Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс 4 page

Народи, поневолені чи прямо атаковані больпіевизмом, між ними на першому місці Україна, ведуть свою оборонну чи виз­вольну боротьбу. Миру нема і не буде до остаточної розправи між двома світами – між московським больпіевизмом і свободолюб­ними народами. Теперішній стан – це перерва, тиша на великому фронті, підготовка до великої баталії з обидвох боків. Увага пу­блічної думки зосереджується на епізодичних сполохах чи різних тактичних спробах, конфліктах. А тим часом нишком, під їхнім прикриттям, відбуваються важливі рухи, пересунення, які вирі­шуватимуть майбутні великі битви. Забезпечення собі найдогідніших ідейно-політичних позицій і такої ж зброї, поставлення противника в незручне становище, здобування союзників, знешкідливлення явних чи потенціяльних противників – все це стоїть у теперішній стадії на першому місці, поруч із мілітарною під­готовкою до війни.

*

Протиставна до націоналістичної визвольної концепції концеп­ція тільки протирежимного резистансу має ще одну засадничу, неправильну й шкідливу підставу. Прихильники самого протире­жимного резистансу борються тільки проти большевизму і його імперіялізму, а не проти Росії, тим більше, сохрани Боже, не про­ти російського народу. Бо, мовляв, большевизм і російський імперіялізм нібито відділені від російського народу, який за його імперіялізм не відповідає, його не хоче, не підтримує, а навпаки, хоче його повалити. Така лінія мала б бути проведена в усій політичній роботі серед українського народу й репрезентована перед зовнішнім світом.

Натомість наша генеральна лінія визвольної політики базу­ється на тому фактичному стані, що боротьба за державну неза­лежність України – це боротьба проти Росії, не тільки проти большевизму, але проти кожного загарбницького російського ім­періялізму, який є притаманний російському народові, в цілій історії і тепер. Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звер­неться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення. Російський народ, як і досі, буде нести той імперіялізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні. На це виразно вказує стан політичної думки і настанова російської ма­си, всіх російських політичних середовищ, як комуністичних, так і антибольшевицьких. У всіх них живе крайня ворожість супроти ідеї державної окремішности, суверенности України. Власовщина дає собою проречистий зразок того, з чим виступить супроти України побольшевицька Москва. Отже, боротьба України за свою волю, за державну незалежність – це передусім боротьба проти наступу імперіялістичної Москви. А тому, що той загарбницький імперіялізм незмінно несе і продовжує російський народ – наша боротьба є і буде боротьбою України проти Росії.

Визвольний рух у своїй політично-пропаґандивній праці серед росіян, серед російського народу, серед совєтської армії намагається паралізувати, притуплювати ворожість та аґресивність російської маси проти українського самостійницького руху, намагається вносити політичну демобілізацію в таборі ворога, збуджувати, підсилювати в російському народі протибольшевицькі настрої, сили й акції, зміцнювати в ньому протиімперіялістичні тенденції, якщо такі існують. Самозрозуміле, що, звертаючись до ворожого середовища, промовляємо так, щоб збуджувати готовість прислу­хатися, сприймати наші аргументи, а не настроювати неґативно.

По суті, немає суперечности між лінією нашої пропаганди й політики на російському відтинку між тим, що ми говоримо до ро­сіян, а тим, що ми здійснюємо в нашій боротьбі, у внутрішній ді­яльності, і що заступаємо перед зовнішнім світом. У всьому ми стоїмо на ґрунті дійсности. У формі стверджень ми подаємо те, що існує на ділі. Вказуємо на всі неґативи для самого народу від большевизму й від імперіялізму, на спільне нещастя і терпіння, що їх несе большевизм не тільки поневоленим народам, але й ро­сійському. А все те, де говориться про неґативне відношення мас російського народу до большевизму і до російського імперіялізму, про їхню боротьбу з ним, про спільний фронт і добросусідські вза­ємини між українським народом і російським, – все це має ха­рактер побажань, закликів, пропозицій до російського середо­вища.

