Форми права

Оскільки юридичні норми мають стати відоми­ми тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони по­винні бути певним чином проявлені зовні, об'єкти­вовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відобра­жаються поняттям форма права.

Форма права — це спосіб внутрішньої організа­ції, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.

Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єкти­візації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Види зовнішніх форм (джерел) права:

- правовий звичай — санкціоноване (забезпечу­ване) державою звичаєве правило поведінки за­гального характеру;

- правовий прецедент — об'єктивоване (вира­жене зовні) рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні наступних аналогічних справ;

- нормативно-правовий договір— об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загально­го характеру, яке встановлене за взаємною домовле­ністю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

- нормативно-правовий акт — письмовий до­кумент компетентного органу держави, в якому за­кріплено забезпечуване нею формально обов'язко­ве правило поведінки загального характеру.

Зв'язок між типом права і формою права:

- зовнішня форма права визначається, зумов­люється насамперед його історичним типом;

- крім типу права, на його зовнішню форму впливають також інші соціальні явища, чинники (внутрішньосуспільна ситуація, історичні, націо­нальні, культурні традиції, рівень політичної і правової культури, стан правосвідомості, юридич­ної науки тощо), тому у кожному типі права вико­ристовуються зазвичай декілька його форм;

- у кожному типі права існує найбільш поши­рена, основна його форма;

- форма права здатна впливати певною мірою на тип права, тобто на його соціальну сутність.

Нормативно-правовий акт — основна форма права соціально-демократичної орієнтації. Поши­реність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вира­ження юридичних норм саме з точки зору загаль­нолюдських правових принципів, які поступово впроваджуються у право соціально-демократичної

орієнтації.

До таких переваг, зокрема, належать можливості:

- найбільш чітко, ясно, однозначно формулю­вати зміст юридичних прав і обов'язків;

- якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст;

- забезпечити сприятливі умови для швидкого відшкодування потрібної норми права;

- створити умови для правильного, адекватно­го розуміння адресатом норми її істинного змісту;

- оперативно змінювати чи скасовувати юри­дичну норму;

- здійснювати впорядкування, погодження, си­стематизацію численних норм права.

3. Правотворчість держав соціально-демократичної орієнтації

У перехідній державі соціально-демократичної орієнтації в процесі правотворчості мають бути ви­роблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б вищенаведеним загальнолюдським принципам права.

Для цього сама правотворча діяльність повинна підпорядковуватися певним керівним засадам,

ТТ Т"» Т/і ТТ Т Т ЬТ ТТ Я 1\Л"

Принципи орієнтованої на соціальну демокра­тію правотворчості:

- гуманізм: юридичні норми мають закріплю­вати й охороняти соціальні умови, необхідні для здійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;

- демократизм: норми права повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різно­манітні об'єднання громадян;

- збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юридичних нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та етнічної групи, що проживають на території даної держави; у правотворчій діяль­ності повинні брати участь представники всіх націй, народностей і національних груп — для максималь­ного забезпечення прав кожного народу (нації);

- науковість: юридичні норми повинні відпові­дати досягнутому рівню розвитку суспільства, ре­альним соціальним умовам, закономірностям су­спільного життя; при їх розробці слід використову­вати новітні висновки відповідних наук;

- законність: юридичні норми повинні встанов­лювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, з дотриманням визначеної процеду­ри, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів держави;

- техніко-юридична досконалість: при роз­робці та встановленні юридичних норм слід засто­совувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотвор-чої техніки.

Стадії правотворчості:

- підготовки проекту нормативно-правового акта (прийняття рішення про необхідність розроб­ки проекту; визначення проектантів; розробка про­екту; погодження проекту (із зацікавленими орга­нізаціями); доопрацювання проекту);

- прийняття нормативно-правового акта (вне­сення проекту до правотворчого органу на обго-

вореаня; обговорення проекту у правотворчому ор­гані; прийняття нормативно-правового акта);

— оприлюднення (опублікування) нормативно-правового акта.

4. Нормативно-правові акти

Нормативно-правові акти неоднозначні з огляду на їх формальну обов'язковість, зокрема тому, що во­ни приймаються різними суб'єктами. Ця властивість актів відображається поняттям їх юридичної сили.

Юридична сила — це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка розкриває їх спів­відношення і залежність за формальною обов'язко­вістю та визначається місцем правотворчого ор­гану в апараті держави.

Види нормативно-правових актів за юридичною силою: закони, підзаконні акти.

Закон — це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або са­мого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси біль­шості населення і має найвищу юридичну силу що­до всіх інших нормативно-правових актів.

Підзаконні нормативно-правові акти — це нор­мативні акти компетентних органів, що вида­ються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання¹.

Види специфічних юридичних актів, які мо­жуть набувати нормативно-правового значення:

- акти прямого волевиявлення населення, що фіксують результати всеукраїнського або місцевих (локальних) референдумів;

- акти Конституційного Суду (або іншого орга­ну конституційної юрисдикції), якщо через них втра­чають чинність певні нормативно-правові акти;

— деякі рішення певних громадських об'єднань (акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості таких об'єднань);

- - окремі рішення трудових колективів (рішен­ня зборів і рад трудових колективів);

, - судові рішення, котрими визнаються не чинними як такі, що суперечать Конституції, закону, нормативні акти органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

5. Юридичні властивості нормативно-правових актів

Такі акти:

- є формально обов'язковим волевиявленням держави;

- містять правила поведінки загального ха­рактеру;

-приймаються тільки певними державними органами (або у деяких випадках, передбачених за­коном, іншими суб'єктами);

- мають точно визначені зовнішні реквізити (ознаки);

- публікуються у спеціальних (офіційних) ви­даннях;

- поширюють свою чинність на певний час, пев­ну територію, певне коло суб'єктів. За кожним з цих трьох «параметрів» чинності нормативно-пра­вові акти (як і вміщувані в них юридичні норми) можуть бути класифіковані за певними видами.

