Похоронна промова 4 page

Ораторське мистецтво майбутнього вчителя, спеціаліста гуманітарного профілю як компонента структури педагогічної діяльності розглядається як на основі аналізу теорії й історії ораторського мистецтва, мистецтва крас­номовства, так і на основі художнього читання, методики виразного читан­ня, на основні вивчення сценічної діяльності акторів-читців (М. Щепкін, М. Горбунов, М. Заньковецька, М. Садовський, М. Тобілевич та ін.), авторсь­кого читання (І. А. Крилов, Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, В. Блакитний, О. Вишня та ін.), словесної діяльності видатних педагогів (А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський та ін.).

Виховання культури риторичної особистості вчителя — випускника вузу базується на головних принципах педагогіки, риторики, психології, мис­тецтва. Теорія особистісно-діяльнісного підходу особливо чітко відображена у концепціях А. С. Виготського, С. А. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва, К. С. Станіславського. У 20—30-х роках XX ст. українські та інші вчені-пе-

дагоги розвивали ідею максимально ефективної виконавської, ораторської діяльності педагогів з метою розв'язання педагогічних завдань.

Педагоги-теоретики В. В. Голубков, М. А. Рибнікова та інші поєднували словесну й педагогічну діяльність з ухилом у розуміння мистецтва живого слова як педагогічного інструменту навчання. А. В. Луначарський, А. С. Ма-каренко, В. О. Сухомлинський розширили цей взаємозв'язок на рівні ієрар­хії: мистецтво слова — виховання творчої особистості вчителя, що відпові­дає й сучасному поглядові дослідників на виховання риторичної особистості педагогічних та гуманітарних кадрів в Україні, про що йдеться, зокрема, у дослідженнях проф. А. Й. Капської (Київський державний педагогічний уні­верситет ім. М. Драгоманова), дослідженнях С. П. Іванової, О. А. Юніної (Пермський університет ім. М. Горького) Д. М. Александрова (Московський державний технічний університет ім. Баумана), Е. В. Клюєва (Московський Університет Російської академії освіти), Т. Г. Хазагерова, А. С. Ширшої (Ростов-на-Дону), О. Н. Зарецької (Московська академія народного госпо­дарства при Уряді РФ) та ін.

На нашу думку, виховання культури риторичної особистості студента педвузу, вчителя вимагає формування спеціальних умінь педагога на основі тісного зв'язку із вихованням мовленнєвої культури особистості, для чого необхідно включити у вузівський курс навчальні дисципліни, які формують мисленнєво-мовленнєву та комунікативну культуру студента, у тому числі та­кі: рідна мова (стилістика, культура мовлення, теорія та практика перекладу), іноземна мова (латинська або давньогрецька, одна-дві романо-германські), логіка, педагогіка, психологія, філософія (І—II курси); риторика, прагмато-рика, ораторське мистецтво, мистецтво ділового спілкування (III—IV кур­си); еристика, полемічна майстерність оратора, теорія і практика аргумен­тації (V курс). Зміст програми риторики включає знання теорії та історії риторики, красномовства, розуміння звукової моделі мови й мовлення як моделі відображення дійсності, уміння вичленити у ній основні компоненти, які б сприяли розвиткові педагогічної техніки, культури мовлення, ораторсь­кого мистецтва, полемічної майстерності оратора тощо. Ми розглядаємо взаємозв'язок теоретичних та практичних компонентів у формуванні рито­ричної особистості вчителя, який повинен володіти живим словом як інтег­раційною якістю професійної майстерності, з установкою на педагогічну діяльність через сформовані спеціальні знання й уміння, через переконаність та ціннісні орієнтації студента на доцільність володіння мистецтвом живого

слова у педагогічному процесі, педагогічному спілкуванні. Живе, ораторсь­ке слово вчителя є творчим актом його ефективного спілкування з учнями, де матеріалом для спілкування найчастіше виступають власні думки оратора або думки, втілені письменником, ученим у спеціальному тексті. Вплив учи­теля, викладача вузу на інтелект та емоції аудиторії є необхідною умовою впливової усної переконуючої комунікації.

