Субота — субот

Запозичення російської лексики до української живої, а згодом і писемної мови почалося одразу після Переяславської угоди 1654 р. Щоправда, протягом XVII і XVIII століть таке запозичення було обопільним. Російська літературна мова тоді ще не була вироблена, і вироблення її ішло під великим впливом української.

Розгляньмо два лексичні приклади.

У словнику Білецького-Носенка зафіксовано як українське слово обуза, і автор перекладає його на російську мову не як обуза, а як заботы, хлопоты, трудная должность. Отже, Білецький-Носенко не міг слово обуза назвати російським Таким воно за його часів і не було. Це було українське слово, яке засвоїла російська мова. Сьогодні ж слово обуза ми сприймаємо, як російське, і словники перекладають його як тягар, клопіт, морока.

У словнику Грінченка українське слово повстанець перекладено на російську мову словом инсургент. Тобто, Грінченко не вважав сучасне російське слово повстанец російським словом. Це слово російська мова запозичила з української.

Такі запозичення далеко не поодинокі.

Всотавши чималу частку української лексики, російська мова на початку XIX ст. остаточно зформувалася, і почався процес зворотної інтеграції російської лексики до української мови.

Освіта для елітарних прошарків українського суспільства була тоді лише російськомовна, і чи не всі українські письменники діставали тільки таку освіту, часто-густо краще володіючи російською мовою, ніж своєю рідною.

Коли в українському суспільстві, а надто в освічених колах, стало практично співіснувати дві мови, то багато українських слів, які мали інше значення в мові російській, стали зникати з живої й писемної мови, або набрали значення, спільного з російською мовою Цей процес можна назвати смерть через подобу. Так, слово получати, що значило єднати, через свою подобу до російського получать — діставати, одержувати — перестало вживатися.

Ось ще кілька таких зникнень.

Слово, що зникло або втратило

своє значення

Російське слово, що сприяло зникненню

або втраті значення

вредний /капосний/

вредный /шкідливий/

конечно /неодмінно, конче/

конечно /певно, напевно/

опускати /залишати/

опускать /спускати, випускати/

пішохід /тротуар/

пешеход /пішоходець/

плохий /смирний, небойовитий/

плохой /поганий/

понімати /поймати, охоплювати/

понимать /розуміти/

шумний /який піниться/

шумный /гучний/

Письменники, які знали дві мови, уникали таких слів, щоб не дезорієнтувати читачів, бо читачами української літератури за тих часів були росіяни, а також російськомовні українці.

Через практикування двох мов зазнала ерозії українська система узгодження і керування слів. Так, дієслово грати, яке з прийменником на вимагало знахідного відмінку грати на скрипку, у ХІХ-ХХ ст. поступово стало вимагати місцевого, як у російській мові грати на скрипці. Дієслово стосуватися, яке ще у 20 роках нашого століття неодмінно вимагало прийменника до: це стосується до Вас, за післяпогромні часи цілком уподібнилося до російського касаться і стало майже виключно вживатися без прийменника це стосується Вас.

Існування двох мов викликало потребу задовольнити знавців обох мов, і це спричиняло нівеляцію часом дуже дрібних, майже непомітних розбіжностей, як от зворотність і незворотність дієслова Так, дієслово хвилювати /напр. море хвилює/ стало частіше звучати хвилюватися /море хвилюється/, ближче до російського море волнуется.

насміхати з кого

стало звучати насміхатися

на взір російського насмехаться;

пінити /про вино/

стало звучати пінитися

на взір російського пениться;

котити /дорогою/

стало звучати котитися

на взір російського котиться;

Цей процес триває по сьогодні. Наприклад, слово нездужати деякі підсовєтські мовці вимовляють нездужатися, подібно до російського нездоровиться, а слово звітувати — звітуватися, на взір російського отчитываться. І ці, практично, покручі послідовники ідей злиття мов заносять до словників.

До революції 1917 р інтеграції чужої лексики до української мови сприяло переслідування її з боку імператорської Росії. Але, переслідуючи українську мову, царський уряд не втручався до українського культурного процесу: царат не визнавав української мови і не цікавився, як українці творили своє нарєчіє.

Ця ситуація змінилася після революції. Визнавши українську мову де юре, большевицька влада, починаючи з 30-х років XX ст. стала брутально втручатися до українського культурного процесу. Контроль за українською мовою перебрали партійні боси, добираючи і вишколюючи відповідні мовознавчі кадри.

Поминувши історію літери Ґ та інші відомі калічення, наведу рідше згадувані приклади.

