Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном 4 page

Ми рішуче й безоглядно будемо настоювати на тому, щоб На­ціональна Рада і її Виконний Орган добре розв'язували свої зав­дання і користувалися з тих прерогатив, за які почали боротьбу ще перед своїм формальним постанням, як і на тому, щоб усі причетні середовища, зокрема ті, що висуваються на перший плян, займають найбільше місць і керівні пости, – давали також пропорційний вклад праці. Участь у Виконкому Органі Національної Ради не може більше бути тим, чим були досі міністерські порт­фелі еміграційного Уряду УНР. Це мусить бути справжня реорганізація й оновлення змістом роботи, складом, а не тільки формою. А діяльність буде видна цілому громадянству, стоятиме під його контролею.

Ми маємо щирий намір не тільки брати на себе відповідальність і її належно виконувати, але й добре придивитися й сказати перед громадянством про кожне середовище, як воно виглядає в пере­гонах за мандати, пости і титули, а як за працею. Це право вза­ємне, і так само всі інші можуть оцінювати нашу роботу. Різні політичні середовища і одиниці, яких не помічали в жодній праці, ні в самостійницькій акції, стають у таку позицію, що або вони справді будуть працювати, і то правильно, тоді буде з того користь для загальної справи, – або на ділі виявиться їх обман і вони оста­точно скомпромітують себе перед українським суспільством.

Ми не думаємо кидати колод під ноги тому, хто, маючи до того дані, бере на себе відповідальність і хоче щиро, чесно працювати й служити добрій справі. У нашому житті, зокрема в закордонній політичній діяльності, треба докласти дуже багато праці, а рук і голів усе надто мало. Але не думаємо і допускати до попереднього стану й замовчувати безвідповідальність і неробство. А змагання у праці найкраще оздоровить наше життя, дасть природний добір сил, наочно виявить, хто чого вартий.

Ми розрізняємо участь у Національній Раді – інституції три­валішого складу, і участь у Виконкому Органі, який має вести практично-політичну діяльність, і який, звичайно, частіше міняє свою структуру, свій склад. Він має завдання організувати всю діяльність, має нею керувати й відповідати за неї. Тож його струк­тура і склад повинні бути повністю пристосовані до сьогоднішніх потреб визвольних змагань, до актуальних завдань закордонної самостійницької політики, до фактичного відношення політичних сил за кордоном і віддзеркалювати політичну волю й думку цілої політично-активної еміґрації. Тільки за таких передумов цей орган зможе належно виконати свої завдання й не скочуватися до ролі тільки номінальне існуючого чинника, що дає міністерські титу­ли, як це було досі з екзильним Урядом УНР.

Плятформа приступлення ОУН (р) до Національної Ради у сво­їй другій точці цілком виразно окреслює передумови наглого ви­знання Державного Центру на еміґрації: а саме, якщо він буде справді переформований, оновлений і розбудований на широкій політичній і громадській базі, відповідно до нинішних вимог українського визволення. Це і є передумова нашого позитивного став­лення до його Виконного Органу. Наша Організація може взяти в ньому участь тільки тоді, якщо його склад і структура відпові­датимуть цим вимогам і якщо їй буде дана змога брати на себе співвідповідальність за його діяльність пропорціонально до її спро­можностей, до її ролі в сучасних визвольних змаганнях, до її сили та впливу серед громадянства.

На жаль, уже перед формуванням Виконного Органу з'явля­ються з боку тих чинників, які мають у руках ініціятиву і вирішу­вання, тривожні тенденції вести справу старими рейками, старою системою, яка повністю виявила свою неправильність. Замість керуватися виключно тим, щоб забезпечити відповідну для сьо­годнішніх потреб визволення інтенсивну діяльність, щоб здобути найміцнішу політичну базу для закордонної політичної роботи Державного Центру, – опертя в тому русі, який веде боротьбу в Україні й має найсильніші позиції на еміграції, – замість того, до голосу приходять вузькопартійні комбінації. Супроти нашої Організації помітна тенденція іґноруванти її ролю в сучасних визвольних змаганнях, її вклад у суспільно-політичному житті теперішньої еміграції в Европі, її найбільші організаційно-кадрові можливості розгортати працю. Є тенденція знехтувати нашу гото­вість до співпраці, а поставити нас в декоративну ролю статистів або ж підрядних викопних сил без впливу на політику Виконного Органу.