Моделювання навчального процесу у вузі передбачає системний підхід як способу вивчення, аналізу й узагальнення педагогічних фактів та явищ у діа­лектичному процесі пізнання. Дослідження С. І. Архангельського, В. Г. Афа-насьєва, Т. А. Ільїна, А. М. Новикової та інших розкривають протиріччя між вимогами школи до випускника педвузу та невідповідністю його підготовки у плані володіння живим, переконуючим словом: між об'єктивно зрослими вимогами до якості ораторської культури та відсутністю методики навчання студентів педвузів до оволодіння ораторським умінням, гострим дефіцитом кадрів викладачів тощо.

Погляди філософів, педагогів, риторів з даної проблеми збігаються у об­ґрунтуванні необхідності формування психологічної готовності студентів до ораторської діяльності, до оптимізації управління цим процесом на всіх ета­пах навчання і педагогічної творчості. Виховну діяльність педагога ми роз­глядаємо як систему вищого порядку, а словесна (ораторська) діяльність є підсистемою зі своїми складовими компонентами. Ефективність діяльності кожного компонента залежить від мети, змісту й форми навчання. Цілі включають: загальні цілі, зумовлені розвитком і потребами суспільства (шко­ли, педвузу), зумовлені вимогами педагогічного процесу (виховного); частко­ві цілі, які передбачають розвиток ораторського мистецтва.

Зміст системи передбачає створення передумов для теоретико-практич-ного оволодіння студентами ораторськими уміннями як способом педагогіч­ного впливу на учня.

У кінцевому результаті навчання риториці виділяються такі уміння сту­дентів:

— вести розгорнутий монолог (лекцію тощо) з фахової проблематики;

— вести ефективну, конструктивну бесіду на будь-яку тему з кола куль­турної, високоосвіченої людини;

— володіти полемічним мистецтвом, етичною культурою конструктивно­го діалогу та полілогу (диспут, полеміка, дискусія);

— володіти етикою оратора;

— виробити індивідуальний образ оратора, власний ораторський стиль;

— розуміти і виявляти риси національної специфіки виступів та риторич­них текстів із скарбниці українського красномоства.

Методи мовлення, які ми пропонуємо у формуючому педагогічному екс­перименті, сприяють оптимізації діяльності студентів:

мислительної, мовленнєвої, комунікативної, творчої, педагогічної.

Крім класичних методів, ефективними методами у формуванні риторич­ної особистості студента виявилися такі: метод рольових та ділових ігор, ме­тод словесної дії, розв'язання ситуативних завдань, творчі конкурси, мікро-виступи на задану тему, виступи-імпровізації, самоаналіз та рецензування (індивідуальна та колективна рефлексія), метод тестування, відеотренінги, відеопрактикуми тощо¹.

Ми виділили такі основні сфери застосування набутих ораторських нави­чок та умінь: навчально-пізнавальна, професійно-педагогічна, громадсько-по­літична, культурно-просвітницька. Реалізація змісту, форм та методів навчан­ня передбачається навчальним планом, програмами, методичними рекоменда­ціями, які розроблялися дослідником для системи вищої освіти. Відзначимо, що серед сукупності ораторських навичок та умінь, якими повинен володіти ко жен, висо копрофесійний педагог, ми виділили монологічну, діалогічну та ^толілогічну^орми усної переконуючої комунікації, наголосивши на дефіциті культури конструктивного діалогу педагога у нестандартних, конфліктних ситуаціях (виступ на масовому мітингу, під час страйку тощо). Зокрема, ви­магає серйозної фахової уваги підготовка вчителя-вихователя у плані здобут­тя умінь полемічної майстерності, теорії й практики аргументації виступу, логічної культури мислення та ін.

Опитування старшокласників педкласів та студентів педінституту про ора­торську підготовку в позанавчальній діяльності виявила низький результат — біля 4 % — з боку вчителя-оратора, а самі учні виступали у цій ролі у поза-класній роботі — 13 %. Ці дані збігаються із дослідженнями А. Й. Капської. Самі вчителі вважають себе підготовленими до ораторської діяльності — на 17,6 %, що є низьким рівнем риторичної культури педагога.

Перспективним шляхом ліквідації дeфiщтx£итopJ^lчнoї культури)вчителя як органічної складової їхньої фахової підготовки є системіГперепідготов-ки: вчителів-предметників, класних керівників,' вихователів групи продовже­ного дня, вихователів шкіл-інтернатів та ін. Зокрема, серед релевантних по­казників ораторської культури педагога в інституті підвищення кваліфікації

¹ Див.: Сагач Г. М., Юнина Е. А. Риторика в интеллектуальнмх играх.— К., 1990; Берн Зрик. Игрьі, в которьіе играют люди. Люди, которьіе играют в игрьі.— М., 1992.

