Частина друга 9 page

- Майже стільки, скільки дістає на свої потреби російський імператор, - сказав Гленарван.

- Ото бідаха! - зітхнув майор.

- А траплялося таке, щоб хто враз забагатів? - спитала Гелена.

- Звичайно, інколи.

- І ви, шановний Паганелю, чували про такі випадки? - спитав Гленарван.

- Аякже! - відповів Паганель. - 1852 року в окрузі Баларат знайдено самородок вагою в п’ятсот сімдесят три унції, інший, в Джісленді - в сімсот вісімдесят дві унції, а 1861 року натрапили на кавалок, що заважив вісімсот тридцять чотири унції. Врешті в тому ж Балараті якийсь рудокоп знайшов самородок вагою в шістдесят п’ять кілограмів, що становить, рахуючи 1722 франки за фунт золота, 279 тисяч 825 франків! Змах заступа, який приносить одинадцять тисяч франків щорічної ренти, оце-то справжній змах!

- Цікаво, наскільки зріс світовий видобуток золота відтоді, як діють ці копальні?

- спитав Джон Манглс.

- Зріс надзвичайно, любий Джоне. Коли видобуток золота становив на початку століття лише сорок сім мільйонів франків на рік, то тепер в Австралії, Азії, Європі й Америці добувають золота на дев’ятсот мільйонів, мало не мільярд.

- Отож, пане Паганелю, - мовив Роберт, - може, тут, де ми оце стоїмо, під нашими ногами, заховано багато золота?

- Так, мій любий, ти кажеш правду - цілі мільйони! І ми їх топчемо, але топчемо тільки тому, що зневажаємо золото!

- То Австралія - щаслива країна?

- Ні, Роберте, - відказав географ, - багаті на золото країни не бувають щасливі. Вони породжують нероб, а не дужих, завзятих і працьовитих людей. Поглянь на Бразілію, Мексіку, Каліфорнію, Австралію. На що перевелись вони у дев’ятнадцятому столітті? Затям, хлопчику мій: найжиттєздатніша не країна золота, а країна заліза!

Розділ XV

“АВСТРАЛІЙСЬКА Й НОВОЗЕЛАНДСЬКА ГАЗЕТА”

2 січня на сході сонця мандрівники минули кордони золотоносного району й графства Тальбот. Тепер їхні коні топтали курні дороги графства Дальгоуз. За кілька годин перейшли бродом річки Кальбоан і Кемпейс-Рівер, між 144°35΄ і 144°45΄ довготи. Отож подолали вже половину шляху. Ще два тижні такої безпечної подорожі і маленький загін досягне берегів Туфольдської затоки.

На щастя, всі були при здоров’ї. Справдились Паганеле-ві слова щодо цілющого австралійського підсоння: майже немає вологи, помірна спека. Коні й бики не мали на що скаржитися. Люди - й поготів.

Але розпорядок у загоні після Кемден-Бріджа дещо відмінився. Скоро Айртон дізнався про страшний злочин на залізниці, він переконав Гленарвана, що слід доконечне вдатися до застережних заходів, які досі здавалися цілком зайві. Тепер вершники мусили, від’їжджаючи вбік, не спускати фургона з очей. Коли розташовувалися табором, хтось завжди стояв на чатах. Вранці й ввечері уважно перевіряли свої набиті рушниці. Безперечно, зграя злочинців никала десь поблизу, і хоч ніщо не віщувало близької небезпеки, усе ж слід було матися на бачності.

Певна річ, всі ці заходи застосовували потай від Гелени й Мері Грант:

Гленарванові не хотілось їх страхати. Але чоловіки діяли слушно, щонайменша необережність, навіть звичайна недбалість, могла коштувати дуже дорого. А втім, не лише Гленарвана турбувала можлива зустріч із злочинцями. Мешканці відлюдних поселень і скватери теж вдавалися до різних заходів, аби оборонитися від наглого нападу та передбачити всілякі несподіванки. Ледве спадала ніч, геть усі двері міцно замикалися. Спущені з цепу собаки, тільки-но хто наближався до садиби, здіймали голосний гавкіт. В кожного пастуха, що верхи заганяв на ніч свою незліченну череду, стримів причеплений до сідла набитий карабін. Звістка про злочинство на Кемденському мосту налякала людей, і не один колоніст, що досі спокійно спав за відчиненими навстіж дверима й вікнами, тепер старанно зачинявся на всі засувки, скоро поночіло.

