Недобрий фінал Центральної Ради

У другій половині квітня 1918 року Київ облетіла чутка про таємниче зникнення київського банкіра Юрія (Георгія) Доброго, члена фінансової комісії на українсько-німецьких переговорах про торговельний договір. Казали, що до нього додому вночі увірвалися невідомі й, показавши мандат, вивезли в невідомому напрямку. Висувалася версія, що банкір став жертвою грабіжників.

Центральна Рада цих чуток не спростовувала.

Пізніше поповзли шепти, що Доброго не викрали, а заарештували “як визначного контрреволюціонера” “за наказом двох міністрів – Ткаченка та Жуковського – з відома прем’єра-президента Голубовича”.

Але чим цей арешт відрізнявся від нальоту? Якщо затримує влада, навіщо маски і наставлені револьвери? Пізніше казали, що одним із нападників був військовий міністр Олександр Жуківський.

Доброго мали запхати в якесь провінційне містечко, але все вирішив хабар: банкір запропонував гроші за те, щоб його відвезли до Харкова, а там зумів повідомити німецьку владу про своє викрадення.

Німці серйозно поставилися до цієї події. Тим більше що Київ заполонили чутки, що якась невідома досі організація – Комітет порятунку України – має намір в одну ніч вирізати всіх кайзерівських офіцерів у Києві.

Союзники звернулися до прем’єра Голубовича, але той нічого не зміг чи не захотів сказати. Тоді фельдмаршал Ейхгорн опублікував наказ про введення в Україні німецьких польових суддів. Сталося це 25 квітня.

Німці почали власне розслідування у справі викрадення Доброго.

На думку київського юриста А. Гольденвейзера, саме ця подія і вирішила долю прем’єра Всеволода Голубовича, а разом із ним і долю всієї Центральної Ради...

28 квітня до зали засідань у Педагогічному музеї увійшло декілька десятків німецьких солдатів. Їхній командир розміреним кроком підійшов до Михайла Грушевського і ламаною російською виголосив:

– Згідно з розпорядженням німецького командування оголошую всіх присутніх арештованими. Руки догори!

Вояки взяли присутніх під приціл.

Члени “революційного парламенту” слухняно виконали наказ. Єдиний, хто не встав і не підніс рук, був смертельно блідий Михайло Грушевський.

Фельдфебель вигукнув кілька прізвищ, серед них і міністрів Жуківського, Ткаченка, Ковалевського, управляючого Міністерством закордонних справ Любинського і директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського. З названих відгукнулись лише два останні. Їх одразу ж заарештували (пізніше німці затримали міністра військових справ Олександра Жуківського, начальника київської міської міліції П. Богацького та дружину Михайла Ткаченка, якому вдалося втекти; пана Любинського і пані Н. Романович-Ткаченко невдовзі звільнили)...

У Педагогічному музеї тим часом прем’єра Голубовича поставили обличчям у куток і наказали не рухатися. Врешті його кудись повезли в кареті – вниз по Фундукліївській.

За годину затримані почули грубий голос:

– Raus! Nach Hause gehen! (Геть! Розійдись по домівках!)

І члени Центральної Ради слухняно рушили до виходу.

Наступного дня, 29 квітня, принижені члени “революційного парламенту” все ж зібрались і на швидку руку ухвалили конституцію УНР. Члени Центральної Ради хотіли ще затвердити проекти “законів про жидівські й російські установчі збори на Україні”, та, хвалити Бога, не встигли. Після чого розійшлися “без особливої впевненості, що їм дозволять ночувати вдома”.

Цього дня в центрі Києва, в цирку Крутікова, відбувся з’їзд хліборобів, на якому було обрано Гетьмана Української Держави. Ним став генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Переворот, про який весь квітень говорили кияни, стався.

Соціалістичні експерименти Центральної Ради стали надбанням історії...

Суд відбувався вже в Українській Державі. Він був відкритий, тож у зал набилося багато публіки.

