Похоронна промова 5 page

Віщими виявилися слова надгробної промови у Санкт-Петербурзі в 1861 р. Пантелеймона Куліша, який над тілом Тараса Григоровича говорив так: «Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над

домовиною Шевченка: уся сила і краса нашої мови тільки одному йому від­крилася. А все ж ми через його маємо велике і дороге нам право — оглаша-ти рідним українським словом сю далеку землю».

Висока ораторська інтонація, нотки сентиментальної розчуленості, звору­шеності, романтичного світосприймання лежать у природі поезії Т. Г. Шев­ченка, а висока романтична риторика має чи не найвищий романтичний па­фос у поемі «Гайдамаки»:

Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля, — Ідіть, сини, погуляти, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої, орли мої! Летіть в Україну...

Інтонаційна поліфонія поезії Т. Г. Шевченка розкривається у тверезому, реалістичному коментарі, у вибухах гніву, іронії, у енергійному чутті, наст­роях просвітлення й любові, бажанні вірити, моменті божественного ката-риса:

Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, — Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами.

Ораторсько-поетичний темперамент поета-пророка відповідав його зав­данням поета-громадянина з високою позицією революціонера духу нації, співця, який свято вірив у оновлюючу, пробуджуючу силу слова:

Возвеличу

Малих отих рабів німих І

Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Ораторський та розмовний тип інтонації поезії Великого Кобзаря є ор­ганічним для жанру романтичної риторики, виступає своєрідним синтезом, високохудожнім і одночасно новаторським для своєї доби, вражаючи чита­ча та слухача життєдайними інтонаціями живого звертання, риторичного за­питання, побутово-розумовну інтонацію підносить до ораторсько-поетично­го пафосу:

Молітеся одному — правді, А більше — нікому. Пора Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть між люди!

Виразними ораторськими ознаками поетичного обдарування поета є йо­го орієнтація на адресата, його постійна присутність як щирого й уважного співрозмовника, настанова на внутрішній діалог із ним. До наших днів дій­шла майже незмінною формула ораторської діяльності Арістотеля — «ора­тор — слово — аудиторія», доповнена лише зворотним зв'язком акту духов­но-інтелектуальної співтворчості у певній ситуації спілкування.

Шевченко-пророк, Шевченко-трибун досягає максимальних висот напру­ження думки і слова через глобальну, максимальну напруженість пафосної, ораторської інтонації з патетикою віри, гнівними інвективами, радістю, пе­кучим болем, різкою контрастністю, інтонацією пророцтва, що зближує йо­го творчість із Біблією, унікальним пам'ятником духовної культури людства:

Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі. А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко?

Шевченко володів могутньою енергією красного слова, бо залучав внут­рішнього співрозмовника до думання, осмислення й переживання над вічни­ми проблемами боротьби добра і зла, правди і кривди:

/ день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?

Високий дух моральних істин, які проповідував поет-пророк, творився високим духом геніального сина українського народу, який створив вільний інтонаційний вірш, завжди йшов шляхом до інтонаційної свободи через ви­сокий риторичний пафос прямо до живих сердець нащадків, закликаючи: «Свою Україну любіть!».

Отже, богонатхненна творчість Т. Г. Шевченка є мистецьким ідеалом ін­телектуального, морально-духовного служіння народові СЛОВОМ ПРАВДИ. Поети, молоді оратори Нової України все глибше й глибше проникають у сокровенні глибини творчої лабораторії Кобзаря, бо на цьому фундаменті розбудовується національна школа красного письменства й красномовства. Про це свідчать численні братства (починаючи з перших братчиків Львова) шанувальників творчості Т. Г. Шевченка, які провадять велику науково-прак­тичну, пропагандистську діяльність.

Поетика й риторика — дві сестри, бо об'єктом вивчення й аналізу мають СЛОВО з могутнім етико-естетичним потенціалом істини, добра й краси.

Унікальна творчість Т. Г. Шевченка дарує нам рідкісну можливість про­стежити одухотворене, обожнююче ставлення до Божого дару — мистець­кого слова в художньому зверненні до поетичної музи в поезії «Муза». Він наділяє її найсвітлішими, найніжнішими словами: пречистая, святая, чарівни­ченько моя, квіточка в полі та іншими, які свідчать про її доленосність в житті поета-пророка.

