Похоронна промова 8 page

Наука, культура, освіта, мистецтво, релігія, засоби масової інформації мають об'єднати свої зусилля у формуванні духовної культури особистості засобами благодатного слова, одухотвореного красномовства як гаранта ду­ховного ренесансу громадян світу. Місія християнських риторів, педагогів, політиків, громадських діячів — долати хаос розбрату світлом власного сер­ця, любов'ю благодатного слова, могутньою силою риторики любові.

Нині прийшов час глобального переосмислення цінностей благодатного слова віри, надії, любові під кутом зору формування духовно-моральної культури суспільства посттоталітарної держави. Ставиться питання про аку­мулювання духовно-інтелектуальних сил суспільства з метою пропаганди цінностей братерства, християнської любові в ім'я процвітання незалежної демократичної України, зокрема, в руслі педагогіки доброчесності, христи­янської етики, перші посібники з якої вже кілька років проходять апробацію у Львові, Києві, інших регіонах та містах України.

Велика місія засобів масової інформації, особливо через християнських журналістів, високоморальних кореспондентів,— «неложними вустами» за­хищати істину, християнські цінності на противагу вакханалії насилля, нігі­лізму, апологетики зла, войовничого безбожництва.

У цілому значно зростає роль інтелігенції — цвіту суспільства суверенної України щодо виконання своєї земної місії: облагородження духу дезорієн­тованого, розчарованого, розгубленого народу засобами християнської культури, науки, освіти, мистецтва. Отже, творення Духовного Кодексу гро­мадянина України стає значним кроком на шляху до творення Духовного Кодексу Людства без воєн, катастроф та катаклізмів.

Поступово має долатися штучний розрив між наукою та релігією, осві­тою та релігією, як прийнято у всьому цивілізованому світі, бо саме це ска­лічило на багато років квітуче дерево християнського життя, християнської культури, етики добротолюбія в Україні.

У духовному полі України має пролунати могутній заклик до соборного каяття (гр.: метанойя) як «переміни душі» в ім'я істини Христової, вінців ми­ру й любові, сходження на небо духовності, для чого нам необхідно грун­товно вивчати світову й національну гомілетичну спадщину як духовну пер­лину красномовства. Першим є ім'я святого Іоанна Златоуста.

4.4. Іоанн Златоуст — світильник гомілетичного мистецтва

Слава Богу за все... іоанн Зллтоуст

Духовна скарбниця світу має неоціненний діамант — творіння святого Іоанна Златоуста, ім'я якого протягом багатьох століть залишається все­ленським християнським Ідеалом вірного служіння Богові словом і ділами як геніального глашатая й проповідника християнства, «світильника миру, вчителя всесвіту, столпа й утвердження церкви, проповідника покаяння». Для незчисленних поколінь людей ім'я Іоанна Златоуста є символом непере-вершеного гомілетичного мистецтва, яке потребує риторичної рефлексії в часи духовно-морального відродження в переддень славного 2000-ліття Різд­ва Христового.

Іоанн Златоуст жив і творив у надзвичайно тяжкі часи гонінь на христи­янство і християн (IV ст. н. є.), коли кожний богословський твір, виступ па­стиря перед людьми приносили величезну користь, як цілющий бальзам на кровоточиву душевну рану.

Пустеля морального і духовного безпліддя час від часу панувала в різних країнах, на різних етапах історико-культурного розвитку і в недавні часи державного богоборення, а нині долається могутнім порухом серця, щирим бажанням відкрити для себе цей великий духовний материк, збережений у віках тим, хто розумів і розуміє особисту відповідальність за духовну спад­коємність, за свій власний моральний вибір між добром і злом.

З часів прийняття християнства на слов'янських землях серед інших ду­ховних геніїв особливе місце в колі духовного читання й освіти наших пра­щурів мала духовна спадщина Іоанна Златоуста — людини, яка присвятила себе творенню людської душі. А це, як відомо з найдавніших часів,— не ли­ше Наука, але й Мистецтво з Мистецтв.