Протиставна концепція хоче в політично-виховній праці серед українського народу триматися лінії тільки протибольшевицької боротьби, спрямувати всю увагу й революційну настанову укра­їнських мас виключно проти самого режиму та проти актуальної форми московського імперіялізму – большевизму. Поширюється твердження, що сам російський народ так само бореться з большевизмом, терпить від нього і, за вийнятком малої імперіялістич­ної большевицької кліки, нам не ворог, а приятель, союзник. Та­кий напрямок веде до посилення українськими руками того, що московський большевизм намагається досягти в першу чергу – вбити в українському народі національний інстинкт, правильне розуміння істотного змісту подій, вбити самооборонне, неприми­ренне відношення до Росії; завернути до політичного малоросіянства, тільки в новій «українській» формі.

Декому здається, що таким шляхом можна досягнути концен­трацію і через те більше посилення ненависти, ворожости супроти актуального найгрізнішого вияву московського імперіялізму – супроти больщевизму. Тим часом це не так. Якщо притупиться від­чуття розпізнавати ворога скрізь там, де він є, а бачити його лише з одного боку, в одній появі, то через те полегшується йому наступ з інших боків в іншій одежі. А той наступ на українство загарб­ницька Москва веде в дуже різних виглядах, не тільки в боль-шевицькому.

Якщо б большевики справді могли прищепити українському народові відношення до російського народу, як до «старшого бра­та», теорію про спільне історичне коріння, про споріднену духовість, віру в доброзичливість, щирість російського народу супро­ти України, захоплення російською культурою, переконання у її вищість, досконалість, бажання переймати все від Росії, уподіб­нюватися, та й інші того роду слабості, то це прикувало б Україну до Росії певніше й тривкіше, ніж найсильніший політичний зв'я­зок, сильніше від усякого терору. До того приєднується послідовне, щораз сильніше, тотальне пов'язування народного господарства України з московським, поставлення такого принципу в основу цілої совєтської господарської системи. Вона керується не еконо­мічними, а більш політичними раціями, щоб з часом відділення України від Росії було з економічного боку неможливе, чи дуже трудне, щоб господарство України завмирало автоматично, коли Москва спинить кровообіг у відповідних артеріях, чи коли б вони були перервані відділенням України від Москви.

Большевики намагаються наркотизувати політичне думання українця ілюзією, що через злуку з Росією Україна, український народ, українська людина мають всі можливості широкого росту відкриті, користають з надбань і могутности цілої імперії. Такими ілюзіями, створюваними пропагандою, вони хочуть вбити відчут­тя і розуміння тієї дійсности, що Україна є тільки колонією Мо­скви, що український народ для Росії є рабом, постачальником людської сили, мозку, рук і дібр; що українська культура – об­крадена з усіх надбань і позбавлена змоги зростання, українські сили – запряжені до творчої праці для Росії, або винищувані; що українська людина тотально закріпачена. Двері відкриті для тих, хто запродає своє національне я, свою честь, своє знання, вміння, свою творчість, свою працю і кров на службу російській імперії. Москва докладає всяких можливих зусиль, щоб умертвити в на­шому народі саме сприймання цієї дійсности, і прищепити совєтське думання, совєтський патріотизм.

На тому Москва хоче будувати тривку підлеглість України Ро­сії, щобільше – її віковічне змосковщення. Всі засоби насильства, терору спрямовані на те, щоб приборкана Україна лягла у стіп Москви. Головна мета Росії – це прилучення України, щоб укра­їнський народ, затративши свою національну природу, своє «я», не вважав неволі за неволю, лише щоб прийняв її за своє природ­не становище, полюбив її. Такі остаточні пляни Росії всякої масти, що їх большевики реалізують увесь час, з найбільшою впертістю і послідовністю. Тут є головний фронт історичного змагання між Україною і Москвою і прорив на ньому є найнебезпечніший.

З українського боку ведеться завзята боротьба – відсіч. На цьому фронті лягло найбільше жертв, найцінніших творчих сил України. Борці за українського духа, за український зміст пооди­ноких ділянок життя і творчости, які плекають, підносять, збері­гають і поширюють вартості української нації, протиставлять їх накидуванню російщини-советщини, – віддають великі послуги для збереження самостійности й дальшого розвитку української нації.

