Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






ЧАСТИНА ДРУГА 2 page





- А! Шотландець! - вигукнув майор, який цікавився понад усе долею своїх співвітчизників.

- ...його звали Вільям Гласс, зостався на острові зі своєю жінкою й двома готтентотами. Невдовзі до них приєднались двоє англійців, один матрос, а другий - рибалка з Темзи, екс-драгун аргентинської армії. Нарешті 1821 року тут знайшли притулок двоє потерпілих з “Блендон-Голла” - чоловік і жінка. Отже на острові стало восьмеро людей: шість чоловіків і дві жінки. 1829 року населення збільшилось до семи чоловіків, шести жінок і чотирнадцяти дітей. В 1835 їх стало вже сорок, а нині - втричі більше.

- Так виникають нації, - зауважив Гленарван.

- Додам іще, аби доповнити історію островів Трістан-да-Кунья, що вони, на мою думку, не менш, ніж Хуан-Фернандес, гідні називатися островами Робінзонів. Бо ж на островах Хуан-Фернандес було покинуто напризволяще двох мореплавців; така сама доля мало не спіткала двох учених на Трістан-да-Кунья. 1793 року мій співвітчизник природознавець Обер Дюпті-Туар, захопившись збиранням рослин, збився з дороги й потрапив до свого судна лише в ту хвилину, коли на ньому вже піднімали якір. У 1824 році ваш земляк, мій любий Гленарване, здібний рисувальник Огюст Ерл, жив тут аж вісім місяців. Капітан судна забув, що той зостався на березі, й поплив собі до мису Доброї Надії.

- Оце таки справді забудькуватий капітан, - озвався майор. - Це, безперечно, якийсь ваш родич, Паганелю?

- Коли й ні, майоре, то, в усякому разі він на це заслуговує!

Паганелева відповідь поклала край розмові.

Вночі команда “Дункана” досхочу пополювала: забили щось із півсотні великих тюленів. Протягом наступного дня матроси витоплювали лій і обробляли тюленячі шкури. Пасажири, певна річ, використали і цей другий день стоянки, щоб прогулятися островом. Гленарван і майор узяли з собою рушниці, аби взнати, яка-то місцева дичина. Мандрівники дійшли аж до підніжжя гори, де всю землю навколо вкривали грубезні уламки скель, жужелиця, шматки чорної шпаристої лдви й інші рештки вулканічних вивержень. Гора підносилась серед безладного нагромадження хистких кам’яних брил. Важко було помилитися щодо походження цього велетенського конуса, і англійський капітан Кармайкел цілком слушно визначив його як згаслий вулкан.



Мисливці натрапили на кількох вепрів, і майорова куля звалила одного з них. Гленарванові пощастило підстрелити чимало чорних куріпок - з них мало вийти чудове рагу. На пласкому верхогір’ї промайнув табун диких кіз.

Траплялись і здичавілі кішки, горді, сміливі, дужі тварини, небезпечні навіть для собак; вони повсюдно розводились і невдовзі обіцяли перетворитися на лютих і підступних хижаків.

О восьмій годині вечора всі повернулись на яхту, й вночі “Дункан” покинув назавжди острів Трістан-да-Кунья.

 

 

Розділ III

ОСТРІВ АМСТЕРДАМ

 

Джон Манглс мав намір поповнити запаси вугілля на мисі Доброї Надії. Тому йому довелось дещо ухилитися вбік од тридцять сьомої паралелі й піднятися на два градуси в північному напрямі. “Дункан” опинився нижче зони пасатів, в смузі дужих, надзвичайно сприятливих західних вітрів.

За якихось шість днів яхта пройшла тисячу триста миль, що лежали між архіпелагом Трістан-да-Кунья й африканським узбережжям. Двадцять четвертого листопада, о третій години пополудні, вже стало видно Столову гору, а трохи згодом яхта досягла гори Сигналів, яка правила за дороговказ до війстя затоки. “Дункан” увійшов туди о восьмій вечора й кинув якір в порту Кейптаун.

