Частина друга 6 page. Ця палка й нестримна тирада, здавалось, не матиме краю

Ця палка й нестримна тирада, здавалось, не матиме краю. Красномовний секретар Географічного товариства не міг уже опанувати себе. Він говорив, наче летів навскач, одним духом, безупинно жестикулюючи й вимахуючи виделкою - серйозна небезпека для сусідів за столом! Та врешті грім оплесків заглушив його голос, і він замовк.

Само собою, по цій промові нікому не спало на думку далі розпитувати географа.

Тільки майор запитав спокійно, як завжди:

- І це все, Паганелю?

- Та ні, анітрохи! - вигукнув з новим завзяттям учений.

- Як? В Австралії є щось іще чудніше? - запитала здивована й зацікавлена Гелена.

- Так, пані, - її підсоння. Своїми особливостями воно переважає геть усі дивовижі, про які я перше вам розказував.

- А саме? - залунало з усіх боків.

- Я не казатиму про цілюще повітря, багате на кисень і майже позбавлене азоту; також і про те, що тут немає вологих вітрів, бо мусони дмуть рівнобіжно берега, і що чимало недуг - тиф, кір та різні хронічні захворювання - тут невідомі.

- То це аж ніяк не дрібна перевага, - сказав Гленарван.

- Безперечно, але я мав на увазі інше. Тутешнє підсоння має одну властивість, можна сказати... неймовірну.

- Яку ж? - запитав Джон Манглс.

- Ви нізащо мені не повірите...

- Повіримо! - гукнули враз вельми зацікавлені слухачі.

- Ну, так воно...

- Що воно?..

- Підвищує моральність.

- Моральність?

- Атож, - відповів учений переконано. - Австралійське підсоння сприятливо діє на моральність. Тут метал не іржавіє, а люди - й поготів. Тут чисте й сухе повітря швидко відбілює все - і білизну й душі людські. В Англії запримітили цю чудасію й ухвалили засилати сюди злочинців на виправлення. Хіба ж ви ніколи про це не чули?

- Та невже? Цей вплив справді такий відчутний? - спитала Гелена.

- Так, пані, він відчувається і на людях, і на тваринах.

- Ви не жартуєте, пане Паганелю?

- Анітрохи. Навіть коні й рогата худоба тут напрочуд лагідні. Ось побачите.

- Неймовірно!

- Але ж так воно є! І злочинці, що потрапляють у цю живодайну, здорову атмосферу, перероджуються тут за кілька років. Це відомо філантропам. Людська вдача в Австралії кращає.

- Тож який будете ви, пане Паганелю, в цій щасливій країні, коли ви й так вельми добрий? - усміхаючись спитала Гелена.

- Я стану досконалий, пані, просто досконалий! - відповів учений.

Розділ X

РІЧКА ВІМЕРРА

Наступного дня, 24 грудня, вибрались на світанку. Спека була вже досить відчутна, але все ж стерпна, дорога рівна й зручна для коней. Маленький загін попрямував крізь обрідкуватий лісок, і ввечері, по чималому перегонові, став табором на березі Білого озера, що мало солону, негодящу до пиття воду.

Тут Жакові Паганелю довелося визнати, що це Біле озеро не більш біле, ніж Чорне море - чорне, Червоне море - червоне, Жовта річка - жовта й Голубі гори - справді голубі. Однак із професійного самолюбства він палко сперечався, виправдовуючи ці назви, та нікого, проте, не переконав.

Містер Олбінет як завжди вчасно зготував і подав вечерю. Потім мандрівники, одні в фургоні, інші в наметі, міцно і поснули, незважаючи на жалібне виття динго, цих австра-лійських шакалів.

За Білим озером розіслалась розкішна долина, вся барвиста від хризантем. Прокинувшись уранці, Гленарван і його друзі ладні були вітати захопленими оплесками чарівну красу, що стала перед їхні очі.