Ампліфікація гомілетичних понять: «святая, пречистая, з неложними ус­тами, душу окропила, з безсмертними очима» творить класичний античний образ безсмертної Музи, якій Поет поклоняється, якій віддає шану серця, котре знає божественну велич її краси.

Особливу чарівність, теплоту й неповторну магію «впізнання» не стільки розумом, скільки внутрішнім зором — люблячим серцем — впізнаванням «матері» стають для читача реалії народного золотослову: в пелену взяла, геть у поле однесла, колихала і співала, доглядала в степу, безлюдному сте­пу, сіяла, пишалася, як квіточка.

Геніальний поет сміливо й органічно поєднує два могутні стильові пото­ки — класичне й фольклорне, які в синтезі передають невичерпне багатство

й потенції Поезії від Бога, де художня Правда оживає магією краси СЛОВА, яка ніби з небес спустилася на землю й своїми чарами, любов'ю зігріла сер­це поета — серця шанувальників красного слова.

Дійсно, життя коротке, а мистецтво — вічне. Ця класична сентеція має безліч підтверджень, коли до неї торкається рука Художника від Бога.

Митрополит Іларіон (професор Іван Огієнко) так визначив високу духов­ність поезії Т. Г. Шевченка: «...ніхто з наших письменників, ні до Шевченка, ні по ньому, не писав таким справді виразним релігійним стилем, в якому кож­на рисочка релігійна, кожне слово не суперечить чесности думання. Я б ска­зав, що в світовій літературі ніхто з світських письменників не перевищив Шевченкового релігійного стилю й змісту»¹.

Отже, античний риторичний пафос, як і класичний поетичний пафос, змі­шуючись, об'єднуючись із сферою прозаїчною, у новітню добу творять фе­номен нової поетичної естетики: художньому пізнанню відкривається єдина, синкретична дійсність, єдність ідеального і низького, ідеального і матеріаль­ного, поетичного і прозаїчного, дифузія «високого» і «низького», божест­венного і земного через Шевченкове «мистецтво простоти», бо він був му­жем Слова і Справи, апостолом Правди і Свободи.

3.5. В. 0. Сухомлинський про мистецтво слова педагога

Говоріть дітям крдсиво про крлсу навколишнього світу...

В. О. Сухомлинський

Педагогічний талант видатного українського ученого, теоретика і прак-тика-просвітителя, майстра живого слова, творця унікальної «Школи радос­ті», «Школи під блакитним небом», «Школи мислення» втілився у багатьох аспектах, а головне — в унікальній педагогічній творчій спадщині, до якої прихиляємося ми у час духовного відродження народу, реформування освіти на засадах гуманізму, гуманітаризації, демократизму.

Вагомою гранню педагогічного таланту В. О. Сухомлинського є концепція виховання творчої особистості людини засобами живого, переконуючого слова вчителя, який у слові виявляє себе, свою культуру, свою моральність, своє ставлення до вихованця — як людина, яка ДІЄ СЛОВОМ (лат.: homo verbo agens). ' Митрополит Іларіон. Релігійність Тараса Шевченка,— Вінніпег, 1964.— С. 6.

Дитина і вчитель — основні суб'єкти шкільної освіти, які взаємодіють на рівні слова, за допомогою слова, через слово: «Слово вчителя — як інстру­мент впливу на душу вихованця, нічим не замінити. Мистецтво виховання включає, насамперед, мистецтво говорити, звертатися до людського серця. Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчу­валися великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учня­ми», — стверджував В. О. Сухомлинський¹.

Прикро й боляче наприкінці XX ст. жити в стихії мовленнєвого безкуль­тур'я: спостерігати й чути «без'язиких» народних депутатів, вболівати ду­шею за мовні покручі деяких діячів науки, культури, освіти, бачити окремі рецидиви «антириторики» політичних, судових і навіть педагогічних кадрів, які не можуть ефективно, адекватно до ситуації спілкування ДІЯТИ СЛО­ВОМ на благо істини, добра, краси.

Нині прийшов час ламання риторичної криги, відродження кращих тради­цій національного красномовства, зокрема й педагогічної риторики В. О. Су­хомлинського², інших просвітителів українського народу.