вчителів відзначалося уміння прогнозувати ефективність словесної дії педа­гога.

З метою формування культури риторичної особистості вчителя пропо­нуємо три етапи діяльності вузівського педагога:

1) моделювання системи навчання студента¹;

2) створення й реалізація навчальної програми з риторики, ораторського мистецтва¹;

3) розробка й впровадження навчальних та позааудиторних форм навчан­ня студентів в умовах педагогічної та гуманітарної освіти.

На нашу думку, встановлення рівня ораторської обдарованості студентів та абітурієнтів педвузу, якісний професійний відбір методом експертної оцінки, самооцінки на інтуїтивному рівні дає якісні результати, виходячи із таких основних показників: культура мислення (логічна культура); культура мовлення (лінгвістична культура), техніка мовлення; культура спілкування з аудиторією (психолого-педагогічна культура). Високий, середній та низький ораторські рівні підготовки абітурієнтів та студентів 1—2-х молодших курсів виявляють виразну тенденцію до середнього рівня володіння усно-мовною комунікацією у педвузах, бо абітурієнти технічних, природничих курсів ви­являють тенденцію до низької ораторської культури. За нашими спостере­женнями за абітурієнтами, учнями старших класів школи-гімназії № 59 м. Києва, Українського коледжу № 272 м. Києва, інших шкіл нового типу, во­ни потребують серйозної ораторської підготовки, не завжди володіють умін­ням вести демократичну дискусію, полеміку, у спілкуванні часто інтровертні, некомфортно почуваються тоді, коли треба аргументовано відстояти свою думку, особливо у нестандартних ситуаціях, уникають публічних виступів, не завжди вірять у свої ораторські потенції, мають недостатню ораторську практику, над ними часто тяжіють стереотипи «папірцевих» ораторів, слабо розвинені навички та уміння спонтанного імпровізаційного публічного моно­логічного мовлення. Зокрема, лише 10 % старшокласників-абітурієнтів шко­ли-гімназії гуманітарного класу виявили хороший рівень володіння усним словом (дискусія на тему: «Моя майбутня професія. Чому я її обрав?», участь у публічних виступах Малої Академії, в олімпіаді Юного філолога тощо).

¹ Див.: Шепеленко Т. Л. Формування комунікативних умінь студентів економічного універ­ситету в процесі вивчення психолого-педагогічних дисциплін. — К., 1998.

¹ Див.: Програма спецкурсу риторики.— КДУ, 1978; Програма курсу «Основи ораторського мистецтва.— КДУ, 1990; Програма з риторики.— КДУ, 1992; Програма курсу «Основи красномовства».— К., 1994; Еристика та риторика.— КНУ ім. Т. Г. Шевченка, 2000 та ін.

Пл

Відзначимо, що мотиви, інтереси, здібності абітурієнтів та студентів' пед­вузу до оволодіння ораторським мистецтвом, виконавсько-мовленнєвою ді­яльністю динамічно змінюються, оптимізуються в системі таких видів робо­ти: заняття у школі юного лектора (оратора); включення до навчального процесу спецкурсу (курсу) риторики, ораторського мистецтва, виразного чи­тання, логіки; заняття у гуртках художнього читання, драмгуртках; факуль­тативне вивчення ораторської спадщини кращих вітчизняних та зарубіжних ораторів; творчі зустрічі із професійними ораторами, акторами, представни­ками політичного, академічного, юридичного та інших жанрів красномовст­ва; творчі зустрічі із представниками красного писемства — письменниками (поетами, прозаїками, полемістами), які володіють живим словом, успішно виступають перед аудиторією, як, наприклад В. О. Яворівський, М. Д. Сом, І. Ф. Драч, П. М. Мовчан, Г. О. Чубач, К. В. Мотрич та ін.; ефективною фор­мою є проведення конкурсів «Ораторами стають!», система практичних за­нять, зокрема реальне включення у спонтанні виступи на мітингах, дискусіях та ін., що активно практикувалося на факультеті підвищення лекторської майстерності при товаристві «Знання» протягом 1984—1992 pp. тощо.

