На півметі

Це остання в житті Степана Бендери стаття, що її він написав з приводу нового напруження між Заходом і СССР в справі Берліну, бажаючи, щоб дефетистичні настрої, які в той час появилися серед суспільства і політиків західніх країн, не заторкнули теж української спільноти на чужині. Стаття була друкована п. н. «На півметі» у ве­ликодньому числі «Шляху Перемоги», Мюнхен, рік VI, чч. 19-20 (271-272) за 3-го травня 1959 р. і вияснює безпідставність страху перед ато-мовою війною. У травні того ж року московський аґент Сташинський робив першу спробу вбити Провідника ОУН, Степана Бандеру з газо­вого пістоля, але завагався і втік з Мюнхену.

*

Напруження в справі Берліну[40] висунуло на денне світло глибші течії і рушії, які впливають на формування публічної опінії і по­літики західніх держав. Центральне місце серед них займає питання війни. Його розглядають уже серйозніше, в аспекті законо­мірного розвитку невідхильного конфлікту між двома світами. В цьому питанні зударяються теж внутрішні протилежні наста­нови, які нутрують на Заході.

З одного боку значно скріпилася і виразно заманіфестувалася твердіша постава західніх держав проти плянів совєтської під'їзної аґресії. Рішення далі не поступатися й не здавати позицій на від­тинку Берліну вже не обмежується дипломатією і правною сторінкою. Справа розглядається одверто в аспекті большевицьких одно­бічних насильних потягнень і відповідної мілітарної реакції За­ходу. Можливість виникнення війни з таких конфліктів, запере­чення думки про їх льокалізацію й осторога перед послідовним її переходом у велику атомову війну – поставлені на порядок дня авторитетними політичними заявами. Якщо західні держави твер­до і непохитно стоятимуть на тих позиціях, які вони зайняли в справі Берліну, то це буде важливим кроком вперед на шляху протидії наступові московського імперіялізму.

А цей процес кристалізації в настанові Заходу має й другу свою сторінку. Не менше виразно виступають теж; дефетистичні тен­денції, прояви повного капітулянтства перед больше-вицькою за­грозою. При цьому не враховуємо вже тих елементів і течій, які, маючи якесь споріднення з комунізмом, не вважають большевизму найгіршим лихом, недобачають його загрози. Але є й такі, що ро­зуміють добре, чим є большевизм і що він несе загроженим наро­дам, проте не вагаються вперто виступати проти послідовної бо­ротьби з його наступом, включно з мілітарними протидіями, їхнім головним мотивом є страх перед атомовою війною.

В публічних обговореннях питання війни приходять до голосу міркування, доведені до крайньої послідовности. Розглядається альтернативу: большевицьке невільництво, чи атомова війна? Од­не або друге – як остаточний наслідок вибору одного з протилеж­них шляхів. Враховування такої скрайньої ситуації, що поза цією альтернативою не лишає іншого виходу, має показати остаточні наслідки двох протилежних настанов, які існують в політиці Заходу. Тобто – твердого курсу спротиву всякій большевицькій аґресії, не виключаючи й війни, та примирливої політики постій­них поступок. Не йде одначе, про чисто теоретичні дискусії, про умовні ситуації й арґументи. Ці дискусії й арґументи мають слу­жити актуальній, дійовій політиці і формувати її.

Альтернативу: «капітуляція перед большевизмом, чи атомова війна» висувають противники мілітарної оборони, щоб обґрунту­вати й підкреслити її безвиглядність. Деякі з них не заперечують страшної небезпеки, яку готує большевицька Москва народам, загроженим її аґресією. Але свою поставу вони мотивують таким міркуванням: Коли б західні народи, зокрема європейські, навіть попали в большевицьку неволю, то всупереч найтяжчому лихоліт­тю, страшним спустошенням в духовному, економічному й суспіль­но-політичному житті, вони врятувати б принаймні свою фізично-біологічну субстанцію. Дальше життя мало б усе таки перспективи на поправу їхнього становища. Натомість атомова війна мусить принести фізичне, біологічне знищення народів і цивілізації. Неза­лежно від силової переваги однієї чи другої сторони, атомова вій­на принесла б обидвом незаліковане, а то й тотальне знищення, особливо в Европі. Отже війна атомова не дає жадної шанси.

