Розділ VI. Теоретичне обґрунтування людожерства

Отже, перший спосіб порятунку, запропонований Джоном Манглсом, виявився невдалим. Тож нашим мандрівникам нічого не залишалось, як негайно здійснити другий план. Якщо зняти «Маккуорі» з рифів неможливо, то єдиним правильним рішенням було покинути бриг. Чекати на судні допомоги марно й нерозумно: корабель на горизонті може з’явитися не скоро, а «Маккуорі» перетвориться на гору трісок за першої‑ліпшої бурі. Вітер з відкритого моря підхопить нещасний бриг і пошматує його на друзки. Тому Джон Манглс прагнув дістатися суші до неминучої загибелі судна. Він запропонував побудувати міцний пліт, на якому можна було б перевезти на берег Нової Зеландії пасажирів і необхідну кількість харчів.

Закипіла робота. Працювали аж до настання густих сутінків. По восьмій, після вечері, коли Гелена і Мері Грант відпочивали в рубці, Паганель і його друзі обговорювали на палубі ситуацію, що склалася. Роберт був із ними. Хлопчина слухав і виявляв готовність виконати будь‑який наказ, будь‑яку небезпечну справу.

Паганель запитав молодого капітана, чи не можна замість висадити пасажирів на берег, проплисти на плоту вздовж узбережжя до Окленда. Джон Манглс відповів, що це небезпечно.

– А чи могли б ми проплисти до Окленда на ялику?

– Це дуже ризиковано, хоча можливо, – відповів Джон Манглс, – і лише за умови, що ми пливли б удень, а вночі стояли на якорі.

– Тобто, поганці, які нас кинули…

– Вони були п’яні в дим, – відповів Джон Манглс, – тому, боюся, тієї темної ночі вони поплатилися життям за свій підлий вчинок.

– Тим гірше для них! – вибухнув Паганель. – Але тим гірше і для нас, бо ялик нам би дуже придався.

– Що ж діяти, Паганелю? – запитав Гленарван. – Дістанемося суші на плоту.

– І цього мені хочеться найменше, – відповів географ.

– Як! – вигукнув Гленарван. – Ми вже подолали довгу путь у пампі і в Австралії, то невже нас злякають якісь там двадцять миль?

– Друзі мої, – мовив Паганель, – я й на секунду не сумніваюсь у нашій мужності чи витривалості наших супутниць. Двадцять миль – це дрібничка в будь‑якій іншій країні, але не в Новій Зеландії. Сподіваюся, ви не запідозрите мене в легкодухості – адже я перший підбурював вас перетнути Америку та Австралію. Однак зараз повторю: все що завгодно, тільки не подорож по цій віроломній країні!

– Краще вже небезпечна подорож сушею, аніж моторошна загибель на бригу, що сів на мілину, – заперечив Джон Манглс.

– А що, власне, нам загрожує в Новій Зеландії? – запитав Гленарван.

– Дикуни! – відповів Паганель.

– Дикуни! – повторив Гленарван. – Хіба ми не можемо уникнути зустрічі з ними, пересуваючись уздовж берега? До того ж напад кількох жалюгідних дикунів не злякає десятьох добре озброєних європейців.

– Ідеться не про якихось жалюгідних дикунів, – заперечив Паганель. – Новозеландці об’єднані в грізні племена. Англійці для них загарбники, яким тубільці оголосили війну. Повірте, у більшості випадків вони перемагають. До того ж дикуни завжди поїдають убитих ворогів.

– То це людожери! Людожери! – вигукнув Роберт і ледь чутно прошепотів: – Сестра… леді Гелена…

– Не бійся, мій хлопчику, – спробував заспокоїти його Гленарван. – Наш друг Паганель перебільшує.

– Нічого я не перебільшую! – заперечив географ. – Я розмовляю із Робертом, як із дорослим чоловіком, не криючи правди. Новозеландці – найжорстокіші з людожерів. Вони пожирають усіх, хто трапиться на їхньому шляху. Війна для них – це як полювання на ласу дичину, що зветься людиною. Слід визнати, це єдина війна, що заслуговує на якесь логічне виправдання. Європейці вбивають своїх ворогів, а потім ховають. Дикуни ж убивають ворога і пожирають. Мій співвітчизник Туссенель цілком справедливо сказав, що зло полягає не стільки в тому, що вбитого ворога засмажать, як у тому, що його вбивають, коли він не хоче помирати.

