Принцип суверенної рівності держав

еріод становлення прин­ципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виво­дять окремі елементи принципу із звичаїв, які функціо­нували понад три тисячі років тому.

Історично принцип суверенної рівності склався і роз­вивався на основі двох нормативно-правових начал: по­ваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжна­родних відносинах. Обидва правові начала вважаються базовими в інституті міжнародної правосуб'єктності щодо визначення статусу держави як суб'єкта міжнародного права. Саме це дає підставу багатьом ученим (Г. 1. Тункін, 1.1. Лукашук, П. М. Куріс, А. П. Мовчан та ін.) розгляда­ти його як «двоєдиний принцип» або традиційно — як два окремі принципи.

Тут варто йти за практикою, а не всупереч їй. Прак­тично обидва правові начала міжнародно-правового ста­тусу держави у середині XX ст. оформилися в один прин­цип міжнародного права. Як правові начала принцип по­ваги державного суверенітету і принцип рівноправності держав сформувалися ще в період буржуазних революцій.

Статут ООН (п. 1 ст. 2) закріплює його вже як один принцип: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів». Згодом існування цього принци­пу підтверджується Декларацією про принципи міжнарод­ного права, що стосуються дружніх відносин та співробіт­ництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p. У Заключному акті Наради з питань безпеки та співробіт­ництва у Європі (1975) також ідеться про один принцип, щоправда, в дещо розширеному формулюванні: принцип суверенної рівності, поваги прав, властивих суверенітету. Тлумачення принципу суверенної рівності держав роз­кривається в Підсумковому документі Мадридської зу­стрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі 1983 p., Підсумково­му документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 p., Паризь­кої хартії для нової Європи 1990 р. та інших документах.

На сьогодні принцип суверенної рівності держав на­дає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, еко­номічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не на­лежати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжна­родних угод; 10) право бути чи не бути учасником союз­них договорів; 11) право на нейтралітет.

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обо­в'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'я­зувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Глава VI Основні принципи міжнародного права

ю

Принцип невтручання

Таким чином, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношен­ня їхніх прав та обов'язків; б) статус держав як суб'єктів міжнародного права; в) засади правомірного прийняття рішень; г) основні засади правового регулювання міждер­жавних відносин.

Аналіз правового змісту принципу дає також підставу для висновку, шо він визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх за­конних інтересів.

Принцип суверенної рівності держав не слід ідеалізу­вати, тобто виходити за межі його теперішнього норма­тивного забезпечення. Правова норма (а особливо, коли йдеться про принцип) має братися такою, якою вона є на період застосування.

Нині рівність держав за міжнародним правом більшою мірою стосується рівності в застосуванні права, а не в його створенні. Адже очевидно, що, як правило, великі держави в основному здійснюють правотворчі функції у сфері роззброєння, встановленні режиму космічного про­стору, розв'язанні інших глобальних проблем сучасності. Ясна річ, такої норми, що забороняла б іншим державам брати участь у вирішенні вказаних проблем, немає.

Більше того, існує інша норма, яка сформульована в Хартії економічних прав та обов'язків держав (1974) так: «Усі держави є юридично рівноправними і як рівноправні члени міжнародного співробітництва мають право повні­стю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень». Але правова активність різних держав є різною. Це приводить до того, що окремі держави на­ділені більшим обсягом прав і, відповідно, несуть більше обов'язків, тим часом як інші — меншим. На практиці складається ситуація різних юридичних можливостей.

Певну різницю закріплено й самим міжнародним пра­вом, як, наприклад, статус постійних членів Ради Безпе­ки ООН.

Не однаково активно держави беруть участь в укла­данні міжнародних договорів. Одні держави пов'язані зо­бов'язаннями, що випливають із сотень міжнародних до­говорів, інші уклали не більше десятка міжнародних угод. Саме тому Міжнародний суд ООН констатував це як нор­мальне правове становище: «Суб'єкти права в будь-якій

правовій системі не обов'язково ідентичні за обсягом своїх прав» (1СІ. Reports. 1949. P. 178). Коли йдеться про рівність держав, то слід також мати на увазі юридично рівні потенційні можливості щодо розв'язання питань у неврегульованих сферах міжнародних відносин. Фактич­но такі можливості далеко не рівнозначні.

Date: 2015-10-18; view: 351; Нарушение авторских прав