова: “Дяка і шана робітникам щирим, сором недбалим усім!” Оту кінцівку (“сором недбалим усім!”) юнаки адресували своїм одноліткам, які не пішли на Лису гору. Собі ж адресували першу частину рядка...

Табір на Лисій горі помалу розростався. Добровольці були переважно школярами з Олександрівська. Вистачало й робітників заводів і залізничних майстерень. Не бракувало також хліборобів, особливо із села Вознесенки. Більшість юнаків не мали досвіду військової служби, але траплялися серед повстанців і колишні фронтовики. Був навіть один капітан. І не звичайний, а Генерального штабу. Звали його Крижанівський. “...Перед тим (він) працював у військового начальника в Олександрівську”.

Але його досвід отаман Чайківський не спішив використати. Тож починав Крижанівський, як казали, “від піки”, тобто рядовим козаком. “Він був дуже приємною скромною людиною, дуже гарний... чорнявий... – згадував Гаврило Гордієнко. – Був дуже корисний... відкрив нам секрети плянування війни. Цим він нам відкрив нові світи, про які ми перед тим навіть не догадувалися, що вони існують!”

Про військовий вишкіл на Лисій горі ні Кошель, ні Гордієнко у своїх спогадах не згадували, як видно, його не було. Зате на більшовицькі залоги повстанці наскакували. Цього вистачило, щоб серед населення полетіла радісна чутка: на Лисій горі “зібралася сила козаків боронити рідний край”...

Використовували повстанці й агітацію. В селах Мар’ївка, Біленьке і Тарасівка старшини Лисогірського куреня скликали мітинги, на яких “закликали молодь братися до зброї, бо тільки збройною силою ми зможемо вигнати нашого ворога з України”.

“Мітинги мали великі успіхи, – писав Гаврило Гордієнко, – але в кожному селі була та сама відповідь: як буде справа актуальна, ми дамо стільки й стільки збройної (озброєної) молоді. Звичайно обіцяли по 50 – 90 осіб. А села наші тоді були так озброєні, що виставити пару десятків молодих хлопців, цілком озброєних, не робило жодних труднощів!”

“Тим часом ширилися неймовірні чутки, – згадував Олександр Кошель. – Казали, що Чайківський має вже тисячі вояків і незабаром вижене москалів із Запоріжжа”. У харківських “Вістях” повідомили, що на Лисій горі зібралося 5000 повстанців. А було їх не більше сорока осіб.

Зрозуміло, що червоні планували покарати “бунтівників”. Збиралися з силами довго – майже два тижні.

Повстанці мали своїх людей у ворожому таборі, які й інформували про наміри більшовиків. До карального загону, зокрема, поступив підпільник Петро Дерій (“Рудий”) – “другим номером” до кулемета. Інформацію надавав і секретар виконкому Чигиринський. Він і повідомив, що наступ на Лису гору заплановано перед Зеленими святами – піхотою і кіннотою з боку Мар’ївки та пароплавом – щоб стріляти повстанцям у потилицю.

Вістку “прийняли спокійно, адже це мало бути наше бойове хрещення”, – писав Гаврило Гордієнко. Повстанці були певні себе, тож навіть не закликали на допомогу обіцяні резерви із сіл.

Про вихід каральної експедиції з Олександрівська козаків сповістили своєчасно. І все ж самовпевненість далася взнаки! Адже повстанці планували дати чосу більшовикам ще під час їхньої переправи через Дніпро. Але ж не встигли! Забарилися!..

З давніх-давен козаки любили дрочитися з ворогом. І тепер Іван Марків, замість чекати ворога, в шанцях пішов із трьома козаками назустріч “північним братам”. А ті вже були в якихось 500 метрах від Лисої гори.

Пострілявши трохи з-за кущів, козаки раптом підскочили до більшовицького кулемета, якого “несподівано заціпило” (це була робота “другого номера” Петра Дерія), і полонили всю обслугу: латиша-кулеметника (“першого номера”), кацапчука (“третього номера”) та ще й Петра, не видавши таким чином його таємну місію в рядах червоних. Притягли на гору і кулемет.