Адміністрація провінцій також виявила пильність і дбайливість. В околиці відрядили загони тубільної жандармерії, забезпечили надійніший телеграфний зв’язок. Досі поштова карета, роз’їжджаючи по далеких дорогах провінції, обходилася без охорони. Але того дня, коли маленький загін перетинав великий шлях з Кілмора на Кіткот, повз нього, знявши хмару куряви, промчав поштовий ридван, і хоч як швидко він зник, Гленарван устиг запримітити блискучі на сопці карабіни полісменів, що гнали навскач обіч повозу. Можна було подумати, що повернулись ті лихі часи, коли після відкриття перших золотих покладів на Австралійський суходіл ринув увесь набрід європейського суспільства. Проїхавши щось із милю від кілморського шляху, фургон заглибився в просторе громаддя велетенських дерев. Відтоді як мандрівники покинули мис Бернуїллі, вони вперше потрапили до одного з тих австралійських лісів, що простягаються на сотні кілометрів.

Усі аж скрикнули від захвату, вгледівши величні евкаліпти в двісті футів заввишки, з губчатою корою завтовшки у п’ять цалів. На стовбурах не менш двадцяти футів у попереку, посмугованих цівочками запашної смоли, не було видно жодної гілки, ані сучечка, ані примхливого паростка, чи хоч би якого вузла, Навіть тесля не обточив би їх так гладесенько. Ці рівні стрункі колони тяглись навсібіч незліченними сотнями. Десь у незбагненній височині пишались їхні зелені капітелі з вигнутих півколом вітів, прикрашених на кінцях симетрично розміщеним листям, з-під якого звисали поодинокі великі квіти, що скидались на перекинуту Урну.

Під цим вічнозеленим склепінням вільно повівав вітер, вбираючи в себе вологість ґрунту; дерева, виструнчившись, наче віхи, обабіч прорубу, росли так далеко одне від одного, що між ними вільно пройшли б коні, фургони, череда биків. То були не лісові хащі, геть зарослі колючим чагарником, ані незайманий ліс, захаращений поваленими стовбурами, повитий цупкими ліанами, де тільки залізо й вогонь спромоглись би прокласти дорогу піонерам. Килимки-моріжки попід деревами, зелені серпанки на верховітті, нескінченні шереги гордовитих стовбурів, що губились вдалині, обмаль затінку, обмаль холодку,.якесь особливе світло, немов просіяне крізь тонкий серпанок, одноманітне чергування відсвітів і чітка гра світлотіні на землі, - все це створювало химерне видовище, що раз у раз вражало несподіваними ефектами. Австралійські ліси анітрохи не подібні до лісів Нового Світу, а евкаліпт “тара” з родини миртових - дерево переважно австралійського рослинного світу.

Якщо під високим зеленим шатром не було ні справжнього затінку, ні приємної півтемряви, то до цього спричинилась цікава аномалія, властива евкаліптовим листкам. Вони повернені до сонця не широкою поверхнею, а пружком. Око бачить це чудне листя тільки збоку. Отож не дивно, що сонячне проміння падає повз нього аж на землю, наче проходить крізь шпари ґратчастої віконниці.

Всі це помітили і чудувались: чому так повернене листя? Звичайно, спитали Паганеля, і він рідповів, як людина, котру ніщо не може збентежити.

- Мене дивує, - мовив він, - не чудасія в природі, бо природа знає, що творить.

Мене дивують ботаніки, які не завжди здають собі справу в тому, що кажуть. Природа вчинила слушно, подарувавши цим деревам таке своєрідне листя, а ось люди допустилися помилки, назвавши їх евкаліптами.

- А що означає це слово? - спитала Мері Грант.

- По-грецькому воно означає “я добре вкриваю”. Хоч цю помилку й сховали за грецьким словом, але цілком очевидно - евкаліпт укриває погано.

