Принцип невтручання

сторія становлення принци­пу невтручання є досить тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зрос­танням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруван­ням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Саме на прикладі принципу невтручання мож­на побачити певну різницю між просто нормою міжна­родного права і принципом.

Як норма міжнародного права невтручання відоме бу­ло понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто вдавалися до укладання угод про невтручання (див. також рішення Любецького з'їзду 1097 р.). За Ніштадтським мирним договором (1721) Росія зобов'язувалась не втру­чатися у внутрішні справи Швеції, а за Кючук-Кайнад-жирським (1774) Росія і Туреччина — у внутрішні справи Кримського ханства. Таких договорів, всупереч думці де­яких учених (І. І. Лукашук, М. О. Ушаков та ін.), можна вказати достатню кількість. Слабкість їх полягала не в тому, що їх було мало, а в тому, що вони діяли нетрива­лий час.

Двосторонні зобов'язання не могли сформувати пра­вових засад для створення принципу міжнародного пра­ва. В період буржуазних революцій принцип невтручання проголошується як норма конституційного права. Суттє­во на його визнання вплинула Французька революція кін­ця XV111 ст. та підтримка США. Згодом принцип невтру­чання обґрунтовується доктринами, в тому числі офі­ційними. Досить красномовним підтвердженням визнан­ня принципу невтручання є доктрина президента США Дж. Монро, викладена ним 2 грудня 1823 р.

Глава VI Основні принципи міжнародного права

її

Принцип територіальної цілісності держав

До XX ст. вчені міжнародного права не могли визна­читися однозначно щодо вказаного принципу. Одні авто­ритети права (Г. Гроцій, І. К. Блюнчлі, П. Фіоре та ін.) допускали можливість втручання, інші (Е. Ваттель, Г. Рот-тек, А. В. Гефтер та ін.) — заперечували.

На рівні двосторонніх договорів держави продовжува­ли включати норму про невтручання у внутрішні справи. На VII Конференції американських держав (Монтевідео, 26 грудня 1933 р.) вдалося підписати багатосторонню Конвенцію про права та обов'язки держав, ст. 8 якої зак­ріплювала: «Ніяка держава не має права втручатися у вну­трішні або зовнішні справи інших держав».

Згодом (1936) цю Конвенцію було підкріплено Додат­ковим протоколом про невтручання. Восьма міжамери­канська конференція (Ліма, 24 грудня 1938 р.) вже чітко формулює в Декларації американських принципів цю норму міжнародного права як принцип: «Втручання будь-якої держави у внутрішні або зовнішні справи іншої дер­жави недопустиме».

У Статуті ООН (п. 7 ст. 2) заборону втручання «у спра­ви, по суті такі, які входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави», сформульовано як основний принцип сучасного міжнародного права. Авторитетне тлумачення принципу невтручання дано в Декларації ООН про недо­пустимість втручання у внутрішні справи держав, про оберігання їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 p., Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., Декларації про недопустимість інтервенції та втру­чання у внутрішні справи держав 1982 p.; Заключному акті НБСЄ 1975 р. та ін.

На сьогодні принцип невтручання покладає на су­б'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) утриму­ватися від безпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уни­кати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зов­нішні справи, що входять до внутрішньої компетенції дер­жави; 5) утримуватися від збройного втручання; 7) утри­муватися від будь-якого воєнного, політичного, економіч­ного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суве­ренних прав; 8) утримуватися від надання допомоги під-

ривній терористичній діяльності; 9) забороняти органі­зації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення, змшу держав­ного ладу іншої держави.

Слід мати на увазі, що вказані зобов'язання стосують­ся всіх суб'єктів міжнародного права.

При визначенні «справ, які, по суті, входять у внутріш­ню компетенцію будь-якої держави», слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобов'язаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, ста­новище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).

По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним сшвтовариством до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події держави як такі, що становлять загрозу міжнародному миру та безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.

По-третє, певні суспільні відносини можуть розвива­тися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із між­народних угод і деякі інші).

Критерієм визначення «внутрішньої компетенції дер­жави» є її міжнародні зобов'язання і практика.