Гаврило ж керував обороною північного напрямку.

У своєму житті він стріляв лише декілька разів – влітку 1917 року. Тоді у нього вийшло добре: всі кулі потрапили у мішень. Поталанило і тепер: першим же пострілом він звалив червоного вершника, який необережно виїхав із-за куща.

Вже під час бою до Гаврила підповз учень комерційного училища “Комар” і попрохав пояснити, як стріляти. Гаврило витріщив на нього очі: мовляв, а чого ж ти раніше не питав?!

Але тут винити треба було не учня, а старшин, які були у відділі!

Невдовзі з таким же запитанням звернувся і п’ятнадцятилітній Петро Ляшко. І знову роззявив рота Гаврило... Все ж Петро виявився добрим учнем. Він швидко збагнув, як стріляти, і в бою “заховувався цілком гідно”...

Більшовики виявились не дуже завзятими. Коли вони почули крики “Слава!”, їхні лави зупинились. А оскільки високе жито заважало розгледіти кількість нападників, то москалі вирішили “бить ат ґрєха подальше”. “Коли ж повстанці були вже зовсім близько, – згадував Олександр Кошель, – москалі, боячись вскочити в якусь біду, завернули назад і почали тікати, кидаючи по дорозі зброю”.

Вже як червоноармійці зникли з обрію, підійшов пароплав. Спочатку бадьоро, а потім розпачливо гудів він сиреною, сповіщаючи про своє прибуття. Але “таваріщі”, яким було адресовано сигнал, вже поспішали до Олександрівська.

На радощах переможці побігли “привітати” сальвами і пароплав. Та стріляти з крутого берега було вкрай незручно... Але в одного комісара таки поцілили. Вже в селі Біленькому, куди, не дочекавшись зв’язку зі своїми, приплив корабель, виявилося, що комісар той перед боєм вирішив посидіти в “кабінєтє задумчівості”.

Отут і дістала його сліпа куля.

І прямо у сраку!

Отаке вчудять часом зовсім не сліпі кулі!

Під час “лисогірської битви” Гаврило вистріляв три з половиною десятки набоїв. Лишилося близько п’яти штук. Добре, що бій вже закінчився.

Втрати у повстанців виявилися невеликі – один поранений. Це був козак, який на початку бою ходив з Іваном Марківим дражнити більшовиків. Куля потрапила йому в долоню...

Настрій у новітніх запорожців був світлий: малими силами перемогли карателів! Особливо раділи школярі, які гідно пройшли перше бойове випробування.

І завершилося воно повним успіхом.

А старшини вже нараджувалися. Допустили вони в своє коло і “командира північного напрямку оборони” сімнадцятилітнього козака Гаврила Гордієнка, який у цей день відновив перервану славу свого козацького, але, за власним визнанням, вже давно “демілітаризованого” роду.

Чайківський вирішив не чекати повторного нападу більшовиків і перевести загін на лівий берег Дніпра, у нетрі Великого Лугу. Напевно, мав рацію отаман, бо партизансько-повстанська боротьба передбачає мобільність загону, а не вичікування подій на одному місці. Все ж шкода, що з відходом Лисогірського куреня новітня Січ на Лисій горі перестала існувати. Недовго ж вона пробула!..

На другий день у неділю до лисогірців прийшов зв’язковий із села Біленького. Чоловік повідомив, що Чайківського кликали до телефону повстанці з Нікополя.

Отаман разом з Іваном Марківим та відділом охорони відплив човном вниз по Дніпру до Біленького. Невдовзі всі повернулися. Виявилося, що, зачувши про переможну діяльність Лисогірського куреня, мешканці Нікополя та селяни довколишніх сіл постановили вигнати червоних зі свого міста. “На перший день Зелених свят рано вдарили на сполох і юрби людей повалили до міста. До вечера в Никиполі не було ні одного москаля”, – так писав Олександр Кошель.