- Згоден з вами, дорогий Паганелю, - озвався Гленарван. - А тепер поясніть нам, чому листя отак чудно росте?

- Це, друзі, обумовлено фізичними законами, які зрозумілі кожному, - відповів Паганель. - В Австралії, де повітря сухе, де дощі перепадають зрідка й ґрунти зовсім висхлі, рослини не потребують ані вітру, ані сонця. Брак вологості спричиняється до нестачі соку й сили в деревах. Отим-то вони мають вузьке листя, яке, прагнучи захистити себе від денного світла й надмірного випаровування, повертається до сонячного проміння не широкою поверхнею, а боком. Такий листок розумніший над усе.

- І над усе себелюбний, - докинув майор. - Вони дбають лише за себе й зовсім не думають про мандрівників.

Кожний поділяв Мак-Наббсову думку, крім Паганеля, котрий, витираючи без упину спітніле чоло, радів, що йому довелося їхати лісом, де дерева не дають холодку. Певна річ, це завдає неабияких прикрощів: переходи таними лісами, часто-густо дуже тривалі, надзвичайно важкі для мандрівників, бо ніщо не боронить їх од спеки.

Цілісінький день фургон котив поміж нескінченними шерегами евкаліптів. Жодна тварина, жодний тубілець не трапився дорогою мандрівникам, самі лише какаду, що повили свої оселі у верховітті. Але на такій височині їх насилу можна було роздивитись, а пташиний щебет долинав, як ледь вловиме бриніння. Іноді, звеселивши все довкола, промайне вдалині між деревами, немов швидкоплинний барвистий промінь, зграйка лісових папуг. Та все ж глибока тиша панувала в цьому величезному храмі зелені, і лише кінський тупіт, уривчасті слова, рип коліс та подеколи гукання Айртона на байдужих биків порушували це предковічне відлюддя.

Зайшов вечір і мандрівники розташувались на ніч під евкаліптами, що мали на собі свіжі сліди від вогню. Їхні стовбури скидались на височенні фабричні димарі, бо в них полум’я випалило серце з низу до верху. Хоч на дереві залишалась сама кора, воно не всихало. Однак цей обурливий звичай скватерів і тубільців розводити багаття під самісіньким стовбуром нарешті призведе до повного винищення цих розкішних дерев, і вони зникнуть, як чотирьохсотлітні ліванські кедри, спалювані недбало розведеними табірними вогнищами.

Щоб зготувати вечерю, Олбінет, за порадою Паганеля, розклав багаття в одній такій порожнині, де одразу ж встановилася добра тяга; дим підносився вгору й танув у темному листі евкаліптової крони. На ніч поставили, як завжди, потрібну охорону, і Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс вартували по черзі аж до сходу сонця.

Цілий день третього січня маленький загін їхав крізь той самий ліс, що множив і множив без кінця довгі симетричні проруби евкаліптів. Здавалось, ліс ніколи не скінчиться. Проте надвечір дерева порідшали, за кілька миль попереду, на невеликій галявині, перед очима мандрівників повстали будівлі, розташовані правильними рядами.

- Сеймур! - вигукнув Паганель. - Останній населений пункт у провінції Вікторія, повз який ми проїдемо.

- Це велике місто? - спитала Гелена.

- Ні- відповів Паганель, - звичайне селище, котре, напевне, невдовзі перетвориться на місто.

- Там знайдеться який-небудь пристойний заїзд? - спитав Гленарван.

- Сподіваюсь, - відповів географ.

- Тоді поїдемо швидше. Гадаю, наші мужні мандрівниці залюбки перебудуть там ніч.

- Ми з Мері згодні, любий Едварде, - сказала Гелена, - але за одної умови, щоб це не спричинилось ані до зайвого клопоту, ані до затримки.

- Аж ніяк, - відповів Гленарван, - крім того, й наші бики потомились, а завтра ми вирушимо на світанку.

Була дев’ята година. Місяць хилився вже до обрію й кидав скісне проміння, що губилося у тумані. Темрява довкола густішала. Маленький загін добрався до Сеймура і попрямував його широкими вулицями за проводом Паганеля, який, здавалось, завжди чудово знав те, чого ніколи в вічі не бачив. Його вело чуття, і незабаром він прибув на чолг загону просто до заїзду “Північна Британія”.