Що найбільше приваблювало й приваблює у духовній школі Іоанна Зла­тоуста? Звичайно, магнітом тягне до себе сама велична постать людини — подвижника, який блискуче володів духовною зброєю на захист християнсь­кої віри — віри батьків. Історія особистісного та проповідницького станов­лення святого Іоанна Златоуста, роздуми над його безсмертною духовною Школою надихають нас, щоб цей світильник церкви засяяв для тих, зокре­ма молодих, людей, які тільки відкривають для себе духовну скарбницю люд­ства, хто з чистим серцем шукає взірці, ідеали, духовні орієнтири не лише у особистому, але й професійному житті. Істинно, як сказано у Святому Пи­санні, «праведний житиме вірою»¹.

Іоанн Златоуст пройшов тернистий шлях — від юного ченця до архієпи­скопа Константинопольського, від талановитого слухача ораторської школи знаменитого Ліванія до геніального християнського вчителя-проповідника, автора гомілетичних творів, які становлять золотий фонд християнського віровчення, від талановитого світського адвоката до блискучого духовного пастиря, солодкомовного церковного оратора, про що свідчить саме леген­дарне ім'я, дане Іоанну народом,— Златоуст.

Усі шанувальники генія Іоанна Златоуста відзначають органічну єдність мудрої, благородної думки вселенського вчителя й ясного, простого, при­родного, усолоджуючого слова славетного проповідника.

Його ім'я стадо символом неперевершеного ораторського мистецтва, а подвижницька діяльність понад півтори тисячі років надихає на творчість Словом славних нащадків — від славнозвісного єпископа Кирила Туровсько-го (XII ст.) до наших днів.

Біблія.- 1988.- С. 1388.

Багатолітнє служіння Іоанна в Антиохії славне численними духовними діяннями в ім'я Господа. Сучасники Іоанна Златоуста відзначають велику благодатну силу цієї видатної людини — його невидиму енергію, дар чудо­дійного зцілення душ і тіл, слава про які розійшлася по всій землі.

Нелегкою була полемічна боротьба Іоанна та його послідовників із по­глядами усіляких розкольників, сектантів, які сповнювали життя різними смутами, єрессю, як, наприклад, аріани, аномеї, гностики та інші.

Світське життя мирян було сповнене проблем, головною серед яких було падіння моральності, багатьом християнам бракувало любові до ближнього, розкіш багатих нахабно пишалась перед злиденністю бідних, багаті забували про обов'язок благодійності, забували про церкву, бо веселилися у театрах, цирках, на різних суєтних розвагах. Все це ставало приводом до вибухів гро­мадського заколоту, кривавих повстань, у полум'ї яких гинуло чимало душ.

Нелегкою була духовна місія доблесного й самовідданого Іоанна Злато­уста, який добре знав очевидні та приховані проблеми рідного міста, став незамінним духовним учителем християн, блискучим церковним промовцем, цілителем душ і тіл, про таланти якого швидко довідалася різновірна, різно­племінна двохсоттисячна Антиохія.

Вперше антиохійці, які дуже кохалися у красномовстві, могли насолоджува­тися істинним, а не фальшивим словом, зверненим до Бога, до їхніх душ, яке вражало життєдайністю, психологічною глибиною, було мудре й щире, солод­ке й доступне кожному слухачеві, який удостоївся почути знаменитого Іоанна.

У «Житіях святих» читаємо: «Його повчання були наповнені такою си­лою, що усі слухачі не могли вдосталь насолодитися ними... Іоанн був таким солодкомовним оратором та любим для усіх учителем, що в місті не було жодного, хто б не бажав слухати його бесід, і коли дізнавалися, що Іоанн бажає бесідувати, усі з радістю стікалися до церкви. Міські правителі і судді залишали свої заняття, купці свою торгівлю, ремісники свої справи, й поспі­хом йшли слухати вчення Іоанна, турбуючись про те, щоб не пропустити жодного слова, яке йшло з вуст його. Усі вважали величезною втратою, ко­ли не вдавалося їм слухати солодких промов Іоаннових».