Знову рушили в дорогу. До самісінького обрію зелена прерія в своєму весняному буянні паленіла розмаїтими квітами. Дрібнолистий льон мигтів блакитними цяточками поміж шарлатовим акантусом. Численні гатунки “eremophilas” звеселяли пишне зелення рівнини, а смуга солонців рясніла синьо-зеленим і червонястим цвітом срібняка, лободи й інших рослин, що полюбляють солоні ґрунти. Всі вони корисні для промисловості, бо, спалюючи їх і промиваючи попіл, можна одержати добрячу соду. Паганель, котрий обернувся на ботаніка, опинившись серед квітів, назвг вав їхні види і, повсякчас залюблений у цифри, виголосив, що австралійська флора нараховує чотири тисячі двісті гатунків рослин, які належать до ста двадцяти родин.

Подолавши ще з десяток миль, фургон заглибився між гайками високих акацій, мімоз і білих камедних дерев з пишними суцвіттями. Рослинне царство цього краю, зрошуваного численними джерелами, не залишалося невдячним до денного світла й повертало пахощами та барвами те, що йому дарувало живодайне сонячне проміння.

Тваринний світ був бідніший. Кілька прудконогих казуарів блукало рівниною, але підійти до них було неможливо. Майорові усе ж пощастило влучити з рушниці в іншого птаха, що вже зникає й зустрічається дуже зрідка, - ябіру, велетенського журавля, мешканця англійських колоній. Птах мав п’ять футів заввишки, а його чорний широкий трикутний дзьоб сягав до вісімнадцяти цалів. Фіалково-пурпурова голова контрастувала з глянсувато-зеленою шиєю, сліпучо-білими грудьми й ясно-червоними цибатими ногами. Здавалось, природа взяла зі своєї палітри найчудовіші первинні барви, аби якнайгарніше вбрати ябіру.

Всі довго милувалися птахом, і майор здобув би лаври цього дня, якби на кілька миль далі малий Роберт не уздрів і не забив одважно якусь чудну тварину, напівїжака, напівмурахоїда, зародкове створіння первісних часів. З її стуленої пащі звисав розтягнутий, довгий і липкий язик, що ним вона ловить комах - головний свій харч.

- Це єхидна! - вигукнув Паганель. - Чи ви коли бачили подібну тварину?

- Вона огидлива, - мовив Гленарван.

- Огидлива, але цікава, - зауважив Паганель. - Більш того, це - особливість тваринного світу Австралії, надаремно шукати її деінде.

Паганель, цілком природно, забажав узяти з собою бридку єхидну й хотів був покласти її у багажний відділок. Але Олбінет так обурився, що вченому довелось відмовитись од думки зберегти для майбутніх поколінь цей взірець австралійських однопрохідних.

Того дня мандрівники досягли 141°31΄ довготи. Досі вони майже не зустрічали колоністів і скватерів. Країна здавалась знелюдненою. Ніде не було видно ані сліду тубільців, бо дикі племена блукали десь далі на північ у безмежних пустелях, зрошуваних притоками Дарлінгу й Муррею.

Увагу Гленарванового загону привернуло цікаве видовище - величезна череда худоби, котру спритні спекулянти переганяли з східних гір до провінцій Вікторія й Південна Австралія.

Десь о четвертій пополудні Джон Манглс запримітив велетенський стовп куряви, який здіймався на обрії милі за три попереду. Що воно було? Хтозна. Паганелеві спало на думку, що то якийсь метеор, і жвава уява вченого вже підшукувала природне пояснення цьому феноменові. Але Айртон зупинив його серед цих здогадів та припущень і впевнено зазначив: пилюку зняла череда.

Боцман не помилився. Густа курна хмара наближалась. Уже чутно було, як мекала, іржала, ревла худоба; домішуючись до цих звуків, людські голоси - вигуки, свист, лайка - зливались у справжню пастушу симфонію.

Нарешті з галасливої порошної хмари показалась людина. То був головний ватажок цієї чотириногої армії. Гленарван під’їхав до нього, й знайомство відбулось без зайвих церемоній. Ватажкові, або “стоккіперові”, належала чимала частина череди. Звався він Сем Мак-Білл і прямував із східних провінцій до бухти Портленд.