Коней і биків відвели до стайні, фургон поставили під повіткою, а подорожнім запропонували доволі вигідні кімнати. О десятій годині посідали до столу, накритого під доглядом Олбінета. Паганель встиг уже разом із Робертом обійти місто; розповідь про його нічну прогулянку була надзвичайно коротка, бо ж він нічого не побачив. А втім, людина менш неуважна запримітила б на вулицях якесь пожвавлення. Тут і там люди збирались у юрби, котрі помалу зростали; інші перемовлялись з порогів своїх домівок, тривожно розпитувалися одне в одного; вголос читали ранкові газети, обмірковували, сперечались. Проте Паганель нічого не помітив.

Майор, дарма що нікуди не ходив, навіть і кроку не ступив за поріг заїзду, проте знав, що саме стурбувало маленьке місто. Досить було поговорити трохи з балакучим хазяїном заїзду Діксоном, аби збагнути, про що йдеться. Однак він не зронив ані слова.

Після вечері, коли Гелена, Мері й Роберт Грант пішли до своїх кімнат, майор затримав чоловіків і повідомив:

- Виявлено злочинців, причетних до аварії на Сендхортській залізниці.

- Їх заарештовано? - квапливо запитав Айртон.

- Ні, - відповів Мак-Наббс, наче не помітивши боцманової квапливості, щоправда, цілком природної за цих обставин.

- Тим гірш, - зауважив Айртон.

- Ну то кого звинувачують у злочині? - спитав Гленарван.

- Читайте, - сказав майор, простягаючи Гленарванові число “Австралійської й Новозеландської газети”, - і ви побачите - поліцейський інспектор не помилявся.

Гленарван прочитав уголос таке:

“Сідней, 2 січня 1866 року. Наші читачі, напевно, пам’ятають, що в ніч проти 30 грудня того року сталася катастрофа біля Кемден-Бріджа, за сім миль од станції Каслмейн, на залізничній лінії Мельбурн-Сендхорст. Нічний експрес, який вийшов з Мельбурна об 11 годині 45 хвилин і мчав повним ходом, звалився в річку Люттон, бо Кемденський міст було розведено. Численні грабунки пасажирів, знайдений за півмилі від мосту труп залізничного сторожа свідчать: катастрофа скоїлась внаслідок злочину. Справді, злочин, як виявило розслідування, заподіяла банда каторжників, котрі півроку тому втекли з Пертської виправної в’язниці в Західній Австралії, саме тоді, коли їх переправляли на острів Норфольк[78]. Ватага має двадцять дев’ять чоловік, їхній верховода - Бен Джойс, найнебезпечніший злочинець, що прибув до Австралії кілька місяців тому, невідомо.на якому судні, і досі не потрапив до рук правосуддя. Мешканцям міста, колоністам і скватерам пропонується бути пильними й подавати головному слідчому всі відомості, що можуть сприяти розшукам злочинців.

Головний інспектор поліції ”.

Коли Гленарван закінчив читати, Мак-Наббс повернувся до географа й мовив:

- Ось бачите, Паганелю, і в Австралії трапляються каторжники.

- Збіглі - безперечно! - відповів Паганель. - Але ті, хто відбув покарання, не мають права тут селитися.

- Так чи так, а втім, вони тут є, - мовив Гленарван. - Але я не думаю, що через них ми мади б змінити наші плани чи припинити подорож. А як ви гадаєте, Джоне?

Джон Манглс відповів не зразу. Він вагався: його неабияк тривожила думка про те, якого горя завдала б дітям капітана Гранта відмова від розшуків їхнього батька, а водночас він боявся наразити експедицію на небезпеку.

- Коли б із нами не було леді Гленарван і міс Грант, - сказав він, - мене дуже мало непокоїла б ця злодійська зграя.

Гленарван зрозумів його й додав:

- Певна річ, йдеться не про те, аби цілком одмовитися від нашої мети; та чи не було б обачніше, зважаючи на присутність з нами жінок, попрямувати до Мельбурна, сісти на “Дункан” і, прибувши на східне побережжя, далі розшукувати Гаррі Гранта. Як ви гадаєте, Мак-Наббсе?

