Можливі методи прогнозування

Система методів прогнозування формується через фіксацію можливих і структурованих за певними ознаками методів розробки прогнозів майбутньо­го стану того чи того суб'єкта господарювання. Залежно від дже­рел інформації, технології її обробки та одержаних результатів економічні методи прогнозування поділяються на дві порівняно великі групи: 1) фактографічні; 2) евристичні.

Фактографічні методи прогнозування базуються на викорис­танні фактичних матеріалів, що детально характеризують зміни в часі всієї сукупності чи окремих ознак (показників) об'єкта про­гнозування.

Основними в цій групі є методи: екстраполяції, функцій, кореляційно-регресійних моделей.

Евристичні методи прогнозування передбачають здійснення прогнозних розробок за допомогою логічних прийомів і методич­них правил теоретичних досліджень. Конкретні методи прогнозу­вання цієї-групи охоплюють дві підгрупи —інтуїтивні та аналітичні. З-поміж основних методів першої підгрупи виокремлюють мето­ди експертної оцінки й «мозкової атаки», а другої — методи мор­фологічного аналізу, побудови «дерева цілей», інформаційного моделювання, оптимізації.

ДОВГОСТРОКОВІ ТА КОРОТКОСТРОКОВІ ПРОГНОЗИ РОЗВИТКУ ПІДРПРИЄМСТВ.

За термінами прогнози бувають:

· оперативний – 3 – 6 місяців від початку відліку прогнозу;

· короткотерміновий – до 1 року;

· середньотерміновий – до 2 – 3 років;

· довгостроковий – 10 – 20 років;

Чим довший період, на який складається прогноз, тим більше можуть бути відхилення фактично даних від прогнозу.

Вибір терміну пргнозу визначається ступенем ризику підприємства, якщо рішення помилкове.

ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ОБ’ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ ПЛАНУВАННЯ.

Найважливішою функцією управління підприємством є планування його діяльності. Планування є власне, процесом визначення цілей, що їх підприємство передбачає досягти за певний період, а також способів досягнення таких цілей.

Планування об'єднує структурні підрозділи підприємства спільною метою, надає всім процесам однонапрямленості і скоординованості, що дає змогу найбільш повно й ефективно викорис­товувати наявні ресурси, комплексно, якісно та своєчасно вирішу­вати різноманітні завдання управління.

За нових умов господарювання й переходу до ринкового регу­лювання підприємство самостійно здійснює весь комплекс плано­вої роботи. Надання самостійності підприємству означає не тільки відмову від повної регламентації «зверху» всієї його діяльності і надання підприємству широких прав щодо визначення та реалізації виробничої програми, шляхів розвитку виробництва, мотивації праці, а й усвідомлення важливості безперервного вивчення ринку та готовності нести відповідальність за кінцеві результати госпо­дарювання. Усе це має відбитися в планах діяльності підприєм­ства. Відкрита система підприємства як його нова якість за ринко­вих умов і пряма залежність від взаємодії попиту та пропонування зумовлюють необхідність створення системи планування та управ­ління підприємством, здатної швидко й ефективно реагувати на ринкові потреби.

МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ПЛАНУВАННЯ.

Поряд із загальними принципами управління та планування (оскільки останнє є функцією першого) існують і специфічні принципи планування, а саме: цільова напрямленість (цілепокладання), системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність об'єкта та пред­мета планування.

1. Найважливішим принципом планування є вибір та обґрунту­вання цілей (цілепокладання), кінцевої мети, результатів діяль­ності підприємства. Чітко визначені кінцеві цілі є вихідним пун­ктом планування. Беручи загалом, виокремлюють п'ять основних цілей (або груп цілей) підприємства:

—господарсько-економічну, зумовлену вимогами забезпечен­ня високої ефективності виробничої системи, випуску суспільне необхідної конкретної продукції;

— виробничо-технологічну, що відображає основне функціо­нальне призначення підприємства — випуск певної продукції на­лежної якості;

— науково-технічну, тобто постійне прискорення науково-тех­нічного прогресу, що матеріалізується в постійному поліпшенні продукції та оновленні технічної бази виробництва;

— соціальну — якомога більш повне забезпечення матеріаль­них і духовних потреб працівників підприємства;

— екологічну — забезпечення вимоги відтворюваності ресурсів та виготовлення екологічно безпечної (чистої) продукції.