Нікопольське повстання було поголовним. Почалося воно під гаслом “За вольниє совєти”. Червоне військо не боронилося. Все окупаційне керівництво було заарештоване, а червоноармійців засадили на чотири баржі.

Тож нікопольські повстанці запрошували отамана Чайківського приєднатися і разом бити більшовиків. Отаман погодився, і на другий день за ними прибув пароплав “Анжелло” з делегацією від повстанців Нікополя. Йшов він під жовто-блакитним прапором.

Цей хвилюючий образ Гаврило Гордієнко згадував до кінця своїх днів. “Десь довкола нас бушує червоне море большевицької влади, – писав він, – із Дону і з Криму суне денікінська навала під трикольоровим прапором єдиної, неділімої Росії, а тут, у серці давньої Запорозької Землі, пливе пароплав під національним прапором нашої Української Суверенної Землі!..”

Нікопольці були здивовані, що повстанців отамана Чайківського лише жменька. Слава про Лисогірський курінь виявилася гучнішою від його реальної сили.

Та вже у Біленькому настрій нікопольців піднявся. Тут відбулася “величезна сходка селян”, після якої до лисогірців приєдналася повна сотня озброєних хліборобів. А трохи нижче по Дніпру, в Тарасівці, до куреня долучилося ще півсотні вояків. Тарасівці й мешканці Біленького дотримали слова – казали ж, що обов’язково долучаться, “як почнеться”.

До Нікополя курінь прибув, маючи у своєму складі майже двісті козаків зі старшинами. Населення радісно вітало повстанців – і на березі, й у місті. Козакам кидали під ноги квіти. Це було для них радісно і незвично.

Раптом хтось із лисогірців уздрів червоний прапор на вежі. Повстанці запротестували. Червону шмату відразу зняли, а на її місце повісили український жовто-блакитний стяг.

Виявилося, що проти червоних катів повстали всі національності та політичні партії Нікополя. І росіяни, і навіть євреї!..

Якби нікопольці не захопили залізницю, більшовики швидше за все б не звернули особливої уваги на “Нікопольську республіку”, бо тікали під ударами денікінців. Та повстанці перетяли гілку Олександрівськ – Кічкас – Нікополь. Тож “сєвєрниє братья” мусили прориватися.

До Нікополя вже підходила “одна з найкращих дивізій червоних” – щоби за всяку ціну повернути втрачене місто. Так стверджував Олександр Кошель.

Перший бій стався біля станції Мирова, на яку напирала червона орда. Туди, під Мирову, і скерували Лисогірський курінь на чолі з Іваном Марківим. А отаман Чайківський лишився з Гаврилом Гордієнком у місті – для вирішення організаційних питань.

Долю арештованих комісарів мали з’ясувати старші вже, досвідчені люди. Незважаючи на спеку, вони були вбрані в тепленькі чумарки та шапки. Але головне не це, а те, як повільно дядьки розглядали справи комісарів (три-чотири на день), а комісарів повстанці набили “повнісіньку пивницю”.

Чайківський розумів, що міста не втримати, що доведеться зійти з дороги і дати можливість червоним тікати на північ, а з таким темпом судівництва багато ворогів залишиться непокараними. Але хлібороби на це не зважали, їм головне було не стільки покарати, як постановити справедливу ухвалу, не помилитися, щоб невинні не постраждали.

Тяга до справедливості – одна з головних рис українського народу. І не було ради з цими дядьками у чумарках.

Тим часом під станцією Мировою більшовики прорвали наші ряди.

Відступаючи, повстанці намагалися забирати поранених і вбитих друзів, але не всіх вдалося винести з поля бою. Залишився на тому полі смерті і шкільний товариш Гаврила Гордієнка Василь Якубинський.

Побачивши, що проти сили не попреш, селяни-повстанці почали розходитися по рідних оселях – особливо багато їх завернуло до Тарасівки та Біленького.

Гаврило ж, навпаки, кинувся на допомогу знесиленим товаришам. Він взяв участь у бою на річці Кам’янці. Не один раз ходив в атаку.

