Фронт поневолених націй

Ця стаття, як і попередня, була написана теж з приводу Едінбурзької Конференції АБН. У листі Ст. Бандери (за підписом «Ярич») до Я., датованому 17. 7. 1950 р., е таке пояснення: «…Залучую статтю з «Сурми», її писав головну частину, С. А. (Степан Андрійович – ДЧ), зредаґував, скоротивши і додавши -трохи свого, Кам'ян. (Кам'янецький – М. Мироненко – ДЧ). Але в «Сурмі» вона видрукована з значним обрізанням вступної частини, бо не було місця (дали, як число вже було складене і частинне видруковане). Можна помістити теж у «Визв. Шляху» повністю, без підпису, як офіційну, редакційну…»

Стаття «Фронт поневолених націй» була надрукована в «Сурмі», Мюнхен; ч. 21 за липень 1950 р., без підпису автора. Обговорювана в ній тема є ще раз заторкнена в статті «Завдання ОУН під сучасну пору», в першій її частині п. н. «Завдання ОУН в Україні».

*

Одним із найбільших осягів революційної політики україн­ського націоналізму в останньому десятиріччі є чинна реалізація ідей спільного національно-визвольного фронту всіх поневолених російською імперією народів.

Ідея суверенности нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною світовою, вселюдською ідеєю. Але, як і кожна ідея, вона має реальне значення тоді, коли вона свідомою волею і чинами застосовується в практичне життя.

Універсальність ідеї націоналізму для всіх націй цілого світу в історії новітнього українського націоналізму й української полі­тичної думки не є новою. Вже геніяльний Шевченко в своїх творах її виразно сформулював відносно до всього світу і кожної нації, але в реальній національно-визвольній політиці і боротьбі ця уні­версальність ідеї націоналізму не находила свого втілення. Більше того, в 1917 році в практичній політиці тодішнього національного проводу, універсальність ідеї націоналізму була поставлена на службу антинаціоналізмові. Органічна єдність ідеї і чинів усіх поневолених Москвою націй було використано для того, щоб з ініціятиви Центральної Ради скликати в Києві з'їзд представників поневолених народів для обміркування й узгіднення політич­них дій поневолених Москвою народів для врятування цілости «демократичної» Росії. Таке політичне спотворення самої ідеї націоналізму, Ідеї державно-політичного унезалежнення поневоле­них націй, розуміється, не могло не тільки сприяти створенню єди­ного фронту поневолених народів для боротьби за своє право на існування, але й вбивало саму ідею українського націоналізму.

В часі між двома світовими війнами українська політична дум­ка, український націоналізм теж належної уваги не приділили питанням чинного урухомлення в певній політичній системі ідеї співпраці націоналізмів поневолених націй. Більше того, в часі між двома світовими війнами, ворожими націоналізмові політич­ними силами, посилено ширились викривлені і фальшиві підмінки міжнаціональної співпраці в вигляді всіляких малих антант дріб­них імперіялістів (Польща, Румунія, Чехо-Словаччина) – сателітів великих імперіялістичних потуг. Для взаємної ж імперіалістичної боротьби імперіялісти і вороги націоналізму висували для поне­волених націй всілякі ідеї федерації, міжморів, і т. п.

Здається, ми не помилимось, коли скажемо, що політика рево­люційного фронту поневолених націй, як реальний чинник і усві­домлена система дії, зродилась і закорінилась на полях боїв Укра­їнської Повстанської Армії з Москвою. Інколи ворожа пропаган­да денунціює на адресу УПА, що в ній, в її рядах боровся «інтер­національний зброд» (збиранина). Ця пропаганда прекрасно знає, що це за «збиранина». Це вояки-націоналісти майже всіх понево­лених Москвою народів, що в рядах УПА, як поодинокі особи або окремі національні з'єднання зі своєю командою і політичним проводом, борються за свої національні цілі.

Ці цілі прекрасно усвідомлює один з вояків УПА (псевдо Коля), коли він, розказуючи своїм українським побратимам зброї про свій Казахстан, про свою батьківщину, ледве опанованою українською мовою, каже: «Коля є вояк казахської УПА!»