В. О. Сухомлинський творив мікрокосм дитячої душі, переливаючи в неї мудрі думки, світлі почуття, добру волю, плекаючи сад істинної духовності й високої етико-естетичної краси думки й слова. Як і для ритора, для педа­гогічної творчості майстра слова В. О. Сухомлинського «джерелом думки» був увесь оточуючий світ, зокрема природа з її лісами, лугами, ставками, са­дами, полями, а також безмежний світ мистецтва, макрокосм Всесвіту й творчої людини. Тому така широка палітра тем і проблем словесних худож­ньо-публіцистичних творів учнів видатного педагога, розмаїття жанрів — від казки, байки, розповіді, інтимного щоденника, твору-мініатюри до етико-фі-лософського осмислення основ світобудови у доповідях, рефератах та інших творах словесної скарбниці дитячої творчості.

Творчість дитини формується творчістю істинного вчителя, бо саме з по­статі Учителя, як вважав В. О. Сухомлинський, починається пізнання дити­ною світу й людини. Багато духовних багатств треба мати вихователеві, щоб постійне самовиявлення його особистості діяло на учнів як стимул до само­вдосконалення. Великий український педагог вірив, що творчість вчителя і учня — це незримі ниточки, які «об'єднують серця».

У статтях-роздумах В. О. Сухомлинського про творчість словом як засо­бом духовно-інтелектуальних взаємин між членами колективу знаходимо взір-¹ В. О. Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах.— К., 1976. — Т. 5.— С. 321. ^г Див.: Мамчур А. І. Лінгводидактична спадщина В. О. Сухомлинського.— К., 1998.

ці яскравого, образного, точного, емоційного слова про живе слово: «В ру­ках вихователя слово такий же могутній засіб, як музикальний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарби і пензля — живопису, без мармуру й різця — скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючо­го слова немає школи, педагогіки.

Слово — це ніби той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність»¹.

Живе, переконуюче слово педагога-вихователя має глибокі корені у сві­товій культурі. Зокрема, наставники давніх філософських, риторичних, по­етичних шкіл Давньої Греції, Давнього Риму виховували почуття людської гідності у своїх вихованців через виховання почуття високого громадянсько­го обов'язку перед суспільством за передачу могутнього інструменту впли­ву на розум, душу, волю людей в нечисті руки недостойних. їхнім мораль­ним постулатом було славнозвісне: «Не зашкодь!» (лат.: Non nocere!).

В. О. Сухомлиський ясно усвідомлював можливості живого слова: «Сло­во — це найточніший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру. Вміти користуватися ним — велике мистецтво. Словом можна створити красу душі, а можна і спотворити її. Тож оволодіймо цим різцем так, щоб з-під наших рук виходила тільки краса!»².

До сьогоднішнього дня не втратили свого високого значення думки В. О. Сухомлинського про етико-естетичну силу й красу слова вчителя, який повинен досконало володіти усіма багатющими ресурсами рідного слова, впли­вати на формування свідомості учня не тільки своїм розумом, гарячим серцем, але й усім життям — чистим, благородним, одухотвореним ідеєю «педагогіки серця». Кожен урок видатного гуманіста й справжнього поета, гарного музи-канта-скрипаля В. О. Сухомлинського перетворювався на свято, радість пі­знання нового, інтелектуально-емоційного здивування перед глибинами знань, все нових і нових відкриттів незвіданих висот духу людини, її мудрої думки, красного слова, у яке діти вслуховувалися, як у найчарівнішу музику.

Українська національна педагогічна скарбниця увібрала в себе такі живо­творні ідеї видатного мислителя, як єдність розумового, етичного, естетично­го, трудового, фізичного виховання дитини, як розумова й мовна діяльність — творчість дітей, інтелектуальна активність, виховання ідеальних уявлень про красу поведінки, красу слова, природи, мистецтва, а головне — самої людини. ¹ В. О. Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах.— К., 1976.— Т. 5.— С. 160. ¹ Там само.— С. 167.

Широкі педагогічні обрії статей В. О. Сухомлинського можна сконцент­рувати під кутом зору його професійної уваги до красного слова вчителя-вихователя. Це, зокрема, такі його статті: «Слово про слово», «Рідне сло­во», «Слово вчителя в моральному вихованні», «Розумова й мовна діяльність підлітків», «Особливості мислення і мови в юнацькі роки», «Як добитися, щоб слово вихователя доходило до серця вихованця», «Оберігайте своїх ви­хованців од марнослів'я», «Оволодівайте мистецтвом індивідуальної бесіди з вихованцем», «Що можна і чого не можна обговорювати в шкільному колек­тиві», «Як проводити виховну бесіду з колективом», «Слово і емоційна куль­тура людини» та багато інших.