Отже, натхнення благодатного проповідника не могло не передаватися пастві, члени якої то дрижали від страху перед яскравим зображенням жахів гніву Божого, то злітали душею до небес від надії на Божу милість, які щи­ро вірили кожному слову Іоанна, дивуючись, що він ніколи не читав свої проповіді, але імпровізував, ніби виливаючи із самого серця кожну думку, солодке слово мудрості й надії.

Незабаром скорописці почали записувати проповіді Іоанна Златоуста, а потім передавали чи продавали їх усім бажаючим, які полюбляли читати й перечитувати, інколи виучували їх напам'ять, виголошуючи перед знайоми­ми, друзями як одкровення.

Саме у цей час Іоанна починають називати «вустами Божими і Христо­вими», другі — солодкомовним, треті — медоточивим, а сам народ, як ка­жуть, в особі однієї жінки-християнки, назвав його Златоустом, що навіки увійшло в історію церкви Христової.

Золотослівний проповідник відгукувався своїми пречудовими проповідя­ми на кожну подію з життя пастви й християнської церкви, часто виступав чи не єдиним оборонцем-захисником стражденних душ, став улюбленцем на­роду, бо вмів, як ніхто, розсіяти страхи, нерозуміння, відновити мир, спокій серед парафіян, які дякували Богові за такого великого душпастиря.

Духовна школа Іоанна Златоуста процвітала. Між ним і паствою утворив­ся глибокий моральний зв'язок, що є ідеалом для християнської церкви: їхні серця були відкриті одне до одного, їх єднала глибока любов, і навіть неве­лика розлука через хворобу чи перевтому пастиря сіяла невимовну тугу в їх­ні серця, а радість зустрічі була такою сильною, що багато хто не міг стри­мати сліз. Сам Іоанн Златоуст говорив, що як людина у вогневиці прагне свіжої води, так відсутній друг жадає своїх друзів («Бесіда на притчу про таланти»). У проповідях він називав своїх мирян «коханими», говорив, що серце його полонене красою їхніх душ, а тому завжди і всюди він носить їх­ній образ у своєму серці, що навіть уві сні він не розлучається з ними».

Але це не означало, що Іоанн Златоуст не докоряв своїй пастві тоді, коли вона того заслуговувала, але робив це з любов'ю, милістю до них, гнівно викри­ваючи вади, а не самих християн. Його виховний, педагогічний геній розцвітав пишним цвітом у ці роки, процвітала його духовна школа, де послух доводили не словами, а ділами, не шумними оплесками, які Іоанн заборонив, а трепет­ною тишею взаєморозуміння, яку з давніх часів називають «храмовою тишею».

Єретики, яких викривав у слові своєму Іоанн, гнівалися на нього, поширю­вали усілякі хули, намовляння, твердили, що він — волхв, чародійник, але, як сказано у «Житії святих», «Бог незабаром загородив вуста їхні, навівши на них сувору кару»¹, бо багато хто загинув у храмі під час страшного землетрусу.

Найціннішою рисою серед багатьох видатних якостей проповідей Іоанна була благодатна надія на спасіння, яку він дарував кожному, хто ставав на шлях каяття за свої гріхи, щиро виправляв їх в ім'я Бога. ¹ «Жития святьіх...».— С. 322.

Багатолітнє служіння Іоанна в Антиохії славне численними духовними діяннями в ім'я Господа. Сучасники Іоанна Златоуста відзначають велику благодатну силу цієї видатної людини — його невидиму енергію, дар чудо­дійного зцілення душ і тіл, слава про які розійшлася по всій землі.

Нелегкою була полемічна боротьба Іоанна та його послідовників із по­глядами усіляких розкольників, сектантів, які сповнювали життя різними смутами, єрессю, як, наприклад, аріани, аномеї, гностики та інші.