Паганель, як член Географічного товариства, не міг не знати, що південний край Африки вперше побачив побіжно 1486 року португальський адмірал Бартелемі Діас, і тільки 1497 року славнозвісний Баско да Гама обійшов мис навкруг. Адже Паганель нещодавно студіював “Луїзіаду”, де Камоенс уславив великого мореплавця! З цього приводу вчений зробив зауваження: якби Діас 1486 року, за шість років до першої подорожі Христофора Колумба, обігнув мис Доброї Надії, відкриття Америки відсунулось би на хтозна-скільки часу. Бо ж справді, це найкоротший і найпростіший шлях до Східної Індії. А чого шукав славетний генуезький мореплавець, як не найкоротшого шляху до “країни прянощів”? Отож, коли б мис обійшли раніше, Колумбова подорож стала б недоцільна й напевне не відбулась би.

Місто Кейптаун, що розкинулось в глибині затоки, заснував 1652 року голландець Ван-Рібек. Це - столиця чималої колонії, котра після угоди 1815 року остаточно перейшла до англійців.

Пасажири “Дункана”, звичайно, відвідали місто. Вони мали на це тільки дванадцять годин, бо капітанові Джону досить було одного дня, аби поповнити запаси, і він хотів вирушити 26-го вранці.

А втім, мандрівникам цілком вистачило цього часу, щоб обійти симетричні квадрати тої шахівниці, яка звалася Кейптаун, де тридцять тисяч мешканців, білих і чорних, грали роль королів, королев, коней, слонів, а може й пішаків. Так принаймні висловився Паганель. І коли ви оглянете палац, що здіймається в південно-східній частині міста, будинок і сад губернатора, біржу, музей, кам’яний хрест, встановлений Бартелемі Діасом в пам’ять свого відкриття, коли вип’єте склянку найкращого поміж місцевих вин понтейського вина, вам не залишиться більше нічого, як іти собі геть. Так і зробили наші мандрівники на світанку другого дня. “Дункан” поставив клівер, фок, марсель і за кілька годин вже плив повз той славнозвісний мис Бур, якому португальський король-оптиміст Хуан II дав недоречне ім’я Доброї Надії.



До острова Амстердам звідси дві тисячі дев’ятсот миль, і коли море спокійне та дме сприятливий західний вітер, їх можна подолати за дванадцять днів. Мореплавцям більш поталанило, ніж мандрівникам по пампі. Небо й вода, що ніби змовились проти них тоді, на твердій землі, об’єднались тепер, аби допомогти їм рухатись вперед.

- О море, море! - повторював Паганель. - Ось де виявляється на всю силу хист і завзяття людини, а корабель - то справжня колісниця цивілізації! Уявіть собі, друзі, якби земна куля була суцільний величезний суходіл, ми навіть у XIX столітті не знали б і тисячної його частки! Гляньте лишень, що діється в глибині неосяжних земель; людина ледве наважується зазирнути у сибірську тайгу. Азіатські рівнини, африканські пустелі, південноамериканські прерії, неозорі австралійські степи, крижані пустки полюсів... Найхоробріший відступає, найвідважніший накладає головою. Пробратися туди неможливо, транспортних засобів бракує. Тропічна спека, хвороби, дикість тубільців утворюють нездоланні перешкоди. Двадцять миль пустелі більше віддаляють людей одне від одного, ніж п’ятсот миль океану! Люди з протилежних берегів мають себе за сусідів; але вони зовсім чужі між собою, коли хтось із них живе по той бік лісу. Англія начебто межує з Австралією, а Єгипет здається віддалений на мільйони льє від Сенегалу, і Пекін видається антиподом Петербурга! Сьогодні багато легше перетнути море, ніж будь-яку Сахару! Тільки морю ми завдячуємо тим, що, як сказав один учений американець, між усіма частинами світу встановились тепер родинні зв’язки.

Паганель говорив так натхненно, що навіть майор не заперечив жодним словом проти цього гімну океанові. Якби, розшукуючи Гаррі Гранта, довелось іти вздовж тридцять сьомої паралелі суходолом, це виявилось би неможливим; але море завжди було до послуг відважних мандрівників, слухняно переносило їх від одної країни до іншої, і 6 грудня з його хвиль, наче з безодні морської, виринула гора, осяяна першим промінням сонця. То був острів Амстердам, який лежить під 37°47΄ південної широти і 77°24΄ східної довготи; конусувату вершину його можна бачити в ясний день за п’ятдесят миль. Обриси гори, в цю ранню годину ще доволі невиразні, дуже нагадували Тенеріфе.