Череда мала дванадцять тисяч сімдесят п’ять голів: тисячу биків, одинадцять тисяч баранів і сімдесять п’ять коней. Усіх цих тварин, куплених сухоребрими на плоскогір’ях Голубих гір, тепер переганяли відгодовуватися на родючі пасовиська Південної Австралії, аби потім перепродати з великим зиском. Заробляючи по два фунти стерлінгів на кожному бику й по півфунта на барані. Сем Мак-Білл мав дістати сто п’ятдесят тисяч франків чистого прибутку. Це була вигідна оборудка. Але скільки терпіння, яких зусиль треба було докласти, щоб перегнати норовисту череду, які труднощі подолати дорогою! Справді ж бо, нелегко здобувати пожиток од такого суворого ремесла!

Поки худоба поволі посувалася далі між купами мімоз, Сем Мак-Білл коротко розповів свою історію. Гелена, Мері Грант, усі вершники зійшли на землю, зручно влаштувались У затінку розлогого камедного дерева й слухали стоккіпера. Сем Мак-Білл вибрався в дорогу сім місяців тому. Щодня він робив близько десяти миль, і його нескінченна подорож мала тривати ще довгі три місяці. Йому допомагало тридцятеро погоничів і двадцятеро собак. Серед погониничів було п’ятеро негрів, що вміли дуже спритно розшукувати худобину, коли вона відбивалась од череди. Слідом за нею їхало шість фур. Погоничі, озброєні батогами з держалном у вісімнадцять цалів і ременем у дев’ять футів завдовжки, роз’їжджали туди-сюди поміж худобою, відновлюючи порушений шик, а собаки, наче легка кавалерія, гасали обабіч.

Мандрівникам дуже подобався чіткий лад, що панував серед тварин. Різні породи рухалися окремо одна від одної, бо між ними в дикому стані немає згоди: бики не пастимуться там, де пройшли барани. Тому бики, поділені на два батальйони, очолювали череду. За ними сунуло п’ять полків баранів, чота коней ішла в ар’єргарді.

Сем Мак-Білл звернув увагу слухачів на те, що справжніми проводирями всієї армії були не люди, не собаки, а самі бики, тямовиті бики-вожаї, яким скоряються всі представники їхньої породи. Вони повагом виступають у перших лавах, безпомильним чуттям знаходять кращий шлях і, здається, переконані в тому, що мають право на загальну шану. І до них годилося ставитися обережно, бо вся череда слухалася їх. Коли бики ставали, решта робила те саме, і ніщо не могло примусити тварин зійти з місця, поки ватажки не рушали вперед.

Торговець худобою додав кілька подробиць, що доповнили оповідь про цей похід, гідний пера самого Ксенофонта[72]. Поки череда посувалась через рівнину, все було гаразд. Ніяких труднацій, ніякої втоми. Худоба паслась дорогою, пила воду з численних річечок на пасовищах, уночі спала, вдень мандрувала далі й слухняно йшла до гурту, скоряючись собачому гавкоту. Але в безмежних австралійських лісах, в евкаліптових і мімозових заростях доводилось скрутно. Чоти, батальйони, полки перемішувались між собою або розходились навсібіч, і минало чимало часу, поки їх знову збирали докупи. Коли, на лихо, якийсь бик-верховод десь зникав, його конче треба було знайти, бо вся череда порозбігалась би, і неграм-погоничам частенько доводилось шукати його по кільканадцять днів. Під час сильних дощів ледача худоба не хотіла йти далі, а бурхливі громовиці викликали жахливе безладдя серед подурілих зі страху тварин.

Однак завзяття й невтомні піклування Сема Мак-Білла перемагали всі труднощі й перешкоди, що раз у раз виникали. Він посувався вперед, долаючи милі за милями, позаду залишалися ліси, прерії, гори...