І саме ці вояки і старшини поневолених Москвою націй, пере­буваючи в рядах УПА і воюючи за вільний Казахстан, Азербай­джан, Грузію, Білорусь – за свою націю, в перерві між боями, властиво у їхньому вогні, в 1943 році створили АБН – організа­ційно-політичне завершення ідеї спільної революційно-визволь­ної боротьби всіх поневолених Москвою націй.

Ці великі національні політики, в мундирах рядових вояків, сержантів, ляйтенантів, майорів УПА, довершили великого діла: ідейну універсальність націоналізму перетворили в чинну систе­му міжнаціональної революційно-визвольної співпраці поневоле­них націй в їх боротьбі за свої цілі. Духово-ідейний солідаризм на­ціоналізмів різних націй найшов своє дійове вивершення в спіль­ній, координованій системі боротьби.

З етично-морального погляду всякий націоналізм вільної від чужоземного поневолення нації є морально відповідальним за всяке насильство і поневолення іншої нації; де б воно на земній кулі не відбувалось. Тим більшою і тим конкретнішою є політич­на і моральна відповідальність українського націоналізму, як найбільшої сили протиставної московському імперіялізмові за до­лю інших поневолених Москвою націй, які перебувають в одна­ковому стані з Україною.

Це політично-моральне, духове єднання поневолених націй в їх боротьбі за свої цілі, як нерозривна цілість, збігається з его­їстичним, здоровим, інтересом кожної поневоленої нації. Найви­щі моральні основи є лише висловленням найвищого, розумного і доцільного, егоїзму. Хіба мудрість: «Не бажай другому того, чого собі не бажаєш!» не є одночасно висловом і найвищої моральної норми для цілого людства, кожної нації, кожної людини і одночас­но нормою здорового індивідуального і національного егоїзму?

Повною і найвищою перемогою українського націоналізму бу­де стан, коли російська імперія перестане існувати і всі народи, нею поневолені, дістануть національно-державну волю. Без того повної перемоги Україна мати не може, або ця перемога буде част­ковою і сумнівною.

Коли б, наприклад, Україна державне відірвалась від російсь­кої імперії, а Казахстан чи нації Кавказу залишились в складі цієї імперії, то це було б рівнозначним з тим, що суревенність української нації і держави перебуває у величезній небезпеці від московського імперіялізму. Тому стан, коли Україна стала б вільною, а якась інша поневолена Москвою нація, залишилась в складі поневолених імперією, треба було б уважати за неосягнення Україною цілей українського націоналізму, а лиш етапом до того, станом часового перепочинку в боротьбі, павзою.

Усвідомлення цього політичною думкою українського націона­лізму і прийняття ним політичного постуляту про те, що без роз­грому московської імперії і розподілу її на національні держави всіх без вийнятку поневолених імперією народів, не може бути осягнене визволення України, є одним з основних постулятів української національно-визвольної політики.

Це заложення одночасно є наріжним каменем національно-виз­вольної політики кожного іншого, уярмленого Москвою, народу: без національно-державного визволення України не може поста­ти чи реально втриматись національно-державна суверенність Ес­тонії, Литви, Латвії, Польщі, Білорусі, націй і їх держав Кавказу і Туркестану (Азербайджан, Грузія, Вірменія, Козацька Держава, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан) і інші, а суверенність Болгарії, Румунії, Угорщини, великою мірою Туреччини, Греції і ін­ших, не кажучи про нації і держави, розташовані вздовж азійсь­кого кордону СССР, перебуває під знаком запиту.

Саме в цьому є закладена органічність і невідкличність полі­тичної системи й ідей фронту поневолених і загрожених понево­ленням націй для перемоги їх над московським імперіялізмом.

Фактом свого геополітичного становища в системі московської імперії, своєю величиною Україна творить стрижень системи орга­нізації фронту поневолених Москвою народів. Від фактичної бо­ротьби України і її вкладу в національно-визвольні революції всіх поневолених націй залежить вирішальна частина в загальній пе­ремозі. Цієї об'єктивної ролі української національно-визвольної боротьби у фронті поневолених націй не можна ні неґувати, ні об­межити без загрози для остаточних цілей українського націона­лізму і національних інтересів усіх поневолених націй.