- Гляньте-но, - сказав Гленарван, - він скидається і на Трістан-да-Кунья!

- Цілком логічний висновок, - мовив Паганель. - Це випливає з геометрографічної аксіоми, що два острови, подібні до третього, подібні й між собою. Додам тільки, що острів Амстердам так само, як і Трістан-да-Кунья, багатий на тюленів та Робінзонів.

- Виходить, Робінзони існують скрізь? - поспитала леді Гелена.

- Присягаюсь вам, шановна пані, я знаю зовсім мало островів, де не було б Робінзонів, - відповів учений. - Саме життя багато раніше, ніж ваш безсмертний співвітчизник, Даніель Дефо, створило його роман.

- Пане Паганелю, - сказала Мері Грант, - дозвольте мені щось вас спитати.

- Хоч двічі, люба міс, я охоче відповім вам на все.

- Скажіть, ви б дуже злякались, якби опинились на безлюдному острові?

- Я?! - скрикнув Паганель.

- Але ж ви не будете, гадаю, запевняти нас, що це ваше найпалкіше бажання! - сказав майор.

- Авжеж не буду, але така пригода, зрештою, не надто засмутила б мене. Я почав би на острові нове життя. Полював би, ловив рибу, влаштував би собі житло взимку в печері, влітку - на дереві, зробив би сховища на всяке збіжжя. Я швидко колонізував би свій острів.

- Сам-один?

- Якби довелось, то й сам-один. А втім, чи існує на світі цілковита самотність? Хіба не знаходять собі друзів серед тварин, не приручають молоде цапеня, балакучу папугу, втішну мавпочку? І коли випадок дасть вам до того товариша, на зразок вірного П’ятниці, то чого вам іще треба, щоб бути щасливим? Двоє друзів на скелястім березі - от вам і щастя! Уявіть собі майора й мене...

- Красненько дякую, - заперечив майор, - я не маю жодного нахилу до ролі Робінзона й зіграв би її дуже кепсько.

- Дорогий Паганелю, - втрутилась до розмови Гелена, - ваша палка уява знову вабить вас у химерний світ фантастики. Але я гадаю - життя дуже різниться від мрії. Ви уявляєте собі вигаданих Робінзонів, яких завбачливо закинуто на дбайливо обрані острови, де природа плекає їх, наче розпещених дітей. Ви бачите тільки позитивний бік речей.

- Як? Ви думаєте, що не можна бути щасливим на безлюдному острові?

- Я в це не вірю. Людину створено, аби вона жила в суспільстві, а не в самоті. Самотність породжує тільки розпач. Все залежить од часу. Хай спочатку життя цього нещасного, що ледь врятувався від грізних хвиль, заповнюють щоденні турботи, піклування про те, як йому існувати, хай вимоги сьогоднішнього дня відвертають його думки від загрози майбутнього. Це природно. Але потім, коли він глибоко усвідомить, який він самотній, відірваний від людей, позбавлений усякої надії будь-коли побачити знову рідну країну й тих, кого він любить, - що він повинен почувати, як страждати? Його острівець - то для нього весь світ. Все людство становить він сам, і коли надійде смерть, він відчуватиме себе останньою людиною в останній день існування всесвіту. Повірте мені, пане Паганелю, краще ніколи не бути цією людиною!

Паганель погодився, не без певного жалю, з міркуваннями леді Гелени, і розмова про переваги й прикрощі самотності тривала, доки “Дункан” став на якір за милю від острова Амстердам.

Відлюдний в Індійському океані архіпелаг Амстердам складається з двох окремих островів, котрі лежать миль за тридцять один від одного саме на меридіані Індійського півострова. На півночі - острів Амстердам, або Сен-П’єр, на півдні - острів Сен-Поль. Але географи й мореплавці частенько плутають їхні назви. Ці острови відкрив 1796 року голландець Фламінг, пізніше їх відвідав д’Антркасто, що розшукував Лаперуза на суднах “Надія” і “Розвідка”. Саме з тих відвідин і починається плутанина у назвах островів.

