Сфери буття світу

До традиційних проблем онтології належали поділ сві­ту на окремі сфери та обґрунтування цього поділу. Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей. Арістотель висунув кон­цепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, люди­на, божество), яка вибудовується за принципом зростання довершеності. Цієї ж концепції дотримувались і серед­ньовічні мислителі, зокрема Ф. Аквінський.

За Нового часу проблема поділу світу на окремі сфери тісно переплітається з проблемою класифікації наук, що закономірно, оскільки науки вивчають окремі специфічні сфери («фрагменти») буття. Так, у філософії Декарта ви­діляються дві субстанції (сфери буття) — тілесна, яку ви­вчає механіка, і душа — предмет дослідження психоло­гії. З часів Декарта в розумінні світу запанував механі­цизм, слабкий опір якому вчинила хіба що телеологія Г.-В. Лейбніца.

У класичній німецькій філософії чітко окреслилися сфера природи і сфера духу (відповідно, науки поділяють на науки про природу і науки про дух: філософія,_ифілоло-гія, юриспруденція, історія). При цьому Ф.-В.-Й. Шел-лінг, долаючи механіцизм в розумінні природи, вводить як окремі «східці» механічні, електричні та хімічні сили, а також організм (живу природу).

Під впливом цих ідей, а також позитивізму О. Конта матеріалістична онтологія (Ф. Енгельс) розвиває своє вчення про форми руху матерії, які є водночас і рівнями організа­ції матерії (механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний). Кожна з форм руху матерії вивчається від­повідною наукою. На цьому поділі ґрунтується класифі­кація наук. Концепція «форм руху» проводить ідею ево­люції (розвиток матерії з одного рівня на інший). Вона передбачає різноякісність світу: вищі форми руху охоп­люють нижчі, але не зводяться до них. Так, живі організ­ми включають хімічний і фізичний рівень матерії, але зро­зуміти специфіку живого на їх основі неможливо.

Попри наявність у ній правильних положень, концеп­ція «форм руху» має і суттєві недоліки. Головний поля­гає в тому, що вона ігнорує специфіку буття людини. Справ­ді, абсурднішого визначення суспільного життя як «соці­ального руху матерії», якого дотримувалася радянська філософія, годі й шукати. Тому гуманітарні науки випа­ли з класифікації наук, що ґрунтувалась на «формах руху».

Філософське вчення про буття (онтологія)

Крім того, концепція «форм руху» не мала методологіч­ного обґрунтування, яке виходило б з певних філософсь­ких принципів. Відповідно, вона не могла відповісти на запитання: на якій підставі виділені означені «форми ру­ху», чому відсутні, наприклад, астрономічна, геологічна «форми руху»? Та й пізнавальний здобуток цієї концепції незначний, окрім загально прийнятих положень, що іс­нують нижчі та вищі рівні, що вищі включають нижчі, але не зводяться до них.

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах ново­го розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гарт-мана (1882—-1950) — одна з найбільш відомих онтологіч­них концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального су­щого (речей), але не перейшла на позицію суб'єктивізму Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реаль­не та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є най­більш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індиві­дуальність. Все, що існує в часі та характеризується інди­відуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та ду­ховні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічне не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності. На підставі такого поділу він критикує матеріалізм за зведення реальності до мате­рії та протяжності. Психічні та духовні явища не є мате­ріальними (не є протяжними), але вони належать до сфе­ри реальності, оскільки характеризуються часовістю.

Нове методологічно обґрунтоване поняття реальності М. Гартманом справило значний вплив на онтологічні конструкції інших філософів. Характеризуючи відношен­ня між шарами реального буття, він відзначав, що най­більша прірва лежить між матеріальним (неживими і жи­вими шарами) і психічним. Перші — просторові, другі — ні. Менша відмінність між неживим і живим та психіч­ним і духовним. Гартман допускає виникнення живого з неживого, підкреслює зумовленість вищих шарів нижчи­ми, відзначаючи в той же час їх самостійність. До наук, що вивчають сферу реальності, він відносив: точні науки про неорганічну природу, біологію, психологію, науки про дух (філософію, філологію, історію, юриспруденцію та ін.).

Філософське розуміння світу

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протисто­їть сфера ідеального буття — математичні та логічні пред­метності, а також цінності. «Реальне та ідеальне буття розрізняються радикально аж до протилежності. Числа, трикутники, цінності є чимось зовсім іншим, ніж речі, події, особи, ситуації». Ідеальні сутності характеризують­ся позачасовістю (вічністю), загальністю (не індивідуаль­ністю) та імматеріальністю (нематеріальністю), їх вивча­ють математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартма­на, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об'єктивними: числа вступають між собою у відношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або не­адекватно.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його он­тології. Він не йде за наукою, а виявляє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме ме­тодологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають підставу для існування онтологічних концепцій у сучас­ній філософії.