З давніх дохристиянських часів, коли народ творив язичницькі молитви у надтексті діалогу Людини із Космосом — у замовляннях, зокрема, для пев­ного праетапу людської думки «слово» і «діло» були ледве не синонімами, що дістало своє відбиття у найдавніших індоєвропейських мовах. Отже, для усієї подальшої східнослов'янської культури слово наділялося великою си­лою, характеризувалося красномовними, пишними епітетами на зразок «зо­лоте слово», велемовність, хитромовність, красномовність, благомовлений, добромовлений. Риторика у слов'ян розвивалася до тих пір, доки слово ри­тора не розходилося із ділами, тобто коли його слово було етичним, напов­неним етосом (моральністю), пафосом (щирими почуттями), логосом (істин­ним змістом, ідеєю). Тому творити добро — це визначальна, кардинальна етична категорія старовинної риторичної думки — є неодмінною, органіч­ною рисою педагогіки від давнини до наших днів, зокрема у педагогічній скарбниці В. О. Сухомлинського, творця материнської школи, де взаємоді­ють Учитель — Друг і Учень — Друг, в яких слова не повинні розходитися із ділами, а творити гармонію істини, добра, краси.

Авторська «школа радості» В. О. Сухомлинського була багата талантом не тільки свого директора, генератора ідей, але й творчістю багатьох його сподвижників-педагогів, а також обдарованих дітей, які формувалися у творчу особистість у Кімнаті казки, Клубі допитливих, Куточку мрії, у Саді здоров'я, Острові чудес, Куточку краси, Кімнаті думок тощо, які творилися спільною натхненною працею педагога і дитини як потреба душі, як могутній прояв невичерпних талантів у звичайній сільській українській школі, про яку довідався згодом увесь світ.

На жаль, багатюща педагогічна й художньо-риторична спадщина В. О. Су­хомлинського ще до кінця не осмислена, не вичерпана жива вода з чистого

джерела його власних художньо-словесних творів — чудових казок, міні­атюрних оповідань — описів, роздумів, байок, віршів, сценаріїв тощо, які бу­ли взірцями для його учнів, а часом першими входили у їхню художню сві­домість, вчили мислити образами, формувати емоційну культуру почуттів, ловити «жар-птаха» того єдиного, неповторного слова, яке народжене дум­кою і серцем справжнього поета. Учитель вчив дітей: «Скажіть про ялинку так, щоб у ваших словах відбилась і краса вечірньої зорі, і стук дятла, і ме­рехтіння сніжинок...»¹.

Педагог володів поетичним даром художнього слова, як поет; даром ху­дожньо-виразного читання своїх словесних творів, як актор; даром чути і слухати, як музикант; даром передавати у слові найточніші нюанси кольору, форми, як художник; даром переконуючого, впливового, ефективного живо­го слова, як оратор; даром безмежної любові до дітей, як справжня Люди-на-гуманіст, яка і свій останній подих віддала за робочим столом...

Він творив нове слово, щиро вірив у те, що говорив дітям і колегам, був великим правдолюбцем і естетом, залюбленим у красу самого життя. Він мріяв про їхню органічну соціалізацію, вчив жити повнокровним, щасливим, творчим життям. Одним з улюблених його серцем і душею поетів був Тарас Шевченко і такі його слова: «Возвеличимо на диво і розум наш, і наш язик».

Саме тому ми відзначаємо примат моральності, духовності у словесній творчій спадщині великого педагога, який закликав і вміло формував у своїх учнів почуття чесності, правдивості, совісті, високу емоційну культуру, зок­рема любов до Вітчизни, рідної мови, матері.

В. О. Сухомлинський висував високі професійні вимоги до педагога, який, на його думку, повинен все ясиття працювати над самовдосконаленням, ово­лодівати секретами педагогічної майстерності, зокрема уміло користуватися сократівським методом активізації розумової діяльності учнів, прийомами словесного спонукання, заохочення, покарання, виявлення довір'я, недо­вір'я, заборони тощо, які формують духовно-інтелектуальну основу щоден­ного спілкування у школі та за її межами.