Ця обставина накладає на Україну, на її національно-визволь­ну політику виключно великі і вирішальні, для успіху боротьби фронту поневолених народів завдання.

Фронт поневолених народів, в осередку якого стоїть Україна, обіймає собою велечезні простори, населені різними націями, різ­них рас, різних релігійних систем, різноманітного культурного й історичного укладу. Часто відносини між сусідніми націями є ускладнені й обтяжені різноманітними суперечками й антагоніз­мами, що нашаровувались віками; часто ці антагонізми між поне­воленими націями інспірувались і підсичувались поневолювачем антагонізуючих націй за принципом «поділяй і володій!» В цих умовах прийняття фронтом поневолених націй єдиних об'єдну­ючих для дії політичних ідей, єдиної стратегії національно-виз­вольної боротьби, єдиної тактики боротьби є найважливішою під­ставою перемоги.

«В своїй хаті своя правда» (Т. Шевченко) перекладене на полі­тичну мову «суверенна соборна національна держава» кожного народу на просторі його національного посідання, як підставова засада українського і кожного іншого націоналізму, стала ідейно-політичною основою фронту поневолених народів, оформленого організацією АБН в 1943 році в Україні.

Найбільшим ворогом і небезпекою для фронту поневолених на­родів є затруєння його поодиноких учасників імперіялізмом супро­ти своїх, також поневолених, сусідів. Єдність і спаяність фронту поневолених народів ослаблює імперіялізм національно-визволь­ної політики поодиноких народів: імперіялізм польської політики супроти України, Білорусі, Литви, імперіялізм чеської політики супроти Словаччини й України, імперіялізм румунської політики супроти України і т. п., сліди чи прояви чого можна знайти і в від­носинах між політикою інших поневолених народів, – творять со­бою ті отвори у фронті, через які в середину, в запілля цього фрон­ту, проникає ворог.

Не можна без моральної огиди дивитись на політику Польщі супроти України, Білорусі, Литви, не можна зрозуміти самовбив­чого для польської нації змісту цієї політики, у висліді якої поль­ська політика супроти України через триста років є жалюгідним сателітом московської політики, і в висліді якої для самої Польщі, для історичної долі цілої нації завдано і завдається непоправної шкоди на довгі століття вперед.

Польща століттями винищувала себе в Україні, розтрачуючи на загарблення України найкращі свої людські активні ресурси, занехуючи у себе, на власних землях власні національні інтереси, щоб у висліді дістати стан, при якому з того панування, з тієї екс­пансії в Україні не залишилось жодного ні матеріяльного, ні куль­турного сліду, ні одного фізичного носія польської експансії і куль­тури, ні одного поляка, а натомість залишився кривавий рубець історичної кривди і відчуття відрази українського народу до Поль­щі. Цю відразу спільний ворог використовує для ще більшого по­неволення і знищення польського народу і на його власних зем­лях.

Жалюгідна чеська політика супроти Словаччини і словаків та українців на Закарпатті. Ця політика нині завершилась тим, що промосковська, прокомуністична Прага руками московських ма­ріонеток винищує антикомуністичну, антимосковську, католиць­ко-християнську Словаччину.

Так політика поневоленого народу, отруєна імперіялізмом про­ти іншого поневоленого народу, веде власний народ до згуби, страждань і ще більшого власного поневолення. Клясичними зраз­ками є політика поверсайської Польщі, Чехо-Словаччини, Руму­нії і деяких інших, які у висліді нібиімперіялізму, карикатури на імперіялістичну політику, стали жалюгідними сателітами чужої, передусім московської політики, щоб потім впасти її жертвами.

Політика нібиімперіялізму поодиноких народів значно послаб­лює єдиний фронт поневолених народів, а політику і національ­ний потенціял поневолених народів Польщі, Чехії і деяких інших ставить проти фронту поневолених народів, ставить по боці воро­гів поневолених народів, цебто в остаточному висліді ворогів своєї власної нації. Польща, яка воює чи воюватиме з Україною за Львів, з Білоруссю і Литвою за Вільно, тим самим воюватиме про­ти своєї власної суверенности. Коли сучасний стан Польщі польська політика розцінює як стан після четвертого розбору Польщі, то ця ж політика «Львова і Вільна» приготовляє п'ятий розбір Польщі, не добачаючи того простого факту, що після кожного та­кого розбору навіть етнографічний стан посідання польської на­ції дедалі більше корчиться і звужується.