Правила, за якими визначаються межі чинності нормативно-правових актів, встановлюються зако­нодавством держави та міжнародними договорами.

6. Чинність нормативно-правових актів

А. Чинність у часі

Темпоральну (часову) чинність нормативно-право­вих актів (так само, як інших джерел об'єктивного юридичного права) характеризують такі показники:

а) момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто момент початку його дії, або, інакше сказати, момент «включення», «запус­ку» формальної обов'язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене),

б) напрямок темпоральної чинності норма­тивно-правового акта (тобто його дія стосовно фак­тів, які виникли вже після набрання ним чиннос­ті,— умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих, які виникли ще до цього,— так би мовити, «ста­рих» фактів, і існують, тривають після набрання ним чинності);

в) момент (і підстави, порядок) зупинення чинності нормативно-правових актів;

г) момент втрати чинності нормативно-пра­вового акта (тобто припинення, скасування його дії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнен­ня» формальної обов'язковості загальної норми по­ведінки, яку у ньому вміщено).

Правила щодо темпоральної чинності норматив­но-правових актів звичайно встановлюються зако­нодавством відповідної держави. Знання цих пра­вил — неодмінна передумова належного, законного застосування і здійснення норм юридичного права.

а) Набрання чинності

Якщо у таких актах (або ж в інших документах, які встановлюють порядок введення їх у дію) є пря­ма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (з певної календарної дати, з певної години визначеної доби, з настанням певного факту та ін.),— відповідь на дане питання є очевидною. Наразі слід мати на увазі, що у випадку, коли для позначення цього мо­менту вживаються слова (вислови) «після» або «з дня» чи «з моменту о (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це має зазвичай, означати: на наступний день (добу) після дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта.

Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керу­ватись встановленими державою правилами щодо набрання чинності нормативно-правовими актами.

б) Напрямок темпоральної чинності норма­тивно-правових актів

За цим показником розрізняють пряму, зворот­ну й переживаючу чинність (дію) нормативно-пра­вового акта в часі.

Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширю­ється на факти, які: а) виникли після набрання

ним чинності (тобто на нові факти) і б) виникли до набрання ним чинності, але продовжують існува­ти, тривають і після того (тобто на триваючі «старі» факти), проте поширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поши­рюється на факти, які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але вже з моменту їх ви­никнення, тобто відбувається перегляд, коригуван­ня попередніх рішень щодо таких фактів вже за новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія. Новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а на старі факти, що тривають, (тобто факти, які виникли до набрання ним чинності і не припинили свого існу­вання) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди і всі норматив­но-правові акти, зворотну і переживаючу — тіль­ки у випадках, спеціально передбачених законодав­ством (оскільки загальний принцип полягає у то­му, що закон зворотної та переживаючої дії немає). Причому характеристики прямої, а іноді й зворот­ної дії стосуються тільки нового нормативно-право­вого акта, а переживаючої дії — лише попередньо­го, «старого» акта.

в) Зупинення чинності нормативно-правових актів

Зупинення (призупинення) чинності норма­тивно-правового акта — це, так би мовити, тимча­сова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії, яка зумовлюється певними обставинами й здійсню­ється у порядку, що передбачений законодавством. Її слід відрізняти від припинення (або, інакше сказати, скасування) чинності такого акта, тобто вже остаточної втрати ним юридичної сили.

г) Припинення чинності нормативно-право­вих актів

Чинність нормативно-правових актів припи­няється внаслідок:

- перебігу строку, на який було передбачено чинність акта;

— перебігу подій (ситуацій, станів), з існуван­ням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;

— скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

- прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного акта тим самим органом;

- офіційного визнання акта незаконним, недійсним (нечинним) шляхом певної, встановле­ної законом судової процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність норма­тивно-правових актів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відпо­відних суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість таких актів (а точніше — обов'яз­ковість юридичних норм, що закріплені в них).

Дане явище залежить насамперед від того, як ро­зуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України «Про державний кордон» від 7 ли­стопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і верти­кальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України —- суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законі визначено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод (ст. 5, 6).

Територією держави, на яку поширюється чин­ність її законів, також вважають територію по­сольств, консульств, торговельних представництв, місій за кордоном, територію літаків, які знахо­дяться за межами держави, територію торгових ко­раблів у відкритому морі (океані), а також військо­вих кораблів, що перебувають за кордоном.

За міжнародними (зокрема, міждержавними) угодами можуть передбачатись ситуації, коли на території даної держави може застосовуватись за­кон іншої держави. Зокрема щодо України, це встановлено низкою її угод з Російською Федера­цією або ж угод, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав (наприклад, укладені у 1993 р. українсько-російські угоди «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх дер­жав», «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода дер­жав-учасниць СНД «Про порядок вирішення спо­рів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності», їхня ж Конвенція про правову допомо­гу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993 р.).

Серед нормативно-правових актів розрізняють та­кі, чинність яких поширюється на всю територію держави і такі, що діють лише на частині її тери­торії (так звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральни­ми органами держави, то останні — як вищими, центральними, так і певними місцевими органами.

В. Чинність за колом суб'єктів