Але часом доводилось до цих чеснот додавати ще одну, найвищу - терпіння, терпіння в усіх випробуваннях, котрого вистачило б не на години, не на дні, а на тижні, - його вимагала переправа через річки. Щоразу відбувалася затримка, і не тому, що береги й течія не дозволяли перейти річку. Головна перепона полягала в упертості тварин, - вони ніяк не йшли у воду. Бики, ковтнувши трохи води, повертали назад. Барани страхались і наблизитись до річки й розбігались по всіх усюдах. Очікували ночі, щоб загнати череду в воду, але надаремно. Баранів кидали в річку, але вівці боялись йти за ними. Пробували заморити худобу спрагою, не давали їй пити, але вона обходилася без води й однаково не йшла у воду. Перевозили ягнят на той берег, сподіваючись, що матки припливуть, почувши їхнє мекання; ягнята мекали, але матки не рухалися з місця. Іноді так тривало щось із місяць, і люди не могли собі дати ради з цією силою тварин, що мекали, мукали, іржали. І раптом настає день, коли хтозна-чому, через якусь примху, частина череди увіходить у річку й перепливає її, і тоді виникає вже інший клопіт - стримувати тварин, котрі гуртом впереміш кидаються у хвилі, де чимало їх гине у швидкій течії.

Поки Сем Мак-Білл розказував, сливе ціла череда пройшла повз мандрівників у зразковому ладу. Пора вже була господареві стати на чолі своєї армії, аби розшукати для неї добрі пасовища. Сем Мак-Білл попрощався з Гленарваном і його супутниками, щиро потиснувши всім руки, і, сівши верхи на чудового коня місцевої породи, якого один із погоничів держав за вуздечку, тої ж миті зник у куряві. Фургон рушив далі своїм шляхом і зупинився лише ввечері під горою Тальбот. І тут Паганель раптом згадав: сьогодні - 25 грудня, тобто перший день різдва, свята, вельми шанованого в англійських родинах. Але містер Олбінет цього не забув, він зготував смачну вечерю й накрив у наметі святковий стіл, за що й дістав у нагороду щиру похвалу й подяку. Та й справді, стюард перевершив сам себе, спромігшись виготувати із своїх запасів кілька європейських страв, котрих не так уже й часто закуштуєш в австралійських пустелях. За цією преславною вечерею було всього: оленяча шинка, скибочки просоленої буженини, копчена сьомга, солодкі вівсяні та ячмінні пудинги, чаю досхочу, віскі вдосталь, кілька пляшок портвейну. Здавалося, цей бенкет відбувається в їдальні замку Малькольм-Касл, в серці верховинної Шотландії.

Хоч на столі нічого не бракувало, починаючи від імбирового супу й до солодкого печива, проте Паганелеві кончо забажалося додати до десерту плоди дикого помаранчевого дерева - “моккалі”, що росло недалечко під пагорком. Помаранчі не мали жодного смаку, а зернятка пекли в роті, немов кайєнський перець. Географ, з любові до науки, вперто й сумлінно вминав моккалі і так попік собі піднебіння, що не міг відповідати на нескінченні майорові розпитування про особливості австралійських пустель.

Наступний день, 26 грудня, минув без пригод. Мандрівники натрапили на верхів’я річки Нортон, а невдовзі зустріли напіввисхлу річку Мекензі. Погожа година тривала, спека була помірна. Свіжий південний вітерець навівав прохолоду, подібно до того, як відсвіжує північний вітер у Північній півкулі. Саме на це Паганель звернув увагу свого юного друга Роберта Гранта.

- Нам пощастило, - сказав Паганель, - бо звичайно спека в Південній півкулі набагато більша, ніж у Північній.

- А чому? - спитав хлопчик.

- Чому, Роберте? А ти хіба ніколи не чув, що Земля взимку ближче до Сонця, ніж будь-коли?

- Чув, пане Паганелю.

- І взимку холодно тому, що сонячне проміння падає на Землю навкіс?

- Так, пане Паганелю.

- Отже, мій хлопче, саме через це в Південній півкулі тепліше, ніж у Північній.

- Не розумію, - відповів Роберт здивовано.

- Поміркуй гарненько, - казав далі Паганель. - Коли в нас, у Європі, зима, то яка пора року тут, в Австралії, в Південній півкулі?

- Літо, - відповів Роберт.

- Так ось, якщо саме о цій порі року Земля найближче до Сонця... тепер розумієш?

- Я зрозумів...

- То літо Південної півкулі гарячіше за літо у Північній саме через цю близькість до Сонця.

- Справді так, пане Паганелю.

- Отож коли кажуть, що Сонце найближче до Землі взимку, то це справедливо тільки щодо нас, мешканців Північної півкулі.