В політичній боротьбі, в якій зосереджується цілість україн­ських змагань, необхідно спрямовувати особливу увагу на цей фронт. В визвольній революції вся боротьба й уся діяльність на внутрішньому, українському відтинку мусить бути так поставле­на, щоб найсильніше зміцняти, загострювати в усіх царинах фрон­тову лінію між Україною і Москвою, між: українством, україн­ським духом і змістом – і російщиною. Український націоналі­стичний рух мусить мобілізувати, організувати, ідейно узмістовлювати й унапрямлювати та дійово скріпляти всі форми оборонної боротьби проти російського наступу в усяких формах. Він мусить найчіткіше реалізувати безкомпромісову поставу в тотальній бо­ротьбі з Росією, у відсіч її тотальному наступові. Зокрема націо­налістичний рух мусить різко виступати, розбуджувати націо­нальну чуйність і відпорність там, де вона підупадає, де ворогові вдалося приспати чи здушити її, і де в гру входять важливі пи­тання боротьби України з Московщиною, істотні справи самостій­ного життя і розвитку нації.

Якраз у протилежному напрямку йде коньюнктурна, опортуні­стична концепція – перевести визвольну боротьбу на таку плятформу, що не Росія, не російський народ є Ізорогом самостійности України, а відокремлений большевицький імперіялізм. Анало­гічною політичною лінією соціялізм уже раз «прислужився» виз­вольній справі. Український націоналістичний рух, ставши на чолі визвольної боротьби, має виправити попередні хиби і перемогти рецидив історичних слабостей та баламутств.

Чистий, незаплямлений крутійствами й компромісами зі злом український націоналізм вийде переможцем з важкого, але велич­ного змагання проти сатанічної большевицької Москви. Він пе­реможе, бо в ньому велика Правда української нації, згідно з Бо­жими законами, життя народів і людей у свободі й справедливості. А за цю правду бореться український народ впродовж цілої своєї історії. З покоління у покоління найкращі сини й дочки україн­ського народу присвячують своє життя службі тій правді, віддають своє життя в боротьбі за неї. Тепер історичне змагання України за правду досягає найвищого вершка, найбільшої напруги й розмі­рів. Боротьба охоплює ціле життя, змагається цілий народ.

Українські націоналісти є Впевнені в перемозі України. Непо­хитну певність дає нам віра – віра в Бога, віра в українську націю, в її правду. Вірність ідеї українського націоналізму – це найбіль­ша сила української визвольної революції, що її жодними спосо­бами не може зламати теж такий ворог, як большевицька Москва.

В ДЕСЯТУ РІЧНИЦЮ СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОВОДУ ОУН (10.2.1940)

«Роз'яснення вчорашнього служить роз'ясненню сьогоднішнього і кидає жмутки світла на зародки завтрішніх подій в українському політичному житті» – ці кінцеві слова статті «В десяту річницю …» вияснюють теж причини її написання. Після 10 років прийшов від­повідний час, щоб з'ясувати не лише членам ОУН, а й теж україн­ському громадянству, чому прийшло до двоподілу між націоналістами, чому покликано Революційний Провід ОУН і якими шляхами пішла праця та боротьба Організації Українських Націоналістів у дальші роки. Розкриваючи багато невідомих до того часу фактів, Степан Бандера дав також напрямні на майбутнє.

Стаття «В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН» була надрукована, за підписом Степана Бандери, в журналі «Сурма», Мюнхен, ч. 18-19, лютий-березень 1950 р., а також у тижневику «Гомін України», Торонто, рік III, чч. 21/56 – 23/58, за червень 1950 р.

*

10-го лютого минуло десять літ від переломової події в розвит­ку Організації Українських Націоналістів та цілого революційно-визвольного руху. На нараді провідного активу ОУН покликано до життя Революційний Провід ОУН та передано йому тимчасове кермування Організацією. Тим актом розтято вузол глибоких іде­ологічних, політичних й організаційних розходжень між: подав­ляючою більшістю Організації, передусім її революційним акти­вом з рідних земель – з одного боку, а ПУН-ом Андрія Мельника і прихильниками його лінії – з другого боку.

II. Великий Збір Організації Українських Націоналістів з вес­ною 1941 р. затвердив акт з 10. 2. 1940 р., визнав його за необхід­ний і правильний, одобрив діяльність тимчасового Революційного Проводу, покликав до життя новий Провід ОУН, ствердив непра-восильність відбутого в 1939 р. т зв. Великого Збору і неправоси-льність покликання Андрія Мельника на Голову ПУН-у. Другий Великий Збір ОУН осудив дальшу діяльність і виступи групи Андрія Мельника під іменем ОУН, як диверсію.