- Я хотів би перше знати, що думає Айртон, - відповів майор.

Боцман, глянувши на Гленарвана, відповів:

- Ми зараз за двісті миль од Мельбурна, і я гадаю, що небезпека, коли вона взагалі існує, однакова на південних шляхах і на східних. Пустельні і ті й інші, вони варті одні одних. До того ж я не вірю, щоб тридцять злочинців могли налякати вісьмох добре озброєних і рішучих чоловіків. Отож коли немає ліпшої ради, я пропоную йти вперед.

- Добре сказано, Айртоне, - озвався Паганель. - Посуваючись далі на схід, ми можемо натрапити на сліди капітана Гранта, а звернувши на південь, ми цю можливість втрачаємо. Я згоден з вами. А втікачі з Пертської в’язниці - то пусте! Чесну людину вони не злякають.

Пропозицію залишити план подорожі без змін проголосували й одностайно ухвалили.

- Дозвольте мені, сер, ще слово мовити, - сказав Айртон наприкінці.

- Кажіть, Айртоне.

- Може, треба послати “Дунканові” паказа виряджатись до східного побережжя?

- Навіщо? - заперечив Джон Манглс. - Ми ще встигнемо це зробити, коли прибудемо до Туфолдської затоки. А коли раптом якийсь непередбачений випадок змусить нас попрямувати до Мельбурна, нам буде дуже прикро не застати там “Дункана”. До того ж навряд чи його вже полагодили. Отож я гадаю, з цим краще зачекати.

- Гаразд, - погодився Айртон, не наполягаючи на своєму.

Назавтра маленький загін, добре озброєний і готовий до будь-яких несподіванок, покинув Сеймур. За півгодини він знову опинився в евкаліптовому лісі, що простягся далеко на схід. Гленарван волів би їхати відкритим полем. Воно менш зручне для нападу й засідки, ніж густий ліс. Але вибору не було, і фургон цілий день посувався між одноманітними еєличєзними евкаліптами. Увечері, проїхавши вздовж північного кордону графства Енглезі, мандрівники перейшли сто сорок шостий меридіан і стали табором на межі округи Муррей.

Розділ XVI

ДЕ МАЙОР ЗАПЕВНЯЄ, ЩО ЦЕ МАВПИ

Другого дня, 5 січня, подорожні вступили на просторі землі Муррейської округи. Цей недосліджений і відлюдний край розкинувся аж до високого кряжа Австралійських Альп. Наступ цивілізації ще не спромігся покраяти його на окремі чітко розмежовані графства. То був найглухіший куток провінції, куди лише зрідка заглядала людина. Настане час, і її ліси впадуть під сокирою дроворуба, а прерії вкриються худобою поселенців-скватерів, але поки що земля тут така ж незаймана, як і тоді, коли вона виринула з безодні Індійського океану. Це справжня пустеля.

На англійських мапах територію позначено промовистими словами: “Reserve for the blacks” - “Заповідник для чорношкірих”. Сюди колоністи силоміць відтіснили тубільців. Тут на безмежних рівнинах, у лісових нетрях корінним мешканцям полишили кілька ділянок землі, де австралійська раса помалу, але певно вимирає. Перший-ліпший білий - чи то колоніст чи скватер, емігрант чи торговець лісом, - міг вільно перейти кордони заповідника, але жодний чорний не має права вийти за його межі.

Паганель в розмові зі своїми супутниками торкнувся цього важливого питання - долі тубільців. Всі були одностайні в тому, що британська колоніальна система прирекла підкорені племена на цілковите винищення, на вигнання з тих місць, де жили їхні предки. Згубна політика англійців виявилась повсюдно, а в Австралії більше ніж деінде. На початку колонізації засланці, та й самі колоністи мали чорношкірих за якихось диких звірів. Вони полювали на тубільців з рушницями в руках, вбивали їх, винищували всілякими способами, посилаючись на авторитет правників, аби довести, що вбивство цих бідолах не злочин, бо австралійці перебувають поза законом. Сіднейські газети навіть пропонували дійовий засіб, аби позбутися тубільців на озері Гунтер, - масове отруєння.