- Таке ніколи не спадало мені на думку, - сказав Роберт.

- А тепер поміркуй над цим і затям гарненько.

Роберт залюбки вислухав маленьку лекцію з космографії і наприкінці дізнався, що пересічна температура провінції Вікторія досягає +74° за Фаренгейтом (+23,33° за Цельсієм).

Увечері мандрівники розташувались табором за п’ять миль од озера Лондейл, між горою Друмонд, що височіла на півночі, і горою Дройден, невисока вершина котрої вимальовувалась на південному небосхилі.

Назавтра, об одинадцятій годині, фургон дістався до берегів річки Вімерра на сто сорок третьому меридіані.

Річка завширшки з півмилі, прозора й гладенька, наче скатертина, струміла між двома рядами високих акацій і камедних дерев. Подеколи розкішні мирти простягали на висоті п’ятнадцяти футів своє довге плакуче віття з червоними суцвіттями. Безліч пташок, - вивільги, зяблики, золо-токрилі голуби, балакучі папуги, - пурхали у зеленому гіллі. Внизу, збаламучуючи тихі води, хлюпалась пара чорних лебедів, полохливих і неприступних. Ця “гага avis”[73] австралійських річок невдовзі загубилась у примхливих закрутах Вімерри.

Тим часом фургон зупинився на зеленому килимі з розкішної трави, котра звисала торочками над швидкоплинними струменями. Поблизу - ні порону, ані містка. Однак треба було дістатися на той бік. Айртон подався шукати вигідного броду. Він пройшов чверть милі вгору річкою, і тут вона видалась йому неглибока. Айртон вирішив, що в цьому місці можна перебратися. Вимірявши кілька разів дно, він упевнився - глибина річки сягала не більше трьох футів. Отже, фургон міг пройти мілководдям, не надто ризикуючи.

- Скажіть, можна перейти річку в інший спосіб? - спитав Гленарван.

- Ні, сер, - відповів Айртон, - але ця переправа мені не видається небезпечною.

Якось виберемось.

- Леді Гленарван і міс Грант повинні вийти з фургона?

- Ні в якому разі. В моїх биків міцні ноги, і я ручуся, що втримаю їх на вірній дорозі.

- Тоді рушайте, Айртоне, я покладаюсь на вас, - промовив Гленарван.

Вершники оточили важкий повіз і сміливо увійшли у річку. Звичайно під час переправи убрід на воду пускають ланцюжок з порожніх бочок, котрі підтримують повіз на поверхні. Але цього рятівного пояса тут бракувало; доводилось звіритися на мудрість биків та на Айртонову силу й обережність. Зі свого передка він правував шісткою биків; майор і двоє матросів розтинали швидку течію в кількох футах попереду. Гленарван і Джон Манглс тримались по боках фургона, готові щохвилини подати жінкам допомогу. В ар’єргарді їхали Паганель і Роберт.

Усе було гаразд, поки не дійшли середини Вімерри, де ріка поглибшала і вода піднялась вище коліс. Течія відкинула биків убік од броду; вони мало не втратили під ногами дно і не потягли за собою хибкий фургон. Айртон не вагаючись сміливо стрибнув у воду; узявши биків за роги, він примусив їх повернутися туди, де був брід.

Зненацька фургон на щось наразився, десь затріщало, і він сильно нахилився; вода линула жінкам на ноги. Гленарван і Джон Манглс, учепившись за дощані стінки, намагались затримати фургон, але течія відносила його вбік. Хвилина була загрозлива.

На щастя, єдиним дужим зусиллям бики рвонули фургон до лівого берега. Під ногами биків і коней ґрунт став підніматися, і невдовзі люди й тварини опинились у безпеці на тому березі, геть промоклі, але задоволені.

Однак від поштовху поламався передок фургона, а Гленарванів кінь загубив передні підкови. Треба було негайно зарадити цій біді. Поки мандрівники, не знаючи, як вийти із скрути, збентежено перезиралися, Айртон запропонував привезти коваля зі станції Блек-Пойнт, що лежала за двадцять миль відсіль на північ.