Всупереч мовній практиці змінено вимову слів Басарабія, сантименти, салітра, сарна на Бесарабія, сентименти, селітра, серна / і сарна /, тобто підігнано під російський стандарт.

Перекручено відмінкові закінчення у назвах іноземних і подібних до них міст. Замість з Парижу, з Лондону, з Петербурґу запроваджено російські закінчення з Парижа, з Лондона, з Петербурґа.

Форми розтягати, витягати, притягати, затягати в усіх словниках доповнено формами розтягувати, витягувати, притягувати, затягувати, яких нема у Грінченка, і які копіюють російські растягивать, вытягивать, притягивать, затягивать. Замість розсувати, засувати культивовано форми розсовувати, засовувати.

Ці малопомітні зміни мали на меті одне: згладити розбіжності між мовами. Нащо? Секрет нескладний. Щоб виправдати окупацію: одна мова, одна нація, одна держава. Те, що почали царі, продовжили Каганович, Постишев, Хрущов і Брежнєв.

Там, де не можна було відверто запровадити російських форм, запроваджувано форми максимально наближені до російських, або живцем здерті з російських.

Сьогодні Україна має змогу очиститись від спадщини колоніялізму в царині мови. Зразком української мови для нас має служити мова клясиків і передусім Шевченка.

Усі знають про Шевченка поета й митця, а от про Шевченка мовознавця, у нас якось не говориться або говориться мало. Правда, Шевченко не писав мовознавчих праць і не вбився у пір'я титулованого науковця — доктора наук або академіка. Своє мовознавче кредо він лишив нам у своїх творах, де на прикладах слововжитку виклав напрямні розвитку української мови, а отже й українського мовознавства.

Шевченкова мова найкращий зразок для сучасників. Вона має бути для нас дороговказом у війні проти суржику, проти штучного язичія, виробленого за останні 60 років.

У сучасній пресі можна зустріти заклики зберігати територіяльну цілісність України. Чому не сказати цілість? Яка потреба розтягати слово цілий до форми цілісний? Йдучи за цією модою, слово білий треба обернути на білісний, слово кволий на кволісний. Така практика копіює російський імперський стиль. Слово цілісний виправдано вживати нашими мовцями лише у парі цілісний характер.

Вживаючи слово земляки, Шевченко не міг собі навіть і уявити, що правнуки відмовляться від нього на користь слова співвітчизники, здертого з високомовних зразків "старшого брата".

Там, де наші діди відчували, що пахне порохом сучасники бачать вибухонебезпечну ситуацію. Спробуйте вимовити вибухонебезпечний! Це слово — справжній мовний динозавр! Чому не сказати передвибухова ситуація або й просто вибухова? У мові можна знайти тисячі способів окреслити те чи те явище. Але язичіє визнає лише той варіянт, який копіює "всесоюзні" зразки.

Коли Шевченко і його сучасники, ставали до праці або розпочинали працю, то згідно з офіційним язичієм їхні правнуки тепер лише приступають до роботи, око-в-око так, як пишуть в офіційних імперських документах.

Тоді закликати шанувателів язичія до співпраці. Вони визнають лише співробітництво, бо це слово копіює "поширену від Калінінграду до Владивостоку" форму сотрудничество. А наша коротша співпраця має іти в небуття.

На зборах і з'їздах в Україні ви не почуєте промовців, а лише виступаючих, бо так вимагає тенденція копіювання.

Пересохли в Україні і джерела, позагнивали коріння. Їхнє місце заступили витоки. Що таке витоки? Де хто чув таке слово? Але творцям язичія і визнавцям теорії злиття мов це байдуже. Для них існує лише одне мірило: мова старшого брата. Раз у російській мові існує слово истоки, то й українці мусять говорити витоки, точнісінько на російський копил, а свої слова забувати.

Згідно з заведеною модою, хунта або кліка, яка захопила владу у якійсь країні, може бути лише правляча і в жодному разі не керівна, панівна чи урядуща.

Коли Шевченко і його побратими не мали змоги щось зробити, то вони казали, що вони не годні або не спроможні; визнавці ж сучасного язичія у цьому разі скажуть, що вони не в стані.

Приклади такої уніфікації нашої мови можна наводити й наводити. Українська самобутня лексика стоїть перед загрозою потонути у морі російських форм і зворотів.

Шевченко закликав нас висловлюватися без золота й каменю, без "хитрої мови". І цей заповіт сьогодні такий же актуальний, як і колись. Продовж довгих десятиліть цей заповіт було зневажено.

Тому перед молодим поколінням стоїть завдання дбати про розвиток нашої мови так, як учив Т. Шевченко.