Мореплавець Барроу, Бонтан Бопре в атласі д’Антркасто, пізніше Горсбург, Пінкертон й інші географи, описуючи острів Сен-П’єр, називають його Сен-Поль і навпаки. 1859 року офіцери австрійського фрегата “Наварра”, що подорожували навколо світу, уникнули цієї помилки, а Паганель мав намір будь-що її виправити.

Острівець Сен-Поль, що лежить на південь від Амстердаму - всього-но стіжкувата невисока гора, звичайно, незаселена, напевно, колишній вулкан. Острів Сен-П’єр, або Амстердам, куди шлюпка приставила пасажирів з “Дункана”, має в околі миль із двадцять. Його мешканці - кілька добровільних вигнанців - уже призвичаїлись до свого сумного життя. Це охоронці риболовецьких промислів, котрі належать, так само як і острів, якомусь Отованові, комерсанту з острова Об’єднання. Цей володар, не визнаний поки що великими європейськими державами, дістає на рік близько вісімдесяти тисяч франків зиску від вилову, засолення й вивозу риби “чейлодактиліс”, відомої під менш вигадливим ім’ям морської тріски.

Цьому острову судилось стати й залишитись французьким. Спочатку він належав, за правом першого заселення, Камену, судовласникові з Сен-Дені; потім за якоюсь міжнародною угодою островом поступилися на користь одного поляка, що понавозив туди невільників з Мадагаскару. Та потрапивши до Отованових рук, острів знову став французький.

Коли “Дункан” 6 грудня 1864 року кинув якір поблизу острова, його населення складалося з трьох душ - одного француза й двох мулатів. Усі троє були службовці комерсанта Отована. Отож Паганелеві випала втіха потиснути руку своєму землякові в особі шановного добродія Віо, людини вже дуже похилого віку. Цей “мудрий старець” надзвичайно радо й гостинно зустрів мандрівників. День, коли до нього завітали дорогі чужинці, був для нього справді щасливий. Острів відвідують звичайно тільки мисливці на тюленів або зрідка китоловці - люди дуже брутальні.

Віо познайомив гостей із своїми підлеглими - двома мулатами. Трійко людей, кілька вепрів та безліч немудрих пінгвінів - оце й усі живі істоти на острові. Домок, де мешкали остров’яни, прихистився у затишку природної невеличкої бухти, що утворилася внаслідок обвалу гори в південно-західній частині острова.

Ще задовго до “царювання” Отована острів Сен-П’єр став за притулок тим, хто зазнав лиха на морі. Паганель вельми зацікавив усіх слухачів, почавши свою першу розповідь про це словами: “Історія двох шотландців, покинутих на острові Амстердам”.

1827 року англійський корабель “Пальміра”, йдучи повз острів, запримітив димок, що здіймався у небо. Капітан наблизився до берега й невдовзі побачив двох чоловіків, які подавали сигнали лиха. Він одрядив по них шлюпку, і вона повернулась з двадцятирічним юнаком, котрий назвався Жак Пен, і чоловіком сорока восьми років на ім’я Роберт Прудфут. Нещасні зовсім втратили людську подобу. Півтора року вони жили майже без харчів і питної води, живлячись черепашками, часом рибою, коли щастило упіймати її на гачок із загнутого цвяшка, або м’ясом забитого випадково молодого кабана, інколи голодуючи троє діб поспіль. Вони пильнували, наче весталки, своє багаття, роздмухане за допомогою останнього шматочка трута, і коли йшли кудись, брали з собою, немов якусь коштовність, вуглинку чи жевріючу деревинку. Отак бідували ці знедолені, невимовно страждаючи. Вони припливли до острова шхуною, що полювала на тюленів. За рибальським звичаєм, вони мали цілий місяць обробляти тут тюленячі шкури й витоплювати лій. Але шхуна не повернулася. П’ять місяців по тому англійський корабель “Надія”, йдучи до Ван-Дімена, пристав біля острова. Та капітан через якусь незрозуміло жорстоку примху відмовився взяти на борт двох шотландців і відплив, не полишивши їм ані жодного сухарця, ані кресала. Певна річ, двоє бідолах невдовзі сконали б, якби їх не забрала “Пальміра”.