Ми не думаємо ставати в таку ролю, бо це не принесло б жодної користи для стану справи, не давало б фактичного поліпшення, а тільки створювало б помилкове зовнішнє враження. Не будемо змагатися за місця, за титули, і коли б так ішло й далі, ми не при­кладаємо рук до шкідливого розвитку. Склад Виконного Органу має дати виразний образ відповідальности політичних середовищ і одиниць за політику й діяльність Державного Центру на еміґрації. Там треба справді ґрунтовного оновлення, переформування і виправлення, бо тільки це може зробити з нього дійовий чинник. Не допоможуть персональні зміни, яких було вже багато. Вся суть творення Національної Ради полягає в тому, щоб, нав'язуючи до державно-правних традицій, створити справді новий політич­ний закордонний центр, який відповідатиме сучасним вимогам закордонної самостійницької політичної акції і сучасному укладові українських політичних сил.

Від тих чинників, які мають ініціятиву, силу вирішування і го­ловну відповідальність, треба чекати серйозної правильної роз­в'язки. Якщо ж лишатиметься по-старому, тоді постане конечність мобілізації й виявлення рішучої постави цілої української суспільности за кордоном. Справа еміґраційного Державного Центру.– це справа всієї політично-активної еміграції, а не групи людей чи партій. Мусить бути належно шанована і зважена воля й думка широкого загалу еміграції, який теж відповідає перед рідним кра­єм за те, що робиться його силами. Коли це не діється звичайним порядком, як це водиться в політичному житті, в системі народо­правства, тоді мусяїь прийти до голосу рішучі вияви волі загалу. Державно-політичний центр за кордоном – це добро цілого наро­ду, що лежить у руках і на відповідальності всієї еміграції, а не вузького гурту людей.

Ми входимо до Національної Ради з виразною метою: докладати всіх старань, щоб вона і цілий еміграційний Державний Центр були справді такими, виконували таку ролю і вели таку політичну роботу, до яких зобов'язує їх позиція, що її вони займають. За це, за правильну визвольницьку акцію будемо змагатися послідовно і непоступливо як на форумі Національної Ради, так і в своїй ши­рокій політичній діяльності серед цілої еміграції. Не дамо себе відвести від цього і не відступимо, поки не доб'ємося повного оздо­ровлення й спрямування всього Центру на шлях правильної само­стійницької діяльности. Якщо наші заходи на закритому форумі Національної Ради були б безуспішні через штучно створене кіль­кісне відношення представництв поодиноких угруповань, яке не стоїть у пропорції до фактичного відношення сил, тоді ми були б змушені звернутися безпосередньо до загалу еміграційної громадськости й повести відповідні акції для оздоровлення і виправлення. Увійшовши до Національної Ради, не залишимо свого активного відношення.

Якщо б брак належного врахування фактичного стану й потреб сучасних визовольних змагань з боку чинників, відповідальних за формування Виконного Органу Державного Центру на емігра­ції, зробив неможливою нашу участь у теперішньому його складі, то наша принципова позиція щодо Національної Ради і всього центру, окреслена в плятформі з 5. IV. ц. р. (1948 – Д. Ч.), ні в чому не зміняється. Якщо теперішня структура і склад Виконного Органу були б пристосовані до закулісних партійних комбінацій, а не до вимог самостійницької політичної акції, якщо б у ньому були одиниці, скомпромітовані діяльністю, розбіжною з визволь­ними змаганнями, їх цілями і самостійницькою політикою, чи ті, хто вже наочно виявив свою нездібність розв'язувати належно такі завдання, – тоді ми відмежуємося від нього, не братимемо участи в ньому й добиватимемося його заміни іншим складом. До діяльности такого неприйнятного для нас складу Виконного Орга­ну наше відношення завжди буде речеве і конструктивне. Якщо його діяльність і політика будуть правильні, корисні для визволь­ної справи, ми будемо ставитися позитивно, коли треба, будемо підтримувати правильні, самостійницькі акції. Коли не політика, діяльність чи окремі заходи будуть шкідливі, неправильні – бу­демо їм рішуче протиставитися.

Для праці Організації за кордоном такий розвиток справи має ще одно, особливо важливе значення тим, що полегшує їй концен­трацію своїх сил і уваги на найголовніших завданнях.