Акт з 10 лютого 1940 і II. Великий Збір ОУН завершили процес кристалізації всередині Організації, утвердили націоналістичний, революційний напрямок визвольного руху і лінію цілком само­стійної політики, вільної від зовнішніх орієнтацій. Ті елементи, які силою різних обставин знайшлись в Організації, але в ґрунті противилися націоналістичній і революційній лінії, та намагалися повести рух крутими дорогами різних орієнтацій, опортуністич­них комбінацій, знайшлись у висліді поза його організованими рядами. Те, що група Андрія Мельника виступає надалі теж під іменем ОУН за своєю суттю ні трохи не зміняє факту, що вона концепційно й дійово стояла у таборі противників ОУН, цілого націо­налістичного, революційно-визвольного руху, в таборі соціялістично-угодовецькому, пішовши за своєю власною природою, а не за своїм політичним родоводом і за йменням.

Український націоналістичний, революційно-визвольний рух, сформований Організацією Українських Націоналістів, зродився і виріс органічним порядком з двох основних елементів: націона­лістичної ідеології і з революційної дії, безкомпромісової збройної боротьби за державну самостійність збоку Української Військо­вої Організації. Початково обидва ці елементи не покривалися повністю. Збройно-революційна боротьба УВО зразу була тільки продовжуванням в інших формах мілітарної боротьби з окупан­тами України. Під ідеологічним, політично-концепційним оглядом у ній віддзеркалювались і жили ті самі різнородні, часто проти­ставні собі елементи, що й у 1917-1920 рр. Але такий стан не міг довго тривати. Сама природа революційної боротьби, ставила пе­ред визвольним рухом категоричну вимогу творити монолітну під кожним оглядом, діючу силу, розгортати революційну бороть­бу як одностайний, всебічний духовий, суспільно-політичний і дійовий, мілітарний процес, яким кермує одна всеохоплююча іде­ологія, визвольна політично-стратегічна концепція й одноціла ор­ганізаційна система. Інакше не було виглядів на втримання і про­довжування революційної боротьби.

З другого боку, до тих самих висновків і до тих постулятів до­водили глибші політичні рефлексії, аналіза внутрішніх причин, що призвели до заламання державної самостійности, визрівання національно-політичної свідомости й почалася кристалізація укра­їнського націоналізму. Таким чином український самостійницький, визвольний рух на Рідних Землях викристалізувався як рух на­ціоналістичний, революційний. В організаційно-дійову систему мілітарно-революційної організації втілювалася націоналістична ідеологія, політична концепція, націоналістичний напрямок і зміст боротьби. Цей процес проходив на Рідних Землях швидко і глибинно, під тиском вимог життя й загостреного політичного інстинкту в народі.

Творець і Провідник революційно-визвольного руху, сл. пам. Євген Коновалець мав повне зрозуміння для істоти й важливости того процесу, кермував тим процесом. За кордоном той процес від­бувався не з такою швидкістю й не так глибинно, як на Рідних Землях. Не було безпосереднього впливу самого життя-боротьби й тієї природної селекції, яка в ній відбувається. Після смерти сл. пам. Євгена Коновальця в закордонних колах Організації, теж у самому ПУН-і піднялися такі тенденції й елементи, які були підчинилися націоналістичному напрямкові покійного Провідника руху, але внутрішньо його не сприйняли. Це не були під ідеоло­гічно-програмовим й політичним оглядом однородні елементи, не було одної скристалізованої течії. Спільною рисою їх було те, що вони знайшлися в націоналістичному русі (деякі теж на провідних становищах), попавши в нього в гурті тих різних груп що в нього влялися, але самі не пройшли того органічного процесу ідеоло­гічної й політичної кристалізації, стоплення, який відбув рух як цілість. Вони залишилися в рухові як механічне влучення.