До педагогічних умов формування ораторської особистості майбутнього вчителя, крім системного методу у розв'язанні педагогічних завдань, між-предметних зв'язків із викладачами курсів історії педагогіки, педагогіки, психології, педагогічної майстерності, методики викладання фахових дис­циплін, художнього читання, виразного читання, стилістики та культури мовлення, виконавсько-мовленнєвої діяльності та ін., відносимо і перелік та обсяг годин навчальних курсів, необхідних для навчання студентів мистецтву живого слова. На базі експертного опитування спеціалістів вузу засобами математичної логіки визначається структура навчальних курсів та спецкурсів для даного вузу, їхній логічний взаємозв'язок.

У педагогічному університеті ім. М. Драгоманова діє така система на­вчальних курсів: Техніка мовлення і читання партитури тексту, Виконавсь­кий аналіз з методикою роботи, Основи драматургії і сценарної роботи у ви­ховному процесі, Основи сценічної грамоти з методикою роботи, Основи ре­жисури у виховному процесі.

Як бачимо, курсу ораторського мистецтва, риторики програма педвузу поки що не має. Певною мірою ці прогалини заповнюються висококвалі­фікованими професорсько-викладацькими силами кафедр теорії та методи­ки виховної роботи (проф. А. Й. Капська), педагогіки, стилістики мови

(проф. Л. І. Мацько, проф. М. М. Пилинський та ін.), якісним проведен­ням педагогічної практики із включенням студентів у активний виконавсь­ко-мовленнєвий режим педагогічної творчості тощо¹.

Останнім часом введено спецкурс для студентів усіх спеціальностей на педагогічному факультеті — «Основи теорії та методики красномовства».

За допомогою методу послідовного конструювання визначається опти­мальний зміст курсів, обсяг вивчення, розподіл часу й змісту по роках, се­местрах, навчальних тижнях.

У Київському університеті імені Тараса Шевченка на гуманітарних фа­культетах, зокрема юридичному, філософському, журналістики, філологіч­ному, соціологічному, психологічному читаються курси та спецкурси, які націлені на формування креативної особистості майбутнього спеціаліста: ло­гіка, еристика, професійна етика та риторика (на юридичному), риторика, педагогіка, психологія, етика та естетика й інші. Курс риторики в універси­теті читається протягом 1—2-х семестрів,— від 18 до 36 год. на навчальний період, проходить апробацію його програма, розподіл годин². Програмний матеріал з риторики будується на ідеях цілісності й концентричності, що пе­редбачає нарощування, поглиблення, розширення знань і умінь у загальній системі розвиваючої освіти гуманітарного спрямування. У Міжрегіональному інституті підвищення кваліфікації вчителів пройшли успішну риторичну під­готовку вчителі першого набору за програмою в межах 120 годин (1992 p.), де автор дослідження проводила експеримент, читала поглиблений курс ри­торики (60 год.).

Вчителі-ритори, випускники цього першого набору, під час анкетування виставили викладачам риторики, ораторського мистецтва найвищі бали за фахову майстернісгь, продемонстрували високий ступінь мотиваційних уста­новок під час навчання, а також високий рівень ораторської культури у по­дальшій педагогічній діяльності.

Високу ефективність у підготовці висококваліфікованих педагогічних кад­рів, риторичної особистості вчителя мають курси психолого-педагогічного спрямування, які читаються на кафедрі педагогічної майстерності у Пол­тавському педагогічному інституті ім. А. С. Макаренка (проф. Н. М. Тарасо­вич). В цілому можна говорити про цілком сформовану школу педагогічної майстерності на чолі з академіком АПН України Зязюном І. А., на базі цьо-

Див.: Капская А. И. Формирование готовности студентов педвуза к исполнительско-ре-чевой деятельности в системе профессиональной подготовки.— К., 1989.

Див.; Сагач Г. М. Риторика як наука в системі професійної підготовки вчителя.— К., 1993.

го педагогічного вузу, який координує творчі сили педагогів України у фор­муванні вчителя-професіонала нового типу, який володіє живим ораторським словом переконуючої комунікації — основою педагогічної майстерності¹.

Логічна структура курсу риторики у Київському університеті ім. Т. Г. Шев­ченка дозволила впорядкувати елементи теоретичного, історичного та прак­тичного аспектів викладання риторики на гуманітарних факультетах у межах відведених годин за такою орієнтовною схемою.