Отож англійці, загарбавши країну, покликали на поміч колонізації вбивство. Їхня жорстокість не знала меж. Вони поводилися в Австралії так само, як і в Індії, де винищили п’ять мільйонів індійців, або в Капській області, де від мільйона готтентотів лишилось тільки сто тисяч. Тому тубільне австралійське населення, що сильно порідшало внаслідок звірячого ставлення колонізаторів і масового споювання, вироджується й зникає під тиском антилюдяної цивілізації. Правда, подекуди губернатори видавали укази проти кровожерних колоністів - за ними білого, котрий відрізав тубільцеві носа чи вуха або відтяв мизинок, щоб “набивати ним люльку”, карали нагаями. Марні погрози! Масові вбивства дедалі ширились, вигибали цілі племена. Як не згадати острів Ван-Дімен, де на початку століття було п’ять тисяч населення, а в 1863 році - всього-но сім чоловік. А нещодавно “Меркурій” повідомив - до Гобарт-Тауна прибув останній тасманієць.

Ні Гленарван, ні майор, ані Джон Манглс не суперечили Паганелеві: коли б вони навіть були англійці, то й тоді не спромоглись би боронити своїх співвітчизників, бо ж оче- видні факти - невідпорні.

- П’ятдесят років тому, - додав Паганель, - ми побачили б дорогою багато австралійських племен, а тепер нам не трапився жодний тубілець. Мине століття, і з Австралійського суходолу остаточно зникне чорна раса.

Справді, “Заповідник для чорношкірих” видавався зовсім знелюдненим. Жодних прикмет кочовища чи поселень. Рівнини чергувалися з лісами, і місцевість набувала дедалі дикішого вигляду. Здавалось, в цю глушину ніколи не зазирав жива істота - ні людина, ні тварина; аж раптом Роберт, зупинившись перед групою евкаліптів, вигукнув:

- Мавпа! Он мавпа!

І він вказав на якесь чимале чорне створіння, що плигало з гілки на гілку й перехоплювалось від вершини до вершини з такою неймовірною спритністю, наче його підтримував у повітрі костокрилий пристрій. Невже в цій дивовижній країні мавпи літають, немов ті лисиці, яким природа дала кажанові крила?

Тим часом фургон зупинився, й всі стали стежити за чорною твариною, яка мало-помалу зникла в верховітті евкаліптів. Та незабаром вона спустилася відтіль і, кумедно вихиляючись та підстрибуючи, підбігла до величезного дерева й схопилась довгими руками за його гладенький стовбур. Ніхто й не уявляв собі, як злізти нагору по цьому рівному й слизькому дереву, котре навіть не можна було обійняти руками. Але мавпа, спритно орудуючи чимось схожим на маленьку сокирку, поробила на стовбурі переміжні зарубинки й видерлась по них до розсохи на вершечку. За мить вона щезла в густому листі.

- Та на бога, що воно за мавпа? - вигукнув майор.

- Ця мавпа - спражнісінький австралієць, - мовив Паганель.

Не встигли його супутники знизати з подиву плечима, як поблизу розітнулись крики, на взірець “коо-ех! коо-ех!”. Айртон погнав биків, і за сто кроків далі подорожні раптом опинились у стоїщі тубільців.

Сумне то було видовисько! На голій землі стовбичило з десяток куренів “гуніос”, вкритих шматками кори, укладеними в такий спосіб, як черепиця; вони захищали своїх безталанних мешканців лише з одного боку. Ці гідні жалю істоти, занепаді через нужденне житя, зовні були відразливі, їх виднілось довкола із тридцятеро чоловіків, жінок, дітей, одягнених у подерті на лахміття шкури кенгуру. Вгледівши фургон, вони спершу кинулись тікати, але кілька слів Айртона місцевою говіркою, незрозумілою подорожнім, начебто їх заспокоїли. Вони повернулись напівдовірливо, напівбоязко, ніби тварини, яким простягли кілька шматків м’яса.

