Необхідно враховувати і такий важливий фактор – учасники руху ОУН та УПА, воюючи зі сталінським режимом, вважали його зовнішнім агресором, окупантом

Правда полягає в тому, що борці проти тоталітарного режиму, і та поважна частина населення, що їм допомагала (і яку можна правомірно відносити до комбатантів згідно згаданих норм МГП) не вважала радянський режим своїм і легітимним для себе.

З огляду на реальний статус української радянської квазі-державності й особливості методів дії тоталітарного режиму така ситуація виявляється цілком зрозумілою. Однак радянська влада трактувала цих людей як громадян СРСР і поширювала на них свою юрисдикцію.

Варто враховувати, що повстанці вважали ворогом не власне радянських вояків, а компартійний режим.

Промовистими є слова провідника “Шугая” з його листа від 18 грудня 1945 р. оперпрацівнику ст. лейтенанту Кудрінову: “Ми до простих совєтських солдатів чи інших старшин злоби жодної не маємо, лише проти запеклих партійників-душогубів, які незабаром доведеться голови покотити на українській чужині”.

Підпільник відкидав пропозицію здатися і закликав офіцера: “Станемо збройно проти всенародного ворога ката народу Сталіна” [18].

Листівка УПА "Брати червоноармійці - українці!"

Листівка закликає червоноармійців приєднуватися до лав УПА. За даними облікових карток воєнної округи “Богун”, 16% вояків перед вступом до лав УПА вже мали військовий досвід в Червоній армії. Листівка з архіву ЦДВР

Збройний конфлікт між радянським режимом та рухом опору під політичним кермом ОУН (Б) поєднував риси національно-визвольного руху та громадянської війни, мав далекосяжні наслідки для суспільної свідомості та людських доль.

З однієї сторони, український народ був врятований від знищення або поневолення Третім рейхом. У 1945 р. зі входженням Закарпаття до УРСР в цілому завершилося об‘єднання етнічних українських земель у складі одного державного утворення. Радянська Україна стає членом Організації об‘єднаних націй з моменту її створення 24 жовтня 1945 р.

Разом з тим українська радянська державність не позбулася формального статусу у фактично унітарному СРСР. За цих умов не втратив актуальності головний ідейно-політичний постулат українського націоналістичного руху – "Українська Самостійна Соборна Держава, що є точно визначеним поняттям і не може бути підмінена жодними "совєтськими Українами” чи іншого роду експозитурами чужого імперіалізму” [19].

Як зазначалося у "Меморіалі” Української Головної визвольної ради до голови Паризької мирної конференції (1 вересня 1946 р.), уряд УССР не є результатом вільного волевиявлення, "накинутий Україні московською централею комуністичної партії” [20].

Радянізація ЗУЗ здійснювалася традиційними для сталінського тоталітаризму командно-адміністративними методами, ігноруючи місцеву суспільно-економічну та духовно-культурну специфіку, форсованими темпами й підтримувалися карально-репресивною машиною.

Лише у 1945 р. сюди прибуло 35 тис. нових управлінсько-адміністративних кадрів (у тому числі 1337 партійних та 1210 комсомольських керівників).

Тривалий час була жалюгідною частка управлінців місцевого походження – наприкінці 1946 р. із 15120 номенклатурних посад вони обіймали 1839 (12,1 %), до 1 квітня 1947 р. – 16,2 % (посади не вище районного рівня).

На травень 1946 р. у Дрогобицькій області на керівній роботі не було жодного галичанина. Прибулі управлінські кадри вирізнялися низьким освітнім рівнем, незнанням та неповагою до регіональних особливостей, брутальним адмініструванням.

У 1946 р. ЦК КП(б)У змушений був звернути увагу на численні порушення кадрової політики в регіоні, надуживання адміністративними засобами, невірне ставлення до кадрів місцевого походження, їх штучне протиставлення місцевим.

Однак навіть у 1953 р. з 742 секретарів органів компартії на ЗУЗ тільки 62 були місцевими, в нижчій владній ланці вони становили 44%, в прокуратурі – 12% працівників [21].

Date: 2015-10-22; view: 382; Нарушение авторских прав