Не відставав від нього і Сашко Кошель. Не відставали й нікопольські дядьки з лопатами. Ворожа лава, що теж бігла назустріч, не витримала напруги і раптом подалася назад – цофнулася, як тоді казали. А один червоноармієць сів на землю і, склавши навхрест ноги, продовжував стріляти. Тікати він не збирався, а в повстанців не дуже і цілився. Стріляв собі, та й все. “Коли ми підбігли до нього, – згадував Гордієнко, – то виявилося, що це був китаєць... Дядьки його тут же лопатами замордували, і то з якоюсь особливою злістю, якої вони ніколи не проявляли до ворога-слов’янина!.. Якісь дядьки тут же вигребли лопатами неглибоку яму й загорнули в неї китайця, щоб “не смердів на українській землі”, як вони при цьому говорили...”

Тяжко було повстанцям устояти проти червоної сили. “Багато полягло їх, ще більше лежало в шпиталях...” – свідчив Олександр Кошель.

Гаврило у спогадах згадав добрим словом місцевих жінок, які масово “самомобілізувалися” на допомогу пораненим. “Треба тільки подивляти їхню самопосвяту! Честь і слава їм... невідомим героїням!”

І козак Гордієнко взявся рятувати поранених товаришів. Він скрізь вишукував лисогорців і відвозив на пароплави. Гаврило мав із собою лише одного вояка, “та ще неабиякого, а “Комара” з Лисої гори”. Отого, що пішов до бою, не вміючи стріляти...

Гаврило ще довго дивувався, як матроси не викинули їх за борт, адже сили були такі нерівні – двоє дітей проти трьох корабельних екіпажів. Гордієнко з вдячністю згадував тих простих людей, які не втратили людяності і не повикидали їх із “Комаром” у Дніпро.

Тим часом дядьки в чумарках і далі, не поспішаючи, розбирали справи комісарів. А немилосердний ворог вже був під брамами Нікополя!

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ані волосне начальство, ані керівники повстанців “не почували себе психологічно владою”. Навіть грошей не взяли у банку (а там було 28 мільйонів карбованців, які мали тоді чималу купівельну спроможність). “Ті гроші були державні, ми – “державна влада”, й ми мусіли розпоряджатися тими грошима! Це так теоретично, а в дійсності торкнутися до тих грошей ніхто не мав відваги! – писав Гаврило Гордієнко. – Так ті гроші й збереглися большевикам...”

Відсутність відчуття державної влади та висока мораль не дозволили повстанцям і як слід одягтися з державних складів – “щоб, не дай Боже, нам не закинули”, що ми щось чи когось пограбували! Так ми “не владою” прибули до Нікополя, такою ж “не владою” і від’їхали з нього”, – з гіркотою підсумував Гордієнко.

Все ж дехто з повстанців мав у собі “іскорку почуття влади”. Вже перед самим відходом на пароплав юний повстанець Володька Чижиків у товаристві кількох друзів “зайшов у пивницю, в якій перебували під охороною нікопольців большевицькі комісари, і там з власної ініціативи... з довгої російської піхотинської рушниці постріляв декількох комісарів. Стріляв так завзято, що аж сам зомлів!”

Ось прізвища цих “нєвінно убієнних”: В. Антіпов, М. Куксін, Г. Головко, М. Калашніков, Т. Кріпак, І. Дідик, С. Остроухов, Ф. Антонов, С. Євдокімов, М. Радіонов, Мазуркевич, Загребельний і Круга.

Деякі хлопці хотіли затопити чотири баржі, в трюмах яких перебували червоноармійці, але, згадував Гаврило Гордієнко, “порядність у нас настільки панувала, що ми з місця відкинули такий плян” – бо в баржах могли перебувати невинні люди.

З Нікополя відпливли, коли вже сутінки лягли на дніпрові хвилі. “В кожного козака було тяжко на душі. Змучені, обірвані й голодні, вони не знали, куди йти, що робити”, – казав Олександр Кошель.

Кам’янку, в якій панували більшовицькі настрої, вирішили оминути. Рішення було слушне: постріли з боку містечка у бік кораблів підтвердили передбачення...