1. Історія риторики, куди включено такі блоки: місце риторики серед ін­ших наук, риторика й ораторське мистецтво, модель ораторської діяльності Арістотеля, основні види і жанри ораторського мистецтва, основні етапи за­родження та розвитку риторики й ораторського мистецтва в історії людст­ва (Давня Греція, Давній Рим), народний золотослів (етичні джерела україн­ського красномовства), становлення слов'янського ораторського мистецтва (з періодизацією: епоха Київської Русі, риторичний Ренесанс України XVII— XVIII ст., риторична криза середини XIX — XX ст., відродження ри­торичної спадщини наприкінці XX ст.); сучасні риторичні школи, розвиток риторики за межами України.

2. Теоретична риторика містить аналіз і вивчення таких основних питань: закони риторики — організація та управління мисленнєво-мовленнєвою ді­яльністю: концептуальний, закон моделювання аудиторії, стратегічний за­кон, тактичний, мовленнєвий, безпосереднього спілкування, системно-аналі­тичний закони.

3. Практична риторика включає такі основні питання: предмет, зміст ус­ного публічного виступу, текст виступу та його параметри, образ оратора, професіограма оратора, логічна культура оратора, мовленнєва культура оратора, композиція і стиль виступу оратора, аудиторія, психологія аудито­рії, взаємодія оратора з аудиторією, спілкування оратора з аудиторією як творчий процес, полемічне мистецтво оратора тощо.

Практична риторика базується на чергуванні семінарсько-практичних за­нять у активній формі: рольові та ділові ігри, тестування, відеопрактикуми, відеотренінги, «круглі столи», диспути, дискусії, конкурси тощо. Курс рито­рики читається із врахуванням фахових інтересів студентів, з гнучкою пере­будовою, переструктуруванням матеріалу відповідно до потреб аудиторії. Зокрема, студентам юридичного факультету розширено читається блок су­дового красномовства, студентам філологічного факультету, журналістики, філософського — академічне красномовство; студентам факультету психо-¹ Див.: Педагогічна майстерність.— К., 1997.

логії та соціології — лінгвістична культура як аспект комунікативної май­стерності психолога, соціолога тощо.

Формуючий експеримент по вихованню риторичної особистості студентів гуманітарного профілю передбачав такі фази: від засвоєння студентами ос­новних вимог до ораторської творчості, через визначення її місця й сутності у педагогічній та професійній діяльності, через формування необхідних умінь — до організації навчально-пошукової творчості студентів з метою ви­голошення промов різного жанру, виду й спрямування, з використанням елементів педагогічної майстерності, із виявленням умінь автодидактизму та саморефлексії. Така динаміка рівнів практичних умінь студентів лежить в ос­нові методу трансформації своїх ораторських умінь у педагогічній та фахо­вій творчості з метою повнішої інтелектуально-емоційної, емоційно-худож­ньої, духовної реалізації особистості демократичного суспільства.

У позанавчальний час у педагогічних вузах, університетах формування риторичної особистості здійснюється через такі підструктури, як факультет суспільних професій, художньо-творчі об'єднання, школа молодого лектора тощо. Невикористаних резервів у формуванні риторичної особистості у вузі є чимало, окремі аспекти цієї проблеми потребують подальшого вивчення, розширення експерименту й осмислення досвіду, набутого кращими педаго­гами шкіл та викладачів гуманітарних вузів.

Узагальнення результатів педагогічного досвіду та експерименту, відпо­відно до розробленої автором концепції, показало, що в учнів та студентів експериментальних класів та груп значно зріс інтерес до вивчення ритори­ки, ораторського мистецгва, полемічного мистецтва, майстерності ділового спілкування та ін. (80 %). Захист дипломних робіт на факультеті журналісти­ки у 1991—1995 навчальних роках виявив, що студенти отримували вищий бал не лише за зміст роботи, але й за уміння захистити її перед комісією, точно й грунтовно відповісти на запитання, уміло поєднуючи зміст і форму презентації дослідження в усній переконуючій комунікації (60 %).

У цілому можна зробити висновок про те, що розвиток суспільства, яке ставить на чільне місце формування культури риторичної особистості вчи­теля, має значний духовно-інтелектуальний потенціал, бо риторика філо­софсько-дидактичного спрямування є активним стабілізуючим культуро-творчим фактором демократичної держави. Тому кожен мовець, незалежно від сфери усної переконуючої комунікації, повинен відчути високу відпові­дальність за словесний вчинок, словесну дію, бо у широкому розумінні ри­торика переймається проблемами впливу мислення на свідомість, буття, ек-

зистенційну дійсність: «Риторика вчинка проб'ється крізь холодну кору все-загального детермінізму до індивідуальної відповідальності»¹.