2. Ефективність і реальність планів значною мірою залежить від ступеня реалізації принципу системності. Цей принцип передба­чає, щоб планування охоплювало всі сфери діяльності підприємства, усі тенденції, зміни та зворотні зв'язки в його системі. Сис­темний підхід треба використовувати для обґрунтування й розв'я­зування планових завдань на будь-якому рівні управління. За до­помогою системного аналізу можна відповісти на такі важливі питання, як: визначення цілей та їхньої субординації, можливість знайдення альтернативних шляхів та способів досягнення цілей, що різняться за складністю, термінами реалізації, соціальними на­слідками тощо.

3. Важливою проблемою та вагомою передумовою реалістич­ності планування є забезпечення його безперервності. Принцип безперервності означає:

• підтримування безперервної планової перспективи, форму­вання й періодичну зміну горизонту планування, що залежить від загальних соціально-політичних та економічних передумов, темпів науково-технічного прогресу в галузі, тривалості впливу управлі­нських рішень, вірогідності передбачення майбутнього;

• взаємо погодження довго-, середньо- та короткострокових планів;

• своєчасне коригування перспективних і поточних планів, виходячи із одержаних сигналів щодо зовнішніх (регіон, економі­ка в цілому) та внутрішніх (усередині самого підприємства) змін умов господарювання.

4. Однією із найважливіших вимог до планових рішень є забез­печення оптимальності використання застосовуваних ресурсів. Використання ресурсів підприємства має орієнтуватись на потре­би, умови та кон'юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, за­провадження досягнень науково-технічного прогресу, максимально повну реалізацію наявних резервів як суто виробничих, так і орга­нізаційних тощо.

5. Важливою якісною характеристикою плану є його збалансо­ваність, тобто необхідна та достатня кількісна відповідність між взаємозв'язаними розділами й показниками плану. Збалансованість — це визначальна умова обґрунтованості планів, реальності їхнього виконання. Головним її проявом є відповідність між потребами в ресурсах та наявністю таких.

За ринкових умов, коли постійно змінюється зовнішнє й внутрішнє середовище діяльності підприємства, украй важливо створити передумови для адекватної динамічної збалансованості та мобільності виробництва. Навіть ідеально збалансований за його складання план не гарантує, що в процесі виконання не виникне диспропорцій під впливом різноманітних чинників. Принцип зба­лансованості потребує також планування ресурсного забезпечення можливості швидкої та адекватної реакції на зміни в умовах гос­подарювання.

6. Принцип адекватності системи планування щодо об'єкта та умов його діяльності виходить із того, що, оскільки ринкове середовище зумовлює постійну зміну номенклатури продукції підприєм­ства, його виробничої та організаційної структури, технологій і фак­торів виробництва, остільки методи планування, показники та роз­діли планів, організація самого процесу Їхньої розробки підлягають постійному перегляду, а за необхідності — застосуванню поліпше­них або принципово нових методів та процедур планування.

Методи планування на підприємстві.

Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. Вибираючи ці на підприємстві методи, необхідно виходити з певних вимог до них. Методи планування мають: по-перше, бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин; по-друге, якнайповніше враховувати профіль діяльності об'єкта планування та різноманітні засоби досягнення основної підприєм­ницької мети — збільшення прибутку; по-третє, відповідати видо­вим ознакам плану, що розробляється. Класифікацію найвідоміших методів планування наведено в табл.

Ресурсний метод планування, виділений за ознакою «Вихідна позиція для розробки плану», із урахуванням ринкових умов гос­подарювання та наявних ресурсів може застосовуватись за моно­польного становища підприємства або за слабкої конкуренції. З посиленням конкурентної боротьби вихідною позицією, початко­вим моментом планування стають потреби ринку, попит на про­дукцію (послуги). Підприємство самостійно виконує ціле покладання, визначає мету (цілі) діяльності і для її (їх) досягнення формує відповідні плани.

Залежно від позиції підприємства на ринку застосовуються й різні принципи визначення кінцевого та проміжних значень пла­нових показників. За монопольного становища, браку загрози з боку конкурентів підприємство може сподіватися, що розвиток у май­бутньому відбуватиметься зі збереженням тих самих тенденцій. Відтак проміжні та кінцеві (на кінець планового періоду) значення планових показників визначають методом екстраполяції — на підставі динаміки цих показників у минулому, припускаючи, що темпи і пропорції, досягнуті на момент розробки плану, буде збе­режено в майбутньому.

Принципово протилежним є інтерполятивний метод, за яким підприємство встановлює ціль для досягнення її в майбутньому і на цій підставі визначає тривалість планового періоду та проміжні планові показники. Тобто на протилежність поступальному рухові за екстраполяції інтерполятивний метод передбачає зворотний рух — від встановленої мети та відповідного кінцевого значення плано­вих показників до обчислення проміжних їхніх величин.