Серед них можна вирізнити такі категорії: тенденція обмежити революційно-визвольний рух до самої технічної, революційно-мілі­тарної дії, так як це було в УВО напочатку, а політику залишити іншим чинникам, її попирали речники інших тенденцій, які самі мали наставлення до політичної дії, були політиками, а не бойо­виками, але при тому тяжіли до існуючих політичних угруповань, на них орієнтувалися й мали виразні чи приховані наміри підтяг­нути «відполітизований», звужений до мілітарно-технічних функ­цій революційний рух під політичний провід своїх орієнтацій. В цій категорії найчисленнішими, й політичне найактивнішими в закордонних колах Організації були прихильники групи УНР, подібно як давніше на ЗУЗ були в УВО сильні намагання підвести її під політичний провід галицьких партій, УНДО й радикалів, тенденції повністю переборені до тридцятих років. Прихильники групи УНР в середині ОУН не виступали явно зі своїми тенден­ціями з уваги на те, що на Рідних Землях уенерівсько-соціялістичний табір був тоді повністю скомпромітований і найбільш несприйнятливий.

Аналогічними мотивами кермувались такі елементи, які три­малися революційно-визвольного руху, як динамічного, актив­ного і найсильнішого фактора в українському світі, а які були на­ставлені на різні зовнішньо-політичні комбінації і загри. Для них байдужими чи другорядними були справи внутрішнього ідеологіч­ного й політичного змісту нашого руху. Революційну силу й боротьбу вони трактували передусім як той фактор, з яким може рахуватися зовнішній світ, від якого можна говорити й договорю­валися з зовнішніми чинниками. Вони ставили на зовнішньо­політичну карту, на договорення з зовнішніми силами, на вклю­чення нашої боротьби у міжнародні політичні й мілітарні розгри й конфлікти, на всебічну підтримку наших змагань сторонніми силами.

В постановці нашого руху зовнішньо-політична робота мас важливе значення тим, що приєднує прихильників, попертя й під­тримку визвольних змагань України іншими народами. Але все таки вона стоїть на другому місці після власної боротьби і буду­вання власної сили. На такому становищі стояли націоналісти, що діяли на зовнішньому відтинку, визнаючи єдину концепцію – власних сил. Тимчасом для деяких таких діячів власна боротьба була тільки плятформою, засобом для зовнішньої політичної діяльности. Маючи таку тенденцію її прихильникам було невигідним те, що визвольний рух має власну скристалізовану ідеологію й політичну концепцію, які визначують тверду лінію цілої політики, в тому й зовнішньої, їм здавалося, що зручніше виступати від руху тільки мілітарно-революційного, без виразного політичного обличчя, бо це дає ширші можливості маневрувати і пристосову­ватися до зовнішніх сил і обставин.

Врешті були й такі, що жили цілком іншими від націоналі­стичних ідеологічними й програмовими концепціями. Зокрема соціялістичними за змістом, хоч без виразної назви. Це були люди, що не могли, чи не хотіли, не вміли визбутися давніше прийнятих ідеологічних, політичних засад з репертуару соціялістичних, марксівських партій. У них було намагання свої переконання прище­пити цілому рухові.

Ось так у всіх того роду течій і одиниць, не дивлячись на їх різнородність, було одне спільне, що їх зводило до одної постави, до спільних намагань: невдоволення з того, що революційно-виз­вольний рух скристалізувався як націоналістичний, чітко озна­чений ідеологічно й політичне.

Після ворожого роттердамського удару в серце українського націоналістичного, визвольного руху, всі того роду тенденції в за­кордонних провідних колах Організації віджили, зактивізувались, піднесли голову. В ПУН-і Андрія Мельника вони взяли верх, їх спільною тенденцією було провести в Організації поворотний про­цес. Одні змагали перевести рух з маштабів ОУН назад на почат­ковий маштаб УВО, а другі брались просто за переведення руху на інші, ненаціоналістичні ідеологічні й політичні позиції.

Та це вже було даремне. Цілий визвольний, революційний рух і ОУН уже повністю були одно й те саме. ОУН мала вже так утвер­джений націоналістичний зміст, який увійшов в кров її револю­ційних, бойових кадрів і в цілу дію, що змінити того без основного перевороту не було можливо. Всякі спроби в прямій формі мусіли довести до вибуху й усунення їх поза рамці руху. А теж утаєні намагання в тому напрямі не мали виглядів на успіх, бо в Органі­зації, в процесі ідейно-політичної кристалізації й змагання за неї, виробився надто гострий відповідний інстинкт. Націоналістична ідея була не тільки рушійною, але й керівною силою Руху. Тож і Провід його міг бути тільки один – націоналістичний. Жодна підмінка не могла встоятися на тому місці. Перед Андрієм Мельни­ком і його ПУН-ом стояла історична вимога кермувати Організа­цією Українських Націоналістів, її життям, розвитком, її діяль­ністю, політикою і боротьбою за її принципами, по їй властивій лінії. Коли ж цього не було, тоді ця аномалія мусіла бути усунена, чи виправлена, таким або іншим порядком.