Ці дивні тубільці, щось із п’ять футів заввишки, мали шкіру не чорну, а немов закоптілу, кольору задавненої сажі, руки довгі, черево випнуте, волосся кошлате. Їхні тіла були татуйовані й рясніли рубцями від надрізів - вони їх роблять собі звичайно під час обрядів поховання на знак жалоби. Годі й уявити собі обличчя, потворніші за їхні: величезний рот, плескатий, наче вдавлений межи щоки ніс, випнута нижня щелепа, з якої стирчали гострі білі зуби.

- Роберт не помилився, - сказав майор, - це справді мавпи - чистокровні, коли вам так завгодно, але мавпи.

- Невже ви, Мак-Наббсе, - мовила Гелена, - визнаєте право за тими, хто переслідує цих бідолах, наче диких тварин? Адже вони теж люди.

- Люди! - вигукнув Мак-Наббс. - У кращому разі вони щось середнє поміж людиною й орангутангом. Спробуйте зміряти їхній лицевий кут і побачите - він разюче скидається на мавпячий.

Леді Гелена й Мері Грант вийшли з фургона. Вони простягли жалісливі руки до знедолених створінь і наділили їх їжею, на яку ті накинулись з відворотною жадібністю. Тубільці мали тим більше підстав узяти Гелену за божество, що, за їхньою релігією, чорношкірі після смерті обертаються на білих.

Особливе співчуття викликали в обох мандрівниць жінки-дикунки. Ніщо не може зрівнятися з долею австралійки. Природа-мачуха відмовила їй у найменшій привабливості; це рабиня, котру здобувають силоміць, а замість весільного подарунка частують “ваді” - палицею, яку не випускає з рук її володар. Після заміжжя австралійка дочасно і дуже швидко старішає, на її плечі лягають всі важкі роботи, весь тягар кочового життя. Під час переходів вона тягне на собі дітей у плетених з тростини кошиках, рибальський і мисливський риштунок, запаси рослини phormium ten ax, з якої вона робить тенета. Жінка добуває їжу задля цілої сім’ї, полює на ящірок, двоутробок, гадюк, часом злазить за ними аж до вершечка дерева; вона рубає дрова, аби розпалити багаття, здирає кору, щоб укрити курінь; ця нещасна істота не знав спочинку й живиться бридкими недоїдками свого володаря-чоловіка.

Саме тоді кілька жінок, може, давно вже голодних, намагались привабити пташок зерном. Вони лежали на розпеченій землі нерухомо, наче мертві, очікуючи годинами, поки наблизиться до них яка обдурена пташка. Очевидно, вони не вміли робити пасток, і,справді, треба бути австралійці ським птахом, щоб пійматися в їхні руки.

Тим часом тубільці, осмілені доброзичливістю цих зайшлих людей, оточили їх, і тепер довелось пильнувати припаси від розкрадання. Говорили дикуни з присвистом, кляскаючи язиком. Мова їхня скидалась на крики тварин. Проте в голосі австралійців часом вчувались лагідні пестливі звуки: вони раз у раз проказували слово “нокі, нокі” й супроводили його такими промовистими жестами, що воно стало зрозуміле. Це слово означало “дай мені” і стосувалось геть усіх речей мандрівників. Містер Олбінет мав неабиякий клопіт, силкуючись оборонити від пограбунку багажний відділок і надто харчі. Ці нещасні зголоднілі істоти пасли фургон жадібними очима, вишкіряли гострі зуби, котрі, можливо, впиналися в шматки людського м’яса. Більшість австралійських племен у мирні часи не людожери, але навряд чи який дикун одмовиться від м’яса переможеного ворога.

Гленарван, на прохання леді Гелени, наказав поділити частку харчів між тубільцями. Радість дикунів, які збагнули його намір, була така бурхлива, що зворушила б найнечутливіше серце.

Містер Олбінет, як людина ґречна, хотів перше нагодувати жінок. Але ці безталанні не наважились доторкнутися до їжі раніше за своїх грізних володарів. Ті накинулись на сухарці й сушене м’ясо, наче звірина на здобич;

В Мері Грант очі налились слізьми, коли вона помислила, що її батько, можливо, бранець цих звірюватих дикунів. Вона уявила собі всі страждання, яких мусила зазнати така людина, як Гаррі Грант, обернувшись на раба кочового племені, приречений на злигодні, голод, грубе поводження. Джон Манглс, котрий з тривожною увагою спостерігав за дівчиною, відгадав думки Мері і, попереджаючи її бажання, запитав у боцмана “Британії”:

- Айртоне, оце від таких дикунів вам пощастило втекти?