*

У Закордонних Частинах ОУН увесь час ідуть намагання ре­алізувати основну настанову закордонної діяльности: концентру­вати свої сили і свою роботу на найвластивіших для ОУН револю­ційно-визвольних завданнях. Ті, що стоять у безпосередньому зв'язку з крайовою боротьбою на Рідних Землях, є її рам'ям і виявом на закордонних теренах, допомагають їй чи служать для її підготови й продовження. Тут потрібна боротьба з ворожою, передусім большевицькою акцією й аґентурою серед еміграції, робота по лінії протибольшевицьких революційно-визвольних рухів інших народів, як і зовнішньо-політична праця по лінії до­помоги крайовій боротьбі. В директивах Проводу, на конференціях, у плянуванні роботи завжди на цьому робиться особливий наголос. Та, не зважаючи на ці намагання Проводу, зроблено в цьому на­прямі надто мало, цілком не досить. Не можна було знайти належ­ного відгуку, готовости й спрямування сил і ваги з боку організа­ційної сітки за кордоном.

Причина полягає не тільки у відсутності чи притупленні рево­люційної готовости у членів, а в тому, що цілість Організації на закордонних теренах, зокрема провідні ланки на місцях, надмірно зайняті різною поточною еміграційною діяльністю. Намагання ві­дірвати їх від того, в що вони втяглися, чим зв'язали свої сили, давали дуже малий успіх. Сила всмоктування еміграційної роботи діяла занадто інтенсивно. Загально поширилася поверховна оцін­ка такого явища, ніби наші кадри втяглися в цю працю, бо вона легша, і ради влади й вигоди вони пнулися на керівні пости. Справ­ді ж тут діяла та причина, що при відсутності іншого ініціятивного й порядкуючого чинника, на теренах найінтенсивнішої закордон­ної праці, на наші кадри, як на найініціятивніший і найметкіший елемент, падав обов'язок організувати все громадське життя. Запрягшися в цю працю на місцях, організаційні кадри чимраз біль­ше втягали в неї всю організаційну систему, і відв'язуватися зав­жди було трудно.

Створення Національної Ради і Викопного Органу державно-політичного центру, що бере на себе відповідальність за цілість еміграційного життя й діяльности, здіймає з клітин нашої Органі­зації значну частину відповідальности, яка спадала на них силою факту. Цим буде усунене те, що обтяжувало спроможності Органі­зації на головному відтинку безпосередньої політичної боротьби. Організація за кордоном мусить з усією енергією й увагою при­святити себе тим найважливішим, своїм властивим справам бо­ротьби з ворогом, справам, у яких її ніхто не збирається заступати.

IV.

В цьому «Слові» багато місця присвячено проблемам, які сто­ять перед нами у зв'язку з творенням Української Національної Ради. Та тут не йде про саму Національну Раду, бо ще вона не оформилася, ще засадничі політичні питання в ній не скристалі­зовані, ще не вийшла вся справа з хаосу різних комбінацій; ще вона не стала діючим політичним фактором, щоб ми ставили її в центрі нашої уваги. Однак у нас всередині на цьому тлі виринула низка неясностей, сумнівів, різних думок і суперечностей. Питання про наше становище щодо Національної Ради стало тим тлом, на якому дуже виразно зарисовуються деякі основні питання нашої політики, зокрема внутрішньої, питання ієрархічного упорядку­вання різних частинних цілей нашої діяльности, питання різної оцінки окремих явищ української політичної дійсности, а в зв'язку з цим усім – питання нашої тактики. Не йде тільки про те, як нам діяти супроти Національної Ради, але стоїть глибше, засадниче питання, як нам далі бути в нашій діяльності за кордоном.

Закордонні Частини Організації мусять бути внутрішньо здібні до проглядно накресленої й динамічної політичної праці і на внут­рішньо-українському відтинку. Для цього вони мусять мати одно­стайний вироблений підхід до засадничих питань, безсумнівну ге­неральну лінію. Щоб бути здатною до застосування найдоцільнішої в будь-якій ситуації тактики, Організація мусить мати повну ідей­но-політичну спаяність. Всі неясності, сумніви мусять бути вия­снені, розбіжності усунені і, найголовніше, менше важливі цілі підпорядковані важливішим, скрізь, у всіх клітинах, у всіх членів.