Світське життя мирян було сповнене проблем, головною серед яких було падіння моральності, багатьом християнам бракувало любові до ближнього, розкіш багатих нахабно пишалась перед злиденністю бідних, багаті забували про обов'язок благодійності, забували про церкву, бо веселилися у театрах, цирках, на різних суєтних розвагах. Все це ставало приводом до вибухів гро­мадського заколоту, кривавих повстань, у полум'ї яких гинуло чимало душ.

Нелегкою була духовна місія доблесного й самовідданого Іоанна Злато­уста, який добре знав очевидні та приховані проблеми рідного міста, став незамінним духовним учителем християн, блискучим церковним промовцем, цілителем душ і тіл, про таланти якого швидко довідалася різновірна, різно­племінна двохсоттисячна Антиохія.

Вперше антиохійці, які дуже кохалися у красномовстві, могли насолоджува­тися істинним, а не фальшивим словом, зверненим до Бога, до їхніх душ, яке вражало життєдайністю, психологічною глибиною, було мудре й щире, солод­ке й доступне кожному слухачеві, який удостоївся почути знаменитого Іоанна.

У «Житіях святих» читаємо: «Його повчання були наповнені такою си­лою, що усі слухачі не могли вдосталь насолодитися ними... Іоанн був таким солодкомовним оратором та любим для усіх учителем, що в місті не було жодного, хто б не бажав слухати його бесід, і коли дізнавалися, що Іоанн бажає бесідувати, усі з радістю стікалися до церкви. Міські правителі і судді залишали свої заняття, купці свою торгівлю, ремісники свої справи, й поспі­хом йшли слухати вчення Іоанна", турбуючись про те, щоб не пропустити жодного слова, яке йшло з вуст його. Усі вважали величезною втратою, ко­ли не вдавалося їм слухати солодких промов Іоаннових».

Отже, натхнення благодатного проповідника не могло не передаватися пастві, члени якої то дрижали від страху перед яскравим зображенням жахів гніву Божого, то злітали душею до небес від надії на Божу милість, які щи­ро вірили кожному слову Іоанна, дивуючись, що він ніколи не читав свої проповіді, але імпровізував, ніби виливаючи із самого серця кожну думку, солодке слово мудрості й надії.

Незабаром скорописці почали записувати проповіді Іоанна Златоуста, а потім передавали чи продавали їх усім бажаючим, які полюбляли читати й перечитувати, інколи виучували їх напам'ять, виголошуючи перед знайоми­ми, друзями як одкровення.

Саме у цей час Іоанна починають називати «вустами Божими і Христо­вими», другі — солодкомовним, треті — медоточивим, а сам народ, як ка­жуть, в особі однієї жінки-християнки, назвав його Златоустом, що навіки увійшло в історію церкви Христової.

Золотослівний проповідник відгукувався своїми пречудовими проповідя­ми на кожну подію з життя пастви й християнської церкви, часто виступав чи не єдиним оборонцем-захисником стражденних душ, став улюбленцем на­роду, бо вмів, як ніхто, розсіяти страхи, нерозуміння, відновити мир, спокій серед парафіян, які дякували Богові за такого великого душпастиря.

Духовна школа Іоанна Златоуста процвітала. Між ним і паствою утворив­ся глибокий моральний зв'язок, що є ідеалом для християнської церкви: їхні серця були відкриті одне до одного, їх єднала глибока любов, і навіть неве­лика розлука через хворобу чи перевтому пастиря сіяла невимовну тугу в їх­ні серця, а радість зустрічі була такою сильною, що багато хто не міг стри­мати сліз. Сам Іоанн Златоуст говорив, що як людина у вогневиці прагне свіжої води, так відсутній друг жадає своїх друзів («Бесіда на притчу про таланти»). У проповідях він називав своїх мирян «коханими», говорив, що серце його полонене красою їхніх душ, а тому завжди і всюди він носить їх­ній образ у своєму серці, що навіть уві сні він не розлучається з ними».