- Звичайно, треба їхати, друже, - мовив Гленарван до Айртона. - Скільки часу потрібно вам на цю подорож?

- Щонайбільше годин п’ятнадцять, - відповів Айртон.

- Отож рушайте, а ми станемо тут табором і очікуватимемо вас.

За кілька хвилин боцман скочив на Вільсонового коня й зник у гущавині мімоз.

Розділ XI

БЕРК І СТЮАРТ

Решта дня минула в розмовах і прогулянках. Мандрівники проходжувались берегами Вімерри й гомоніли між собою, милуючись навколишньою красою. Сполохані ними ібіси й попелясті журавлі злітали, хрипко кричали; птиця атлас ховалась у горішньому гіллі дикої смокви; вивільги, птахи-каменярі стривожено пурхали між стрункими стеблами лілійних рослин, а рибалочки-зимородки покидали свою звичайну риболовлю, в той час як уся родина більш цивілізованих папуг, пишнобарвних, наче веселка, маленький рошіл з шарлатовою голівкою й жовтою шийкою та лорі в червоно-блакитному пір’ячку оглушливо цокотіли у верховітті квітучих камедних дерев.

Простягшись на траві поблизу дзюркотливої води або блукаючи навмання поміж купами мімоз, мандрівники аж до заходу сонця втішалися чарівною природою. Ніч, що враз настала по короткому смерканні, захопила їх далеченько від табору. За дороговказ правила їм не Полярна зірка, невидима у Південній півкулі, а сузір’я Південного Хреста, що блищало високо над обрієм.

Містер Олбінет уже зготував під наметом вечерю. Посідали до столу. Найбільш смакувало всім рагу з папуг, що їх спритно підстрелив Вільсон і вміло підсмажив стюард.

Повечерявши, почали вигадувати привід, аби не лягати і якомога довше милуватися чудовою ніччю. Леді Гелена, висловлюючи спільне бажання всіх, попрохала Паганеля розповісти про видатних дослідників Австралії, що вже давненько було їй обіцяно.

Паганель залюбки погодився. Його слухачі зручно вмостились, простягшись під стовбуром розлогої банксії, і но-вдовзі клуби цигаркового диму потяглись до густого листя, що губилось у темряві; географ, покладаючись на свою невичерпну пам’ять, почав розповідати:

- Ви, напевно, пригадуєте собі, мої друзі, - і надто ви, майоре, - ймення мандрівників, про яких я казав вам на борту “Дункана”. Поміж тих, хто прагнув потрапити в глиб суходолу, тільки чотирьом пощастило перейти його з півдня до півночі і з півночі на південь. Це були: Берн - в 1860 і 1861 роках; Мак-Кінлей в 1861 і 1862; Ленсборо в 1862 і Стюарт, також в 1862 році. Про Мак-Кінлея і Ленсборо я казатиму дуже мало. Перший пройшов од Аделаїди до затоки Карпентарія, другий від цієї затоки до Мельбурна. Обох їх австралійські організації послали на розшуки Берка, який не повертався і якому не судилося будь-коли повернутися.

Берн і Стюарт - ось два відважних дослідники, про них я й розповідатиму без зайвих передмов.

20 серпня 1860 року з ініціативи Мельбурнського королівського товариства було споряджено експедицію, котру очолив Роберт О’Гара Берн, колишній ірландський офіцер. Його супроводило одинадцять чоловік: Вільям Джон Вілс, видатний молодий астроном, лікар Беклер, ботанік Грей, молодий військовий індійської армії Кінг, Ландельс, Браге й декілька сипаїв[74]. Двадцять п’ять коней і стільки ж верблюдів несли на собі мандрівників, їхні речі й харчі на півтора року. Експедиція мала дійти до затоки Карпентарія на північному узбережжі, обстеживши по дорозі річку Купер. Без жодних перешкод вони перейшли Муррей та Дарлінг і прибули до поселення Меніндье на кордоні колоній.