Створення Революційного Проводу ОУН, який перейняв кермо її діяльности, а опісля постановами Другого Великого Збору ОУН утвердила ідеологічний зміст і політичний напрямок революційно-визвольного руху, усунула з своїх рядів ті тенденції й елементи, які намагалися скерувати її на інші шляхи, чи накинути їй зво-ротно-розвитковий процес.

*

Тепер, у десятиріччя акту з 10. 2. 1940 р. вже не приходиться роз'яснювати й доводити, що усунення з рядів ОУН групи Мель­ника випливало з глибоких й істотних ідеологічних і політично-концепційних розходжень, що ішлося не про другорядні, але про першорядні питання внутрішнього змісту визвольного руху і шляхів його боротьби в важливому історичному моменті. Тільки на початку, в 1940-41 рр. в українському політичному житті і се­ред громадянства існувала неясність в цьому питанні. Вона була створена передусім тим, що група Андрія Мельника далі висту­пала під іменем ОУН, замасковуючи цим свій справжній ідеологіч­ний і політичний напрямок.

З другого боку, затемнювало ситуацію ще й те, що у висвітлю­ванні цієї події подавалися громадянсву тільки деякі причини. Була мова про ідеологічні розходження, які належно оцінювалися тільки в самій Організації, а ширшій публічній опінії видавалися справами теоретичними, а не питаннями напрямку живої полі­тичної дії. Також справи довір'я і внутрішньо-організаційної моралі та порядку були для ширшого громадянства друго-рядними. Натомість засадничі питання політики Організації в назріваючій тоді загальній ситуації, які перерішили таку радикальну розв'яз­ку, саме в той час і в такій формі – остались невідомі громадян­ству, а навіть в Організації. Невелике лише число членів знало докладніше деталі.

Діялось це тому, що найгостріші розходження стосувалися до плянів дальшого розвитку революційної боротьби в новій полі­тичній ситуації і до питань політики Організації у відношенні до наявних тоді і назріваючих міжнародніх подій. Пляни Органі­зації в тому відношенні не могли бути розкриті, бо це значною мірою наражувало б на унеможливлення їх реалізувати. Не мож­на було викладати таких плянів в обличчі ворога-большевиків, ані в обличчі гітлерівської Німеччини, яка свої пляни відносно «Сходу» в той час ще приховувала, але вже намагалася впливати на розви­ток внутрішньо-українських відносин і сил в бажаному для себе напрямку. Через те треба було актуально найсуттєвіші розхо­дження і сенс доконаних подій залишити тимчасово закритими перед власною суспільністю. Треба було здатися на те, що в гря­дучих подіях на ділі покажеться справжня суть, зміст і причини конфлікту, та на твердій пробі життя покажеться, де стоїть, якою є і куди прямує правдива ОУН і її підмінна за назвою, а протистав­лення за суттю.

На це не прийшлось довго ждати. Від 1941 р. по сьогодні шляхи ОУН і групи А. Мельника не тільки розійшлися, але були цілком протиставні в найважливіших, переломових моментах цього істо­ричного відтинку і то в засадничих питаннях української полі­тики. Пригадаємо тільки деякі, найважливіші з них.

ЗО червня 1941 р. ОУН бере на себе ініціятиву й головну від­повідальність, щоб засвідчити й реалізувати волю української на­ції відбудувати суверенну Українську Державу, бути самостійним господарем на своїй землі і тільки на тій плятформі встановляти своє відношення, свої взаємини з іншими народами – приязні чи ворожі, – залежно від того, як вони ставляться до державної са­мостійносте й суверенности народу. Проголошення ЗО. 6. 1941 р. віднови Української Держави Народніми Зборами у Львові, ство­рення Тимчасового Державного Правління, проведення в літку того року народнього плебісциту на всіх звільнених від большевицької окупації українських землях, створення української дер­жавної і самоврядної адміністрації і відбудова самостійного укра­їнського життя на всіх ділянках – усе це були акти, довершені власною суверенною волею і силами українського народу, без уваги на становище гітлерівського режиму, проти його волі, бажань і плянів. ОУН була ініціятором й організатором тих полі­тичних актів, вона взяла на себе відповідальність за них у свідо­мості, що до того зобов'язує її роля в сучасних визвольних зма­ганнях України, визнання такої її ролі і довір'я від українського народу і в переконанні, що такий категоричний вияв волі укра­їнської нації в той час правильний і конечний перед власною історією, перед цілим світом і перед Німеччиною, війська якої зай­мали українські землі.

