Вчення про світ

Поняття буття пов'язане з поняттям «світ», яке бли­зьке за значенням до слів «свій», «община». (У російсь­кій мові й тепер «мир» означає і «світ», і «сільську общи­ну».) В найдавніші часи воно означало саму общину і освоє­не нею навколишнє середовище.

Поняття «світ» означало єдність, цілісність й упоряд­кованість всього сущого. Джерелом цієї єдності та впо­рядкованості світу було життя общини. Соціальний по­рядок, регламентація діяльності через звичаї, ритуали, табу накладалися на зовнішнє середовище, яке осмислювалось під впливом соціального порядку та діяльності. Так, світ давніх людей — це певна сукупність знань («смислова єдність»), яка утворилась на основі їх соціального життя і практичної діяльності. У цьому світі («смисловій єднос­ті») можна виділити два аспекти: смрісли, пов'язані з ре­гламентацією життя общини (моральні норми, звичаї, ри­туали) і смисли, пов'язані з практичною діяльністю (знан­ня їстівних і лікарських рослин, навики полювання тощо), тобто об'єктивні знання. При цьому домінував перший момент: космос пояснювався на основі соціальної впоряд­кованості, навіть значення їстівного чи неїстівного (рос­лини чи тварини) часто регламентувалось через табу (со­ціальні норми).

Таке розуміння світу (модель формування смислової єдності) існувало впродовж тривалого часу. З освоєнням

Філософське вчення про буття (онтологія)

природи і виникненням держави «світ» набув ширшого значення — світ-космос греків, християнський (мусуль­манський, Піднебесна) світ, Новий і Старий світ. В основі утворення цих світів також був задіяний соціокультурний підтекст. Культура (мораль, право, релігія та ін.) задавала єдності й упорядкованості цим «світам». Такому впоряд­кованому світові (космосу) протистояв хаос. З одного боку, він — периферія світу, «чужий», незрозумілий світ («тур­ки», «німота»), з іншого — постійна загроза соціальному порядку з боку природи людини. Цим породжена практи­ка «узаконеного» вияву хаосу — сатурналії (свята на честь Сатурна), карнавали, на яких допускався відхід від устале­ного соціального порядку.

Паралельно формувалось інше поняття світу, основою якого було знання об'єктивних властивостей і відношень речей. Уже в натурфілософії греків, а особливо під впли­вом наукової революції XVI — XVII ст., формується на­туралістичне розуміння світу. Під світом починають ро­зуміти світ об'єктивної природи, яка охоплює й людину. Єдність і упорядкованість такого світу мисляться як такі, що задані Богом або властиві самій природі. Знанням («смисловою єдністю») такого світу мислиться наука. Все суще сприймається в горизонті наукового знання.

Слово «закон», яке спочатку означало моральні та юри­дичні норми (тобто вживалось у сфері культури) було пе­ренесено на характеристику порядку речей. Мислителі Від­родження думали приблизно так: Бог дав закони не тіль­ки людям, а й тілам природи (зокрема, небесним тілам, рух яких характеризувався повторюваністю, упорядкова­ністю). Наука повинна шукати досконалі (математичні за формою, на думку неоплатоніків Коперника, Галілея, Ке-плера) божественні закони. Поступово ідея єдиного упо­рядкованого світу науки витісняє і заміщує ідею світу, упо­рядкованого культурою. І нині поняття світу вживається переважно в науково-натуралістичному розумінні, в яко­му він постає як щось само по собі суще, а світ культури мислиться як маленька часточка цього об'єктивного при­родного світу. Тому на рівні буденної свідомості можна стверджувати про поступовий перехід від культуро-центричної до натуроцентричної моделі світу.

У філософії світ осмислювався крізь призму категорій буття і сущого. Традиційно світ розумівся як буття упоряд­кованого сущого (речей). Буттю світу як буттю сущого протистояло буття, яке не є сущим (не є річчю). Таким буттям, з одного боку, є Бог (Бог має буття, але не є сущим,

Філософське розуміння світу

роїв) казкового світу, відрізняється від логіки співвідно­шення математичних чисел, а ця, в свою чергу, відрізня­ється від принципів побудови реального світу. Феномено­логія, наголошуючи на тому, що різні види сущого даються в різних актах свідомості (що їм, отже, задаються різні мо­дуси буття зі своєю «логікою»), виявилась плідним мето­дом дослідження в естетиці, етиці, філософії культури.

Усе це дає підстави стверджувати про правомірність кон­цепції, яка відрізняє буття від сущого (речі, ідеї та ін.). Буття, його модус задається сущому при включенні його в світ людини (смисловий горизонт). Реальному предмету вона задає один вид буття, числам — інший, казковим героям — ще інший. Завдяки такому підходу феноменологія відійш­ла від субстанційно-предметного трактування буття, за якого воно ототожнювалося з матеріальними речами чи ідеями, тобто із сущим.