Тут вони переконались, що чималий вантаж стоїть їм на заваді. Через цю незручність, а також дещо гостру вдачу Берка поміж членами експедиції виникли незгоди. Ландельс, в чиєму розпорядженні були верблюди, відділився од експедиції разом з кількома індійцями-погоничами й повернувся до річки Дарлінг. Берк пішов далі своїм шляхом. Прямуючи то розкішними, щедро зрошуваними пасовищами, то каменистими безводними дорогами, він дійшов до Куперс-Крику[75]. 20 листопада, по трьох місяцях мандрів, Берк спорудив на березі цієї річки перший склад харчових запасів. Тут мадрівники затримались, бо довго не могли знайти зручної дороги на північ, де напевно була б вода. Перемагаючи на своєму шляху незліченні перешкоди, вони врешті добрались до місця, де стали табором і заснували пост. Його звели саме на півдорозі між Мельбурном і затокою Карпентарія, оточили міцною огорожею і назвали форт Вілс. Берк поділив свій загін на дві частини. Одна, під керівництвом Браге, мала залишатися в форті Вілса три місяці і довше, якщо стане харчів, очікуючи, доки повернеться решта людей - Берк, Кінг, Грей та Вілс. Вони взяли з собою шість верблюдів і на три місяці стравні: три центнери борошна, п’ятдесят фунтів рису, стільки ж вівсяних круп, центнер сушеного конячого м’яса, сто фунтів солонини й сала, тридцять фунтів сухарів. Цього мало вистачити на подорож у шістсот льє, туди й назад.

Маленький загін з чотирьох чоловіків вирушив у дорогу. Після важкого переходу через кам’янисту пустелю вони дістались до річки Ейр, кінцевого пункту, що його досяг був Штурт у 1845 році, й, дотримуючись якомога ближче ста сорокового меридіана, подались на північ.

7 січня, під пекельним сонцем, мандрівники перейшли тропік. Часто зваблені облудними маревами, ще частіше страждаючи від спраги, що її погамувати могли тільки в час великих злив, вони йшли, вряди-годи наражаючись на кочовиків-тубільців, котрі, проте, не завдавали їм ніякого лиха. Загалом кажучи, поки що їм не довелось зазнати великих знегод, бо дорогу не перетинали ні озера, ні річки, ані гори.

12 січня на півночі забовваніли піщані горби, серед них - гора Форбе, а ще далі - пасмо кам’яних гір. Тепер просуватись стало дуже важко, мандрівники ледве брели. Верблюди не хотіли йти вперед. “Ми й досі серед гранітних гір. Верблюди аж пітніють зі страху!” - писав Берк у подорожньому щоденнику. Та, зібравшись на силах, заповзятливі дослідники дістались до берегів річки Тернер, потім до верхоріччя Фліндерса, де побував 1841 року мандрівник Шток. Ця ріка струмить між пальмовими та евкаліптовими заростями і вливається в затоку Карпентарія.

Дедалі частіше траплялися багнища, котрі свідчили: вже близько океан. Один верблюд загинув у драгві, решта затялися й не хотіли рухатись далі. Кінгові й Грею довелось залишитися з ними. Берк і Вілс знову рушили на північ; подолавши численні перепони, що про них лише побіжно згадується в їхніх дорожніх нотатках, вони добралися до болотяних низин, котрі під час морського припливу затоплює вода. А втім, їм так і не судилося побачити океану. Це було 11 лютого 1861 року.

- Отже, ці сміливці не спромоглися пройти далі? - спитала Гелена.

- Ні, - відповів Паганель, - хисткий болотяний ґрунт тікав їм з-під ніг, і вони мусили повернутися до форту Вілс. Сумне це було повернення, скажу я вам! Виснажені, охлялі, вони ледве доплентались до Кінга й Грея. Відціль експедиція вирушила на південь уже знайомою дорогою, прямуючи до Куперс-Крику.

Ми не знаємо достоту всіх труднощів, небезпек, всіх страждань, що їх довелося зазнати дослідникам, бо в їхніх щоденниках бракує записів. Але подорож, безперечно, була жахлива.

І справді, наприкінці квітня в долину ріки Купер прийшло тільки троє: Грей не витримав всіх злигоднів і помер. Полягло четверо верблюдів. Проте, якби Беркові пощастило добратися до форту Вілс, де чекали на нього Браге й чималі запаси харчів, він і його товариші були б врятовані. Вони напружили всі сили, тяглися з останнього ще кілька день і 21 квітня врешті вгледіли огорожу укріплення, вони дістались до нього! Але... цього самого дня, по п’ятьох місяцях марного очікування, Браге пішов з форту Вілс.