Друга пригода, котра стосується історії острова Амстердам - коли такий стрімчак може мати історію, - пригода капітана Перона, цього разу - француза.

Почалася вона достеменно так, як і злигодні двох шотландців, і мала однаковий кінець: зупинка на острові з доброї волі, судно, що не повернулось, і, по сорока місяцях повної самотності, - іноземний корабель, випадково прибитий вітрами до узбережжя. Однак перебування капітана Перона було позначене ще й кривавою драмою, котра дивно нагадувала ті події, що трапилися з героєм Данієля Дефо, коли він повернувся на свій острів.

Капітан Перон висів на берег з чотирма матросами, двоє були англійці, двоє інших - французи. Він збирався протягом п’ятнадцяти місяців полювати морських левів. Лови були дуже вдалі. Та коли п’ятнадцять місяців минули, а судно не поверталося, коли харчі потроху станули, серед мешканців острова спалахнула національна ворожнеча.

Матроси-англійці повстали проти капітана Перона, і якби співвітчизники-французи його не оборонили, неминуче пролилась би кров. Відтоді два ворожих стани, пильнуючи вдень і вночі, повсякчас озброєні, то переможці, то переможені, тягли страшне, тривожне, нужденне животіння. Безперечно, вони повбивали б урешті одне одного, якби англійське судно не забрало з собою і не повернуло б на батьківщину цих божевільних, що на відлюдній скелі посеред Індійського океану завели нікчемні міжнаціональні чвари.

Отже, двічі острів Амстердам ставав за вітчизну покинутим матросам, двічі доля рятувала їх од знегіддя й смерті. Але відтоді жодне судно не зазнало лиха біля його берегів. Коли б таке сталось, хвилі винесли б на узбережжя якісь рештки корабля, а потерпілі, певна річ, дістались би до риболовлі добродія Віо. За довгі роки життя на острові старому жодного разу не трапилось нагоди дати притулок жертвам морської катастрофи. Про “Британію” і каштана Гранта він не знав нічого. Очевидно, нещастя з цим судном скоїлось деінде, а не біля островів Амстердам, куди подеколи навідуються рибалки й китоловці.

Гленарвана не здивувала й не засмутила відповідь старого. Він і його товариші в кожному новому місці прагнули пересвідчитися не так у тому, що тут був капітан Грант, як у тому, що його тут не було. Тому “Дункан” вже назавтра міг вирушити відсіль.

До вечора пасажири яхти блукали островом. Він був досить привабливий ззовні, але надто вбогий на флору й фауну. Вепри, сніжно-білі буревісники, альбатроси, окуні й тюлені - оце й уся живина. З-під почорнілої застиглої лави то тут, то там вихоплювались гарячі струмки, били залізисті джерела, й густі випари від них слалися понад вулканічним ґрунтом. Джерельна вода подекуди була дуже гаряча. Джон Манглс занурив у воду термометр Фаренгейта, і той показав 176 градусів. Впіймана у морі і вкинута туди риба зварилася за п’ять хвилин. Це змусило Паганеля відмовитися від наміру скупатися в якомусь з джерел.

Надвечір, після приємної прогулянки, все товариство попрощалося з шановним добродієм Віо. Кожний зичив йому найбільшого щастя на його пустельному острові, а він відповідав їм побажаннями успіху експедиції. По тому шлюпка відвезла пасажирів назад на “Дункан”.

 

 

Розділ IV

ЖАК ПАГАНЕЛЬ І МАЙОР МАК-НАББС ПОБИЛИСЯ ОБ ЗАКЛАД

 

Сьомого грудня, о третій годині ранку, топки “Дункана” вже гуділи. Завертівся коловорот, якір, вихопившись з піщаних глибин маленької гавані, стрімко піднісся вгору й ліг у своє кубельце на борту, гвинт запрацював, і яхта вийшла в відкрите море. Коли пасажири о восьмій годині піднялись на палубу, острів Амстердам ледь мрів на обрії в туманній далечині. Це була остання зупинка на шляху вздовж тридцять сьомої паралелі, тепер між австралійським узбережжям і яхтою лежало три тисячі миль океану. Якщо погода сприятиме, “Дункан” досягне Австралії за дванадцять днів.