Видатний педагог вчив дітей не тільки читати, писати, рахувати, але й ду­мати, пізнавати світ і себе в ньому, пізнавати багатство науки, мистецтва, природи — вчив жити через виховання в собі МИСЛИТЕЛЯ. А для цього все робив для розбудови національної ШКОЛИ МИСЛЕННЯ, де панує радість творчості, активно формується людська індивідуальність, розцвітає жива ду­ша, про яку В. 0. Сухомлинський з любов'ю писав: «У дитинстві кожна ¹ Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п'яти томах.— Т. 5.— К., 1976.— С. 164.

дитина — поет... Поета в душі пробуджує людське почуття прекрасного... Поетична творчість доступна кожному. Вона не є привілеєм особливо обда­рованих. Поетична творчість підносить людину»¹.

Великий педагог усе своє життя гаряче відстоював «золоті істини» ДОБ­РА, суворо й гнівно засуджуючи зло, яке розбещує душу людини, як іржа, що роз'їдає колектив: пустослів'я, марнослів'я, яке розумів як «безвідповідальне брязкання зброєю, перетворення зброї в іграшку...духовне роззброєння лю­дини»². Він вчив вихованців одухотворювати думку й слово ділом, працею для загального добра, а головне — вчив дорожити словом, яке може й повинно стати могутнім засобом самовиховання. «Якщо ти хочеш зробити ось так, але не впевнений, що зробиш, ніколи не кажи: даю слово, що зроблю. Краще ска­жи: хочу примусити себе зробити ось так, примушу себе зробити ось так. І змушувати себе. Як би не було важко, добивайся поставленої мети. Десять разів перероби, але зроби так, щоб не було соромно перед людьми»³.

Моральні й словесні табу накладав В. О. Сухомлинський на усі ситуації обговорення негідної поведінки дитини у колективі, прагнучи у перспективі до безконфліктного виховання дітей — «без потрясінь, вибухів, стресів, які лише роз'ятрюють душевну рану». «...Треба вміти загладити, нейтралізувати конфлікт у самому його зародку, не роздувати іскру, не робити з неї вогни­ща, а погасити її тоді, коли вона ще тільки зароджується»⁴.

В. О. Сухомлинський, як видатний майстер педагогічної справи, вмів «зчитувати» необхідну інформацію з очей, обличчя, ходи, голосу дитини, але вважав найбільш ефективним індикатором духовно-інтелектуального стану вихованця психолінгвістичний аналіз його мовлення, набір і розташу­вання слів, кількість і якість пауз, будову фрази і мікросинтагм і безліч ін­ших найтонших, найпотаємніших симптомів благополуччя чи неблагополуч-чя у душевному світі страждаючої дитини, виявляючи високу душевну делі­катність і чутливість, любов.

Педагог-гуманіст постійно ставить проблему сердечної самотності дитини у сім'ї, колективі, дбає про формування високої емоційної й словесної культури у сім'ях вихованців через формування гармонійного дуету — школи і сім'ї, які разом шукають шлях до розуму й серця дитини. Ми, тобто школа і сім'я, пи­сав він, «як два скульптори, що працюють поряд, маємо однакове уявлення про

¹ Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п'яти томах.— Т. 3.— К., 1976.— С. 212.

² Там само.— Т. 2.— С. 559—600.
¹ Там само,— С. 600.

⁴ Там само.— С. 626.

ідеал і працюємо в одному напрямі. У гармонії ж творення людини надзви­чайно важливо, щоб у двох скульпторів не було протилежних позицій!»¹.