- Так, капітане, - відповів Айртон. - Всі племена Центральної Австралії схожі між собою. Тільки ви бачите тут мізерну жменьку тубільців, тоді як на берегах Дарлінгу живуть численні племена, підлеглі жорстоким і владним ватажкам.

- Але що може робити європеєць серед цих дикунів? - спитав Джон Манглс.

- Те, що довелось робити мені, - відповів Айртон. - Я полював, рибалив укупі з ними, брав участь в їхніх баталіях. До полоненого ставляться - я вам уже казав про це - залежно від того, яку користь має з нього плем’я, і коли він людина кмітлива й хоробра, то посяде між тубільцями неабияке становище.

- Але він все ж таки - полонений? - спитала Мері Грант.

- Звичайно, і його повсякчас пильнують, удень та вночі, - відповів Айртон.

- Проте вам удалось втекти, Айртоне, - втрутився Мак-Наббс.

- Так, пане майоре, вдалось завдяки сутичці між моїм племенем і сусіднім. Мені пощастило. Я, звісно, не жалкую, що втік, але коли б мені довелося зробити це вдруге, то я, напевне, згодився б довіку залишитись у неволі, аніж знову зазнати тих тортур, які я одтерпів, блукаючи пустелями Центральної Австралії. Боронь боже капітана Гранта наважитися на таке заради порятунку!

- Звичайно, міс Мері, - мовив Джон Манглс, - ми повинні бажати, аби ваш батько ліпше залишився в полоні. Адже тоді буде набагато легше знайти його сліди, ніж якби він мандрував десь в австралійських лісах.

- Ви й досі сподіваєтесь його знайти? - спитала молода дівчина.

- Я не втрачаю надії, міс Мері, побачити вас одної днини щасливою.

Затуманений слізьми погляд Мері Грант став за подяку молодому капітанові.

Тим часом серед тубільців виникло якесь незвичайне пожвавлення: вони щось голосно вигукували, метушились, хапали зброю; їх немовби охопила якась несамовита лють.

Гленарван ніяк не міг розгадати причину цієї метушні, аж тут майор звернувся до боцмана:

- Ви, безперечно, розумієте мову австралійців, адже ви довгенько жили поміж них?

- Розумію приблизно, - відповів той, - бо в них скільки племен, стільки й говірок. Однак я, здається, догадуюсь, що з ними діється: в подяку за частування вони хочуть показати нам удаваний бій.

Справді, Айртон не помилився. Тубільці не довго для-лись і накинулись одні на одних, так вдало прикидаючись розлюченими, що непопереджена людина взяла б цю баталію за справжню. Австралійці, як розповідають мандрівники, - знамениті актори, і зараз вони виявили неабиякий наслідувальний хист.

Єдина їхня зброя нападу й захисту - дубець, чи то дерев’яний кий, здатний провалити найміцнішу голову, та сокира, подібна до томагавка, - грубо обтесаний гострий камінь, затиснутий між двома кінцями розщепленого дрючка й закріплений рослинним глеєм. Така сокира з держалном в десять футів завдовжки - грізна військова зброя й водночас корисне знаряддя в мирному побуті, вона рубає, коли треба, і гілки й голови, стинає стовбури дерев і людські тіла.

Вимахуючи несамовито кийками й сокирами, безперестанку волаючи, воїни одчайдушно нападали на своїх супротивників; одні падали, немов убиті, інші пускали переможні вигуки. Жінки, здебільша старі, немов одержимі демоном війни, під’юджували чоловіків, кидались на удавані трупи й люто шматували їх, звичайно, про людське око. Гелена весь час боялась, щоб ця вистава не перетворилась на справжнє бойовище. А втім, діти, які долучилися до цієї баталії, билися з усім запалом, навсправжки. Хлопчики, а надто дівчатка, осатанівши, немилосердно духопелили одне одного, лупцювали так, що аж одляски йшли.