Розділ XVIII. Айртон чи Бен Джойс?

Привели Айртона. Він упевнено пройшов по палубі й піднявся по трапу в рубку з понурим поглядом, зціпленими зубами, судомно стиснутими кулаками. Він не виявляв ні зухвальства, ні покори.

Опинившись перед Гленарваном, боцман схрестив руки на грудях і мовчки чекав допиту.

– Отже, Айртоне, – почав Гленарван, – зараз ми перебуваємо на тому самому «Дункані», якого ви хотіли передати ватазі Бена Джойса.

По цих словах губи боцмана ледь помітно затремтіли. Його безпристрасне обличчя торкнувся легкий рум’янець. Та це був рум’янець не каяття, а сорому за невдачу, що його спіткала. Він – бранець на судні, яким збирався керувати, і його доля мала вирішитись за декілька хвилин. Він мовчав. Гленарван терпляче чекав, але боцман продовжував мовчанку.

– Кажіть, Айртоне, – не витримав Гленарван. – Що ви можете мені відповісти?

Мабуть, Айртон вагався. Зморшки на його лобі поглибшали. Нарешті він спокійно промовив:

– Що я маю вам сказати, сер? Я мав необережність попастися. Тепер чиніть, як знаєте.

По цих словах боцман спрямував погляд на берег і вдав, що його абсолютно не цікавить те, що відбувається навколо. Можна було навіть подумати, що він не має жодного стосунку до того, що тут відбувається. Та все ж Гленарван вирішив стриматись. Йому будь‑що потрібно було з’ясувати деякі подробиці минулого Айртона, особливо тієї частини минулого, що стосувалась Гаррі Гранта і «Британії». Він поновив допит. Говорив м’яко, намагаючись притлумити роздратування.

– Здається мені, Айртоне, що ви не відмовитесь дати відповідь на деякі питання. Перш за все скажіть, як вас величати: Айртон чи Бен Джойс? І чи були ви боцманом на «Британії»?

Айртон стояв і дивився на берег, наче й не чув запитань.

У Гленарванових очах спалахнув гнів, та він знову стримався й продовжив допитувати боцмана:

– Дайте мені відповідь, за яких обставин ви полишили «Британію» і чому опинилися в Австралії?

І знову мовчанка, і знову вираз цілковитої байдужості.

– Послухайте, Айртоне, – ще раз звернувся до нього Гленарван, – у ваших інтересах відповідати на мої питання: лише відвертість полегшить вашу долю. Востаннє питаю: ви збираєтесь говорити?

Айртон повернувся до Гленарвана й подивився йому в очі.

– Сер, я не відповідатиму, – промовив він, – нехай мене викриває правосуддя.

– Це досить легко зробити, – зауважив Гленарван.

– Легко, сер? – глузливо запитав Айртон. – Мені здається, ви помиляєтесь. Запевняю вас, що навіть найкращий суддя заплутався б у моїй справі. Як пояснити моє перебування в Австралії, коли не знайдено капітана Гранта? Хто доведе, що я і Бен Джойс – одна й та сама людина? Я ніколи не був у поліції, а мої спільники всі на волі. Хто, окрім хіба вас, може звинуватити мене не лише в якомусь злочині, а бодай у якійсь дрібній провині? Хто доведе, що я намагався захопити «Дункан», аби передати його каторжникам? Ніхто! Чуєте? Ніхто! Ви підозрюєте мене? Гаразд. Та щоби засудити людину, потрібні докази, а ви їх не маєте. І поки так триватиме, я залишатимусь Айртоном, боцманом «Британії».

По цих словах Айртон знову вдав цілковиту байдужість. Очевидно, він гадав, що його слова покладуть край допиту, та помилився.