Але це не означало, що Іоанн Златоуст не докоряв своїй пастві тоді, коли вона того заслуговувала, але робив це з любов'ю, милістю до них, гнівно викри­ваючи вади, а не самих християн. Його виховний, педагогічний геній розцвітав пишним цвітом у ці роки, процвітала його духовна школа, де послух доводили не словами, а ділами, не шумними оплесками, які Іоанн заборонив, а трепет­ною тишею взаєморозуміння, яку з давніх часів називають «храмовою тишею».

Єретики, яких викривав у слові своєму Іоанн, гнівалися на нього, поширю­вали усілякі хули, намовляння, твердили, що він — волхв, чародійник, але, як сказано у «Житії святих», «Бог незабаром загородив вуста їхні, навівши на них сувору кару»¹, бо багато хто загинув у храмі під час страшного землетрусу.

Найціннішою рисою серед багатьох видатних якостей проповідей Іоанна була благодатна надія на спасіння, яку він дарував кожному, хто ставав на шлях каяття за свої гріхи, щиро виправляв їх в ім'я Бога. ¹ «Жития святьіх...».— С. 322.

Він успішно продовжував писемне учительство — писав духовні творіння, які стали окрасою християнської віри, зокрема «Три слова до подвижника Стагирія», роздуми «Про дівство», «До молодої удови», де виступав побор­ником зміцнення духу із спокусами плоті. Присвячена другу Василію книга «Про священство», аналіз якої ми наводимо нижче, стала улюбленою кни­гою не лише для служителів культу, але й для усіх християн, які цікавлять­ся проблемами красномовства.

Слов'яни давно схилялися у пошані й щирій любові перед генієм Іоанна Златоуста. Ще болгарський цар Симеон склав славнозвісний збірник «Зла-тоструй» із його слів та повчальних бесід. Відомий нам і Супральський ру­копис XI ст.— зібрання слів Іоанна Златоуста, а одна із його бесід є у Свя-тославовому збірнику 1073 p., 187 «слів» знаходяться у Четьї-Мінеї XV ст., 7 «слів» — у збірнику Троїце-Сергієвої лаври XII ст. тощо.

Великий внесок у популяризацію спадщини Іоанна Златоуста у XVII ст. зробила Києво-Печерська лавра. Тут церковно-слов'янською мовою було вперше видано творіння великого проповідника, репринтно відтворене св. Си­нодом у 1814 р.

Із пізніших видань чи не найповнішим є 12-томне видання російською мо­вою творінь Іоанна Златоуста від 1898 року, яке репринтно відтворене у 1991 р. в Москві видавництвом «Православная книга».

Українською мовою творіння Іоанна Златоуста, на жаль, в Україні не ви­давалися — на це були відомі причини.

Нині прийшов благословенний час «збирання каміння», осмислення тру­дів святих отців церкви, зокрема і великого Іоанна Златоуста, з метою відро­дження кращих класичних духовних традицій минулого, творення духовно­го простору для сучасної людини, яка прагне Істини, Добра й Краси. Тому ми й пропонуємо шановним читачам аналіз фрагменту з унікальної праці сві­тильника церкви — «Про священство», 5-у книгу, присвячену красномовст­ву священнослужителя, за виданням 1991 року, який вперше здійснений на­ми українською мовою¹.

Знаменита праця Іоанна Златоуста «Про священство», зокрема «Слово п'яте», є унікальним джерелом глибокодумних роздумів геніального пропо­відника про мистецтво слова, гомілетику священнослужителя.

Вихований на кращих світових риторичних та філософських взірцях учи­телями Ліванієм та Андрагафієм, Іоанн Златоуст розмірковує над великою

¹ Див.: Сагач Г.М. Світильник миру, проповідник покаяння (Духовна школа Іоанна Злато­уста) // «Рідна школа».— 1994, № 11.— С. 16—20.

0/10

роллю і труднощами церковного красномовства, призначеного «боротьбі за істину».

Він ґрунтується на відомій формулі великого Арістотеля, який визначив такі її складові компоненти: «Промова складається з трьох елементів: із са­мого оратора, з предмета, про який він говорить, та з особи, до якої він звертається».