Польська політика намагається отруїти нібиімперіялізмом і ін­ші нації і держави, в тім числі й українську. Вона, наприклад, укра­їнській політиці інспірує і суґерує «ідею» уступлення на заході західніх просторів України- коштом компенсації Україні «доріз-кою» «нічиїх земель» на сході. У висліді цієї горезвісної політики постав Варшавський договір, що потім завершився Ризьким, щоб остаточно стати припечатаним маршалом Рокоссовським після ми­нулої війни. Все це ланки одного ланцюга. Тими ж поляками інспі­ровані і фінансовані всілякі «східні, чорноморські, сірі, зелені» України у Варшаві намагались, і нині не покинули цього невдяч­ного зайняття, защепити українській думці і політиці «ідею» імперіяльної експансії на Схід. Остаточною ціллю цієї інспірації є засадничо підірвати політичні позиції України у фронті поневоле­них народів, вирвати з цього фронту стрижень і цим розчистити дорогу для польського нібиімперіялізму, який тішить себе надією «щось вирвати», коли «хтось» буде валити Москву.

Поминаючи те, що на сході України, на її східніх кордонах, про­стори між Україною, нижньою течією Волги і Заволжям, Каспієм, кавказьким хребтом і Чорним морем великою мірою просякнуті українським національним елементом, а простір Кубані творить суцільний український національний масив, цебто Україна в тому просторі має оправдані природні зацікавлення, – українська по­літика і на тому просторі є націоналістичне послідовною: оскільки на просторі цих земель їхнє козацьке населення вже від 1917 року реальними чинами доконує національно-державної сепарації від Московщини на основі створення там незалежної козацької дер­жави, то Україна цю тенденцію політичного розвитку козацького простору беззастережно визнає і підтримує та підтримуватиме.

Україна беззастережно визнаватиме національно-державний суверенітет козацької федеративної держави до тієї пори, поки на нього не сягатиме Москва. В цьому останньому випадку Укра­їна з'єднає свої сили з тими силами національного і державного визволення козацького простору, що будуть протиставні Москві для спільної боротьби за державну незалежність козацьких земель.

Україна є готовою зректися гравітуючого до неї національного простору і населення – Кубані в ім'я і для добра цілого великого козацького простору, що створив би свою Козацьку федеральну державу, в якій українська козацька Кубань вклала б у розбудову її українську культуру, українську духовість, українську систему внутрішньої організації. В суверенній козацькій державі Україна здобуде вірного, історично-традиційного, доброго сусіда.

Так розв'язуючи питання простору, в якому Україна історич­но, геополітично і безпосередньо етнографічне тісно зацікавлена, розв'язуючи її послідовно націоналістичне, Україна тим самим ін­спірує і унапрямлює практичне розв'язання і застосовання прин­ципу «в своїй хаті своя правда» й у взаєминах між всіма народами фронту поневолених націй.

Україна не мала, не має і мати не буде супроти своїх сусідів чи інших народів жодних імперіяльних і імперіялістичних цілей. І це зумовлює незахитаність її стрижневих позицій у фронті поневолених націй.

Другим принципом, що випливає з засади національно-держав­ної суверенности кожної, кількісно навіть найменшої, нації на її етнографічному просторі, є принцип суверенного розв'язання всіх без вийнятку проблем внутрішньої організації і життя поневоле­ної нації, яка є учасником фронту поневолених націй. Тому фронт поневолених націй, об'єднаний в АБН, не зв'язує своїх учасників і їм не накидає жодних проблем внутрішньо-національних відно­син – релігійних, устроєвих, соціяльних і інших. Ці проблеми кожна нація розв'язує так, як вона це вважає для себе за най­краще.