На ранок причалили до маєтку великого князя Михайла Олександровича в с. Ушківці. Управитель маєтку, який із нетерпінням очікував Добровольчу армію, прийняв повстанців чемно, але офіційно. Попрохав, щоб його при свідках “примусили” нагодувати гостей і видати підводи та расових коней для подальшої подорожі.

Поївши білого таврійського хліба та запивши його молоком, посідали в просторі гарби і виїхали на село Великий Рогачик, де вже смерть дожидала отамана Чайківського.

Дістались у Великий Рогачик опівдні в неділю. Люди якраз виходили з церкви. “На просторому майдані серед села, – оповідав Гаврило Гордієнко, – народу було тисячі! Особливо кидалося в вічі множество мужчин ще у військовій одежі з світової війни. Полк не полк, а курінь напевно можна було б із них укомплектувати! А нас, борців за волю України, – мала купка!”

Затрималися, щоб поміняти коней та одержати інші підводи, бо обіцяли управителеві маєтку, що беруть їх на одні перегони. Їхали б собі далі, ні, треба стримати слово і віддати коней, щоб потім ними скористалися денікінці. А може, ще більшовики встигнуть відібрати їх...

Не відчували себе господарями на рідній землі повстанці, – хоч і зброя була у них у руках...

А от “сільська совєтська влада мала в собі більше почуття влади, ніж ми мали, – продовжував Гаврило Гордієнко, – бо відразу присікалися до нас, хто ви, чого хочете, куди йдете й яка ваша програма і т. д.?! Ми були всі дуже перевтомлені, а особливо наші командири. Наш отаман Чайковський просто собі спав на ходу, ми також... До нас підходили люди... й нарікали на їхню владу, що отой, що вже пару разів показався із якоюсь допотопною рушницею, дуже вредна людина, й просили у нас захисту від нього, натякали, щоб ми його ліквідували”.

Через перевтому повстанці спочатку не оцінили реальної небезпеки. Якби оцінили, то могли б тими кіньми їхати до наступного села або й взагалі затримати тих панських коней у себе. Ні, чесність із собою вимагала віддати коней назад, бо ж слово дали...

Найбільшою помилкою було те, що отамана Чайківського пустили на переговори у волость самого. Та курінний і сам не мусив лізти дідькові в пельку. У волості його заарештували і кинули в холодну. Тут на власному ремені отаман і повісився. Принаймні так стверджує Гаврило Гордієнко. Хоч бачив тіло свого командира тільки здаля. Але швидкість, з якою несподівано загинув отаман, вказує, що не він заподіяв собі смерть, а радше його спровадили з цього світу...

Частина повстанців вчасно зорієнтувалася і втекла. А 29 осіб дали себе обеззброїти, серед них і друзі – Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель. Сільські міліціонери, хоч і ставилися ввічливо, все ж відвезли повстанців аж у мелітопольську в’язницю.

Під час дальньої подорожі повстанці не раз могли здобути собі волю. Але їхні конвоїри були звичайними сільськими дядьками – добрими і чемними. І такими ж довірливими, як і повстанці. Вони навіть давали арештантам у руки свою зброю – щоб ті могли як слід її розглянути, мовляв, такої вони ніколи не бачили. На кожному возі, крім візника, було чотири повстанці та лише один, до того ж безтурботний, вартовий. Роззброїти їх та полонити можна було кожної хвилини. “Але ми, – казав Гордієнко, – не хотіли робити простим людям неприємностей...” Тож і їхали далі, не намагаючись відстояти своє молоде життя. І доїхали до тюрми, куди їх ці добрі люди і здали...

Он як описував ці невеселі дні Олександр Кошель.

“У в’язниці мелітопольської Ч-ка повстанці ждуть вирішення своєї долі. Сумні, безконечно довгі для них дні. Попритуляють обличчя до ґрат і так просиджують цілі дні.