Мері Грант і Роберт не могли без хвилювання дивитись на море, яке борознила, напевно, “Британія” за кілька днів до загибелі. Мабуть, тут капітан Грант на пошкодженому судні, з рештками команди одчайдушно боровся проти страшних ураганів і з жахом відчував, як невідпорна сила несе його до скелястого берега. Джон Манглс показав дівчині на мапі морські течії й пояснив їхні постійні напрямки. Одна велика течія перетинає весь Індійський океан аж до австралійського суходолу, і її вплив відчувається від заходу до сходу не тільки в Атлантичному, але й у Тихому океані. Отже, якщо “Британія” втратила всі щогли й кермо і опинилась обеззброєна перед шаленством вітру й моря, її неминуче силою течії було відкинуто до берега, де вона й розбилася на скіпки.

Однак тут виникало дивне непорозуміння. Останні відомості про капітана Гранта були з Кальяо, надруковані 30 травня 1862 року в газеті “Mercantile and Shipping”[61]. Як же могло статися, що “Британія” опинилась 7 червня в Індійському океані? Та Паганель знайшов цьому вельми вірогідне пояснення, яке задовольнило навіть найприскіпливіших.

Увечері 12 грудня, на шостий день по відплиттю з островів Амстердам, на юті зібрались лорд і леді Гленарван, Роберт і Мері Грант, капітан Джон, Мак-Наббс і Паганель. Мова, звичайно, йшла про “Британію”, бо ж до неї повертались повсякчас усі думки мандрівників. І коли випадково в розмові виявилось оте згадане вище непорозуміння, всіх пойняла тривога.

Помітивши загальне збентеження, Паганель жваво підвів голову і мовчки пішов по документ. Повернувшись, він так само мовчки знизав плечима, наче йому було соромно, що можна бодай на хвилину замислитися над такою дурничкою.

- Поясніть нам, друже, - мовив Гленарван, - хоч приблизно, як це могло статися.

- Гаразд, - відповів Паганель, - але хочу перше запитати дещо в капітана Джона.

- Прошу, пане Паганелю, - озвався Джон Манглс.

- Скажіть мені, чи може швидкоплавне судно пройти за один місяць ту частину океану, яка лежить між Америкою й Австралією?

- Може, коли робитиме двісті миль на добу.

- Це - виняткова швидкість?

- Аж ніяк. Кліпери під вітрилами часто йдуть набагато швидше.

- В такому разі припустимо, що морська вода змила в документі одну цифру. Замість “7 червня” читайте “17” або “27”, і тоді все стане зрозуміло.

- Справді, - зраділа Гелена, - від 31 травня до 27 червня...

- Капітан Грант міг перетнути Тихий океан і опинитись в Індійському! - закінчив Паганель, і всі щиро зраділи з такого висновку.

- Отже, ще одне місце в документі з’ясовано, - мовив Гленарван, - і знову ми завдячуємо цим нашому другові. Тепер нам залишається тільки досягти Австралії й розшукати сліди “Британії” на її західному узбережжі.

- Або на східному, - додав Джон Манглс.

- Так, ви кажете слушно, Джоне. Ніщо не вказує в документі, що катастрофа сталася саме біля західних, а не східних берегів. Ми повинні шукати на обох узбережжях, там, де проходить тридцять сьома паралель.

- А що, хіба у вас є сумніви? - спитала Мері.

- Ні, міс, - квапливо відповів Джон Манглс, бажаючи розвіяти тривогу дівчини. - Лорд Гленарван, безперечно, хотів лише зауважити: якби капітан Грант потрапив на східне узбережжя Австралії, то він швидко знайшов би там допомогу й підтримку. Адже це майже англійське узбережжя - воно поспіль заселене колоністами. Команді “Британії” не довелось би пройти й десяти миль, аби зустрітися з земляками.

- Правильно, капітане Джоне, - мовив Паганель. - Поділяю вашу думку. На східному узбережжі, в Туфолдській затоці й у місті Іден, Гаррі Грант знайшов би не тільки притулок у першій-лішній англійській колонії, але й транспортні засоби, щоб повернутися до Європи.