Гленарван продовжив допит:

– Я не судовий слідчий, аби розслідувати ваше минуле, Айртоне. Це не моя справа. Мені лишень потрібно з’ясувати наші стосунки. Я не збираюсь вивідувати у вас те, що могло б вас скомпрометувати, – це справа правосуддя. Та вам відомо, якими пошуками я займався, ви лише б натякнули мені на втрачений слід. Чи згодні ви відповідати?

Айртон заперечливо похитав головою. Він вирішив мовчати.

– То ви скажете, де перебуває капітан Грант? – запитав Гленарван.

– Ні, сер, – відповів Айртон.

– Скажете, де зазнала аварії «Британія»?

– Ні!

– Айртоне, – промовив Гленарван майже благаючи, – скажіть, де перебуває капітан Грант хоча б заради цих бідолашних дітей, вони ж чекають бодай єдиного вашого слова!

На Айртоновому обличчі з’явилась тінь вагання. І все ж він стиха пробубнів:

– Не можу, сер. – Й одразу ж різко додав, наче картаючись за миттєву слабкість: – Від мене ви нічого не дізнаєтесь! Можете мене повісити, коли хочете!

– Повісити! – вигукнув Гленарван, якому терпець вже урвався. Та миттю себе опанувавши, мовив повагом: – Айртоне, де ви бачите тут судів чи катів? Я здам вас до рук англійської влади на першій же стоянці.

– Цього я й прагну, – відповів боцман.

І він спокійно повернув до каюти. Біля її дверей поставили двох матросів, які мали пильнувати кожен його рух.

Свідки цієї сцени обурились і водночас впали в розпач.

Що тепер мав робити Гленарван? Скоріше за все, здійснити ухвалений ще в Ідені план – повернутися до Європи, аби згодом поновити розшуки. Сліди «Британії» загублені без вороття. «Дункан» обстежив усі країни, що лежали на тридцять сьомій паралелі.

Спільно обговорили питання повернення до Шотландії. Капітан оглянув трюми – пального мало вистачити на два тижні. А це означало, що слід було поповнити запаси вугілля.

Джон запропонував Гленарванові йти до бухти Талькауано – там «Дункан» уже поповнював якось свої запаси, вирушаючи в подорож навколо світу. Це був прямий шлях уздовж тридцять сьомої паралелі. Зробивши потрібні поповнення, яхта попрямувала б на південь, обігнула мис Горн і повернулась Атлантичним океаном до Шотландії.

Спільно узгодили план дій, і механік отримав наказ підкинути в топку палива.

За півгодини «Дункан» взяв курс на бухту Талькауано. Дзеркально чистою поверхнею океану яхта летіла, мов на крилах, й о шостій вечора в тумані зникли останні гори Нової Зеландії.

Це був початок повернення додому – невеселе плавання людей, які намагалися знайти Гаррі Гранта й повертались без нього. Команда «Дункана» вирушала до цих земель у веселому гуморі й сповнена сподівань на успіх, а вертала до Європи із сумними думками. Жодного матроса не тішила перспектива пливти до Європи. Усі готові були скільки завгодно часу плавати в небезпечних водах океану, аби тільки знайти Гаррі Гранта.

Захопливе «ура», яким щойно зустріли Гленарвана, тепер змінило зневір’я. Стихло невгамовне спілкування пасажирів, припинились бесіди, що звеселяли їх у дорозі. Кожен тримався осібно, ховаючись у своїй каюті. Лише зрідка хтось з’являвся на палубі «Дункана».

Завжди аж надто емоційний Паганель, той Паганель, який завжди міг дібрати утішні слова, тепер зберігав мовчанку. Його майже ніхто не бачив. Природна говірливість і притаманна французам жвавість змінились добровільною мовчанкою і смутком. Здавалося, він навіть занепав духом більше за інших. І коли Гленарван заводив розмову про те, що з часом можна буде поновити пошуки капітана Гранта, то Паганель лише хитав головою на те, як людина, що втратила всяку надію.