Минув уже тиждень. Ніхто з в’язнів не знав, що діється за тюремними мурами. Одного разу привели двох нових. Це були селяни літ по тридцять, козаки повстанчеського відділу отамана Павловського. Весною потягло їх до рідної оселі, й вони, кинувши рушниці, взялися за плуга. Але червоні довідалися про це, й обидва повстанці опинились у в’язниці.

Одної ночі загреміли замки, росчинились двері, в кімнату ввійшов комісар тюрми з червоноармійцями. Ніхто не спав. “Це за нами”, – як блискавка пролетіло в кожного.

Кров холонула в жилах... Комісар підніс до гори лихтарь і, показавши в куток, промовив: “Етіх!”

Молодий повстанець-лисогорець швидко схопився й майже крикнув:

– Що, вже вдягатися?

Настала страшна тиша; кожен чув, як билося власне серце. Комісар прочитав два прізвища. Підвелося двоє нових (з відділу Павловського). Тричі перехрестилися вони й вийшли за комісаром. Всі в’язні тяжко зітхнули. В кутку хтось істерично ридав.

Минуло ще де-кілька день. Раз вранці в’язні почули, що десь недалеко греміли гармати. На подвір’ї в’язниці було порожньо.

Аж перед обідом сивий сторож одімкнув камери, де сиділи повстанці, й оголосив, що на місто хтось наступає, що червоні десь відступили й що він одпускає всіх в’язнів на всі чотири шляхи...”

Першими вийшли на світ Божий Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель.

Згодом повиходили й інші, серед них і двадцятишестилітній повстанець. Називали його Оверко Конович. Справжнє його ім’я не збереглося. Він учасник Світової війни, мав жінку і двох дітей. Землі у нього було мало, казав, що і жінка впорається, а він мусить воювати за Україну. Вернеться ж господарювати лише тоді, “коли вже Україна буде справді вільною”.

Жаль, що справжнє ім’я цього повстанця, як і багатьох інших, залишилося за історичними лаштунками. Але пам’ять, що такий гідний чоловік був в історії нашого народу, підтримує на дусі й тепер.

Взагалі подвиг школярів і робітників Олександрівська, молодих хліборобів Олександрівського повіту та мешканців Нікополя, кинутих “національним проводом” напризволяще, не можна забувати. Адже ці українські ідеалісти не тільки ходили шляхами запорожців, але й самі топтали свої звитяжні стежки. І ми не повинні дати зарости їм травою забуття...

Повстання весни – літа 1919 року на Запоріжжі, попри поразку, сприяло поширенню національної свідомості серед українського населення. Незважаючи на великі жертви, повстанці не змирилися і знову сміливо кинули виклик російському окупанту. Лисогорці, стверджував Олександр Кошель, “і потім були найкращими козаками” – і в Катеринославському повстанському коші, й у “славному на все Запоріжжя” куреневі отамана Чорної Хмари.

Але це вже інша історія...

А нам лишається тільки вклонитися світлій пам’яті героїчних дітей Нескореної України! Згадаємо хоч ті імена повстанців-лисогірців, які збереглися: Петро Дерій (“Рудий”), учень комерційної школи з Олександрівська “Комар”, капітан Крижанівський, п’ятнадцятирічний повстанець Петро Ляшко, що поліг у бою з червоними під с. Біленьким у вересні 1920 року, Іван та Микола Марківи, сестра милосердя Лисогірського куреня Маруся з Олександрівська, Олекса і Олександр Ренгевичі з с. Августинівки, прапорщик Іван Сорін, Іван Старко з Верхньої Хортиці та його дружина Марія Старко, сестра милосердя Лисогірського куреня; Олександр Іванович Чайківський, Володимир Чижиків, бунчужний Гаврило Гордієнко, Олександр Кошель, Василь Якубинський, що загинув біля станції Мирова, а також козаки Петро Приходько, Микола Білоус, Петро Хомаза, Хведір Карпенко, Володимир Гречишкін, Семен Галич, осавул Петро Горбунь, чотовий Яків Говоруха, півсотенні Степан Різун і Василь Заєць...

Вічна Їм пам’ять!

 

Date: 2015-11-13; view: 304; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию