Проблема буття у філософії

Проблема буття — одна з перших проблем, які нама­галась розв'язати філософія. Поняття «буття» дуже часто фігурує в нашій мові. Бо кожне речення можна, як це і робить логіка, звести до форми 8 є (не є) Р. Деякі речен­ня, наприклад, «Троянда є червона», «Василь не є міль­йонер» безпосередньо відповідають цій формі, інші, ска­жімо, «Дерево росте біля будинку» можна звести до неї («Дерево є таким, що росте біля будинку»). Зв'язка «є» означає «має буття». На цій підставі можна зробити ви­сновок: все, про що ми ведемо мову, ми підводимо під буття або небуття, надаємо йому статус буття чи небуття.

Крім цього прихованого, певною мірою неусвідомле-ного вживання слова буття, використовують його і більш свідомо, ведучи мову про світ як буття, про життя як буття («життя-буття»), про смерть як небуття. Звертаю­чись до когось, наголошують: «Будь людиною!» Але й при цьому значення слова «буття» не розкривається.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, пору­шує проблему буття свідомо, намагається з'ясувати смисл, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією (грец. оп, опїоз -- суще і 1о£оз — поняття, розум). Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Філософське розуміння світу

Тривалий час онтологія була однією зі складових мета­фізики, до якої входили також теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і пси­хологія пізніше відокремилися від філософії, то метафізи­ка фактично збіглася з онтологією.

Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взі­рець природознавства, довівши, що її претензії на само­стійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

У післякантівській філософії намітились дві тенденції:

1. Відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція).

2. Спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на яко­му можна було б будувати онтологію.

У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджу­вав буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус он­тології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обґрун­тування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарк-систи (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони роз­глядають світ у формах практики (культури), і буття по­стає насамперед як визначення культури.

Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому (розсудковому) підходу до нього, наявна у фі­лософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який мето­дологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське запере­чення онтології. Феноменологія стала основою онтологіч­них побудов самого Е. Гуссерля, а також «критичної он­тології» Н. Гартмана та «фундаментальної онтології» М.Гайдеггера.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дій­шов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то

Філософське вчення про буття (онтологія)

воно постає як буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка філософії.

У різних філософських системах поняття «буття» на­бувало різного значення і визначалось через відношен­ня його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Класична філософія ви­значала буття через протиставлення небуттю. В сучас­ній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визна­чають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обмежене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предметній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття.

Виходячи з цих засад, можна розглянути існуючі кон­цепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки матері­альні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття приписують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цінності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.

Протилежна картина постає, коли під сущим розумі­ють насамперед ідеї, поняття, цінності¹, коли їм надаєть­ся справжнє буття, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо (теоп у Платона). Така позиція об'єктив­ного ідеалізму, який ототожнює мислення і буття, зво­дить буття до мислення. Це ототожнення було наріжним каменем філософії Гегеля. З позиції об'єктивного ідеаліз­му буття ідеї — абсолютне і необхідне, а буття речі — відносне і випадкове, оскільки річ сьогодні є, а завтра її може не бути.

Дещо інші концепції буття характерні для суб'єктивіст­ських течій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб'єкта. В емпіричній традиції (Джордж Берклі, Девід Юм) статус абсолютного буття належить пси­хологічним переживанням, а в раціоналістичній філосо­фії Декарта абсолютним буттям наділяється свідомість.

¹ Що стосується Бога, то вже в середньовіччі було доведено не­правомірність застосування до нього визначення «сущого», адже в такому разі Бог набував рис речей. Отже, Бог має «буття», але не є «сущим» (оформленим, визначеним на зразок речей).

Філософське розуміння світу

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття;— «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще -світ речей, який вивчає наука. Однак, якби І. Кант був послідовним, то він не назвав би джерело подразнень «ре­чами», адже речі — це щось оформлене, визначене, суще, а він заперечує «оформленість» речей в собі. Насправді ж речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг розмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Гайдеггер. І свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріорних форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. Так пізніше охарактеризує Е. Гуссерль декартівсько-кантівську концепцію свідомості.

Якщо в попередній філософії один вид сущого (мате­ріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справ­жнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кан­том, різко розводить суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформ-леності, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються категорії сущого (причинність і т. ін.). Таке протистав­лення наявне у філософії Ф. Ніцше. У Керкегора екзис­тенція як справжнє буття також протиставляється сущо­му, світу.