Ось такі-то арґументи, подані тут в найзагальнішому обрисі, є основою різних дефетистичних і капітулянтських течій, які діють у політичному житті Заходу під гаслами протиатомової зброї і війни. Деякі дефетисти кажуть виразно, що війна проти такого ворога, який ладен воювати важкою атомовою зброєю, – немож­лива і недопустима. Отже, в теперішньому становищі, можливість війни з СССР мусить бути цілком перекреслена. На випадок пря­мої большевицької воєнної загрози, чи аґресії, нема іншого ви­ходу, як – капітулювати.

Такі настанови помітно демобілізують моральну, політичну й мілітарну здатність західніх держав з цілою рішучістю й послі­довністю протиставитися большевицькому імперіялістичному на­ступові. Вони мають паралізуючий вплив на західню політику супроти Москви на всіх відтинках і в усіх її стадіях. З другого боку, це безмежно роззухвалює большевиків і заохочує їх до постійної аґресивности.

Речеві арґументи проти війни, сперті на розвиток воєнної тех­ніки, повинні б мати таке саме значення для обидвох сторін. Тим часом бачимо, що большевики вправді широко послуговуються арґументами проти атомової війни у зовнішній політиці й пропаґанді, але самі ними не кермуються. А насправді становище СССР не є ані трохи краще, ніж західніх держав, коли йде про потенціял атомового озброєння та про вразливість на атомове атакування.

Було б теж помилкою пояснювати ріжницю настанов тим, що на Заході переважають настрої резиґнації і страху, а большевики по­вні динаміки й одчайдушности. Головна причина ріжниці в трак­туванні питання війни (в політиці та у формуванні публічної опінії) по боці західніх держав і большевицькій криється таки в тому, що большевики розвинули свої мілітарні сили, пляни й підготову до війни за різними концепціями.

Основою большевицької мілітарної підготови залишилися устійнені й випробувані в останній війні засади, а нові роди зброї, нові тактичні засоби та достосовані до них реорганізації прово­дяться поступово, як доповнення й удосконалення. Совєти стара­ються бути кожночасно готовими до війни в різних умовах, з мак­симальним використанням свого актуального матеріяльно-технічного й людського потенціялу. Власна воєнна ініціятива, наступ є підставою їхнього плянування і вишколу.

Тим часом західні держави після другої світової війни скеру­вали свої військові заходи в дефензивному напрямі, точніше – на те, щоб не допустити до війни. Атомові й водневі бомби стали головним відстрашуючим засобом і основою цілої стратегії. Це мусіло мати значний вплив не тільки на поточну політику Заходу, але й на ставлення народів до проблемів війни й оборони.

Доки атомова зброя була до диспозиції тільки західнього бльо-ку, цей вплив проявлявся головно в паралізуванні офензивного духа та в створюванні оманного почуття тривалої безпеки в тіні атомових бомб. Коли ж стало відомим, що большевики теж проду­кують атомові й водневі бомби, тоді на Заході поглибився страх перед атомовою війною і до голосу прийшли згадані вже дефетистичні настрої. Не можна всієї вини за це приписувати тільки ма­лодушності й короткозорості тих елементів серед західніх народів, що виступають проти атомової війни. Бо частина арґументів цієї настанови спирається на повоєнний розвиток і на сучасний стан мілітарної сили західнього бльоку.

Ось і недавно, з приводу берлінської кризи впали дуже поваж­ні й авторитетні заяви про те, що збройний конфлікт автоматично розвинувся б у велику атомову війну. Того роду заяви мають, пере­дусім, політичне значення, як осторога-попередження, щоб стри­мати противника від легковажного провокування війни. Але, неза­лежно від наміру, вони мають теж інше значення, як серйозний висновок, зроблений компетентним авторитетом з порівняльної аналізи мілітарних сил однієї і другої сторони.

Бо коли йде мова про те, що Америка не думає провадити в Ев­ропі сухопутньої війни, то йде тут не тільки про американську стратегію, цілком оправдану з уваги на її положення. Це переду­сім висновок з цілком незадовільного стану мілітарної підготови європейських партнерів з Атлянтійського бльоку. Вони ж, як без­посередньо загрожені советським кольосом, мусіли б мати напого­тові відповідні мілітарні сили до сухопутньої війни, достосовані до їхнього становища і пропорційні до їх спільного людського й матеріяльно-технічного потенціялу.