В. О. Сухомлинський пишався гордим званням народного педагога, ясно усвідомлював велику небезпеку й руйнівну силу репресивної, каральної пе­дагогіки «з позиції сили», виступав проти авторитарного монологу вчителя, його невмілого і неприпустимого тиску на тонку дитячу душу гострим, ка-раючо-гнівним, жорстоким, крикливим словом, брутальною інтонацією непо­ваги, що вважав неприпустимим у педагогіці, рудиментом «судової» ситу­ації, як це називається у класичній педагогіці. Натомість він пропагував уміння вести конструктивний, живий діалог вчителя і вихованця не з позиції аргументу влади, а з позиції влади аргументу. Він вважав, що людина має бути сама собі суддею. А тому надзвичайно цінним для сучасної педагогіки співробітництва залишаються думки В. О. Сухомлинського про мистецтво учителя вести з вихованцем виховну бесіду, яку справедливо вважав склад­ною справою, оскільки вона вимагає від педагога напруження усіх сил розу­му, волі, почуттів, професіоналізму для загального добра. Класична ритори­ка, як і педагогіка, також виділяє поряд із судовою промовою, спрямованою в минуле, назад, дорадчий тип промови, спрямованої у майбутнє, вперед, що є найбільш конструктивним і ефективним для педагогічної риторики. Тота­літарне суспільство породило потворисько репресивної, каральної, судової педагогіки і промови, відтіснивши гуманістичну педагогіку і риторику, котрі спрямовані у майбутнє через конструктивний діалог, дорадчий тип промови, які притаманні демократичному суспільству.

В. О. Сухомлинський дбав про постійне самовдосконалення вчителя-ви-хователя, який повинен виховувати самого себе для такого ефективного, де­мократичного діалогу-бесіди із дітьми та колегами, усіма людьми, з якими йому доводиться стикатися у житті. Він визначав такі ознаки виховної бесі­ди, як-от: натхнення, одухотвореність, емоційність, джерело високої, пре­красної ідеї з ознаками не суду, а швидше медицини, яка передбачає ліку­вання і повне виліковування дитини, її «болячок та наривів», за образним висловом В. О. Сухомлинського.

Звідси й народжується цілющість слова педагога, яке має окрилювати ви­хованця, вселяти в нього віру, надію й любов: «Виховна майстерність поля­гає насамперед у тому, щоб людині захотілося бути хорошою»². Певним, хоча й не абсолютним аналогом подібного словесного роду у класичній ри-¹ Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п'яти томах.— Т. 2.- — К., 1976.— С. 542.

ториці з давніх часів є мистецтво гомілетичної бесіди, яким майстерно воло­діли священики, коли їхнє благоліпне, духовне слово не знищувало грішни­ка, а дарувало прощення, відпущення гріхів, світлу надію.

B. О. Сухомлинський розробив оригінальну модель системності навчально-
виховного процесу по формуванню творчої особистості дитини засобами живо­
го слова — від молодшого шкільного віку до юнацького шляхом поступового,
ступеневого формування художньо-образного типу мислення'дитини, від іміта­
ційно-наслідувального до індивідуально-власного творчого виду художньої кре-
ативності. Відзначимо серед багатьох чинників формування інтелектуальної та
художньо-вербальної творчості дітей такі способи, як формування емоційної
культури особистості, глибокого чуттєвого та духовно-інтелектуального осмис­
лення дієвості слова, ефективності думки, через формування культури читання,
зокрема й художньо-виразного читання різних текстів, власних творів, форму­
вання думки в органічній єдності із формуванням «руки», тобто в процесі твор­
чої трудової діяльності, цілеспрямоване формування риторичної особистості
вихованця через організацію високої позитивної мотиваційної установки дити­
ни до власної усно-розмовної творчості, зверненої до аудиторії тощо, тобто
усього того, що було спрямоване на «загальний духовний розвиток людини»¹.

Основним живодайним джерелом словесної творчості є Учитель, майстер переконуючого, художьно-публіцистичного, ораторського слова, який своїм словом одухотворює дитину, настроює «струни думки» на вірний лад оркес­тру, бо, як вважав В. О. Сухомлинський, тільки натхнення породжує натхнен­ня, розум впливає на розум, радість стає джерелом нової радості: «За най­більшу творчу знахідку в своїй педагогічній майстерності вважайте ту мить, коли дитина сказала СВОЄ слово. В цю мить вона піднялась на одну сходин­ку в своєму інтелектуальному розвитку», — писав В. О. Сухомлинський².

Отже, художньо-ораторська спадщина видатного українського педагога та його учнів «Школи радості» — це ще одна сходинка на шляху відроджен­ня й розбудови національної школи красномовства.

Нехай ніколи не згасають у серцях педагогів України мудрі поради В. О. Сухомлинського про шлях до плекання ДУХОВНИХ СИЛ дитини: «Му­зика — уява — фантазія — казка — творчість — така доріжка, йдучи якою, дитина розвиває свої духовні сили»³.

¹ Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п'яти томах.— Т. 1.— К., 1976.— С. 319.