Усі нерівності в політичному думанні й ставленні в наших рядах значною мірою походять з недостатнього обміну думками й з'ясування проблем до самих основ. Мета цього листа – подати роз'яснення усім націоналістам-революціонерам на закордонних теренах. Щоб не говорити абстрактно, беремо живі політичні яви­ща, і на їх тлі подаємо потрібні пояснення. Треба говорити цілком відкрито і ясно, бо найгірший такий стан, коли нерозв'язані чи не вияснені політичні питання вносять замішання, паралізують здібність до дії, нарешті, вилазять нескоординованими, супереч­ливими кроками. Тому в наших рядах мусять бути висвітлені основні проблеми нашої політики, що на їх тлі виринають роз­біжності.

Мусимо бути сторожкими, щоб у наші ряди за кордоном не закрались такі прояви, які, в наслідок переплутання цілей із за­собами, або через застосування невластивих засад і правил до по­одиноких проблем, можуть відводити наші дії від прямування до головної мети на манівці. Фронт визвольної боротьби проти власти­вого ворога не сміє в нас ніколи бути підмінюваний, ні послаблю­ваний внутрішньо-українськими протиставленнями. Не можна ро­бити принципів, політичних засад із того, що важливе тільки в одній, означеній ситуації чи є питанням тактики. Принципова політика полягає в тому, що послідовно прямуємо до однієї основної мети найуспішнішими, найпевнішими шляхами в усіх ситуаціях, при всіх змінах, не відступаючи від неї, здійснюючи той самий основний принцип. В нас тепер є один основний принцип, одна головна мета – Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно. А шлях наш – це шлях революційної визволь­ної боротьби. Він у нас єдиний тому, що він єдино певний, і єдино можливий. Це доводить нам усе: наша власна історія і чужий досвід, уся дійсність, в якій ми живемо. Це не значить, що ми відкинули б інший шлях, якби ним певніше було можна досягти Суверенну Соборну Державу. Але його немає. І це вже не питання принципу, а просто питання політичного реалізму.

Дехто думає, що внутрішньо-політична тактика, яку Організа­ція застосувала в одному періоді своєї діяльности, набрала сили принципу, є обов'язкова в усякій ситуації і не дозволяє на зміни. Неправильно, коли хтось, думаючи, що така зміна шкідлива, за­мість аргументувати це політичною доцільністю, доводити, оперує фразами про принциповість і опортунізм. Мусимо виразно усвідо­мити, що в основі всієї нашої проблематики стоїть принцип зма­гання за визволення, за державу, за суверенність, шляхом власної визвольної боротьби. А всі питання внутрішньої політики розв'я­зуються так, як це найдоцільніше в даній ситуації з погляду виз­вольних змагань. Роблення принципу з раз прийнятої тактики і, наслідок цього, її закостеніння, замість постійного пристосову­вання до актуальної політичної доцільности, звело б нас до того, що ради помилково зрозумілої прямолінійности, застосованої на невідповідальному місці, ми стали б віддалятися від прямування до основної мети.

Оперування окресленням опортунізму мусить опиратися на однаковому розумінні в нас цього поняття і на властиве його вживання. В нашому внутрішньому житті не може мати місця легко­важне чи зумисно демагогічне пришивання цього закиду до такої чи іншої нашої політичної тактики. Політичний опортунізм у тому негативному сенсі, якого він набув у нашому словнику, розуміємо як пристосування себе, свого буття і діяння до сторонніх чинни­ків коштом відступлення від своїх основних цілей і вартостей. І це відступлення надає саме негативного змісту пристосованню. Нато­мість немає того негативного опортунізму в такому пристосуванні способу буття і дії до інших чинників чи до ситуації, яке має на меті якраз здійснення своїх основних цілей, збереження варто­стей і справді до того доводить. Отже ми лишаємося вірні нашому основному принципові, коли лінію своєї внутрішньої політики пристосовуємо до актуальної ситуації і до цілого внутрішньо-українського складу на еміґрації так, що через це запевняємо чи полегшуємо посилення правильної самостійницької акції, і коли справа визволення на тому нічого не тратить, а тільки виграє. А що при цьому часом доводиться відступити від тієї чи іншої позиції, яка не має вирішального значення з погляду визвольної справи, – то це цілком зрозуміле і нормальне. В усякій боротьбі і в усякій розумній політиці сенс полягає в тому, щоб, жертвуючи малими, частинами позиціями і вартостями, здобути головну мету. В цьому полягає всяка перемога, виграш. А пожертвувані, втрачені вартості – це ціна перемоги. Що більша мета, що тяжче змагання – то більші бувають жертви. Натомість горе і глум тому, хто стає до змагання, до боротьби за велику мету, а в самому зма­ганні, засліпившись, витрачає силу на здобуття чи збереження якоїсь часткової, не конечної позиції і через це програє. Заманити противника на це, прикувати його увагу й силу в боротьбі за малі, часткові позиції і на цьому його викінчити – це завдання великої мистецької гри. Але дати себе впіймати на такі штуки – це роля і доля невмільців і невдах.