– Знаєте, Паганелю, – спробував заперечити майор, – на цю тему можна довго сперечатись, та не час. Сенс нам обговорювати логічність чи нелогічність бути з’їденим, коли ми не бажаємо, щоб нас з’їли. І ще питання: чому християни досі не викоренили людожерства в Новій Зеландії?

– Мак‑Наббсе, мене просто дивує ваша наївність! Невже ви вважаєте, що всі новозеландці – християни? Навернених у християнську віру дуже мало. Та й самі місіонери часто стають жертвами цих двоногих тварин. Ще минулого року високошановного Волькнера по‑звірячому замучили дикуни. Маорійці повісили його. Їхні дружини вирвали йому очі, випили його кров, вижерли його мозок. Цей злочин було скоєно 1864 року, за кілька миль від Окленда, під носом у англійської влади.

Друзі мої, щоб змінити людську природу, має спливти не одне сторіччя! Такими маорійці залишатимуться ще довго. Уся їхня історія – це кровопролитна історія. Ще задовго до появи європейців вони ласували людським м’ясом. Велика кількість мандрівників, що живуть серед них, були присутні при трапезах людожерів і свідчать, що перша ж забаганка скуштувати вишуканої страви штовхала їх пожирати м’ясо жінки або дитини.

– Та ну! – засумнівався майор. – Чи не є більшість цих оповідань хворобливою уявою самих мандрівників? Кожному‑бо кортить розповісти, що повернувся з небезпечних країв, мало не зі шлунка людожерів!

– Може, в таких оповіданнях і є дещиця перебільшення, – відповів Паганель. – Однак про це розповідають і люди, гідні цілковитої довіри. Кіндал та Марсден, капітани Діллон, Дюрвіль, Лаплас – я не можу сумніватися у правдивості їхніх слів. Новозеландці дуже кровожерні. Коли помирає їхній вождь, вони приносять людські жертви. Цим вони прагнуть угамувати гнів небіжчика, що може впасти на живих. Водночас покійному дарують слуг для потойбічного життя! Та вони одразу ж з’їдають цих майбутніх слуг, і тому можна припустити, що головним поштовхом є не віра в загробне життя, а вимоги шлунка.

– А втім, – зауважив Джон Манглс, – мені здається, що забобони відіграють вирішальну роль у сценах людожерства. Тож коли зміниться релігія, тоді зміниться і світогляд.

– Мій любий друже Джоне, – відповів на те Паганель, – щойно ви порушили серйозне питання про походження людожерства. Що стало поштовхом до цього: релігійні вірування чи голод? Наразі нам це абсолютно байдуже. Чому існує людожерство? І досі невідомо, але воно існує, і це єдине, про що ми повинні думати.

Паганель мав рацію. Людожерство в Новій Зеландії стало таким самим звичним явищем, як і на островах Фіджі чи на берегах Торресової протоки. Забобони справді відіграють не останню роль у цих огидних звичаях, але часто людожерство існує тому, що в тутешніх місцевостях немає дичини. Дикуни почали вживати людське м’ясо задля вгамування голоду, від якого вони мало не вмирають. Тому‑то жерці узаконили цей жахливий звичай, надавши йому характеру релігійного обряду.

До того ж, з погляду марійців, поїдати одне одного – це дуже природно. Місіонери не раз розпитували їх про причини людожерства, на що дикуни відповідали, що риби їдять риб, собаки пожирають людські трупи, люди їдять собак, а собаки один одного. У маорійців навіть є легенда, що нібито одне божество зжерло інше. А раз є такі приклади, то чому вони не мають права поїдати собі подібних? Крім того, новозеландці стверджують, що, пожираючи ворога, вони тим самим знищують його духовну суть і успадковують його душу, силу, звитягу, бо все це міститься переважно в його мозку. Тому людський мозок на бенкетах людожерів вважають найвишуканішою стравою.

А ще Паганель наполягав (і небезпідставно), що головною причиною людожерства є голод. І що траплялися такі випадки навіть у європейських дикунів.

– Так, – додав географ, – людожерство тривалий час вважали нормою серед предків найцивілізованіших народів. Не прийміть за особисту образу, але особливо воно було розвинене у шотландців.

– Справді? – здивувався Мак‑Наббс.

– Так, майоре, – підтвердив Паганель. – Якщо ви ознайомитеся з деякими літописами Шотландії, то побачите, якими були ваші предки. Втім, навіть не заглиблюючись у стародавні часи, за царювання Єлизавети, коли Шекспір створив свого Шейлока, шотландського розбійника Севнея Бека стратили за людожерство. Що спонукало його вживати людське м’ясо? Релігійні вірування? Ні, голод.

