Весільні пісні

Весілля на Україні стало барвистим і пишним родинним святом. До виконання цього обряду запрошувались люди, добре обізнані з послідовністю його дій, піснями тощо. Це старости, свахи, дружби, дружки. Роль нареченої, нареченого та їхніх батьків на весіллі пасивна.

Весільне дійство, що триває кілька днів, ділиться на частини. Перша його половина проходить окремо в домі молодого і молодої. Обряди плетіння вінка для молодої, розплітання її коси, випікання короваю супроводжуються співом пісень, у яких відбивається хід самих подій, настрої молодої, її батьків, подруг. Наведемо кілька пісень (15, 16, 17).

Там Петруньо виряжається, (2)

У матінки та питається:

— Порадь мене, моя матінко,

Порадь мене, моя рідная,

Кого брати та й у бояри?

— Збери, сину, усю родину (2)

І близькую, і далекую,

І близькую, і далекую, (2)

І вбогую, і багатую.

Молоденька Мар'юся всенькі двори обходила,

Всенькі двори обходила, в жодному не плакала.

А як прийшла під батьків двір — там стала, заплакала. (2)

— Ой дворе ж мій, дворе, чим я тобі не вгодила? (2)

Чи ж я рано не вставала, чи тебе не замітала? (2)

Піснею «Благослови, батеньку!» (див. пр. 15) починається обряд плетіння вінка для молодої. Своєрідність мелодії, невеликої за діапазоном і пройнятої тридольністю, виникає завдяки неспівпаданню сильних долей мелодії з наголосами у словах:

Пісня «Ой у саду голубець гуде» (див. пр. 17) передає настрій молодого, який радиться з матір'ю, кого в бояри запросити. Мелодія має досить веселий характер. Чітка метроритміка: розмір, мірність ритмічного руху (восьмі, чверті), швидкий темп, мажорний лад передають бадьорий настрій нареченого.

Глибоко лірична, задушевна пісня «Ой сивая зозуленька» (пр. 18) втілює сумні почуття дівчини, яка прощається із своїм домом, батьками, вірним садом, подвір'ям і йде до свекрухи. Цю пісню можна віднести до кращих зразків, створених народом.

Друга частина весілля супроводжується піснями іншого характеру. Тут прославляються молоді, їхні батьки, відбуваються ущипливо-жартівливі суперечки через пісню між дружками, свахами, сватами, іноді зачіпають і старостів. Пісні веселі, нерідко з танцями. Пісню «Чи се тії чоботи?» співають присутні від імені матері молодої (19).

На річку йшли чоботи, скрипали,

А з річки йшли чоботи, хлипали.

Чоботи, чоботи ви мої.

Чом діла не робите ви мені?

ПЛАЧІ

Дo обрядової пісенної творчості, що сягає дуже давніх часів, належать плачі. Про них згадується в «Слові о полку Ігоревім» (плач Ярославни), в деяких літописах XI століття.

Наші предки вірили, що померлий чує їхні надгробні голосіння; До нього зверталися як до живого з найтеплішими й найласкавішими словами, хотіли розбудити від сну, просили не йти у далеку дорогу, зглянутися на рідних. У плачах передано широку гаму почуттів: гнітючий жаль, скорботу, смуток від розлуки з коханим чи коханою, батьком, матір'ю, дитиною.

Обряд оплакування померлого виконувався жінками-голосільницями, нерідко дуже обдарованими людьми. Вони вкладали у традиційні форми плачів весь свій акторський талант, їхнє мистецтво було піднесено-емоційним, глибоко зворушливим, справді трагедійним. Наведемо кілька текстів плачів: матері за дочкою (А), дочки за матір'ю (Б), дочки за батьком (В):

A. Катерино моя дорога,

Княгинечко моя пишненька!

Чого ти умерла,

Чого ти собі маленької хатки зажадала?

Катеринко моя одненька,

Княгинечко моя пишненька!

Чи тут було тобі вузько,

Що ти ся у таку маленьку хатку замкла,

Щоби в ню вітрець не завіяв,

Сонечко не загріло,

Щоб в ню я не заглядала?

Б. Мамко моя, голубко моя,

Мамко моя, зозулько моя,

Мамко моя, порадничко моя!

Де ми ся зійдемо, де ми ся порадимо?

Мамко моя, голубко моя!

Де вас найду, де вас відшукаю?

Чи в садочку на листочку,

Чи в полі на колосочку,

Чи в городчику на зіллєчку?

B. Мій таточку, мій ріднесенький,

Мій таточку, мій старесенький!

Нащо ж ви нас покидаєте?

Кому ви нас уручаєте?

Чи ви дубові сухому,

Чи ви батенькові чужому?

Чи холодній стіні,

Чи чужій, мій таточку, чужині?

Голосіння мають цікаву поетичну форму. Тут вільно пересуваються наголоси, змінюються акценти. Мелодія плачу — це виразний емоційно-напружений речитатив. Він передає інтонації вигуків, ридань, схлипувань, схвильованої людської мови. Мелодичне зерно його розвивається імпровізаційно, прикрашається мелізмами; ритмічний рисунок химерний, часто пунктирний з чергуванням різних тривалостей — тріолей, восьмих, шістнадцятих. Наводимо зразок плачу (20):

Обрядові пісні — найдавніший пласт українського фольклору. Художня довершеність його сприяла довготривалому побутуванню й великому естетичному впливу на життя людей. Мистецька повноцінність, емоційно-образна насиченість пісенних зразків, пов'язаних з обрядами, відіграла велику роль у формуванні фольклорних жанрів наступних епох, а також у зародженні й розвитку професіонального музичного мистецтва і художньої літератури. Пісенність тих давніх часів завдяки багатству її виразових засобів — поетичних і музичних — дожила до наших днів і хвилює нас сьогодні. Вона є дорогоцінним скарбом культури народу.