Передусім, він звертає увагу на психологічні, душевні особливості «пасо-мих» (аудиторії), їхнє небажання прийняти скромне становище учнів, нато­мість претендуючи на роль присутніх на мирських видовищах глядачів, які розважаються, оцінюють промовця, як судді, а не повчаються високим ду­ховним істинам.

Далі Іоанн Златоуст застерігає промовця-священика, що народ часто не прощає, коли оратор додає до свого виступу частину чужих трудів, за що може підпасти під їхні великі й несправедливі докори й звинувачення.

Тому духовний промовець повинен мати мужню душу, щоб володіти ау­диторією, принести їй користь, а не підкорятися її примхам та нерозважли­вим забаганкам.

Чим цього можна досягти? На думку Іоанна Златоуста, є два шляхи: зне­вага до похвали з боку аудиторії і сила слова проповідника. Він грунтовно аналізує цю тезу, зазначаючи, що повчання, яке наповнене «благодаттю та сіллю», дає лише той, хто мужньо зневажає похвали, хто не прагне оплесків, хто говорить для користі, а не для задоволення народу. Отже, відомий по­стулат античного світу про етос (етичність) оратора знаходить у гомілетич-ній праці Іоанна Златоуста своє яскраве підтвердження й глибоке втілення.

Вселенський вчитель закликає промовця, якого називає «відмінним керів­ником» народу, порівнює із «відмінним візником», досконало володіти сло­вом, особливо в гострій ситуації критики, викриття недоліків у поглядах слухачів, які, в свою чергу, не простять йому огріхів, недосконалості — со­ромливості, невпевненості, затинання, бідного мовлення тощо, обуряться на сказане, а тому може знищитися користь від істинного повчання.

Глибокий психолог, Іоанн Златоуст застерігає духовного пастиря, якого
порівнює із батьком молодих дітей, від ненависті й заздрості з боку нероз­
судливих слухачів, радить ні перебільшувати, ні применшувати їхнього зна­
чення, але «прагнути швидше гасити їх», знищувати недобру славу, сміливо
переконувати «найбездумніших» звинувачувачів, наскільки це можливо. Він
ще і не раз підкреслює, що «доблесне і достопохвальне» може здійснити ли­
ше той, хто не занепадає духом, не знесилює душу журбою, не засмучується
16-0-319 943

огудою, не зачаровується похвалами, не шкодує, коли їх втрачає. Це, зазна­чає Іоанн Златоуст,— дуже нелегка справа, «щоб душа такої людини зали­шилась без турбот і без скорботи».

Він підкреслює, що великою, досконалою силою слова володіє зовсім не­багато людей, і вони повинні навіть більше за інших постійно удосконалю­вати свою майстерність, «бо сила слова набувається освітою», ревною запо­падливістю, постійними вправами.

На думку Іоанна Златоуста, світильника церкви, найбільш освічені мають трудитися більше за всіх інших, бо за найменші огріхи можуть підпасти під найбільші докори слухачів, які судять про проповідь не за її змістом, а за дум­кою про проповідника, не прощаючи йому нічого, ніби ангельській подобі.

Іоанн Златоуст попереджає, що часто зовсім мале, незначне «зменшує сла­ву багатьох і великих мужів», бо люди не прощають великим і малі недоліки.

Великий духовний пастир із жалем констатує ненависть народу до тих достойних, хто усіма шанується,— отже, й до церковного проповідника, який повинен мужньо це зносити, не дратуватися, знесилюючи душу нега­тивними переживаннями.

Корисними, ефективними і до наших днів є спостереження Іоанна Злато­уста про народ, який часом є натовпом, зібранням випадкових людей, не завжди освічених, компетентних, об'єктивних в оцінці, часто несправедливих через «невігластво». Щодо них він рекомендує не пам'ятати зла, прощати їх, «оплакуючи як нещасних і нікчемних», не втрачаючи впевненості у своїх си­лах через суд невігласів.