А між тим на облавку «Дункана» перебував Айртон – чоловік, який міг би розповісти про цю катастрофу, та він уперто мовчав. Поза всяким сумнівом: якщо Айртон не знав, де перебуває його капітан, то принаймні він міг указати на місце аварії «Британії». Та, очевидно, Гаррі Грант був для боцмана небажаним свідком, а тому той мовчав, викликаючи загальний гнів. Особливе невдоволення висловлювали матроси. Вони навіть хотіли розправитись із ним.

Гленарван не раз намагався бодай щось вивідати у боцмана, та не діяли ні погрози, ні навіть обіцянки. Айртонова впертість була такою незбагненною, що Гленарван уже засумнівався: а чи знає той бодай щось. Такої ж думки був і географ.

Та якщо Айртон нічого не знав, то чому він досі не зізнався в цьому? Адже його незнання не могло завдати йому шкоди, а його мовчанка гальмувала ухвалення нового плану. Хіба можна було робити висновок, що Гаррі Грант перебуває в Австралії тільки на основі того, що там знайшли його боцмана? Слід було обов’язково змусити Айртона говорити. Леді Гелена попросила чоловіка, аби той дозволив їй спробувати зламати боцманову впертість. Вона міркувала, що, можливо, там, де зазнав невдачі чоловік, переможе жінка. Хіба це не схоже на стару байку про ураган, який не міг зняти плаща з мандрівника, тоді як перші промені сонця змусили його добровільно скинути із себе верх?

Знаючи розум своєї дружини, Гленарван вирішив надати їх повну свободу дій.

Цього дня, 5 березня, Айртона завели до каюти леді Гелени. Тут сиділа й Мері. Присутність дівчини могла позитивно вплинути на боцмана, а Гелена не хотіла втрачати жодного шансу на успіх.

Годину провели жінки з боцманом. Та що вони йому казали, аби вивідали таємницю в каторжника, ніхто про це не знав. А втім, після побачення з Айртоном Гелена й Мері Грант виглядали вкрай розчарованими. Мабуть, і вони зазнали поразки. Коли боцмана вели до каюти‑в’язниці, матроси зустріли його з погрозами, на що той лише мовчки стенув плечима. Тільки втручання Джона Манглса й Гленарвана врятували Айртона від жорстокої розправи.

Та леді Гелена так легко не здавалась. Вона все ще сподівалась дібрати ключик до серця цієї жорстокої людини, тож наступного ранку пішла до Айртонової каюти, щоб уникнути невдоволення команди, яке спричиняє кожна поява боцмана на палубі.

Дві години тиха, добра жінка віч‑на‑віч перебувала з ватажком каторжників‑утікачів. Схвильований Гленарван намотував кола біля каюти. Щохвилини він поривався то випробувати всі можливі засоби, аби вирвати зізнання в боцмана, то негайно позбавити дружину цієї обтяжливої бесіди.

Та цього разу Гелена вийшла з каюти радісна. Невже їй вдалося розчулити цього негідника?

Мак‑Наббс, котрий першим побачив Гелену, не зміг стримати недовірливого жесту.

Та серед матросів миттю поширилась чутка, начебто боцман нарешті здався, і команда миттю зібралася на палубі – навіть швидше, аніж коли їх скликав свисток Тома Остіна.

Гленарван кинувся навстріч дружині.

– Невже Айртон усе тобі розповів? – запитав він.

– Ні, – відповіла Гелена, – та він зголосився поговорити з тобою.

– Моя люба Гелено! Невже тобі вдалося домогтися цього?

– Дуже сподіваюсь, Едуарде!

– Чи не давала ти йому якихось обіцянок від мого імені?

– Я пообіцяла лише, що ти докладеш усіх зусиль, аби пом’якшити його покарання.

– Гаразд, люба. Нехай негайно приведуть Айртона.

Леді Гелена з Мері Грант пішли до своєї каюти, а боцмана привели до кают‑компанії. Там на нього вже чекав Гленарван.