Таблиця

ЗАГАЛЬНОВЖИВАНА КЛАСИФІКАЦІЯ МЕТОДІВ ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ТА РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА

Для визначення ступеня обґрунтованості показників важливим є виокремлення методів планування за способом розрахунку пла­нових завдань.

Дослідно-статистичний (середніх показників) метод передба­чає для встановлення планових показників використання фактич­них статистичних даних за попередні роки, середніх величин. Більш обґрунтованим є факторний метод планування, згідно з яким пла­нові значення показників визначають на підставі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників. Факторні розрахунки (за окремими факторами) застосовуються передовсім за планування ефективності виробництва (визначення можливих темпів зростання продуктивності праці, зниження со­бівартості продукції тощо). Найбільш точним є нормативний метод планування, суть якого полягає в тім, що планові показники розраховуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їхніх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у пла­новому періоді. Зрозуміло, що застосування цього методу на підприємстві потребує створення відповідної нормативної бази.

Ув'язування потреб із необхідними ресурсами для їхнього за­доволення найліпше забезпечується за допомогою балансового методу. Його суть полягає в розробці спеціальних таблиць-ба­лансів, в одній частині яких із різним ступенем деталізації показу­ють всі напрямки витрачання ресурсів згідно з потребами, а в дру­гій — джерела надходження цих ресурсів. Під час опрацювання балансу треба домогтися рівності між цими двома його частина­ми. Баланси на підприємстві розробляються для різних видів ре­сурсів (матеріальні, трудові, фінансові). Матричний метод плану­вання є дальшим розвитком балансового методу і полягає в побу­дові моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами та по­казниками.

За сучасних умов господарювання на підприємствах треба розробляти не один, а кілька варіантів плану. Показники окремих розділів (найбільш важливих) мають бути оптимізовані за допомо­гою економіка-математичного моделювання. На зміну традиційному ручному методу планування із застосу­ванням найпростіших обчислювальних засобів прийшли сучасні­ші — механізовані й автоматизовані з використанням настільних електронних обчислювачів, персональних комп'ютерів та склад­них електронно-обчислювальних машин (комплексів). Форма по­дання планових показників (у вигляді таблиць, рисунків, схем, сітьових графіків тощо) відбиває культуру планової діяльності підприємства.

СИСТЕМА ПЛАНІВ НА КОНКРЕТНОМУ ПІДПРИЄМСТВІ.

При плануванні діяльності підприємства розробляють плани для: різних підрозділів підприємства та загальний план; всіх видів діяльності або цільові плани, що передбачають завдання по якомусь одному напрямку роботи; різних періодів часу – довго -, середньо - та короткострокові. Кожний вид плану має свої особливості в методах та порядку його розробки, різні показники.

В умовах ринку зростаюче значення має перед планова проробка можливих варіантів розвитку, дії в майбутньому зовнішніх та внутрішніх чинників, тобто прогнозування. Як необхідний елемент системи планування, інструмент, що дозволяє визначити (з певною ймовірністю) майбутні якісні та кількісні умови діяльності підприємства, прогнозування поділяється на два напрямки:

1. прогнозування зовнішнього середовища;

2. прогнозування внутрішніх умов діяльності.

Перший напрямок має пріоритетне значення і повинен включати в себе прогнози: народногосподарський, науково – технічний, ринкової кон’юнктури і соціально - політичний. Прогнозування внутрішніх умов являє собою послідовну розробку економічного, науково – технічного, соціального та організаційного прогнозів. В залежності від тривалості планового періоду планування поділяється на перспективне і поточне.

Залежно від тривалості планового періоду планування поділяєть­ся на перспективне й поточне. Перспективне планування на підприємстві охоплює довгостро­кове (стратегічне) і середньострокове. Залежно від горизонту пла­нування перспективний план розробляється із різним ступенем деталізації.

Довгостроковий план виражає переважно стратегію розвитку підприємства, у ньому використано рішення, що стосуються сфер діяльності та вибору її напрямків. Він має більш концептуальний характер, а необхідний цифровий матеріал використовується лише для обґрунтування названих рішень. Найважливішими складови­ми середньострокового плану є детальна хронологізація проектів, повна номенклатура продукції, що виготовляється, конкретніші інвестиційні та фінансові показники.