Судили військового міністра Центральної Ради Олександра Жуківського, двох директорів департаменту і начальника кримінального розшуку. Журналіст “Киевской мысли” С. Сумський, який був на цьому процесі, стверджував, що підсудні поводили себе негідно: виправдовувалися, плутали, просили суд бути поблажливим. Доктор Трейде, німецький обвинувач, третирував їх “як хлопчаків”:

– Коли з вами говорить прокурор, – повчав суворо доктор Трейде, – ви повинні стояти рівно і не тримати руки в кишенях.

І його слухали.

Всеволод Голубович спочатку виступав як свідок. Про його участь у викраденні даних не було, але завдяки майстерності прокурора Голубович зізнався. І впав в істерику.

Для втихомирення “державного діяча” довелося оголосити перерву.

Після перерви колишній вже прем’єр визнав свою вину. З кімнати для свідків йому довелося пересісти на лаву підсудних.

Доктор Трейде, німецький обвинувач, “не пожалів барв, щоби зобразити образ Голубовича і його діянь”, – стверджував інший свідок, Н. Могилянський.

До слова сказати, міністр гетьманського уряду, а потім історик Дмитро Дорошенко назвав прем’єра Голубовича “кретиноподібним суб’єктом”, “тупим”, не здатним навіть доладно виголосити й короткої промови.

Під час судового засідання Голубович не раз вибачався перед доктором Трейде і обіцяв “більше ніколи такого не робити”. В останньому слові він прохав не судити по ньому про всю його партію.

“Більшої ганьби для українського уряду, ніж цей процес, не вигадаєш, – писав С. Сумський. – Хоча звичайно всі симпатії бувають на боці підсудних, симпатії величезного залу, як це не дико, були цілком на боці суду: німці чудово розіграли цей процес. Коли я йшов із залу, якийсь старий, що сидів серед публіки, звернувся до мене:

– Слава Богу, що німці звільнили нас від цих хлопчаків і бандитів.

Німцям вдалося довести моральну ницість “демократичного” уряду.

Так безславно закінчилася історія Центральної Ради.

“В очах їх той же блиск”

Після Кримського походу полк імені Костя Гордієнка відпочивав у селі Антонівка біля Мелітополя. Село було переважно гагаузьке. Жили тут і кілька турецьких родин.

Десь на початку травня (1918 року) на одній із вуличок Антонівки зібрався чималий гурт людей різних національностей. Їх згуртував старий турок, який грав на невідомому козакам круглому інструменті зі смичком.

Командир гордієнківців Всеволод Петрів і собі підійшов до гурту.

Струни плакали жалібно-жалібно... Але про що співав чоловік? Турецької мови полковник Петрів не знав. Розрізняв лише деякі слова: Плевна, Осман Дігма-паша, урус, Аллах, Магомет.

Під кінець пісні заплакало єдине старече око. Витирали сльози і суворі гайдамаки. Плакали й гагаузи.

– Ох, як жалісно співа, батьку, – сказав, повернувшись до отамана, один із козаків, – цікаво, про що він співа?

Полковник Петрів, сам зацікавлений, підійшов до гагауза, у якого розмістився штаб полку, і запитав, про що співав старий. Господар пояснив, що пісня ця про поразку турків під Плевною 1877 року. Складена вона полоненими турками.

– Він, – сказав господар, вказуючи на музику, – і нам неохоче цю думу співає, бо каже, що ми біди його народу не розуміємо... А прилюдно це чи не вперше співає.

– А цікаво чому? – запитав Петрів.

Господар підійшов до діда і звернувся турецькою, показуючи рукою на полковника.

Співак встав із каміння, на якому сидів, і, вправно закинувши інструмент за плече, підійшов до командира гайдамаків. Поклавши руку йому на плече, щось заговорив.

Господар перекладав:

– Він співав тому, що певен, що ці люди з голеними головами його зрозуміють; вони не уруси – не пастухи та мужики, а такі, які біду Османа Дігми та його вірного вояцтва відчувають і розуміють, бо в очах їх той же блиск, як в очах тих, що боролись, один на сімох, з урусами під міцною рукою Османа Дігми-паші, слава його хай сіяє повіки!

Старий музика міцно заприятелював із гайдамацтвом. До приязних стосунків заохотив всіх турків і гагаузів Антонівки, які перед тим товариської щирості не виявляли.