- А в тій частині Австралії, куди прямує “Дункан”, - спитала Гелена, - потерпілі, виходить, такої підтримки не знайшли б?

- Ні, те узбережжя пустельне. Жодних шляхів, котрі зв’язували б його з Мельбурном чи Аделаїдою. Коли “Британія” наразилась на прибережні рифи, ніхто там не подав їй допомоги, так, начеб це скоїлось близько негостинного африканського узбережжя.

- Але ж тоді що сталося з батьком за два роки? - стурбовано вигукнула Мері.

- Люба міс, - відповів Паганель, - адже ви певні того, що капітан Грант дістався до австралійської землі?

- Цілком певна, пане Паганелю, - відповіла дівчина.

- Ну так поміркуймо, що ж сталося з каштаном Грантом на суходолі? Тут не може бути багатьох припущень, в усякому разі не більше трьох. Або капітан Грант з товаришами добувся до англійських колоній, або вони потрапили в полон до тубільців, або, врешті, загубилися в неосяжних австралійських пустелях.

Паганель замовк, шукаючи схвалення в очах слухачів.

- Кажіть далі, Паганелю, - мовив Гленарван.

- Гаразд. Перше припущення я рішуче відкидаю. Коли б Гаррі Грант потрапив до англійських колоній, він би врятувався і давно вже повернувся до своїх дітей у рідне місто Данді.

- Бідолашний батько! - прошепотіла Мері Грант. - Майже два роки він розлучений з нами!

- Не заважай панові Паганелю, сестричко, - зупинив її Роберт, - ось він зараз нам скаже...

- На жаль, ні, мій хлопчику! Я можу сказати лишень одпе: капітан Грант нині або бранець австралійців, або ж...

- Але ті тубільці, - квапливо урвала його мову Гелена, - які вони?

- Не турбуйтесь, пані, - відповів Паганель, зрозумівши, що непокоїть Гелену, - вони дикі й нерозвинені, проте сумирні й анітрохи не кровожерні, як-от їхні сусіди новозеландці. Коли потерпілі з “Британії” потрапили до них, то, присягаюся, їм ніщо не загрожує. Всі мандрівники свідчать - австралійці жахаються проливати кров і навіть не раз ставали їхніми вірними спільниками в обороні проти нападу банд засланих сюди карних злочинців, справді надзвичайно жорстоких.

- Чуєте, що каже пан Паганель? - звернулась Гелена до Мері Грант. - Коли ваш батько в полоні у тубільців - а натяк на це є в документі, - то ми його знайдемо.

- А раптом він загубився десь на австралійських просторах? - запитливо глянула дівчина на Паганеля.

- То дарма! - бадьоро вигукнув географ. - Ми однакого його знайдемо! Чи ж не так, любі друзі?

- Безперечно, - мовив Гленарван, аби надати розмові веселішого тону. - Я не припускаю, щоб можна було загубитися.

- І я також, - зазначив Паганель.

- Вона велика, ця Австралія? - спитав Роберт.

- Австралія, мій хлопчику, має щось із сімсот сімдесят п’ять мільйонів гектарів, тобто приблизно чотири п’ятих площі Європи.

- Невже стільки? - здивувався майор.

- Так, Мак-Наббсе, це вираховано з точністю до одного ярда. Як ви гадаєте, чи має право така країна називатися континентом, як зазначено в документі?

- Звичайно, Паганелю.

- Додам іще, - вів далі учений: - Наука майже не знає випадків, коли мандрівники зникали в Австралії без сліду. Здається, Лейхардт єдиний, чия доля досі не відома, та й то незадовго до від’їзду мені повідомили в Географічному товаристві, начебто Мак Інтрі натрапив на його сліди.

- Хіба ще не вся Австралія досліджена? - запитала леді Гелена.

- Ні, далеко від того. Цей суходіл відомий не краще, ніж Центральна Африка, хоча відважних мандрівників ніколи не бракувало. З 1606 до 1862 року п’ятдесят чоловік досліджували узбережжя й внутрішні області Австралії.

- Невже п’ятдесят? - в майоровім голосі вчувався сумнів.

