Конституційний принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому права на захист

Значні зміни, що відбулися останнім часом в суспільно-політичному житті держави, зумовили необхідність спрямовування курсу державного будівництва на створення правової держави. Однією з основних її ознак є забезпечення дотримання прав людини.

Забезпечення права на захист – один з основних конституційних принципів кримінального процесу України. Право підозрюваних, обвинувачених, підсудних на захист включає в себе як право захищатися від підозри та обвинувачення, так і право захищати свої особисті інтереси.

Допомагає повною мірою реалізувати ці права захисник – один з центральних учасників кримінального процесу, котрий в передбаченому законом порядку уповноважений здійснювати захист прав та законних інтересів підозрюваних, обвинувачених, підсудних, засуджених, виправданих, надавати їм необхідну юридичну допомогу. Участь захисника в кримінальній справі дозволяє цим особам більш повно використовувати своє право на захист.

Саме поняття захисту з точки зору кримінально-процесуального права означає функцію, спрямовану на:

1) спростування обвинувачення або зменшення його тяжкості та відшукання пом’якшуючих обставин;

2) приведення формулювання обвинувачення у відповідність із доказами, що зібрані у справі, тобто фактично доказову діяльність відповідних осіб.

Захист від обвинувачення в матеріально-правовому значенні передбачає заперечення стороною захисту фактів, встановлених у справі, їх юридичної кваліфікації, ознак, що характеризують суб’єкта процесуальної діяльності.

Захищаючи законні права й інтереси громадян, адвокатура застерігає суд і органи досудового слідства від порушень закону на шкоду підзахисного. Такими своїми процесуальними діями захист зміцнює законність, стимулює сторону обвинувачення до прийняття процесуальних рішень у суворій відповідності до вимог закону.

Забезпечення на досудовому слідстві підозрюваному, обвинуваченому права на захист означає, що закон наділяє адвоката, як учасника процесу, такою сукупністю прав, які дають реальну можливість успішно здійснювати захист свого підзахисного від підозри у вчиненні злочину чи від пред’явленого обвинувачення. Характер кримінального процесу, рівень забезпечення права особи на захист, значною мірою характеризує політичний режим держави, а також ступінь розвитку демократії.

Стаття 59 Конституції України проголошує, що кожний має право на правову допомогу. В передбачених законом випадках така допомога надається безкоштовно. Крім того, зазначається, що кожний є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до ч. 2 ст. 63 Конституції України підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право на захист, а забезпечення цього права зазначеним особам є однією з основних засад судочинства в Україні. Дане право є позитивним, оскільки закон покладає на державу певні обов’язки щодо забезпечення його реалізації. Уповноважені державні органи повинні не лише не перешкоджати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному здійснювати встановленими законом засобами захист від пред’явленого обвинувачення, але й активно сприяти цьому. Наприклад, на слідчі органи, прокурора та суд покладено обов’язок роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому і підсудному – поряд з іншими процесуальними правами – їх право на захист (ст. ст. 53, 142, 263, 294 КПК України).

Таким чином, забезпечення обвинуваченому права на захист на відміну від просто права на захист, як елементу статусу особи, є поняттям більш широким, оскільки передбачає не тільки особисту діяльність у відповідному напрямку, а й діяльність інших суб’єктів процесу по реалізації прав і законних інтересів обвинуваченого з метою правильного вирішення справи і винесення законного і обґрунтованого вироку.

Публічний характер кримінального процесу визначає правила відносин між його учасниками. Найважливіші з них полягають у тому, що лише особа, яка веде процес, вправі вирішувати по суті усі питання, що виникають у ході кримінального судочинства. Обвинувачений, інші особи реалізують свої права через дії і рішення цих посадових осіб.

Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що конкретні права обвинуваченого кореспондують обов’язки відповідних посадових осіб по їх забезпеченню. Принциповим з точки зору законодавця є забезпечення права на захист саме обвинуваченому (підозрюваному, підсудному), а не іншим учасникам процесу, відносно яких КПК у ст. 2 ставить завдання лише „захисту прав і законних інтересів”.

Право особи на захист належить до тих прав людини, які особливо ретельно охороняються відповідними міжнародними установами. Це право, зокрема, знаходиться у фокусі уваги Ради Європи, адже Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод містить норму про те, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд. Якщо така особа не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника, вона може одержати її безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Оскільки відповідно до ст. 9 Конституції України Конвенція є частиною національного законодавства України, її норма має застосовуватися як норма прямої дії. Більше того, у разі колізії застосовуватиметься саме норма Конвенції.

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

Отже, закріпивши певне коло прав в Конституції України держава взяла на себе обов’язок постійно і неухильно їх захищати, не є виключенням і сфера кримінального судочинства в якому право на захист гарантується на конституційному рівні.

Порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, і завжди тягне скасування прийнятого у кримінальній справі рішення (вироку, постанови).