– Голод? – перепитав Джон Манглс.

– Так, саме голод. Адже не секрет, що в людини є потреба вживати м’ясо, тим самим насичувати свій організм азотом, що міститься в живому м’ясі. Для легенів корисні коренеплоди і крохмаль. Але той, хто хоче бути дужим і активним, має споживати м’ясо тварин, що сприяє утворенню органічних тканин і зміцнює м’язи. Поки маорійці не стануть членами «Вегетаріанського товариства», вони харчуватимуться м’ясом, до того ж людським м’ясом, – уточнив Паганель.

– А чому не м’ясом тварин? – запитав Гленарван.

– Бо в цій країні майже немає тварин. І це слід знати не для того, щоб виправдовувати новозеландців, а щоб пояснити причини їх людожерства. У цьому негостинному краї рідко трапляються не лише чотириногі, а навіть птахи. Тому маорійці завжди харчувалися людським м’ясом. У них навіть є таке поняття, як «сезон людожерства». Так‑так, у цивілізованих країнах це мисливський сезон. А в новозеландців у цей період точаться великі війни, після яких цілі племена подають до столу переможців.

– І ви, Паганелю, вважаєте, що людожерство в Новій Зеландії зникне, щойно на її луках почнуть пастися стада овець, биків і свиней? – запитав Гленарван.

– Так, сер. Та поки маорійці відмовляться від людського м’яса, ще досить тривалий час їхнім нащадкам до смаку буде те, що полюбляли їхні предки. За словами маорійців, м’ясо новозеландців на смак подібне до свинини, тільки ще запашніше. А м’ясо білих не смачне, бо білі споживають сіль, що додає їхньому м’ясу особливого присмаку, який не до вподоби ласунам‑людожерам.

– Щось вони надто перебірливі, – зауважив майор, – а в якому вигляді вони їдять це м’ясо: смаженому чи вареному?

– І навіщо вам це знати, містере Мак‑Наббс? – вигукнув Роберт.

– Якщо мені призначено колись померти в зубах людожера, то я вважаю за краще, щоб мене зварили, – серйозно відповів майор.

– Чому?

– Аби бути впевненим, що мене не з’їдять заживо.

– А як вас живцем зварять? – спантеличив його географ.

– Тоді скажу, що це нелегкий вибір, – відповів майор.

– Хай там як, а знайте, Мак‑Наббсе, що новозеландці їдять людей тільки у смаженому або копченому вигляді. Вони чемні й великі гурмани. Що ж до мене, то, зізнаюся, я не хотів би бути з’їденим. Закінчити життя в шлунку дикуна! Фе!

– Отже, зі всього сказаного слід зробити висновок: нам не варто потрапляти до рук дикунів, – заявив Джон Манглс. – Сподіватимемося, що колись вони стануть християнами, і це пом’якшить їхні жорстокі душі.

– Так, сподіватимемося, – відповів Паганель, – але запевняю вас, що дикун, який одного разу скуштував людського м’яса, навряд чи згодом відмовиться від цієї їжі. Я наведу вам два приклади, а ви поміркуйте над цим.

– Розповідайте, Паганелю, – сказав Гленарван.

– Перший випадок описаний у «Хронік де ла Сосьєте» в Бразилії. Якось португальський місіонер натрапив на важкохвору стару бразилійку. Вона вже ледь дихала. Єзуїт поверхово ознайомив її з деякими пунктами християнського віровчення. Потім, утамувавши її духовний голод, він запропонував своїй пацієнтці європейські страви. «На жаль, – відповіла стара, – мій шлунок уже неспроможний перетравлювати їжі. Є лише одна страва, якою мені кортить поласувати, та, на лихо, ніхто тут не може мені її дістати». – «Що ж це таке?» – запитав єзуїт. «Ой, сину мій! Це рука маленького хлопчика. Мені здається, що я залюбки погризла б маленькі кісточки».

– Овва! А хіба вони смачні? – запитав Роберт.

– Відповідь буде у другій історії, – відповів Паганель. – Одного разу якийсь місіонер взявся осуджувати жорстокий і осоружний всякому божеському закону звичай пожирати людське м’ясо. «Більше того, воно, огидне на смак», – додав він. «Батечку мій! – відповів дикун, зблиснувши голодними очима на місіонера. – Кажіть, що ваш бог забороняє вам харчуватися людським м’ясом, але ніколи не стверджуйте, що це несмачно!..»