Іоанн Златоуст впевнений, що справжній художник, як і оратор, має бути сам суддею своїх творів, як професіонал, відповідальний за свої діяння май­стер. Він радить не піддаватися чарам похвал, прагнути догодити БОГОВІ, а не людям.

Геніальний автор приділяє величезну увагу станові душі проповідника,, яка не повинна слабшати від багатьох трудів, втрачати бажання у вправлянні словом, і водночас зневажати похвали народу в ім'я перемоги істини.

Ці тонкі психологічні спостереження цілком перегукуються із унікальною теорією пристрастей, розробленою великим філософом і ритором Арістотелем у його працях, зокрема у «Риториці», яка не втратила своєї цінності й у наші дні відродження інтересу до класичної гуманітарної риторики, яку український ритор Феофан Прокопович називав «царицею душ», «княгинею мистецтв».

Звичайно, «багато трудитися, але отримувати мало похвал — це дійсно може виснажити й занурити до глибокого сну того, хто не вміє зневажати

похвали»,— підкреслює Іоанн Златоуст. На його думку, з якою можна аб­солютно погодитися, потрібна душа «ніби божественна», «адамантова», щоб не зажуритися або не впасти у ненависть.

Великий святий Іоанн Златоуст підкреслює зростання любові до красно­мовства у душах християн, щире шанування тих, хто володіє словом. Він за­стерігає, що красномовці повинні докладати багато зусиль, щоб «подолати дикого звіра» марнославства, залишатись сильним, спокійним, «нібито у ти­хій гавані», зберігаючи душу від збентеження, багатьох пристрастей.

Іоанн Златоуст, ніби звертаючись до ораторів наших днів, попереджає, що є й інші труднощі, про які може говорити той, хто пережив їх насправді.

Золотослів Іоанна Златоуста є прекрасною духовною школою для усіх, хто прагне оволодіти премудрощами й солодощами гомілетичного та світ­ського ораторського мистецтва в ім'я любові до Бога й до ближнього, в ім'я Істини, Добра, Краси, а також Віри, Надії, Любові.

4.5. Формування духовної культури особистості

у творчій спадщині Івана Огієнка

(митрополита Іларіона)

Служити ндродові - то служити Богові.

Іван Огієнко

Невичерпною скарбницею духовно-морального досвіду українського наро­ду є духовний материк церковно-богословської, науково-релігійної спадщини Івана Огієнка (митрополита Іларіона), визначного оборонця православної віри і Церкви, подвижника української культури, титана думки й майстра слова, який був удостоєний почесного звання Великого Митрополита. «Прийнявши ім'я свого великого попередника з передстоліть, митрополит Канадський, Іла-ріон, вславився великою вченістю і безмежною відданістю українській церкві, як вірний син її. Із-під його пера вийшло величезне число книжок богословсь­кого і наукового характеру, а вінком його праці був переклад священної кни­ги Біблії з давньоєврейської і грецької мов на українську мову (1921 — 1955 pp.), чим він вповні заслужив назву «Великий Митрополит»¹.

Герус С. Ранні намагання української церкви до незалежності,— Роль великих митропо­литів: Іларіона І й Іларіона II.

Митрополит їларіон усе своє подвижницьке життя втілював на практиці ве­личну ідею служіння своєму народові через служіння Церкві, Богові, тому йо­го ім'я вписане золотими літерами на скрижалях історії України як автора фундаментальних церковно-богословських праць: «Українська церква за час Богдана Хмельницького (Вінніпег, 1956); «Українська церква за час Руїни» (Ві­нніпег, 1956); «Хвалімо Бога українською мовою» (Вінніпег, 1962); «Бог і світ. Читанка для молоді недільних і українських шкіл та родин» (Вінніпег, 1964); «Релігійність творів Шевченка» (Вінніпег, 1964); «Дохристиянські вірування українського народу. Історично-релігійна монографія» (Вінніпег, 1965) тощо.