У своєму змаганні ми мусимо йти до великої мети крок за кро­ком, від осягу до осягу, від етапу до етапу. І ввесь наш похід здійс­нюється постійним здобуванням і реалізуванням часткових цілей. Але щоб при цьому не заблудити, треба мати ясно упорядковану їх систему-уклад, що є вищою ціллю, якій підпорядковується, а коли треба і жертвується іншу часткову ціль нижчого порядку. Як мірило, керівне правило служить завжди одно: оцінка, яку вартість має дана справа для визволення України, оскільки вона посилює, полегшує визвольну боротьбу й підносить її успішність. Якщо доводиться вибирати між кількома можливими шляхами, то часом нелегко вирішити, котрий кращий. Але завжди наймен­ша небезпека помилитися буде тоді, коли постійно перевіряємо тим самим основним мірилом.

Найбільше треба остерігатися того, щоб часткові цілі – засоби не ставали самоціллю. Це завжди доводить до помилки, відступлення від головної мети. Тут доводиться звернути особливу увагу на один небезпечний прояв, який дається відчути в нашій діяль­ності за кордоном і який треба рішуче викоренити. Коли наш рух, Організація чи її частини для проведення наміченої роботи обса­джують своїми членами відповідні позиції чи створюють відповід­ні інституції – то це все має сенс як засіб для виконання намічених завдань. Збереження такого стану виправдане доти, доки воно слу­жить цій меті. Коли та сама одноцільність вимагає провести по­трібні зміни, – то треба їх проводити. Коли ж те, що було заду­мане й зроблене для виконання означених функцій, починає бути самоціллю, то це вже шкідливий процес. Так доходить до таких явищ, як боротьба за «владу» задля самої «влади», відривання створених інституцій від властивих їм завдань і спрямування їх на інші рейки, найчастіше по лінії особистих зазіхань, плянів чи інтересів тих, які дістають дані доручення, які туди делеговані, а потім роблять із того свою домену. Такі хворобливі явища, крім випадків звичайного зловживання, мають корінь у тому, що лю­ди, йдучи на якісь позиції чи творячи інституції як засоби для означеної мети, немов забувають за це, полоняться іншими цілями, користями, які там перед ними розкриваються, і спроневірюються. Так само, як одиниці чи цілі інституції стають віроломними і йдуть своїм шляхом, до своїх окремих цілей, так само може ціла полі­тична організація стати невірною власній меті, коли почне тракту­вати свої групові позиції як самоціль, обмежиться їх розбудовою, обороною і використовуванням, а дальше прямування до властивої мети, боротьбу «відкладає на пізніше».

*

Повернемося ще раз до справ нашої внутрішньо-української політики за кордоном, щоб було однакове розуміння її основних засад і деяких тактичних заходів.

За кордоном діють інші організовані політичні середовища – партії, центри тощо. Це нормальний стан у вільніших обставинах, де немає безпосереднього ворожого натиску. Немає насильного встрявання ворога, сторонніх сил до того чи іншого наставлення і формування українського політичного життя за кордоном. Отже воно розвивається й формується, оскільки це можливо на чужині, самобутньо, відносно свобідно.

Основне питання нашої концепції внутрішньо-української по­літики за кордоном таке: чи маємо вести свою політичну діяльність за кордоном сепаратне, при чому існуватиме двоподіл – побіч нашої акції буде йти окрема акція інших угруповань, – чи йдемо на шлях уодностайнення, координації закордонної роботи, шляхом об'єднання? Наша відповідь: якщо тільки це можливо – йдемо до уодностайнення, скоординування всієї української закор­донної політичної акції по лінії сучасних вимог визвольних зма­гань, шляхом створення консолідаційного політичного центру з участю діючих політичних, самостійницьких організацій, узгіднення на його форумі генеральної лінії і головних напрямних са­мостійницької політичної акції за кордоном, відповідно до стану і до вимог цілости змагань за державну суверенність і соборність України. Не йдемо з власної ініціятиви на шлях двоподілу і відо­кремлення нашої політичної дії. Ми були б змушені вибрати його в тому разі, якщо б не вдалося реалізувати здорової політичної консолідації на визвольницькій плятформі, коли б у консолідаційному творі взяли верх політична концепція, не згідна з вимо­гами визвольних змагань, суперечна засадам самостійности й соборности, або коли б консолідаційний твір не провадив належної самостійницької політичної роботи через неспроможність чи за­недбання.