Середньостроковий план — це, власне, деталізований страте­гічний план на перші роки діяльності підприємства. Межа між дов­гостроковим і середньостроковим планами є дуже умовною і не­однозначною. Тривалість планового періоду залежить від ступеня визначеності умов діяльності підприємства, його галузевої належ­ності, загальної економічної ситуації в країні, вірогідності первин­ної інформації, якості її аналітичної обробки тощо.

Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяль­ності на більш короткі періоди (квартал, місяць). Різновидом по­точного планування є оперативно-календарне планування, тоб­то календарне погодження виробничого процесу між структур­ними підрозділами з урахуванням послідовності та параметрів технологічного процесу.

СТРАТЕГІЯ ПЛАНУВАННЯ.

Постійна мінливість ринкового середовища зумо­вила необхідність застосування стратегічного підходу до системи господарювання на підпри­ємстві. Стратегія — це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, го­ловні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення. Вона фор­мулює цілі та способи їхнього досягнення так, щоб указати підприє­мству певний (такий, що об'єднує всі його підрозділи) напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія є довгостроковим плановим документом, результатом стратегічного планування.

Стратегічне планування — процес здійснення сукупності систематизованих та взаємо узгоджених робіт із визначення довгост­рокових (на певний період) цілей та напрямків діяльності підприє­мства. Основні його етапи показано на рис.

Першим, найбільш суттєвим і визначальним рішенням за стра­тегічного планування є вибір цілей. Основну ціль підприємства заведено називати місією. Вибір місії підприємства здійснюється з урахуванням дії чинників зовнішнього середовища.

Виходячи із загальної місії підприємства формулюють його інші стратегічні цілі. Реальність та ефективність стратегії підприєм­ства буде забезпечено, якщо стратегічні цілі будуть: конкретними та вимірюваними; чітко зорієнтованими у часі (коли і якої цілі тре­ба досягнути); досяжними, збалансованими, ресурсно забезпече­ними; однонапрямленими та такими, що взаємно підтримують одна одну. При цьому бажано встановлювати цілі для кожного напрямку діяльності підприємства.

Після визначення місії та цілей починається діагностичний етап стратегічного планування. Першим важливим кроком є вивчення зовнішнього середовища. Аналіз зовнішнього середовища — це безперервний процес спостереження, вивчення та

Рис. Основні етапи стратегічного планування на підприємстві

(в організації).

контролю дії зовнішніх щодо підприємства чинників із тим, щоб своєчасно та вичерпно визначити можливості й загрози для підприємства, тоб­то позитивну й негативну дію зовнішніх чинників — політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, міжнародних тощо.

Для розробки та здійснення стратегії велике значення має аналіз ринкових чинників, які через свою постійну й високу мінливість можуть безпосередньо вплинути на успіх або крах підприємства. Ідеться передовсім про мікроекономічний аналіз попиту, пропонування та рівня конкуренції за певною системою показників.

Базова стратегія як генеральний напрямок є стрижнем страте­гічного плану підприємства. Згідно з циклом розвитку підприєм­ства можна вибрати одну з таких базових стратегій:

• стратегію зростання, що відбиває намір підприємства збільшувати обсяги продажу, прибутку, капіталовкладень тощо;

• стратегію стабілізації — у разі діяльності підприємства за відчутної нестабільності обсягів продажу та прибутку;

• стратегію виживання — суто оборонну стратегію, що засто­совується за глибокої кризи підприємства.

У рамках відповідної базової стратегії можна вибрати один з кількох напрямків дій, які заведено називати стратегічними аль­тернативами (табл.)

Реалізація базової та альтернативних стратегій забезпечується наступною їхньою конкретизацією та розробкою функціональних і ресурсних субстратегій.

До функціональних стратегій (субстратегій) відносять:

• стратегію науково-дослідних та експериментально-впроваджу-вальних робіт;

• виробничу стратегію;

• маркетингову стратегію.

У групу стратегій ресурсного забезпечення включають:

• стратегію кадрів та соціального розвитку;

• стратегію технічного розвитку;

• стратегію матеріально-технічногозабезпечення;

• фінансову стратегію;

• організаційну стратегію;

• інвестиційну стратегію.

Кожна субстратегія, як правило, містить: 1) цілі, умови та ос­новні напрямки діяльності в тій чи тій сфері, кінцеві результати за функціональними стратегіями або вплив на ці результати, що його забезпечує втілення в життя ресурсних стратегій; 2) порядок і послідовність (у просторі і часі) вирішення якісних та кількісних завдань довгострокових планів; низка заходів, адекватних призначен­ню субстратегії, що забезпечить досягнення встановленої мети.

Таблиця

Date: 2015-09-24; view: 537; Нарушение авторских прав