Чільне місце в духовному доробку борця за ідеали українського народу належить його проповідницькій спадщині, яка вміщена, зокрема, в унікаль­ному збірнику «Мої проповіді», виданому у Вінніпегу (Канада) в 1973 р.

Проповіді митрополита Іларіона — це чисте і невичерпне джерело бого-натхненних промов, звернених до глибин душі українського народу, до свя­щеників як «опікунів народної душі», до сучасників та нащадків. Вони ви­ступають не лише видатною історико-культурною та релігійно-учительською пам'яткою, але й взірцем національно-державницького підходу до важливих, актуальних проблем духовно-морального життя України, нетлінним взірцем гомілетичного таланту автора-патріота, видатного майстра благодатного сло­ва: «Своїм усним і писемним словом — популярним і науковим — він освіт­лював шлях українському народові у світлі Христових заповітів, бо знав, що тільки в Бозі повнота життя, добробуту і щастя!» — писав митрополит Він­ніпегу і всієї Канади Андрей¹.

Не може не вражати панорамна широта й глибина наукового, духовного, громадського зацікавлення митрополита Огієнка, який брав активну участь у визвольних змаганнях, будівництві національної державності України, сло­вом і справами своїми прислужився духовному відродженню рідного наро­ду як у самій Україні, так і на чужині.

Чільне місце в духовно-релігійному доробку невтомного працівника укра­їнського ренесансу митрополита Іларіона посідають етико-філософські, ре­лігійно-богословські проблеми добра і зла, сумління, совісті, милосердя, ре­лігійної свідомості, віри тощо. Він утверджував ідеали добра за допомогою сумління, яке є центром внутрішнього морального світу людини в працях, проповідях: «Сумління», «Живімо з совістю чистою!», «Роботу Господню провадьмо чеснотно!», «Слово во врем'я люте», «Обоження людини» та ін.

¹ Див.: Марушевич А. А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педа­гогічний аспект.— К., 1996.— С. 118.

Тривожать душу, хвилюють серце дослідника й спадкоємця духовної спадщини митрополита Іларіона його палкі слова про совість, яка є від Бо­га, яка виробляється в людині через довголітнє оточення, родинне вихован­ня, освіту, в громаді й державі, але «совість подохла в Совєтах», де лукав­ство, лицемірство стали комуністичною мораллю, а це призвело до мільйонів закатованих, замучених людей. До глибин душі й серця проникають по­лум'яні слова митрополита Іларіона: «Маймо совість! Цебто правду Божу в собі. Совість — головна ознака християнської культури»¹.

Неспокійним, часом трагічним було духовне життя українців, зокрема пра­вославних, на Холмщині й Підляшші, де тривалий час ревно трудився митро­полит Іларіон, словом своїм підносив ідеї братерської згоди, щирої любові, взаємного сусідського розуміння між українською громадою та польським ри-мо-католицьким духовенством. На цій «упослідженій та забутій» землі, за словом митрополита, мають запанувати мир, духовна злагода, він закликав усіх «працювати в своєму Винограднику», просив європейську та світову гро­мадськість «витерти вікові рясні сльози православних в ім'я Господа Бога.

Надзвичайно вагоме культурно-просвітницьке та духовно-релігійне зна­чення мають проповіді митрополита Іларіона «Ідеологія української церк­ви», «Іван Хреститель», «Поєднання церков», «Підвалини й істота нашої церкви», «Нема пророка в Отчизні своїй», «Канони святі й непорушні» то­що, в яких автор аргументовано й послідовно викладає підвалини православ­ної Церкви — Церкви Апостольської і Первозванної, автокефальної, неза­лежної від світської влади, церкви національної, народної, виисокоосвіченої, яка створила культуру своєму народові. Митрополит Іларіон палко відстоює високе правне становище українського духівництва, яке завжди посідало привілейоване положення в українському суспільстві як його освічений стан, як будівничий клас Держави, як національне, авторитетне, народне явище в духовному житті українського суспільства.

Date: 2015-10-21; view: 321; Нарушение авторских прав