Отже відокремлення і у висліді двоподіл враховуємо тільки як другу можливість, в разі конечности. Принципово йдемо на кон­солідацію і співдію з виразною метою: спрямувати цілість укра­їнської політики за кордоном на правильний шлях, такий, який відповідає вимогам визвольних змагань, тобто на шлях, яким ми самі хочемо йти. Якщо на нього стануть усі українські політич­ні середовища за кордоном – це буде, безперечно, більший успіх ніж коли б ми йшли ним одинокі при співзвучности з нами широ­ких мас, а в той же час інші чинники виступили б проти нас. Пи­тання – чи це можливо? Іде про закордонну політичну акцію, яка в сучасній ситуації не загрожує її учасникам особливими не­безпеками, ані переслідуваннями й коли вона йде по лінії виз­вольних змагань, зокрема коли вона тримається т. зв. леґальних рамок. А користь політична з участи в ній, хоч би у внутрішньо­му українському середовищі, – очевидна. Отже є реально-політичні дані на те, що на цей шлях можуть стати інші. Треба до цього довести. Виринає ще питання: а що буде в іншій ситуації, коли треба буде твердо відстояти самостійницьку політику, коли прийшов би натиск, репресії і т. п., а інші консолідовані чинники, з якими ми зв'язались і зв'язали з ними справу, підуть не туди, куди треба для самостійности й соборности? Тоді вони відпали б, справи не потягнули б за собою, бо ми не дали б. Ми завжди підемо далі правильним шляхом, з нами піде народ і весь діючий са­мостійницький актив.

Консолідація, уодностайнення акції, об'єднання в ній сил не мусять доводити до взаємного проймання, уподібнювання, нівеля­ції. Це залежить від міцности, напруги ідей, політичних концеп­цій, від свідомого, плянового діяння партнерів. Хто сильніший своїми ідеями, концепціями, своєю системою, своєю дією і своїми людськими' кадрами – той має дані, щоб до деякої міри ідейно-політично асимілювати, уподібнювати до себе інших, якщо тіль­ки про це дбатиме.

Коли йде про ідейну кристалізацію і ріст політичного руху, то питання, чи йому відокремлюватись, чи співдіяти з іншими, му­сить мати різні розв'язки, залежно від етапу розвитку і сили. Рух, що перебуває в стадії початкової ідейної кристалізації, наража­ється на небезпеку розгубитися, коли наближається до розвине­них уже, дозрілих і динамічних інших рухів. Тому політичний інстинкт диктує кожному рухові в такій стадії різко відмежову­ватися від інших течій, якнайсильніше підкреслювати ріжницю між своїми позиціями і чужими, щоб виразно себе визначити й до­вершити процес кристалізації. Ослаблені, підупалі політичні се­редовища, хоч ідейно скристалізовані, в контакті з динамічними мають тенденцію розпливатися чи вливатися в них.

Чи загрожують нашому рухові такі небезпеки? Звичайно, ні. В цілому українському національному житті він має найздоровіші, найсильніші ідейні позиції. У ньому є велика дійова динаміка, найідейніший і найактивніший людський склад. Націоналістична ідея, революційно-визвольна концепція, заініційована, організова­на й ідейно узмістовлювана революційною ОУН сучасна боротьба – дають свій відбиток самостійницьким змаганням цілого народу. Ідейно-політичні вартості ОУН та її революційна дія спільно з УПА творять стрижень усієї боротьби українського народу в су­часності, і їх не може ні знищити, ні розкласти такий ворог, як большевизм. Маючи таку пробу міцности нашого руху, нашої ідеї, нашої Організації, нашого типу борця-націоналіста-революціонера, – чи ж можемо ми сумніватися в тому, що ці вартості стануть підвалиною цілого самостійницького політичного життя за кордо­ном, стрижнем усякої здорової спільноти, мотором усієї дії? Хто гадає, що для підтримання чистоти ідеї і нашої концепції, для ви­несення незаплямованого прапора, ОУН(р) за кордоном мусить від­межовуватися від політичних угруповань, не старатися, щоб всі йшли одним визвольним шляхом, – той недоцінює життєву сна­гу нашої Організації, наочні докази якої маємо на рідних землях. Така тривога безпідставна.