Україна у фронті поневолених націй поборює всі види ідеї ме-сіянізму, історичного покликання, всесвітньої справедливости, соціяльного визволення і т.п., як ідей в ґрунті фальшивих, за яки­ми укриваються, маскуються, загарбницькі імперіялістичні цілі. Кожна нація «в своїй хаті» має і повинна встановити «своє право». З цього погляду український націоналізм уважає неприпусти­мою міждержавною дискримінацією спроби зовнішньо-політич­ного тиску на національні держави, скеровані до зміни системи внутрішніх відносин всередині національних, держав. Оскільки Еспанія є національною державою і не поневолює державно-політично іншої нації, то міжнародня дискримінація цієї держави під покришкою недемократичности її устрою є нічим іншим як амо­ральною диверсією.

Стратегічним принципом фронту поневолених націй є засада власних сил і революційної національно-визвольної боротьби на їх підставі. Цей принцип коротко можна сформулювати так: «по­неволені нації визволять себе лише самі!»

Виходячи з цього, фронт поневолених націй у принципі відки­дає систему визвольної політики так званого «безкровного» визволення поневолених націй, цебто політику, яка не завершується безпосередньою революційно-визвольною війною поневоленої на­ції зі своїм окупантом. Багато «визволених» після першої світової війни націй, передусім чехи, мадяри, навіть поляки в ході й у висліді другої світової війни так швидко втратили свою державну суверенність передусім тому, що за своє «визволення» попереду вони не заплатили належної ціни – крови нації, або це «визво­лення» просто дістали з чужих рук, «безкровно». Чи не тому фіни втримали свою державну суверенність, що після першої війни во­ни за неї дуже дорого заплатили власною кров'ю цієї невеликої, але такої героїчної нації. Перед початком другої світової війни, в 1940 році, в совєтсько-фінській війні вони за втримання цієї су-веренности заплатили ще більше крови, щоб не допустити в Гельсінкі зформованого і проголошеного в Москві «уряду фінської на­родної республіки» Куусінена. В процесі другої світової війни в боротьбі за цю свою суренність фіни знову дуже багато віддали своєї крови. Пропорційно до величини свого народу фіни, на нашу думку, в порівнянні з усіми іншими поневоленими Москвою нація­ми – українцями, поляками, білорусами, не кажучи вже про че­хів, за свою свободу і суверенність заплатили найбільшу ціну кро­ви. І тому власне вони нині суверенні, хоч обкраяні і пограбовані.

На протязі останніх тридцяти років у Москві було зформовано кільканадцять -«народніх» урядів – для Києва, Софії, Варшави, Букарешту, Будапешту, Тифлісу і ще для кільканадцяти столиць, але «уряд» створений під проводом Куусінена, формально прокля-мований в Москві і з яким ця Москва встановила дипломатичні і державно-правні відносини та склала умови, в Гельсінках від 1940 року і понині не засів. Немає виглядів, щоб він взагалі колинебудь там засів.

У наш вік політичного примітивізму, загального здичавіння і отупіння суспільної моралі, цей факт створення в 1940 році для Гельсінок «уряду» Куусінена прийшов непоміченим. Ця маріо­нетка зникла і не появилась донині. А між тим «провал нумера» з «урядом» Куусінена свідчить про те, що Москва, майже двісті-мільйоновий СССР, потерпіла несподівану і нечувану для неї по­разку від тримільйонової фінської нації.

Цей зразок суверенної національно-визвольної політики вся­кою ціною і жертвами нації є конкретним прикладом реалізації постуляту стратегії фронту поневолених націй: «стратегії власних сил і революційної війни з окупантом».

В національно-визвольній політиці українського національно-активного загалу, в практиці національного життя на чужині, в практиці аж надто численних українських організацій, партій, культурних установ, в українській пресі найважливіший відти­нок нашої національно-визвольної боротьби – фронт поневолених націй є майже в повному занедбанні. Наші установи, наші полі­тичні організації повсякденно не реалізують в практиці єдности фронту поневолених націй, наша преса не інформує своїх читачів про боротьбу цього фронту, наша преса заповнена описами й інформаціями про Індокитай, про Венесуелю, про Маляї, про Індо­незію, про життя і боротьбу цих народів, але ця наша преса нічого не подає українському читачеві про боротьбу з Москвою Грузії, Казахстану, Таджикістану, козаків, про боротьбу Шаміля, про пов­стання в 1930 роках у Туркестані басмачів і т. п., не інформує про історію цих народів, про їх змагання, їх перемоги, їх жертви. Укра­їну й українця вже нині з казахом і азербайджанцем єднає спіль­но пролита кров у лавах УПА, ми вже нині з цими народами є по­братимами крови, нас з ними лучить єдність національної долі і спільної боротьби.