² Там само,- Т. 1,- С. 509.

³ Сухомлинский В. А. Избраннме педагогические произведения в 3-х т.— Т. 1.— М., 1979.—

C. 339.

Глава IV

формування духовної культури

ОСОБИСТОСТІ НА ПОРОЗІ XXI ст.

4.1. Проблеми духовності людини

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духд

І в день воскрЕСний твойого повстання!

/. Я. ФрАНКО

ині відбувається радикальна зміна пріоритетів у структурі системи цінностей усього людства, про що яскраво й грунтовно писав Пити-рим Сорокін у фундаментальній 4-томній праці «Соціокультурна динаміка»: почуттєва система цінностей розпадається, самознищується, народжуючи із своїх глибинних надр «ІДЕАЦЮНАЛЬНУ» культуру нового циклу із цінніс­тю надчуттєвої реальності — через Бога, душу, моральний закон.

Нинішнє покоління жителів планети, отже, й ми з вами, має виконати особливу місію — достойно перейти з епохи раціоналізму до епохи духов­ності з приматом духовного над матеріальним, подолати кризу духу як най­страшнішу кризу людини й людства, бо духовно-моральна проказа поро­джує великі страждання й душевні муки, негативно відбивається на житті суспільства, природи, призводить до панування егоїзму в політиці, нестрим­ного прагнення до влади й збагачення, панування техносфери над ноосфе­рою. «Переживаємо кризу Віри, кризу Любові — кризу Людини», — пише Є. Сверстюк у книзі «На святі надій» (К., 1999).

«Людина розумна» на стику епох виявилася нездатною подолати усілякі кризи життя, а тому загострився інтерес до плекання людини духовної¹, «ноо-

Див.: Журба К. О.'Виховання духовності у підлітків в сучасній українській сім'ї і школі.— К., 2000.

сферної», за В. І. Вернадським, яка по-новому ставиться до цих проблем, усві­домлюючи необхідність абсолютних цінностей та ідеалів з метою уникнення глобальної катастрофи, поступово приходить до усвідомлення першопричин чи першооснови усього, переживаючи революційній стрибок у свідомості, розгля­даючи виявлені в явищах сутності не самі по собі, а як виявлення Пра-сутності.

Новий етап духовного розвитку дарує людині стійкий смисл існування: «зневіра у Світову Волю прирікає до безсмисленості, і, потребуючи смислу, ми потребуємо її. Це принциповий момент. Надання світу осмисленості за­лежить від нас. Безсмисленість — не даність, а наш вибір»,— вважає доктор психологічних наук, професор О. І. Зеліченко¹.

Як вважають більшість вітчизняних та зарубіжних дослідників, без куль­ту духовності людство загине.

Що таке духовність? Це — спосіб розбудови особистості, це, образно ка­жучи, зустріч із самим собою — своєю душею, внутрішнім «Я». Це — вихід до ціннісних інстанцій формування, конструювання особистості та її мен­талітету. Це — провідний фактор смислової гармонізації, поєднання образу світу з моральними законами. Це — буття, осяяне духом: «Читачу! Поглянь, усміхнись: я твій, я не вмер, я живий!» (М. Т. Рильський).

Духовність людини є способом включення її в ноосферу на основі колек­тивної енергії, яка перебуває поза окремим людським тілом і робить най­більш безпосередній вплив на долю історії суспільства, поведінку окремих особистостей і розвиток планети загалом².

Мислителі В. Франкл та М. Хайдеггер описують духовну людину як та­ку, що вона як духовна сутність виходить за межі свого тілесного, її духов­ність виявляється лише тоді, коли вона піднімається над собою і стає відно­шенням сама до себе³.

Провідні українські філософи сміливо підходять до проблеми духовності людини в часи зміни раціоналістичної традиції Арістотеля — Маркса на ір-раціоналістичні концепції Юма, Камю та інших, в часи змагання (агону) між ними, хоча це, на думку професора С. Б. Кримського, час від часу призво­дить до «катастрофи у пізнанні»: М. В. Гоголь знищив останню частину «Мертвих душ», усім серцем прагнучи «небесного громадянства», закликав: «Будьте не мертві, а живі душі...». ¹ Див.: Зеличенко А. Психология духовности.— М., 1996.— С. 303.

Date: 2015-10-21; view: 336; Нарушение авторских прав