Жертвоприношення під Мерефою

Богданівський полк вже бився більше як півдоби. Але з кожною годиною ставало очевиднішим, що втриматися на позиції не вийде.

Першою відступати мала піхота.

Побачивши, що козачня полізла у вагони, червоні почали обстрілювати ешелон, а заодно і будку-сторожку, де розмістився штаб Богданівського полку.

Але кулеметники брали дуже високо – чи були аматорами, чи, може, симпатизували богданівцям. Лише гілочки сипалися на кінноту, що сховалася за будкою залізничника в садочку.

А гармаші й кулеметники Богданівського полку зайняли позицію попереду сторожки – поза зоною пристрілу. На цій лінії вирішено затримати ворога, щоб дати в порядку відійти богданівській піхоті.

Команду над ар’єргардом полку обійняв полковник К. Він наказав гармашам приготувати шрапнелі, а на кіннотників тільки подивився довше звичайного... Ті його зрозуміли... А як не зрозуміти, коли він не так давно був їхнім сотенним...

Раптом стало тривожно тихо. На горі з’явилися хмари більшовицької сарани.

Китайці. Було їх, згадував Валентин Сім’янців, “видимо-невидимо”.

З гори посунули вони двома лавинами.

Сіро-жовтий китайський потік заповнив по береги сільську вуличку й котився на українську позицію “з якимсь гудінням, наче вода з прорваної греблі”.

Хвилини очікування були безмежно довгими. Нестерпно хотілося стріляти вже – щоб потім не було пізно.

Очі всіх були звернені на командира. Саме він мав відкрити шлюзи українському вогню. Та полковник мовчав.

“...Схиливши голову додолу і ніби в такт чомусь, (він) гладив перев’язь своєї раненої руки, переводив очі з кулеметників на гармашів, поглядав на ворога й тільки іноді оглядався на нас (кіннотників), легко піднімаючи брови, ніби говорячи: кріпіться, мої хлопці”, – писав Валентин Сім’янців.

Кіннотники любили свого командира, вірили йому. Напевно, спокійна впевненість полковника передалась і гармашам, і кулеметникам.

А гудіння орди переростало в грізне ревіння.

З китайського потоку вже виглядали окремі обличчя. Ще хвиля – і лава накриє скромні українські позиції, перекотиться і понесеться до Мерефи.

Обличчя козаків і старшин скам’яніли. “Тільки коні нетерпеливо переступали дрібненько ногами, все просячи попустити натягнені поводи. Їздці лагідно гладили їхні шиї”.

Командир полку тихо підніс руку. Це побачили всі. І, ніби прокинувшись, “грізним громом” гримнули чотири гармати, “заводили своїми довгими шиями кулемети”.

“Все злилося в пульсуюче “р-а-а-а... р-а-а-а”.

Розібрати щось було важко. “Здавалося, ніби піднімалась якась маса, колихалася і падала перед гарматами; знову піднімалася, колишучись, перекручувалась – і знову падала... – описував побачене Валентин Сім’янців. – Чи то був ворог, чи то був гарматній дим? Як довго стріляли наші? Як довго це тривало? Здається, потім була хвилина тиші.

“Коноводи, коней!” – ця команда привернула дійсність.

Вулиця перед гарматами тільки копошилася”.

Повиймавши замки з гармат, гармаші навіки попрощались зі своїми вірними подругами і, не озираючись, рушили разом з іншими в бік станції Мерефи.

Було вже 24 грудня 1918 року. Люди готувалися до Святвечора...

Минуло щось зо три місяці. Сніг розтанув. Повіяло теплом... З весною повернулися і нові хвилі тифу. Потрапив під тифозний прес і Валентин Сім’янців.

Помирав він і знову воскресав у Тираспольському військовому шпиталі...

А на Великдень місто окупували більшовики. І Сім’янців “із вояка Української армії став... полоненим”.

Нова влада дійшла висновку, що з реконвалесцентів можна виклепати червоноармійців, принаймні для гарматного м’яса. Відповідав за цей процес “творення” Аґєєв, “настоящій бальшевік”, командир Тираспольського охоронного батальйону. Під його команду і потрапив Валентин Сім’янців.

Вважаючи більшовизм певним зразком, під який треба підганяти людей, Аґєєв виголосив своє кредо:

– Хто каротчє – падтянєтся (но, єслі прі етой апєрациї трєснєт, дєло єво); а кто долґій... таво укаротят, с ґалави начіная.

Тяжко було слухати це.

Аґєєв мав “вигляд не так командирський, як кацапський, – зазначав Валентин у “Спогадах богданівця”, – (і) часто розсвічував огонь ненависти в (моїх) очах, і ніж... сам розкривався в кишені”...

Одного разу Валентину треба було відпроситися у місто. Мусив звертатися до командира. Той дозволив, а коли Валентин збирався відійти, несподівано поцікавився, в якій частині української армії служив “красноармєєц Сімянцев”.

– У Першім козацькім імені гетьмана Богдана Хмельницького пішому полку, в кінній сотні, в другій чоті, – виструнчившись, відрапортував козак.

Москаль пильно подивився на нього, а тоді поставив руба ще питання:

– А єщьо баґдановци єсть в батальйонє?!

– Нема.

– Баґданавєц... – протягнув Аґєєв і далі з притиском, рубаючи кожне слово, запитав: – А пад Мєрєфой пад Раждєство прошлаво ґода бил?!

– Так, був, – відповів Сім’янців, і перед його очима постала жахлива м’ясорубка останнього бою під Мерефою.

Аґєєв нахилився до Валентина і впер у нього свої сталеві очі.

– А я бил начальніком етой кітайской дівізіі... – прошкварчав він. – По-о-онял?!

Валентин очманів і вирячив очі.

А більшовик раптом схопився за боки. “Божевільний регіт засмикав підлогою, стіни витягнулись у довжелезний вузький коридор, стеля затрусилася вітряком”, – так описував побачене і почуте Валентин.

Йому стало моторошно... Добре ще, що він мусив стояти струнко і згідно з військовим статутом не повинен був ніяк реагувати.

А командир чи не із захопленням вигукнув:

– Ну й наложилі же ви там кітайоз...

І знову захлинувся біснуватим сміхом.

“Цей регіт був страшніший” за оту сільську вуличку з сотнями трупів...

Так закінчив свій спогад богданівець Валентин Сім’янців із Великого Бурлука, що на Слобожанщині.