- Пішов! - вигукнув Роберт.

- Так, пішов! Він вирушив того ж дня - рокований збіг обставин! Записку, котру залишив Браге, датовано сімома годинами раніше. Годі було сподіватися його наздогнати. Покинуті напризволяще бідолахи трохи підживилися харчами, що їх знайшли на складі. Але вони не мали жодних транспортних засобів, а до Дарлінга залишалось ще сто п’ятдесят льє.

Тоді Берк, усупереч Вілсовій думці, вирішує добиратись до австралійських поселень, розташованих під горою Гопелес, за шістдесят льє від форту Вілс. Вони вирушають. Один з двох останніх верблюдів утопився в баговинні якоїсь притоки Куперс-Крику, другий так ослаб, що не міг зробити й кроку; верблюда довелось забити й з’їсти. Та невдовзі всі запаси скінчилися. Горопахи змушені живитися нарду, водяною рослиною, що має споживне листя. Вони не наважуються віддалитися од річки Купер, щоб не залишитися без води, взяти ж її з собою нема в чому. Пожежа знищила їхню хижку, все дорожнє майно. Вони приречені! Їм залишається тільки померти!

Берк покликав до себе Кінга й сказав йому: “Мені залишилось жити кілька годин; ось мій годинник і дорожній щоденник. Я хочу, щоб ви, коли я помру, вклали в мою правицю пістолет і залишили мене там, де я лежатиму, не ховаючи в землю”. Берк не мовив більш ані слова й помер наступного ранку, о восьмій годині. Кінг наче стерявся з розуму й кинувся у розпачі розшукувати тубільців. Коли він повернувся, то побачив: Вілс також сконав. Кінгові дали притулок тубільці, де його й знайшла у вересні експедиція Говіта, що її відрядили на розшуки Берка в той самий час, як і експедиції Ленсборо й Мак-Кінлея. Отож з чотирьох дослідників, що перетинали Австралійський суходіл, залишився живий тільки один.

Паганелева розповідь завдала всім жалю. Кожен мимоволі думав про капітана Гранта, що блукав, можливо, як Берк і його товариші, в нетрях цього згубного суходолу. Чи ж спромігся він уникнути тих страждань, котрі судилися відважним піонерам науки? Це зіставлення було таке природне, що на очі Мері Грант набігли сльози.

- Батьку мій, сердешний мій батьку! - прошепотіла вона.

- Міс Мері, міс Мері! - схвильовано скрикнув Джон Манглс- Такі випробування випадають на долю лише тих, хто наважується добутися аж у глиб суходолу! Капітан Грант, як і Кінг, опинився в тубільців, і, як Кінга, його буде врятовано! Ваш батько ніколи не потрапляв у такі жахливі обставини!

- Ніколи, - ствердив Паганель, - і я знову кажу вам,, люба міс Мері, що австралійці народ гостинний.

- Хай вас почує небо! - відповіла молода дівчина.

- Ну, а Стюарт? - запитав Гленарван, аби відвернути друзів од сумних думок.

- Стюарт? - озвався Паганель. - О, Стюарт був щасливіший, і його ім’я уславлено в австралійських літописах. 1848 року Джон Мак-Дуаль Стюарт, ваш співвітчизник, друзі, пустився у першу свою подорож, супроводячи Штурта по пустельних просторах на північ од Аделаїди. 1860 року, тільки з двома супутниками, він намагався, але марно, пробратися в глиб Австралії. Та він був не з тих, хто занепадав духом. 1 січня 1861 року він вийшов з Чемберс-Крику, ведучи за собою одинадцять сміливців, і зупинився за кілька льє від затоки Карпентарія; але йому не стало харчу, і він повернувся до Аделаїди, так і не перетнувши цей небезпечний суходіл. Проте він наважився ще раз спробувати щастя й організував третю експедицію, що цього разу мала досягти за всяку ціну так палко бажаної мети.