Мета сучасної інтелігентної людини — осмислити багатющу риторичну спадщину цивілізованого людства й свого народу на новому етапі розвитку суспільства, а також стосовно власних можливостей, конкретної ситуації спілкування; виробити оригінальний ораторський стиль, розширити духовно-інтелектуальні обрії у широкому контексті світової й національної культури.

3.4. Красне слово Т. Г. Шевченка і відродження національної школи красномовства

...СЛОВО ПОЕТОВЕ ЛЯГАЛО НА Душу, ЯК БОЖЕ СЛОВО.

Євген Свврстюк

Нині настає час відродження національної культурної спадщини, зокрема й риторичної, чарівного народного золотослова, в якому відбито дивоцвіт на­ціонального менталітету й світовідчуття, який подарував світові титанів дум­ки, слова, духу — Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Памфіла Юркеви-ча, Петра Могилу, Феофана Прокоповича та інших просвітителів-гуманістів.

Шевченкове красне, пророче слово — серце української поезії, духовний велетень, феномен якого до цього часу повністю не розкритий, бо сягає вер­шин космічних, глибин найпотаємніших.

Поет-пророк, речник народу, унікальна творча особистість, Тарас Григо­рович Шевченко є батьком відроджуваної української нації, яка через крас­не слово духовно-інтелектуальної величі пізнавала мікрокосм власної душі у макрокосмі Всесвіту.

Красне слово Кобзаря можна розглядати як за традиційними, так і за не­традиційними підходами, як органічну єдність, яка не вписується у прості класифікаційні схеми. Зокрема, американський славіст Григорій Грабович у праці «Шевченко як міфотворець» пропонує оригінальний аналіз творів Кобзаря не за тематично-проблемним методом, а за різними формальними способами подання. На наш погляд, заслуговують на увагу громадськості та­кі 3 головні типи: 1) риторичні, пророчі, «політичні» чи «ідеологічні» вірші,

¹ Бахтина М. Риторика поступка: Серія «Наука убеждать: риторика».— М.: Знание, 1991, № 9.— С 22.

13^-0-319

як «Посланіє» («І мертвим, і живим, і ненародженим...»), «Кавказ», пере­робки й наслідування старозавітних пророків тощо; 2) інтимні, або «чисто ліричні», або «сповідальні» вірші, переважно короткі, написані в період за­слання; 3) оповідні поезії, котрі, як правило, довші, хоча серед них трапля­ються й такі, як «Русалка» — балада на 62 рядки, поема «Катерина», «Гай­дамаки», «Відьма», «Княжна», «Невольник», «Москалева криниця», «Тита­рівна», «Неофіти», «Марія».

Це — формальна типологія, яка дозволяє роздивитись конфлікт в укра­їнському світі — знищення первісного, ідеального ладу, поновлення якого поет-пророк обґрунтовує у видіннях ідеальної рівності, ідеальної людської спільності:

/ оживе добра слава, Слава України...

(І мертвим...)

Або:

Встане Україна, І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

(Стоїть в селі Суботові)

Своєю незмірною любов'ю до поневоленого народу Великий Тарас бажав йому неба прихилити, палко й щиро вірив, що милосердний Бог не забуде його, зглянеться на нього своїм ласкавим оком і пошле йому волю і «добру долю від віка до віка», як пише Володимир Домашовець у дослідженні «Псалми Давидові» (Оттава, 1992 p.).

Поет-пророк як посередник між Богом і народом створив унікальні за силою й красою переспіви псалмів — це яскрава оповідь звинувачувачам По­ета у безбожництві й нерелігійності. Але поет вірив «у вічно живого, пра­ведного й справедливого Бога... в усьому... є Божа воля, хоч не завжди лю­дина її розуміє і хоче з нею погодитись...».

«Духовні вірші», «духовні пісні» були у репертуарі мандрівних дяків, бурсаків-школярів XVI—XVIII ст. Для Тараса Шевченка, як сироти, псалми були потіхою, підтримкою і заохотою, «натхненням до молитви», до витри­валості, до боротьби проти зла, до змагання про добро, до національного й духовного пробудження українського народу. Духовна творчість Кобзаря,

зокрема його псалми, наближали геніального поета до Бога, наситили душу мужністю переносити усі знущання життя, коли він був вільною людиною протягом коротких 9-ти років.