Недостатній стан у цьому відношенні, надто однобічна мілітар­на підготова західнього бльоку з перекладенням центру ваги на модерну технічну зброю поважно підірвали його здатність до війни з СССР з поміччю т. зв. конвенційної зброї, зокрема до сухопутньої війни. Офіційний висновок, як згадано, каже, що кожний збройний конфлікт мусить прийняти форми атомової війни.

Одначе є ще й інші висновки з того ж стану, і це дуже послаб­лює позицію західніх держав. Про одні вже була тут мова. Бо як­раз цей стан, якщо не породжує, то щонайменше живить ті всі па­ралічні течії, які готові вхопитися кожної альтернативи до атомо­вої війни, включно з повною капітуляцією перед большевицьким наступом.

Ще інші висновки робить, як можна припускати, Кремль. Боль-шевики мають підстави сумніватися, чи Захід справді зважився б відповісти атомовими бомбами на кожну їхню насильницьку дію, яка, будучи.агресивним наступом, виглядала б на обмежену й не дуже небезпечну. Тому Москва може далі свобідно маневрувати за доцьогочасною, успішною тактикою ніби малих аґресій і здобичів, перекидуваних з одного місця на друге.

Такі міркування обґрунтовуються сучасним укладом мілітар­них сил обидвох бльоків, зокрема станом важкої термоядерної й ракетної зброї, летунства, морських, наводних і підводних сил та розміщенням баз. Ці дані перекреслюють розрахунки на те, що концентричне застосоване важке термоядерне бомблення спаралі­зувало б воєнного противника такою мірою, що він був би вже не­спроможним відповісти такими ж тотально-нищівними атомовими ударами. Навіть велика ріжниця в кількості важких атомових поцілів з однієї і другої сторони не має вирішального значення тоді, як вистачає мала їх кількість, щоб зруйнувати цілі країни. Це зокрема важливе для європейських територій обабіч фронту, може меншою мірою для Америки й підсовєтської, передусім цент­ральної Азії.

В такому становищі важка атомова зброя перестає бути першим засобом оборонного чи аґресивного ведення війни проти ворога, який її теж має. Вона сходить до ролі остаточної резерви, на скрайнє розпачливу, безвихідну ситуацію. А передусім вона стає забез­печенням, що стримує ворога від атомового бомблення.

Теза про те, що кожне провокування війни є рівнозначне з розпалюванням війни атомової, – перестаріла. Вона датується з того часу, коли атомову бомбу мали тільки американці, хоч вони самі позбавили її переконливости вже під час корейської війни. Тепер асе, в ситуації рівноваги атомової зброї, оперування тією тезою – непереконливе. Воно викликає більше страху у власних рядах, ніж у ворожих. Коли ж рішуча настанова відперти кожну большевицьку агресію спирається на таку атомову стратегію, то це її не скріплює, тільки послаблює.

Перед західніми державами стоїть необхідність доповнити за­недбані ділянки своєї мілітарної підготовки і подбати про сильні сухопутні армії і летунство в Европі. Ці держави мають усі дані для того, щоб теж в обсязі т. зв. конвенційної зброї виставити такі сили, які успішно зможуть протиставитися совєтській армії.

Це завдання належить передусім до європейських партнерів з Атлянтійського бльоку. їм найбільше загрожує атомова війна, і не менш жахлива альтернатива до неї. Усвідомлення того стано­вища повинно помогти викорінити нехіть західньоевропейських народів до втримування більших військових сил. А ця нехіть іде в парі з фйльшивим поглядом у бік сильного американського парт­нера, його ресурсів і технічних, зокрема атомових засобів.

Можна сподіватися, що в цих народів повністю переможуть тверезі погляди на дійсність та здорове прагнення забезпечити підстави свого вільного життя перед найбільшою в історії загро­зою. Є важливі познаки, що довершується здоровий перелім. Коли в парі з мілітарним використанням новітніх досягнень науки і тех­ніки західній бльок відповідно відбудує і розбудує підставові, й аж ніяк не перестарілі галузі своїх збройних сил, тоді його полі­тика й постава стане міцною, повнокровною. Тоді уступлять про­яви внутрішньої слабости в обличчі небезпеки і гарячкові скоки в політиці відносно Москви. Цей процес оздоровлення і скріплен­ня західнього бльоку, який безперечно відбувається, дуже важ­ливий для загальної протибольшевицької боротьби за волю на­родів і людини.

Date: 2015-10-18; view: 368; Нарушение авторских прав