Коли кажемо, що треба об'єднатися з іншими і йти в спільній акції, то віримо в те, що стаємо на шлях ідейного проникання й опанування цілого політичного життя. Якраз для цього потрібне наближення в діяльності. Бо в цьому може здійснитися прони­кання інших нашими ідеями, нашою концепцією, нашою самостій­ницькою ідеєю. Через це вони в найважливіших справах можуть стати на нашій позиції. Для цього треба зменшити, усунути непро­хідні мури принципового відсепаровування, що стоїть між нами й іншими; хай лишаться самі ідейно-концепційні й організаційні стінки. Колись ті мури були потрібні для охорони руху, тепер же вони стоять перешкодою для розширення його впливу.

Маємо на меті – виразно так говоримо – органічне, ідейно-політичне проникання й узмістовлювання цілости українського життя, як на Рідних Землях, так і за кордоном. Цю мету рух му­сить завжди мати, до неї змагати, від неї ніколи не відмовлятися. Це йде по лінії наших визвольних змагань, бо це є залучування сил до боротьби і зменшування внутрішніх перешкод. Але спра­ва в тому, як це робити, якою методою і системою.

Відкидаємо тоталітарно-механістичні методи. Не тому, що во­ни «не в моді», бо ми поставились проти них у 1940 р., коли вони були подекуди дуже «модні». Але просто тому, що уважаємо їх несумісними й недоцільними для нас, для нашого ґрунту. Меха­ністично-тоталітарна метода опанування життя середовищем по­лягає в.тому, що з одного боку насильно усуває всі інші діючі по­літичні середовища, насильство позбавляє їх можливости існувати й діяти. Кожну людську одиницю, яка хоче займатись творчою, керівною, ініціятивною діяльністю, вона примушує увійти в свою тоталітарну систему або замикає перед нею дорогу, формує її ме­тодами примусу та насаджує своїх відданих людей на центральні, керівні пункти в усьому житті. Така система в довшій дії завжди шкідлива, бо через насильство, механічний, а не природний добір, через знищення свободи мас в собі найбільше елементарні тенден­ції деправації, розкладу.

Наш шлях, наша метода – це органічне, ідейнополітичне про­никання й узмістовлювання. Вона має два способи, дві фази, що діють в цілому процесі рівнобіжне. Перша, основна фаза – це органічний ріст націоналістичного руху, щораз більше захоплю­вання нашими ідеями найкращого елементу, залучення його до Організації і до акцій, в яких він розвивається, удосконалюється і веде творчу активну працю. До цієї фази належить цілість влас­ної діяльности Організації на всіх відтинках і мобілізація широ­ких мас в акціях, які вона ініціює й організує.

Друга, похідна фаза – це посередня дія на цілість життя, в тому числі й на інші політичні середовища. Це – проникання на­ших ідей, нашої політичної концепції, напряму й способу самостій­ницької акції в цілий український світ; останній їх собі щораз біль­ше засвоює, і вони чимраз більше стають загальнонаціональним добром. Таке проникання заставляє й інші політичні середовища так пристосовувати свої ідейно-програмові позиції, щоб брати за свої ті цінності, які стають невід'ємною частиною всеукраїнської політичної думки та дії і які зробив такими наш рух. Не важливо, що інші політичні середовища роблять це з конечности, під натис­ком і не з власних ідейних мотивів, а щоб утриматися на поверхні життя, щоб зберегти з цим життям контакт. Для справи найваж­ливіше те, щоб цей процес відбувався. Він відбувається завжди, і тоді, коли наш рух іде відокремлено, не входить ні в які співдії з іншими середовищами. Його динаміка, успіхи й захоплення мас примушують інші середовища брати від нього те, що дає найбіль­ший ефект, наскільки вони на це спроможні. Але цей процес від­бувається далеко скоріше й інтенсивніше, коли е якась дійова спільність, спільний форум, якість спільні акції, ніж при повно­му відокремленні й протиставленні.