Т. Г. Шевченко підніс на високий, мистецький, художньо-риторичний рі­вень псалми, як неперевершені зразки гомілетичного жанру ораторського мистецтва духовного спрямування, з їх аналогіями, порівняннями, психоло­гічним паралелізмом, акровіршами, алітераціями, метафорами-перлинами, рефренами та іншими художньо-виразовими засобами.

Одним із найдавніших жанрів ораторського мистецтва є епідейктичний, похвальний, зразки якого ми знаходимо як у творчості поетів, риторів ан­тичного світу, так і майстрів красного слова епохи відродження українсько­го красномовства, зокрема у Феофана Прокоповича, теоретика й практика українського красномовсгва (славнозвісна праця «Про ораторське мистецт­во») та генія української поезії — Т. Г. Шевченка. Він створив «Книгу псал­мів» із зразками національної оди — похвальної ліро-епічної поезії, з усіма ознаками жанру: піднесено-урочистий тон, присвята спеціальним подіям, визначним особам, які виконувалися у храмі хором, вражаючи дослідників розмаїттям жанрів, форм. Тут і лірика, і форма елегії, ідилії, епіка й драма.

Поет-пророк, поет-красномовець створив шедевр українського красного слова, божественного за силою й красою співаника у спільному й особисто­му поклонінні Богові. Ці поетичні перлини народилися небесним вогнем лю­бові до Бога та від Бога як взірець звертання людини до Бога в святості й чистоті, любові та шуканні помилування:

Хто ж пошле нам спасеніє, Верне добру долю? Колись Бог нам верне болю, Розіб'є неволю. Возхвалимо тебе, Боже, Хваленіем всяким...

(Псалом 52)

Вражає духовно-будуюча сила псалмів великого сина українського наро­ду, який своїм вогненним словом правди і свободи закликав рідний народ стати на праведну дорогу спасіння України, не розпинати неньку-Україну, встановивши справедливість на стражденній землі, обійняти «найменшого брата», бо інакше виллється Божий гнів на «правнуків поганих».

Поет-пророк вірив: «Коли за нас Бог, то хто проти нас?» А у славнозвіс­ній поемі «Кавказ» Великий Кобзар пророкував:

Встане правда! Встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки.

Дослідники творчості поета, зокрема Григорій Грабович, відзначають, що в основі поезії Т. Г. Шевченка лежить міфологічне мислення, особливе міфо­логічне сприйняття України, бо «міф складає код Шевченкової поезії».

У книзі «Етюди про поетику Шевченка» Михайлина Коцюбинська харак­теризує геніального поета як «художню натуру з воістину ренесансною ши­ротою мистецьких обдаровань», для якого мистецтво є «чимось божествен­ним, вічним, чимсь таким, до чого треба приступати з побожним трепетом».

Красне слово Т. Г. Шевченка можна проаналізувати під кутом зору його інтонаційного образу в поезії, яка найбільш органічно зближується з ора­торським мистецтвом саме через цей художньо-виразний показник.

Відзначимо, що у класичній українській поезії Т. Г. Шевченко був най­яскравішою інтонаційною індивідуальністю, найповніше втілив у своїй по­етичній творчості національний, цілісний і живий характер з його багатю­щою та унікальною тембровою характеристикою. Могутній голос поета вчу­вається нашим сучасникам у красному слові його духовних нащадків, таких, як мужня Ліна Костенко, мудрий Іван Драч та інші.

Поет-новатор органічно увібрав у себе такі живодайні джерела поетич­ної інтонації, як народна пісня — у прямих і непрямих стилізаціях, фольк­лорних образах; у певній частині художнього доробку поет-новатор відхо­дить від народнопісенних інтонацій і форм, творить типовий літературний вірш ораторського, розмовно-ліричного типу.

Отже, красне слово поета-пророка України звучить із яскраво пісенни­ми, фольклорними інтонаціями як шедевр усного народного мистецтва; з другого боку, його красне слово збагачене, розцвічене й суто книжною, ора­торською інтонацією: ствердження через заперечення, паралелізм, відштов­хування від пісенного зачину, трансформація характерної для голосінь емо­ційної ампліфікації, епічна наспівність дум тощо.

Date: 2015-10-21; view: 314; Нарушение авторских прав