На відтинку фронту поневолених націй ми високою мірою пе­ребуваємо у фарвотері московської, польської і взагалі «інтерна­ціональної», а не національної політики. Ми так же, як і Москва, немов би за її вказівками пишемо, політикуємо про В'єтнам, про африканських муринів і абісинців, нашу увагу до яких приковує Москва, а забуваємо про Казахстан, Азербайджан, Грузію, Вір­менію, Таджикистан, Білорусь і інші нації, – в долі і недолі, в успіхах і неуспіхах яких лежить залежність долі і недолі Укра­їни.

Україна є стрижнем фронту поневолених Москвою народів в їх боротьбі за своє національно-державне визволення. Успіх і пе­ремога цього фронту передусім залежить від активної стрижне­вої ролі в ньому України.

Міжнаціональна політика українських політичних середовищ, їх преса, їх суспільно-громадська діяльність, навіть культура, ми­стецтво, театр плутається на смітниках міжнароднього соціялізму (УРДП і її орган «Вперед»), російського єдино-неділимського феде­ралізму (контакти і стосунки лівих українських течій з керенскіядою і москалями), дискутують «мєндзиможжя», займаються ду­рійками «Україн океанічних» (публікації «чорноморських і оке­анічних інститутів» з варшавського кореня), змагають до ущас-ливлення України і світу «колективізмом», що на шпальтах «Ук­раїнських Вістей» другої УРДП проповідує В. Винниченко і тому подібне, себто українська політична думка в міжнародній політи­ці міжнаціональних відносин стягається і переставляється на чу­жі, антиукраїнські, антинаціональні, об'єктивно промосковські і московські смітники.

Фронт поневолених націй – це взаємопізнання історії, культу­ри, міжнаціональних відносин, економіки, соціяльних систем, ре­лігії поневолених Москвою націй, з національних джерел цих на­цій, а не крізь московське густе сито або в її кривому дзеркалі; фронт поневолених націй – це кристалізація і взаємоузгіднення політики, стратегії і тактики національно-визвольної боротьби цих націй між собою, а не снобістичне вороження на чорній каві про «політику великих» і на яку ногу нині встав з постелі Трумєн чи Черчіл, або який колір обличчя був на останній параді у Сталіна. Фронт поневолених націй – це творення революційно-повстан­ських армій з усіх поневолених націй, це національні узбекські, азербейджанські, грузинські сотні, курені, полки, дивізії в УПА і такі ж національні українські, білоруські, може й польські, ли­товські, латвійські сотні, курені, полки, дивізії в Казахській, Уз-бекських чи єдиній туркестанській УПА. Фронт поневолених на­родів – це національно-визвольні революції десятків поневолених народів від залізної заслони до Тихого Океану, в яких приймати­муть участь всі поневолені нації на цьому просторі – казах чи ко­реєць, закинутий окупантом в Україну, є й буде вояком УПА, як і українець, закинутий окупантом у далекий Казахстан або Ко­рею чи Карелію, або інший край поневоленого народу, стане во­яком тамошньої національної УПА, воюючи за Україну.

Усвідомити це, вивчити, обґрунтувати і застосувати на практи­ці, реалізувати в конкретній дії ідею фронту поневолених Москвою націй, зробити увесь простір СССР – тюрми поневолених націй – суцільним простором національно-визвольних революцій, уна-прямлюваних і кермованих єдиною стратегією і тактикою – це є основою міжнародньої політики українського націоналізму, на­ціональним обов'язком кожного українця, кожної української установи, організації, політичного угруповання, поодинокого по­літичного діяча.

І коли українська спільнота на чужині так сприйматиме і ре-алізуватиме ідею фронту поневолених націй, то цим самим вона зміцнить і скріпить цей фронт, цим самим вона допоможе успіш­ній дії цього фронту на Батьківщині, який бойовими чинами, по­братимством крови вояків УПА з вояками всіх поневолених на­родів в єдиних лавах так широко є здійснюваним.

Від «залізної заслони»[7] до Тихого океану.