Тенденція протиставлення буття сущому стає доміну­ючою у феноменології та екзистенціалізмі. У феномено­логії за абсолютне буття приймається свідомість, яка мис-литься як «жива діяльність», позбавлена предметної фор­ми. Ця діяльність свідомості, на думку Гуссерля, конституює суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідо­мості. Так, у сприйманні дається («конституюється») реаль­на річ, у вірі — цінності, у фантазії — казкові герої. Бут­тя розпадається на різні сфери, відповідно до актів, у яких воно конституюється.

М. Гайдеггер звинуватив всю попередню європейську філософію, починаючи з Парменіда в тому, що вона звела буття до сущого, розчинила буття в сущому. Буття, за Гайдеггером, це не щось поза людиною, протилежне лю­дині, що можна виразити в понятті й перевести в техно­логію. Воно як смислова єдність всього сущого існує в світі тільки через існування людини.

Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

філософське вчення про буття (онтологія)

— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріаль­ним сущим;

— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (іде­альним сущим);

— некласична, що протиставляє буття як процесуаль-ність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об'єктивізму (прагнуть розглядати буття з об'єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзис­тенціалізмі —- до суб'єктивізму, до визначення буття че­рез свідомість та існування людини.

Очевидно, ототожнення буття з сущим, яке було харак­терне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед дилемою вибору між матеріальним чи ідеа­льним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартісного буття, до не­буття. Однак для людини в житті важливі як матеріальні речі, так і духовні цінності (честь, кохання). І якщо одні «люди гинуть за метал», то інші — за честь і кохання, доводячи цим, що і те й інше має для них буття.

Для розуміння буття значно цікавішою є перспекти­ва, яку запропонували феноменологи та екзистенціаліс­ти, звівши буття до певного значення речей, сущого. «Бу­ти» означає «мати» певне значення в контексті культури. Так, речі сприймання мають значення «реального буття», речі уяви — уявне буття, інтернетні «штучки» — віртуаль­не буття. Різним предметам надаються різні види (моду­си) буття відповідно до того, як вони даються людині. Як­що, наприклад, вчений висунув здогад про буття якоїсь мі­крочастки, то спочатку вона має модус «гіпотетичного буття». Для того щоб набути модусу «реального буття», вона повинна предстати за правилами, за якими даються реальні речі. А це означає, що вона має прямо чи опосеред­ковано чуттєво зафіксуватись. Отже, людина приписує речі модус «реального буття» тільки за певних умов її даності. Це стосується, скажімо, і художнього твору. Щось набуває статусу художнього твору лише за умови, що воно дається людині за правилами, яким повинен відповідати худож­ній твір.

На підставі феноменологічної концепції в сучасній он­тології прийнято виділяти різні сфери буття. У різних мислителів вони мають різну структуру. Сам Е. Гуссерль відповідно до різних способів даності свідомості виділяє

9 4-5,1

Філософське розуміння світу

Філософське вчення про буття (онтологія)

такі сфери буття: матеріально-просторовий світ, живі істо­ти, людина і соціальний світ, свідомість (психіка), формаль­но-логічні предмети, матеріально-змістові поняття, ціннос­ті, світ фантастичних утворень тощо. Всі вони разом утво­рюють світ людини як горизонт, у якому дається будь-який предмет.

Вихідним для конституювання всіх сфер є сприйман­ня. У сприйманні даються матеріально-просторові тіла — камінь, будинок, дерево. Предмет сприймання включається в певний горизонт, аж до горизонту всього попереднього життя людини, завдяки якому вона надає предмету сприй­мання значення матеріально-просторової речі. Якщо во­на, наприклад, бачить, що по даху далекого будинку йде слон, то горизонт її попереднього досвіду не дозволить приписати цьому сприйманню реальність, і вона шукати­ме іншої інтерпретації свого чуттєвого враження.

Живі істоти, наприклад тварини, також даються у сприйманні, однак для конституювання їх буття одного зовнішнього сприймання недостатньо. Необхідно іще вну­трішнє сприймання (симпатія). Іншими словами, тварині людина надає буття тварини (на відміну, скажімо, від ка­міння) завдяки тому, що сама вона є живою істотою і може відчувати (моделювати) їх біль і радість. Так, на дум­ку феноменологів, конституюється буття живого.

По-іншому конституюється буття людини і соціально­го світу. Інша людина саме як людина дається не просто в зовнішньому сприйманні чи симпатії, як це буває за сприй­мання тварини. У зовнішньому сприйманні людині не да­ний внутрішній світ іншої людини. Можна бачити мімі­ку, жести, позу, сприймати тембр голосу, але це не пере­дає переживань іншої людини. Однак можна їх відтворити, опираючись на свій внутрішній світ, на власні пережи­вання. Людина може відчути, сприйняти горе і радість іншої людини, тому що вона переживала ці відчуття і знає, яка міміка, тембр голосу тощо їх супроводить. За­вдяки цьому вона приписує буття іншій людині саме як людині на основі складної сукупності актів — зовніш­нього сприймання, симпатії та «вчуття», в якому вона мо­делює духовний світ іншої людини на основі власного ду­ховного світу.

Звідси бере свій початок залежність сприймання інших людей від багатства внутрішнього світу. Людина з примі­тивним внутрішнім світом не може змоделювати складний і суперечливий світ генія, він для неї не зрозумілий. Тіль­ки душа, яка страждала, може «змоделювати» страждання (чи інші відчуття) іншого. Мистецтво тим і привабливе, що, співпереживаючи героям драми чи трагедії, людина розбудовує власний духовний світ, який є запорукою кра­щого розуміння інших людей. Це дає змогу зрозуміти і таке явище, як конгеніальність (співгеніальність). Пере­кладач чи режисер-екранізатор художнього твору, режи­сер театру повинні досягти рівня автора. В іншому разі неминучими будуть примітивізація, спрощення.

Особливий шар буття утворюють переживання люди­ни, акти свідомості (те, що у філософії традиційно нази­вається душею). Переживання людини — це, на думку феноменологів, єдине, що дано їй безпосередньо. Сприй­мання, пригадування, міркування, мріяння є її актами свідомості, вона не може мати в них сумніву. Очевидність для неї її переживань є основою ідентичності ЇЇ особистос­ті. Саме завдяки цій очевидності вона знає, що це було з нею, а не з кимось іншим, що це саме вона пережила.«Я» як особа існує в переживаннях.

Предмети культури утворюють свою сферу буття. Щось є предметом культури (витвором мистецтва, технічним при­ладом, предметом побуту та ін.) завдяки тому, що містить певний смисл, є втіленням (опредметненням, матеріаліза­цією) думок людей. Статуетка з каменя відрізняється від каменя, з якого вона зроблена, тим, що люди надали їй певного смислу (вона була символом родючості чи краси). Звідси висновок, що сприймання предмета культури від­різняється від сприймання предмета природи. Предмет культури людина повинна зрозуміти, проникнути в його смисл. Відмінність сприймання і розуміння добре ілюст­рує ситуація, за якої людина сприймає, але не розуміє іноземної мови. Отже, щось постає для людини як пред­мет культури, коли вона проникає в його смисл, осягає, що цим хотіла сказати інша людина.

Ще одною сферою буття є ідеальні предмети. Сюди можна віднести поняття (формально-логічні та змістовні), цінності, казкові образи та ін. їх буття конституюється в різних актах свідомості. Так, цінності — добро, дружба, Бог дані через віру, у вірі. Якщо хтось не вірить в добро чи любов, не вірить у Бога, то вони для нього не існують, як скажімо, для прибічників однієї релігії цінності іншої не є цінностями. Математично-логічне знання існує в мірку­ваннях і через міркування. Русалки і домовики існують в актах фантазії та завдяки фантазії.

При цьому, на думку Е. Гуссерля, кожна сфера буття має свої принципи побудови. «Логіка» (правила гри ге-

Філософське розуміння світу

роїв) казкового світу, відрізняється від логіки співвідно­шення математичних чисел, а ця, в свою чергу, відрізня­ється від принципів побудови реального світу. Феномено­логія, наголошуючи на тому, що різні види сущого даються в різних актах свідомості (що їм, отже, задаються різні мо­дуси буття зі своєю «логікою»), виявилась плідним мето­дом дослідження в естетиці, етиці, філософії культури.

Усе це дає підстави стверджувати про правомірність кон­цепції, яка відрізняє буття від сущого (речі, ідеї та ін.). Буття, його модус задається сущому при включенні його в світ людини (смисловий горизонт). Реальному предмету вона задає один вид буття, числам — інший, казковим героям — ще інший. Завдяки такому підходу феноменологія відійш­ла від субстанціино-предметного трактування буття, за якого воно ототожнювалося з матеріальними речами чи ідеями, тобто із сущим.

Date: 2015-09-18; view: 389; Нарушение авторских прав