В такий історичний момент єдина Організація Андрія Мельника не тільки відмежувалась, але виразно негативно поставилася до тих державно-політичних актів. Чому? На те зразу в липні 1941 р. дала відповідь одна берлінська українська газета, що була реч­ником їх опінії. Мовляв, як можна проголошувати державну само­стійність і будувати державне життя без згоди німецької дер­жави в той час, як вона веде війну з большевиками і її війська займають українські землі?! Коментарів тут не треба. Оце й була найвиразніша, мовою фактів, живої політики викладена відповідь на питання: про що йшлося в конфлікті між ОУН і групою Андрія Мельника, яка ріжниця між ОУН і т. зв. ОУН під проводом Андрія Мельника. Ішло про те, чи український революційний, визвольний рух має іти тим шляхом, яким повела його ОУН, чи тим, яким пішла Організація Андрія Мельника.

Це питання стосувалося не тільки до подій влітку 1941 р., але до цілого дальшого розвитку, який по обидвох сторонах в генераль­них лініях був послідовним продовженням обраного напрямку, засадничої ідеологічної й політичної настанови і політичної при­роди обидвох протилежних організацій.

Після першого заскочення й дезорієнтації гітлерівської полі­тики такими несподіваними потягненнями й поставою України, швидко прийшла гітлерівська відповідь – ліквідація розбудову­ваного самостійного національного життя, ув'язнення голови й членів Державного Правління, безоглядна боротьба проти ОУН, намагання знищити її терором, встановлення Райхскомісаріяту, розшматування українських земель: Генерал-Губернаторство для Галичини, Закарпаття – Мадярщині, Трансдністрія – Румунії. На це ОУН відповіла підпільною революційною боротьбою, яка щораз більше посилювалася й розширювалася, дійшовши до таких розмірів, що гітлерівські адміністраційні, поліційні й військові чинники втрачали контролю над великими, суцільними просто­рами, в яких все життя кермувалось підпільними силами ОУН, а опісля УПА.

І в тій фазі протиставлення між ОУН і Організацією Мельника не зменшилося, але поглибилося, коли Організація Мельника активно поборювала ОУН, що стояла в боротьбі проти гітлерівського поневолення, а сама продовжувала «політику меморіялів до Гітлера вижидання на самостійність після гітлерівської перемоги у війні». До цього політичного протиставлення долучились ще й того роду найболючіші явища, що в часі ув'язнювання членів ОУН Ґестапо могло користувати з допомоги окремих членів Організації Мельника.

Теж у новому періоді одного протибольшевицького фронту Організація Андрія Мельника не перестала займати протистав­ного становища до ОУН і цілого революційно-визвольного фронту. Правда, це обмежується тільки на еміґраційному терені, де вона діє, але за змістом стосується до цілої лінії націоналістичного, ви­звольного руху в Україні. Найвиразніше викладене становище мельниківців у їхній брошурі «Ліс в правдивому світлі», в якій на­скрізь неґативно розцінюється УПА й ведення збройно-політич­ної боротьби з большевиками в такій постановці і в таких розмі­рах за сучасної політичної ситуації. Сьогодні виступати так ви­разно проти УПА стало надто непопулярно і Організація А. Мель­ника, як й інші аналогічні угруповання, маскували своє правдиве відношення сповидним визнаванням УПА, а фактично старалися творити довкола неї туман баламутних інтерпретацій.

В питаннях ідеології, програми та внутрішньо-українського укладу сил Організація Мельника щораз виразніше й міцніше визначувала себе там, куди її тягнуло наставлення керівних членів – в уенерівсько-соціялістичному, протинаціоналістичному таборі. В ньому вона навіть стала головним рушійним і організуючим фактором.