- Так, Мак-Наббсе, саме стільки. Я маю на увазі мореплавців, які визначали межі австралійського суходолу, наражаючись на численні небезпеки в невідомих морях, і мандрівників, що наважувались перетинати цю незнану країну.

- Проте п’ятдесят - щось надто багато, - наполягав майор.

- В такому разі я вам це доведу, Мак-Наббсе, - вигукнув географ, котрий завжди хвилювався, коли йому заперечували.

- То й доведіть, Паганелю!

- Якщо ви не ймете мені віри, то я зараз же перелічу вам усіх!

- Ох, ці вчені! - спокійно озвався майор. - Вони ні в чому ніколи не сумніваються.

- Майоре, ви згодні закласти - вашого карабіна “Пурдей Моор і Діксон” проти моєї далекоглядної труби “Секретан”?

- Чому б і ні, Паганелю, якщо ви матимете з цього втіху? - відповів Мак-Наббс.

- Гаразд, майоре, - вигукнув учений, - вам більше не доведеться полювати з цим карабіном на сарн і лисиць, хіба що я вам його позичу!

- Паганелю, - повагом відповів майор, - коли вам знадобиться моя далекоглядна труба, я завпеди даватиму її вам залюбки!

- Отже почнемо! - знову гукнув Паганель. - Панове, прошу правити нам за суддів, а ти, Роберте, рахуй очки!

Все товариство приготувалося слухати географа. Адже йшлося, врешті, про Австралію, куди прямував “Дункан”, і познайомитися з її історією було надзвичайно до речі. Паганеля попросили не гаючись розповідати.

- Мнемозіно! - звернувся вчений до своєї покровительки. - Богине пам’яті, мати цнотливих муз, даруй натхнення твоєму відданому й палкому шанувальникові! Друзі мої, двісті п’ятдесят вісім років тому Австралія була ще зовсім невідома. Тоді тільки припускали існування великого південного суходолу. Дві мапи, датовані 1550 роком, які збереглися у вашому Британському музеї, мій любий Гленарване, згадують про чималу землю на південь від Азії й називають її “Велика Ява португальців”. Але ті мапи не цілком вірогідні. Отож я переходжу до XVII століття, саме до 1606 року, коли іспанський мореплавець Квірос[62] відкрив землю, котру назвав Australia de Espino Santo, тобто “Південна земля святого духа”. Деякі вчені запевняли, що то була зовсім не Австралія, а Ново-Гебрідські острови. Я не заходитиму в суперечку з цього приводу. Зарахуй мені, Роберте, цього Квіроса, й підемо далі.

- Один, - сказав Роберт.

- Того ж року Луїс Вас де Торрес, заступник командира в флотилії Квіроса, дослідив нові землі далі на південь. Але честь відкриття Австралії належить не йому, а голландцеві Теодоріху Гертогу, котрий причалив до західного берега Австралії під 25° широти і дав новій землі назву “Ендрахт”, на честь свого корабля. По тому мореплавців більшає. 1618 року Ціхен відкриває на північному узбережжі Арнхеймові й Ван-Діменові землі. 1619 року Жан Едельс досліджує частину західного узбережжя і дає їй своє ім’я. 1622 року Льовен спускається аж до мису, що носить тепер його ймення. 1627 року де Нуітц і де Вітт, один на заході, другий на півдні, завершують відкриття своїх попередників. По їхніх слідах рушив командир ескадри Карпентер, він заглибився в ту широку затоку, яка й зараз відома як затока Карпентарія. Нарешті 1642 року славнозвісний мореплавець Тасман обходить острів Ван-Дімен і, вважаючи його помилково за частину суходолу, називає його ім’ям генерал-губернатора Батавії. Нащадки справедливо змінили назву острова на Тасманію. Отже, мореплавці обійшли навколо Австралійський суходіл і дізнались, що його оточують води Індійського й Тихого океанів. 1665 року він дістав назву Нової Голландії, та цій назві не судилось зберегтися, бо саме тоді слава голландських мореплавців почала занепадати. Скільки прізвищ ми вже маємо?








Date: 2015-09-25; view: 83; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2018 year. (0.017 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию