Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Россия да Украина — одного корня калина. Сучасна російська приказка 1





А літо, літо летіло, мов крилами… 2

Літо було шкварне, прикре, голодне. Дні та ночі минали в тяжкому ратному труді. Бо війна ставала все запекліша, дошкульніша, грізніша. Десь там ближче та ближче підступали татари й німота, найманці гетьмана Однокрила, до російських полків князя Горчакова, ближнього боярина, і хтозна, чи ж дійшли до нього мирославські гінці, чи знають князеві вивідачі про зраду гетьмана, чи не паде росіянам на голови гетьман неспогадано й нагло? Десь там точиться вже, видно, війна між лицарями Запорожжя й однокрилівцями, війна… Але де?.. Але як? Десь там — лісами та болотами скрадаються з листами до московського царя посланці України. А чи дійшли ж?.. І де вони? Десь там… 3

А тут, перед Коронним замком, на тому ратному полі Долини, де так гучно зганьбило себе в несподіваній поголовній бігунці розкішне військо гетьмана Гордія Пихатого, підступно почастоване яблуками Єви, тут скрізь кущилися вже дивовижні яскраво-жовті маки, такі буйні, що їх супротивні людські сили навіть у шалених бойовиськах витолочити не могли, і жовтіли ті маки ганьбою зрадникам жовтожупанним, і так вони дражнили око Однокрилові, що ясновельможний не раз уже посилав сотні найвірніших лейстровиків нишком ночами той мак топтати, виривати, косити. Тендітні пелюстки злітали метелицею, але на ранок маки розцвітали нові й нові. Ці жовті пелюстки дратували пана гетьмана ще й тому, що в неправій війні, котру він розпочав, далекоглядний, уповаючи на Варшаву, на Рим чи на кишеню ван Дорна, поки що не було звитяжної переваги ні на тому, ні на тому боці: терези фортуни не схилялись — ні туди, ані сюди… …Коли вітця Мелхиседека трохи поранило в бою, він, підтятий викраденням Ярини, помітно підупав на силі, тож мирославців тепер водив у бої сотник Михайлик, а інколи й Козак Мамай, який часом повертався в Мирослав з того боку, з пошуків за панною Подолянкою, котра з того дня так і зникла, як сіль у воді. Лукія, гончарівна, як і перед тим, нишпорила з дівочою сторожею по місту, по всіх закутках, та й довкола — по Калиновій Долині. Пан Купа-Стародупський, цей худнув і блідшав, бо ж пані Роксолана ревно сповняла свій підступний замір. Ще й від того худнув і молодшав Купа-Стародупський, що скарбів шукав, шукав, а не знаходив. Ще й від того худнув, що бентежила його липуча думка: йому здавалося ввесь час, буцім таємниче зникнення пана Оврама Роздобудька якимись потаємними вервечками сплетене з шуканням запорозького скарбу, задля котрого той і прибув сюди: знайшов, може, і втік?! Знайшов, гляди, і втік… Шукав своїх скарбів і алхімік Іванов-Іваненко: вже й болотну руду здобували на тому самому місці, де його замалим не вбили жовтожупанні харцизяки, вже ковалі чимало й зброї накували з того заліза, знайденого в іржавому болоті, а до селітри алхімік так-таки докопатись не міг — ні на тій могилі, що Сорокою зветься, ні деінде, а пороху в місті Мирославі зовсім лишилося обмаль. Та й хліба вже не вистачало в городі. Та й інші припаси зійшли нанівець. Вже й базарний майдан спорожнів і заглух: нічим було торгувати. Та й продавати було майже нікому: всіх до свого діла привернула війна. Людей у городі ставало менше та менше, бо гинули в боях. І в Михайликовій сотні не так уже й багато лишалось вояків, хоч він уже й отаманував аж над трьома сотнями, котрі зосталися без проводу, бо ж сотники наклали головами. Ніяка запомога вже не прибувала в гóрод Мирослав, обложений однокрилівцями з трьох боків, а з четвертого — болотами, іржавцями та непролазними багнами; ніяка потуга вже не вливалась до міста — ні посполиті, ні лейстрове козацтво, ні запорожці, котрі вже десь там, певно, поспішали од Дніпра на поміч правому ділу, ні з численних зимівників хлібороби, колишні козаки, ні ремісництво з інших полків, яке валом валило сюди в перші дні війни, тобто всі ті, хто волів прийняти смерть у боротьбі проти зрадників, ніж знову потрапити в лядську неволю. Не було ще ні словечка одвіту й на всі листи, з вірними людьми надіслані на Запорожжя й до Москви, — і вже гірчила душу певність, що жоден з мирославських гінців — ні до Січі, ні до царя не дійшов, і вже долиняни журились за посланими парубками, бо то ж були найкращі хлопці Мирослава, і вболівав за обома своїми синами, які, либонь, наклали вже десь головою, чи до однокрилівців потрапивши, а чи й до рук святої інквізиції, журився й нишком плакав старий гончар Саливон Глек. А коли голуб, котрого середульший, Омелян, узяв у дорогу, коли голуб вернувся до кузні Іванища без ніякої звістки, Саливон Глек, не спавши ночами, кликав та й кликав свого Омелька: — Синку ти мій! Лебедику! Де шугаєш? Де никаєш? Де? Чи ж дійшов до Москви? Чи здоровий же? Чи ти живий?.. Озовися… 4

Він душею до батенька озивався не раз, — посланець України, промітний гончаренко, Омелян Глек, — та старий Саливон, теє серцем трішки відчуваючи, анічогісінько ж про свого сина й не відав, не знав, як там гасає Омелько по Москві, по граду стольному, сонцем у степах не допечений (аж чорний, мов халява), хижим звіром у лісах не дотерзаний, оводами, шершнями та комарами в лугах та болотах не догризений, голодний, обшарпаний, лютий-прелютий, бо по Москві ж никав тільки тому, що не міг доступитись (як і попереджав Мамай) до самого царя, щоб подати, бо веліли мирославці, до власних рук государеві листа владики Мелхиседека, листа, що від нього, можливо, залежала і вся подальша доля України… Але що ж він міг сподіяти, Омелько! Що міг? Лютувати. Та й тільки… На первих людей Московської держави, на бояр та окольничих, котрі так ревно пильнували царя… На думних дяків та піддячих, на стряпчих, що вже й у ті часи марнували по царських приказах стільки паперу, що ним було можна застелити чи не всю поверхню чималої вже Московської держави. Злостився Омелько й на дворян городових, які так щільно царя оточували, на всяких спальників та стольників, на собакуватих стрільців, котрі охороняли його палати, не дозволяючи нікому наближатись до позолочених штахет коло государевого палацу в Кремлі. Лютував пан Омелько навіть на самого царя. 5

Прийшовши пішки (бо коня й голуба втратив дорогою), прийшовши до Москви, Омелько в перший день бачив царя на вулиці. Їхав цар у золоченому візку. На підногах стовбичили обабіч двоє бояр (міністрів, коли рівняти по-нашому), а на позадніх приступках візка, на зап’ятках, — ще двоє. На баских некованих конях за візком поспішали стрільці (з ногами, по-турецьки піднятими на сідла), і кожен, крім повода, тримав ще й лук та стріли, меч, нагай, мушкет із ґнотом, ще й шаблю ногами придержував, і претовстенні лиснючі мармизи деяких стрільців здавались Омелькові (такий він був лютий) тупими й поганющими. Навіть гарне пещене обличчя государя, що промайнуло перед Омеляном, теж видалось йому, сердитому, непоказним, хоч сам великий государ і був рум’яний, кремезний і досить огрядний, з лагідним виразом хороших голубих очей. Перед його візком шалені від усердя царедворці мели вулицю, в непроходимій завалі сміття промітаючи доріжку, і курява вставала перед государем всія Русі, і чорний піт стікав з невисокого чола, а ті бояри, котрі стояли на визолочених підногах, шанобливо стирали вуличний пил шовковими платами з його рожевих щік. Кремлівські рейтари, погрожуючи пістолями та карабінами, розганяли перехожих, хорошенько лупцювали нагаями, хоч люди й самі шарахали геть од гріха, — цур йому та пек! — а хто не встигав сховатися в дворі чи в домі, той прикипав до паркана або спішив упасти навколішки, поки не схопив по спині канчуком. Стрічні вершники, незалежно від роду та звання, мерщій стрибали з коней і теж падали доліниць, бо серед вулиці ніхто перед царем сидіти на коні не смів, навіть імениті бояри Москви. Хоч і йшла по всій російській стороні слава славна про «добре» государеве серце, в жоднім європейськім чи азіатськім дворі государям так ревно не служили. Благоговійна покірливість, якої вимагали тоді від російських підданців, доходила аж до того, що вся Московщина, під страхом кари на горло, мусила честити царя нарівні з Богом. Навіть найперші бояри клали перед государем щоденно тисячі доземних поклонів, а коли хто згадував царське ймення не тільки в Москві, а й на селі чи десь навіть у лісі дрімучому, кожен мусив скидати шапку, щоб її, не дай бог, царські прислужники тут же не скинули з пліч заразом з головою. Омелечко наш, того всього ще й не знаючи, в коротку мить, коли цар з’явився на вулиці і вже мав щезнути в хмарі куряви, Омелько, миттю вирвавши з шапки листа мирославців, кинувся був до золотого візка, але ззаду парубка хтось так сильно шарпонув і стусонув, що він аж упав, аж забив собі лікоть. Обернувшись, лютий як хорт, Омелько Глек хотів за той удар віддячити, але побачив за спиною якогось дідка, латаного-перелатаного, сухого, з лагідним обличчям, яке, від злиднів почорнівши, нагадувало ожину, і рука на старенького не знялась. Омелько знову рвонувся був за царським візком, але той прокотив уже далі і зник у пилюзі, яку знімали мітли царедворців, копита коней і тисячі ніг наполоханих московитів.

Омелян кинувся був навздогін, але той самий дід, котрий так дуже стусонув його, міцно схопив Омелька за рукав козацького жупана, досить-таки пошарпаного в трудній дорозі. — Куди тебе чорти несуть? — стиха покрикнув дід. — До царя ж, — сердито повівши плечем широченним, відповів Омелян. — Уб’ють! — Хто мене вб’є? — Стрільці. А то й бояри. Або й сам цар… Хтось та вб’є! — За віщо ж? — А не лізь, хохол! Не лізь, куди не слід! — І старий, лагідно блимаючи сльозавими й збляклими (колись, видно, голубими) очима, не випускаючи Омелькового закавраша, пошепки сказав: — Цього ж літа государ рукою власною… на Варвáрці-вулиці… вмертвив одного дурня, боярського сина. — За віщо ж? — спитав Омелько так само пошепки. — Той супліку хотів був цареві подати… про кривду якусь. — За віщо ж… умертвив? — Подумав, що син боярський кинувся до царського візка, щоб государя вбити. — Ого! — Лежав би й ти зараз… ось тут! — і порадив: — Покіль живий, вернись додому. А свою чолобитну віддай до Гетьманського двору… Он там той двір, Гетьманський двір, у Старосадському завулку… — Мушу… до власних рук. Цареві. — Пропадеш! — Божа воля… — Чи ти дурний? Чи божевільний? — визвірився дідуган. Потім спитав: — Де ти живеш? — Ніде ще не живу. — А їсти хочеш? — Хочу. — То ходім! Старий повів хохла до свого дому, до халупи, де жив. Всю дорогу дід лаявся й бурчав. 6

Діда звали Корнієм Шутовим. Він був ковалевим челядником і власної хати не мав, а жив у кабалі, в одному з дворів чорної сотні — бидло бидлом, з двома ставними й гарними синами, котрим також судилося до скону поневірятися в неволі. Добрі й завше голодні люди привітали гінця України, нагодували, чим бог послав, тобто кавалком хліба й кухликом яузької води, без дрібки солі навіть, поклали спати і, тихо вболіваючи, сиділи над ним, бо парубок вельми припав до душі, а їм не пощастило його вговорити, щоб не ліз із бомагою своєю до самого царя, коли не хоче, щоб голова його скотилася з плечей так рано. На другий день, не слухавши щирої ради, подався Омелян по Москві, сам-один побіг, бо ні ковальчуки, ні Корній Шутов не могли одвинутись від кабальної роботи, щоб показати бодай дорогу до Кремля, де парубок щонайпевніше міг спіткати свою лиху годину. Никав Омелько там по розправах, а коли й щастило пробиратись до будь-якого приказу, молодика, досить-таки пошарпаного в дорозі, гнали геть, бо він уже пороздавав приказним дочиста всю калитку з битими талярами, що їх Омелькові вручили на дорогу мирославці: в Москві ж тоді, як і всюди, пани з паненятами одверто хизувалися родом своїм і багатством, багач-дукач з презирством глипав на бідняка, як і по всіх усюдах вартість людини вимірювалась там кількістю золота й ціною хутра на його вбранні. Приказні крючки попервах дуже охоче хапали Омелькові грошики, бо ж у калитці мирославець приніс тільки срібло та злото, а по всій Московщині в ті роки платили жалування царевим слугам тільки міддю, і за карбованець срібла в Москві давали вже по три рублі копійками, та й фальшованих грошей ходило вже досить між народом, хоч і карали всіх, хто потаємно карбував ті мідяки: злочинцям відсікали правиці й прибивали їх до стіни Монетного двору, де вони й висихали чи зотлівали… Тим охітніше хапали приказні отроки Омелькові срібняки та червінці, спритно ховаючи, за тодішнім звичаєм, добрі грошики собі в рот, бо то був гаманець найпевніший. А коли Омелькова торбочка спорожніла, ніхто вже й розмовляти не хотів з молодиком, ще й нахвалялись капосні стрільці, що вкинуть його до хурдиги як шпигуна, чи злодія, чи втеклого холопа… Були, правда, й такі цікаві душі поміж приказними дяками, котрі облудно обіцяли віддать листа до власних рук цареві, бо хотілось перше нюхнути, що воно там, у тому писанні, за довгу путь пожмаканому й заяложеному, але ж не міг Омелько й не хотів ані листа боярам та стряпчим показати, ані до пуття розповісти, бо ж гінцем, видима річ, був потаємним. Він мусив критися, щоб не провідали його прибуття з України численні, як їх тоді звали, «хохлы» з Гетьманського двору в Старосадськім завулку, що про нього казав Омелькові дід Шутов, чи оті «малороссы», котрі жили в сусідстві цілою вулицею, яка так і звалась тоді Малоросєйка (знана й донині за Маросєйку-вулицю), а чи десь на Покровці, де чубаті хохли саме й проживали, як і належало, в Хохловському завулку. Він мав причини, Глек Омелько, стерегтися тих людей, коли не всіх, то деяких земляків з Гетьманського двору: серед них чимало було й ревних однокрилівців, котрі добре дбали, щоб у Кремлі, в дворі царському, щоб не дізнались там про зраду гетьмана Пихатого, про ганебну війну, про всі лиха, які так нагло знов спостигли страстотерпну Вкраїну й насувались тепер на можновладну Москву. Омелько розумів, що він є перший з чотирьох мирославських гінців, єдиний, хто добувся до граду стольного, і тому вирішив дарма не важити головою, хоч і не було на світі більшої небезпеки, як самотужки пробиватись до московського царя. Та що ж лишалося! Кому Омелько міг довіритись? Маючи обачну осторогу проти всіх, хто був цікавий знати, чого никає тут молоденький хохол, найпаче він побоювався піклування земляків, бо міг сподіватися, що які-небудь однокрилівці з Гетьманського двору чи з Малоросєйки можуть десь нишком його і порішити а чи й наклеп звести перед самим царем, а то і перед страшним Приказом таємних справ, чи в зраді руському престолові обмовно звинуватити, чи ще там як на парубка прогріхувати, — все, все могло статися, коли б ті прихильники Однокрила, котрі, може, засіли і в Москві, та дізналися б, з яким листом, у шапку зашитим, сновигає по Білокаменній оцей сердитий молодик. Доводилось чекати будь-якої щасливої нагоди. Але… скільки ж чекати? І якої нагоди? Там, дома, в Мирославі, по всій Україні, палали пожежі, лилася кров, і очі народу зблякали від сліз… А тут… 7

Цар всія Русі, чоловік «привітний та ласкавий», що «бажав усім щастя й добра» і завше, як писали потому вірнопіддані історики, мав «добрые чувствования к своему народу», цар той «был неспособен к управлению», і все його панування являє в історії «печальний пример, когда под властью вполне хорошей личности строй государственних дел шел во всех отношениях как нельзя хуже». На той час, коли Омелько прибув до Москви, государ, цей руський «добрий молодец», ставний та дужий, майже не виступав з царських хоромів: після недавньої чуми, яка скосила в Москві понад чотири п’ятих усієї людності, цар став обережний і помисливий. Від штахет його палацу звіруваті стрільці з бердишами та нагаями протурювали геть усіх цікавих, щоб не дихали там смерди, ярижки, люди посадські, вотчинні, тяглі ремісники з московських чорних сотень і слобід, де простолюд животів у найчорнішій нужді, — щоб, крий боже, знов не занесли до царських покоїв будь-якого «повєтрія» (від слова «вітер» або й «повітря»), — гнали всіх у три вирви, геть од царевих палат. Хоч не самі тільки пошесті страхали тоді білого царя. В перепуді після недавніх заколотів і повстань государ, можновладець величезної країни, сахався людей, і окольничі бояри та стольники вже нікого не допускали до царя, з рук видирали писані супліки, щоб люди, бува, не скаржились на боярські утиски, на ближніх родичів цариці, на всі ті кривди, що іменóм «тишайшого та лагідного государя» чинились на Русі, на всі тяготи злиденного життя, на суд неправедний, на облудне звинувачення неповинних, на підкупи, на хабарі, на здирства, на побори, на високі ціни: за хліб, за сіль, за правду… Люди збиралися з плачем та скаргами коло церков, де чекали виходу самодержця, котрий не пропускав жодної служби Божої — ні в свято, ні в будень… З десяток років тому юрмище скривджених кинулось до царя, що повертався з монастирської відправи, схопили за повід коня царської величності і, думавши, буцім государ усього лиха не відає, виклали якусь дрібочку одчайдушних просьб. Володар, боявшись, щоб не вбили, обіцяв усе вволити, а коли рушив далі, бояри, гарцюючи за ним, почали лупцювати, топтати кіньми старих і малих, і тут уже скоїлось те, найстрашніше, що так тоді налякало царя: розгнівані московити розбивали боярські хоромини, грабували багаті двори, перлини міряли шапками та жменями, краяли парчу ножами, паювали соболів та чорно-бурих лисів, убивали бояр, цих притіснителів, негідників та злодіїв, котрі обкрадали людей і казну государеву… Пожар охопив тоді всю Москву, а повстання за повстанням покотились по Росії, і цар, настрашений, присягнув перед народом — більше не давати волі стряпчим, боярам, окольничим, але що ж він міг учинити: чиновники завше були сильніші од царів, гетьманів, королів та інших державних правителів… Цар досі не міг того забути, та й зáколоти один за одним вибухали то тут, то там, і царські прислужники винищували бунтарів, карали смертю всіх призвідців, платили гроші шпигунам, похваляли доноси, повсюди заводячи страшне государеве «діло і слово», за будь-яку дрібницю шмагали батогами (так звано тоді прездорове паліччя), тягли на дибу, на тортурну колоду, припікали вогнем, за «недонесення» про якийсь замір супроти царя карали на горло; і ще дужче неволили бояри людей у посадськім тяглі, перетворивши холопів на безправне бидло, а добрий цар, тишайший, лишався таким же прекраснодушним та лагідним, хоч перед народом уже й не з’являвся без охоронників, став недовірливий, сторожкий, і доступитись до нього, до «царя доброго серця», вже не слід було й думати, щоб не стати коротшим на голову, і наш Омелечко не знав уже, що йому й робити. Порозтринькувавши биті таляри по державних приказах і лишившись без шеляга, парубок мусив думати й про кусень хліба, щоб не заїдати останнє в родині Корнія Шутова, і хлопець, облишивши марне ходіння по приказах і палатах, подався добувати роботи по пилом припалій Москві, бо йти шукати сестру мирославської ковалихи Анни, голодному та безпритульному, йому не хотілось. 8

Ще в перший день Омелько ахнув з подиву, коли, кінець кінцем, за два десятки днів таки добувся до столиці і, охайно підбривши собі козацький чуб та вуса, як те робив дорогою щодня, став на горі, в селі Воробйові, та й поглянув звідти на стольний град: на вигини річок, на силу-силенну золочених бань по соборах, церквах та каплицях (по п’ять бань, здебільшого, на кожній, а церков же там було аж «сорок сороков»), на садки, котрі зеленіли майже при кожній садибі, на величезний грунь Кремля, округлий, мов опука, з його храмами, палатами та вежами, і аж закалатало серце парубкові (Москва ж!), як і тоді, коли він уперше бачив Київ, і все аж заспівало в нім… Саме сходило сонце, знявши хмару-хмарезну голубів над безкраїм містом; саме дими закучерявились над городом, дими всіх кольорів, підсвічені вранішнім сонцем; і все аж заспівало в Омеляна, і несподівані слова з’явилися, переплітаючися з новонародженою мелодією, ще невиразною, ще хисткою й непевною, але вже зграйною, як і все, що породжувала його уява, музикотворчий дух, чудовий талант співака. Він прислухáвся. Прислухався й до себе самого. Прислухався й до того, що линуло сюди, на Воробйову гору — з міста золотоглавого, котре лежало внизу, з міста, йому ще не відомого, але пишного; на тлі лугів, борів та лісів лежало воно, мов діадема перлиста на зеленій оксамитній подушці… Молодого українця поривало спуститися вниз, щоб довершити в царських палатах доручене йому державне діло, але те, що він бачив між плавними вигинами річок, було таке гарне й величне, що не можна було одірвати очей. Ні, ні, він не роздумував тоді про долю свого народу, але почуття радості: дійшов, нарешті, до Москви! — так владно охопило молодика, аж співати схотілось, але Омелько й на голос не міг здобутися в ту врочисту мить: доніс-таки листа! Сюди, сюди, сюди! Не ляхам, не туркам, не Римові, а справедливому царю московському, що про нього добра слава йшла далеко… Молодий співак стояв на високій горі. Стояв і слухав. Бриніли ген ліси й бори. Бриніло місто. Бринів і сам він. І те, що звучало в душі, що бриніло в ньому самому, потроху складалося, зливалося, спліталося в пісню. Прийшлий парубок, пошарпаний придорожніми тернами та глодами, темновидий од сонця, з червоними аж чорними буграми від комарів, нічим не примітний, чубатий, вирлоокий, шибкий, аж гульк — він сам собі стиха заспівав: Серед темних борів,
Серед тихих ланів
Славне місто цвіте красотою,
І одних там церков
Сорок є сороков,
І зоветься те місто Москвою.

І зростає воно,
І шумить, як вино,
І цвіте, наче квітка на сонці,
І живуть там брати,
Що нам з ними іти,
Наші вірні брати-оборонці!

Ворогам не дамо
Ми ніколи в ярмо
Ні Москви, ані Києва, браття!
Ми — родина одна,
Кров нас братня єдна…

Плин пісні прагнув далі. Але слів нараз чомусь не стало, і Омелько замовк, хоч пісня в ньому й жила. Він так і ходив з тою нескінченою піснею по вулицях Москви, і пісня билася в ньому, як спіймана птиця, і вся досада, що потім так гірко обгорнула його, була б іще гіркішою, коли б не ця недоспівана пісня, що ввесь час дзюркотіла в душі, пісня про Москву та Київ, які в своїм братнім єднанні височать над нескоримим слов’янським світом. Співавши колись у храмі Святої Софії, в Києві, протопсальт Омелько мріяв там про красу Москви… А тепер, добувшись до Кремля, Омелько прагнув краси Києва, краси України… 9

Колись у київській Софії його вразило буяння барв, думок і настроїв у вічній смальті давнєколишніх мозаїк, очі святих, мудрі та людяні, живі й рухливі, прехитро викладені з дрібних камінчиків — на вічно золотому тлі, — аж перед ними хотілось заплющитись, і їх погляду наш молодик забути вже не міг, хоч і облягали його тут, у Москві, дива, дивніші за будь-які дива цілого світу… Він попостояв, цікавий до всього Омелько, біля дзвіниці Йвана Великого, коли дзвонилося в чотири десятки його дзвонів, — в час пізньої обідні, і Омелян дивувався, що дзвони висіли на кількох поверхах, так розділені, що ніякий дзвонар не зумів би з ними дійти ладу. Найбільший, ніде в світі не бачений дзвін, що в ньому ваги, казали люди, аж тисяч вісім пудів, найстарший дзвін теж бив невлад, бо смикали його язика за три десятки мотузів чверть сотні мужиків, котрі стояли внизу, на майдані, й вельми боялися, щоб той Цар-колокол, бува, не впав на них. Від безладного бамкання стугоніла земля, бо дзвонилось не тільки в соборах і монастирях Кремля, а й по всенькій Москві — зразу в шістнадцять тисяч дзвонів. Це завше справляло на людей незвичних враження тривожне, і не було такого чужоземця, котрий, про Москву щось пишучи, не згадав би про могутній переклик усіх її храмів, усіх сорока сороков… Попостояв Омелько й супроти Спаської вежі Кремля. Ще одне диво світу, дзиґарі прездорові, так гучно били години, аж луна пливла по всій Москві. Вавилонський лік годин показувала величезна й непорушна стріла, що за нею обертався циферний круг з усіма його сімнадцятьма знаками, не з дванадцятьма, а саме з сімнадцятьма, бо навіть день найдовший, літній (від хвилини сходу сонця й до заходу) триває не більше сімнадцяти дзиґаревих годин. Коли денне світило сходило, до непорушної стрілки підсували першу годину циферблата, і це щоразу була перша, тобто найперша година нового дня. Коли сонце сідало, годинника знову ставили на першу годину, і це була перша, тобто найперша година нової ночі… …Тиняючись по велелюдних вулицях Москви, Омелько до всього придивлявся. До церков і палат. До людей. До претовстенних боярських та дяківських черев (більше черево, більша й повага!). До холопської худорби. До набілених та нарум’янених жіночих облич, так дуже помальованих, що й роздивитись на московських пишнотілих дівчат і молодух навіть зугарний парубок ніяк не міг. Все хлопця дивувало там. Що тішило. А що й смутило. 10

Попоходив, шукаючи роботи, по торгах і торжках. Крику там лунало забагато, а пісень чомусь Омелько не чув, по всій Москві ходивши (хоч і линув мирославський співак «в Москву за песнями»), і він чманів од крику та гомону всюди, де тільки щось продавали: сукно, срібло, хутра, ножі, чоботи, ікони, — всюди лящав купецький галас. То були, правда, крики тільки руські, бо по всій Росії іноземцям тоді торгувати здебільшого не дозволялось, а католиків та іудеїв на руських землях ніде тоді ще, певна річ, і не водилось… Чманіючи від крику, потрапив Омелян між голярів та цилюрників, і сотні голосів, хоч він був, як завжди, охайно підбритий, зазіхали на його чуб та вуса: — Хохол постричь, ус поправить, молодцом поставить! А то ще гукали й так: — У нас бритовки немецкие, мильце грецкое, вода москворецкая: чирьи винимают, болячки вставляют… За кілька хвилин Омелько звідти чимдуж тікав, бо ж невбачай опинився на Вшивому ринку, де стриглась тоді вся Москва, і земля там була встелена волоссям, — люди по ньому ступали тихо, як по перині, і потім цілий день здавалось хлопцеві, наче мурашки бігають по тілу. Не мавши досі змоги вручити цареві листа й шукаючи будь-якого заробітку, він обійшов і торговельні ряди проти Кремлівського замку, в Китаї-городі, маючи опаску перед собаками, що брехали з-під рундуків. Затримався в ряді, де торгували книгами (друку московського, київського, львівського, острозького), зазирав у вікна друкарні. Переходив і на той бік річки… На мосту також були крамниці. Коло мосту порались над снастю рибалки. Стояли кораблі з усяким крамом: з полотном чи вовною, з курячими яйцями чи зерном. На тому березі палало вогнище, і Омелян подався подивитись, що там палять. Стрільці палили в добрих людей повіднімані… цимбали та віоли, гудки та сопілки з якогось чорного дерева, гуслі, бубони, домри, волинки: все те в царевих грамотах проголошувалось майном диявольським і підлягало знищенню та спаленню. «Гудебние сосуди» на вогні вигиналися, стріляли, вибухали, шпурляючи снопами іскор. Омелько, бережно мацаючи за пазухою свою кленову, з України принесену сопілочку, подарунок жебрака Варфоломія, починав потроху розуміти, чому над Москвою-рікою не чути пісень, що ними славилась на цілісінький світ Московщина. Омелько згадав, як, рушаючи в путь, сподівався наслухатись руських пісень, що їх і в Мирославі можна тим часом почути, та й у Києві слухав колись Омелян, як прийшлі москалики та з Дону козаки співають, та й мила ковалева жіночка Анна вродилась, нівроку їй, доброю співухою, і Омелько в неї наслухався кручинних російських пісень. Вона й сказала тоді Омелянові на дорогу: «Едешь в Москву за песнями…» — але пісень у Росії на той час уже не стало… В Москві співали тільки по церквах. Та й більш ніде! Не чув Омелько пісні — ані в Брянських лісах, ані коло Калуги, де тільки він пройшов по Росії, несучи листа до московського царя… Але чому ж? Чому ніде не чути пісні руської — роздольної, буйної пісні, журливої і заразом нестримно-веселої, якої так кортіло скільки заманеться попослухати українському співакові. Хто ж заказав співати руським людям? Хто не велів? Хотілось би розпитати, та не було в кого. Подумавши про ковалиху мирославську, про білявочку Анну, згадав Омелян і прохання — розшукати в Москві родину її рідної сестри, Марії, що жила десь тут, замужем за гончарем Шумилом Ждановим, і збагнув нарешті, що таки доведеться шукати того московського гончаря, щоб, може, в нього заробити на кавалок хліба. 11

Заробітку шукавши по Москві, сновигав Омелько по замощених колодами та дошками столичних вулицях та й дивом дивував перед виявами незнайомого життя, незвіданого, а тому — чудернацького, і очі йому сяяли від усього, що він там бачив. Омелько наш, устигши побувать на Запорожжі, викохав доброго оселедчика, але ж на його чуб московити поглядали без будь-якого зачудовання, бо українців проживало й тоді в російській столиці немало, і стрічні зовсім не на чуб отой звертали увагу, а на цікавого молодика. Може, тому, що прездорові його очища блискали вогнем досади, бо й голод уже дошкуляв та й, найголовніше, лист України ще й досі шарудів, зашитий у смушеву шапку. Може, його врода українська, південна, жагуча, незвична для ока московських дівиць і молодух, привертала погляди до тонкого мужнього обличчя. Чи, може, ота невситима хлоп’яча цікавість, яка ганяла Омелька по Москві, надавала його постаті юнацького зачарування, властивого всім промітним молодикам, наділеним гострим і гнучким розумом. Питав наш чубатий Омелько роботи і по дворах боярських, але там побоювались наймати неслухняних та непокірливих хохлів; питав роботи і серед людей посадських, і поміж теслярами, бо й те діло трохи тямив, і по водяних млинах понад Яузою питався, аж поки не повів його Корній Шутов до Гончарської слободи — шукати родичів мирославської ковалихи Анни. Гончарська слобода лежала неподалік од Таганки (де ковалі таганами промишляли), поміж Вшивою гіркою, Москвою-рікою та Земляним валом — край міста, де гніздились ремісники, котрим у роботі потрібен вогонь, бо ж Москва тоді (дерев’яні халупи, доми, тереми, криті ґонтом і березовим лубом) страх як терпіла від пожеж. Вони вигризали рік у рік чималі кутки столиці, хоч там серед літа палити в печах дозволялось тільки раз на тиждень, і лучину світити не вільно було о пізній порі, але ж горіла та й горіла дерев’яна Москва, наче неспалима свіча перед Господом Богом. Гончаря з України, що привіз од їхньої Анни звісточку, щиро привітали в родині Шумила Жданова, хоч Аннина сестра, Марія, жінка Шумилова, померла не так і давно від чуми. Хата Шумила Жданова стояла крайня, при лузі, в березовому гайку, біля якого весело палахкотіли горна з череп’яним посудом, кахлями та всякими хитромудрими опуклими й барвистими окрасами для чудових чільних стін мурованих палат города Москви, що про них потім слава йшла на цілий світ. Прості московити й здавна відомі були, як люди гостинні та привітні, тож парубок знайшов у гончаря Жданова не тільки заробіток, а й притулок, і ласку, і раду. А за кілька днів хазяїн горна і вся його родина достойно оцінила Омелькове гончарське вміння. Він став ліпити, як навчився в батенька: вази та свічники, горшки й тарелі київські, як у Межигір’ї їх споконвіку робили, і глечики мальовані, — покупці хапали в Жданова український барвистий посуд, і Шумило бачив, яке щастя накотило до хати, оцей чубатий козак, а за кілька днів уже трішки й розбагатів, бо жилося ж гончарям бозна-як тяжко: треба було віддавати бояринові сливе все, що заробиш, та й податі платити за все — крім неба, — і гончар Шумило Жданов шкодував уже, що нема в нього на відданні дочки або небоги, щоб затримати кмітливого й умілого хохла в Москві назавше. Була, правда, поміж синами в Шумила Жданова й донечка, та ще ж недоросла, років дванадцяти, Арінушка, вся хутка, легка, поривчаста, як вітер, уся рум’яна, аж вушка рожеві, з кісками, котрі стирчали куди не слід, туди й сюди, а переважно — вперед і вгору, бо ж дівчат межи простолюдом Москви стрижено тоді років по десятьох, — так вони й бігали з покосами від ножиць, — тому, бач, коси ці ще й не виросли як слід у тієї Арінушки, — і вся вона була якась — туди й сюди, і он куди, та й руки її, очі її мерехтячі, невеличкі, і ноги бистрі, все це жило в Арінушки в постійній зміні, в непогамовному русі, аж наче вітер круг неї завихрювався завжди і скрізь: чи то вона пильненько поралась над чимось у батьковій гончарні, чи по зеленому шпоришу сновигала, заганяючи з лугу на ніч курей та качок, чи по місту Омелька водила, чи просто базікала, бо ж язик її, як і все в ній, не знав ніколи впину. Арінка Шумилова (дочка Шумила Жданова, онука Ждана Дубова і праонука Дуба Гордєєва), швиденько наче прикипіла до Омелька, і вже здавалось їй, що так було завжди, що не кілька днів Омелько тут прожив, а кілька прудких років. Оченята дрібненькими волошками довірливо сяяли проти нього. Її чубок білявий, аж білий, наче льонок тіпаний, її голівка, закосичена луговою ромашкою, і вся вона, як та ромашка, чиста і проста — аж чарівна від тої простоти, — вся вона, ця московиточка непосидяча, чортеня, гайсуха якась, а не дівка, побігаєчка легенька, вся вона завмирала: очицями своїми, носиком кирпатеньким, руками проворними дівчинка прагнула все вміти; вона дивилась на Омелькову роботу, ніби його вміння перехопити хтіла, очей не зводила з розумних рук, коли він розмальовував гуцульським хрещиком а чи полтавськими квітами глечики та вази; вушка нашорошувала, коли стиха співав пісень козацьких, чумацьких, а то й божественне щось, чи й ту пісню недокінчену, котра осінила його при вступі до міста, на Воробйовій горі… Хоч і співав Омелько якнайтихше, Арінушка не знала, що й діяти з необачним хохлом: хотілося й послухати, але… Співати в Москві не дозволялось, і всі челядники в гончарні Жданова пошикували та поцитькували, хоч і вабила їх тая пісня, бо вже розуміли, що Бог їм послав неабиякого пісняра. Коли в перший день співати йому таки не дали, Омелько, на хвильку одвинувшись від роботи, намагався пройтись по майстерні таким вихилясом та вивертасом, що його насилу вгамували, і він тоді з-за пазухи витяг сопілку й стиха заграв. Біляві та пухнасті, наче в поросяти, вії дванадцятилітньої побігаєчки затремтіли, закліпали, і Арінушка, відчувши, як от-от заплаче, шепнула Омелькові: — Облиш! Це єдине слово прозвучало аж надто по-дорослому, мовби старша сестра висловила пересторогу малому халамидникові. — Облиш, я сказала! — суворо повторила Арінка, ворухнувши гострими кісками. Омелько не послухався й на цей раз. Пальці бігали по дірочках сопілки. А дрібні волошки очей замерехтіли в дівчиська гнівом, стали більші, синіші, аж іскорками пойнялись, і Арінка сказала: — Коли почує хто чужий, буде біда. — Дарма! — з досадою повів плечем Омелько, від уст не відриваючи сопілки, своєї розради в далекій дорозі. Не тямлячи, що робить, Арінушка вихопила Омелькові з рук його сопілку і зненацька… розламала її на два нерівні шматки. 12

Орино! — задрижавши, люто скрикнув Омелян Глек і, наче його черконув хтось косою по ногах, схилився на гончарську лавицю, зіперся на верхняк, і майнули в голові думки хуткою чередою: і Мирослав згадався, і війна, і батенько з Лукією, і панна Подолянка, і старий Варфоломій, і розрада з цією сопілкою в довгій дорозі, в полях та лісах Росії, поки добирався Омелян до Москви… — Навіщо ти? — стиха спитав перегодом у переляканої дівчинки. — Я зроблю тобі таку ж саму, — прошепотіла вона, витираючи сльози. — Не зумієш… — Зроблю! Омелько не відповів, а дівчинка жадала його слова, його гніву, такого ж лютого, що зараз вирвався безтямним покриком «Орино!», коли вчув, як хруснуло калинове дерево, коли щось хруснуло в ту ж мить у нього в серці, бо згадав чи жартівливе, а чи й правдиве слово старого жебрака, що оця його сопілка — за-ча-ро-ва-на… Забравши з рук Арінушки уламки, він бережно сховав їх за пазуху, нічого не сказав, навіть не глянув на побігаєчку, сердитий і збентежений, а їй же хотілося, щоб накричав, щоб ударив — нехай! — тільки б не одвертався так байдуже, — і гайсуха знов прошепотіла ті самі слова: — Зроблю таку ж… — Спробуй, — погодився Омелько, бо йому вже стало шкода малої пустухи. — Гралася б тільки! — буркнув він. — Від Сибіру вона тебе порятувала, — сказав Шумило Жданов. Дівчинка мовчала, тільки очиці мерехтіли синім проворним вогнем та кіски ворушились, як од вітру. — Ніколи не повірю, — заговорив Омелько, — щоб за сопілку, за пісню — в Сибір! Дурниці! Ніхто йому не відповів. — Це ж діло Боже — пісня, — провадив далі Омелян, але його ніби ніхто й не слухав, і він балакав начебто сам із собою. — І птиці небесні співають во славу Господню. І люди Бога прославляють — у пісні ж! Хто ж може заказати Боже діло? Пісню?! — Государ, — збентежено відповіла Арінка. — Государ чи бояри? — Государ, — зітхнув Шумило Жданов. — Заборонив руським людям співати? — Заборонив. Государ. І мала Арінушка, і тії мужики та хлопці, чорна челядь, що працювали в гончарні в Жданова, та й сам Шумило, руська широка душа, розповідали Омелькові про царську грамоту, видану за десяток років перед тим, а потім не раз і потверджувану, царський беззаперечний наказ, котрий читано тоді по церквах, і соборах, і по торжках повсюдно — в містах і волостях Росії, у станах і погостах, — про грамоту, що в ній молодий государ, облудно навчений попами, веліти зволив: «В домах, на улицах и на полях песен не петь…» І ще: «Не плясать, руками не плескать, в ладони не бить! И игр не слушать!» І далі: «На свадьбах песен не петь, не играть — глумотворцам, органникам, смехотворцам, гусельникам, песельникам…» Та й «на святках в бесовское сонмище не сходиться, игр бесовских не играть, песен не петь, загадок не загадывать, небылых сказов не сказывать, смехотворением душ своих не губить…» Заборонялося занапащати душі свої ще й гулянням у карти чи в шахи, та й на орелях гойдаючись, та й машкари скомороші накладаючи, з гуслями, бубнами, зурнами, домрами, волинками та гудками ходячи… За непослух («ослушников») на перший раз «бить батоги». На другий — також батогами, тобто киями по-нашому. А на третій — «ссылать в украйные городи», тобто кудись на північ, а то й до Сибіру, звідкіль ніхто й ніколи живим назад не повертався… І наш Омелько згадав, як бачив на тому березі Москви-ріки тріскуче вогнище, де государеві стрільці, ламаючи, палили «гусли и все подобные гудебные сосуды», і зрозумів тепер: чому й навіщо. — То мовчите? — скрушно зітхнувши, спитав Омелян. — Мовчимо, — кивнули челядники. — А сам пресвітлий цар потаємно завів, кажуть, якісь там потішні палати, — почав Шумило Жданов пошепки, озираючись на тонкі нестругані двері своєї халупи. — Домрачеї там у нього. І скоморохи, люди казали, по канату ходять. Заморські ігреці — на флейтах, на віолах, цитрах… Арінушка спитала: — А на Вкраїні, співають? — Співаємо. І плачемо, — гірко посміхнувся Омелько. — Горять міста і села. Ллється людська кров. І зрада там, у нас, на берегах Дніпра. І панщина… і злидні! Омелян розповідав щирим московитам — і про всі ті лиха, які знову спостигли Україну, і про знущання шляхти (і своєї, і польської), котра також — і українське слово, і козацьку пісню, і віру православну, все нехтує й паплюжить, топче, людей обертаючи на сіре бидло… — Як от і в нас, — зітхнув Шумило Жданов. — І все-таки співаєте? — в котрий уже раз питала невгамовна побігаєчка. — Співаємо. Без пісні жити… краще вмерти! — Такий народ! — кивнув Шумило Жданов. — А ви — хіба не такий?! — скипів Омелько. — Одного ж кореня! 13

Коли вже й зовсім посмутились ті славні люди в гончарні в Жданова, щоб розважити їх, Омелько заходився казку баяти, і таку прекумедну, аж забули московити, що чубатий балакає й мовою іншою, незвичною для вуха, бо все ж у казці вони розуміли, і тихий, притлумлений регіт інколи яскрів над вогником, запаленим у їхніх душах прийшлим парубійком, бо іншого вогника в гончарні Жданова не було і не могло й бути: вечорами в Москві світити каганці бідним людям не дозволяли. Вони гасили й свій тихий регіт, бо сміятись було боязно в Москві, та й казок казати государ не велів. Хоч легковажний Омелько не дуже й зважав на заборону, гончар Шумило Жданов міг-таки за тую казку скуштувати добрих батогів, але й про цю погрозу забули, бо те, що розповідав цей веселий хлопець, щось нове вкладало в душу росіянам, яким хотілося пізнати, що ж за народ живе на берегах Дніпра… Глек Омелько розповідав прекумедної казки (років через двісті записаної з губи наддніпрянського жебрака заходом того ж таки академіка Яворницького), а чоловіки, слухаючи, стиха сміялися. Арінушка тим часом вийшла, стала біля дверей, наглядала, щоб зненацька не застукав за таким недозволеним ділом, як слухання казки, хтось із царевих посіпак, які нишпорили по всій Москві. Дослухáлась Арінушка до світлої московської ночі. Щось там своє, невеселе, думала. Та й казки не чула. А Омелько розповідав: — Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка була — хороша-прехороша, а до жінки тієї та ходив полюбовник. Ото раз і прийшов та й став біля причілка Хоминої хати, а собака й загавкав надворі. Хома лежить на печі без штанів, у просі, та й каже: — Бреши, бреши, цюцюсю: я в хаті не боюся! А жінка його лежить на подушках та й каже: — От, чоловіче, який же ти й сміливий! — Я ще й надвір вийду та крикну. Та тільки-но вийшов на двір, а полюбовник — шасть у сіни та й сховався. А жінка хрьоп дверима та й засунулась… Хома зоставсь надворі босий, без штанів, у самій сорочці. А мороз такий, аж тріщить. Що тут його робити! Сюди, туди — ніяк не влізе в хату. Дай, дума, піду під вікно та й погукаю жінці. Ото підбігає до вікна та й кричить: — Жінко, відчини! А жінка лежить на подушках з полюбовником та й питає: — Хто там такий? — Та я ж, Хома твій! — Цур тобі пек! Мій Хома дома: ось біля боку лежить. — Що за лиха година! Та й задумався: «Начебто й моя хата, аж, бач, виходить, не моя… Чи це на мене такеє наслано? Чи це ж мене сатана обморочив? Дай піду та пощитаю хати, чи не знайду своєї…» От і пішов. Та й лічить з краю: — Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина! — та й знову загукав: — Жінко, відчини! — Хто там такий? — Та я ж, Хома твій! — Цур тобі пек! Мій Хома — дома, ось під боком лежить. — Що за лихо! — та й думає собі: «Це ж мене таки сатана обморочив! Піду знов пощитаю». Пішов і вп’ять рахує: — Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина!.. Жінко, відчини! — Та хто ж там такий? — Та я ж, Хома твій. — Мій Хома — дома… — Оце лихо! Що тут казати… Дай, дума, піду до кума, до Петра, та попрошу його: хай мене до хати до моєї доведе. От і пішов. Приступає до хати кума Петра та й кричить: — Куме, здоров був! — Здоров! — одвічає спросоння кум. — А хто ти такий? — Хома, кум твій! — А-а, то це ти, Хомо? — Я, куме. — Чого ж це ти вночі тиняєшся? — Та чого! Вийшов я з хати, та й заблудив, та й тепер ось ніяк не знайду свого двору, то ось і прийшов, щоб ти поміг моєму лихові: вийди-но, спасибі тобі, та й доведи мене до моєї хати… Той кум Петро вийшов. Дивиться на Хому, а той зовсім роздягнений, та ще й без штанів. — То це ти, куме, босий? — Та босий… — Ще й у самій сорочці! — У самій сорочці… — А-а, лишенько! Та ти ж отак замерзнеш, поки я тебе доведу. — Що ж мені робити! — А от що: сідай мерщій на мене, я тебе довезу. — Ну й ну! Сів ото Хома на кума Петра та й поїхали. Добрались вони до Хоминої хати. Кум Петро зараз під вікно та й гука: — Кумо! Здоров була! — Здоров був! А що ти таке єсть? — Я — Петро, кум твій. — Чого ж тобі треба, куме? — Та чого! Візьми свого Хому, а то замерзне. — Що ти, куме! Хома — дома, ось під боком лежить. Озвись-но, Хомо! — Хто там такий? — гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми. Слуха Петро, так-таки, як єсть, голос Хоми. — А що ж це воно таке сидить на мені? — Та то ж, куме, сатана! Ось полапай його: якщо волохате, так то — небезпремінно сатана! Лапнув кум, аж воно — волохате. Як кинеться ж тоді Петро од вікна, як хокне з себе в сніг того Хому та й давай утікать. Зоставсь уп’ять Хома — босий, у самій сорочці, на морозі… … І замовк на хвильку Омелян Глек, бо ж люди реготали, забуваючи про царську заборону сміятися. 14

Трішки помовчавши, Омелечко провадив свою кумедну казку далі: — Отож зоставсь уп’ять Хома — в самій сорочці… на морозі. босий. Стояв-стояв та й пішов у хлів. А в хліві в них лежав бугай. Підібравсь Хома під бугая й заснув. Ото чуть стало розвиднятись, жінка вже й випустила з хати полюбовника, а сама пішла до двору та й тужить: — Голівонько ж моя, бідная! Голівонько ж моя, безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка! А Хома й виступає з хліва. — Де це ти був?! — Хіба ж ти не знаєш — де?! Я вчора до тебе стукав-стукав, а ти… — Бог з тобою! Я, тебе шукаючи, цілу ніч вибігала — і на двір, і по задвірках, і по вулицях. А тебе наче злидень злизав! — Чудасія! Я цілісіньку ніч простукав під вікном. А ти одне: «Мій Хома — дома, ось під боком лежить!» — то я й пішов у хлів, підгорнувсь до рябого бугая та й заснув… — Що це ти кажеш? — А що хіба? — То ти під бугаєм ночував? — Під бугаєм. — Ах ти ж скажений собако! Що ж це ти наробив?! — Та що ж я там такого наробив? — А те, що ти тепер — тільний, от що! І давай його лаяти та приговорювати: — Побила б тебе лиха година та нещаслива! Ти ж тепер будеш телитися!.. Ну, от же що я тобі скажу: іди ти в яку-небудь чужу сторону, куди хочеш іди, там і телись! А в нашому селі й слави не набирайся! Та й знову давай тужити… — Грець же твоєму батькові! — вилаявся нарешті бідолашний Хома. — Я й піду на чужу сторону, аби б тільки не лаялась… От і зібравсь Хома. Взяв мішечок, хліба в мішечок та й пішов до якогось чужого села телитися. Іде собі та й іде, та все полем і ярами, щоб страму не набиратися, аж гульк — на дорозі лежить шматок чоловічого тіла: вовки перехожого розірвали, — голова віддалік, рук і зовсім нема, а ноги в чоботях, заморожені. Дивиться Хома на чоботи: добрі! Дай, думає, візьму собі, вони здадуться. Узяв тії ноги з чобітьми та й пішов далі. Приходить він до якогось там села та й давай проситися в людей ночувати, бо ж було, бач, уже надвечір. Упросився до одного дядька. Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть: — Лізь, чоловіче, на піч, обігрійся. Хома поліз на піч та й, не довго думавши, захріп. А тим хазяям Бог дав уночі радість: корівка отелилася, а мороз був сильний, телятко і обмерзло, от вони його внесли та й поклали на піч, як єсть побіля Хоминого боку. А Хома собі спить і не чує, що біля нього лежить теля. Прокинувся він глупої ночі, лап! — аж біля нього телятко. «Господи, Сусе Христе!.. Як же це я отелився, що й не чув?!» Мерщій додолу з печі та й давай бог ноги від тих хазяїв… І ось так він хутко дременув звідтіля, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі… Чуть світ — хазяїн та хазяйка вже й прокинулися. Прокинулись, та зараз і на піч, щоб на телятко подивитись. Туди, аж там — теля єсть, а чоловіка, що там спав, нема, — самі тільки чоботи з ногами. — Це ж, жінко, наше теля перехожого чоловіка з’їло! — Біжи скоріше до попа! Побіг чоловік до попа, розповів йому про всю оказію, а піп той послухав та й каже: — Це у вас антихрист народився! Треба його вбити… А Хомі й байдуже: мерщій чвала собі додому. Прийшов та й скоріш до хати: — Ну, жінко, молись Богові: я отеливсь! — Що ж тобі дав Бог, чоловіче: бичка чи теличку? — Я б тобі, жінко, й сказав, так і сам не знаю… — Ох, ти ж йолопе, йолопе! Не зна, що в нього й найшлось! Якби ти був путящий чоловік, то взяв би телятко додому, от нам би й користь… Та й давай його лаяти, та й давай його коренити. — Та годі вже тобі: піду, озьму своє теля… От Хома взяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, знайшов там той двір, де ночував… 15

…Але Омелечко того вечора казки довести до краю не встиг. В двері вскочила Арінушка. Ніхто не бачив у темряві її дитячого личка, та очі її блимали й зелено мерехтіли, неначе в кішечки, і чули всі, що голос їй тремтить. — Ліхтар! — у перестрасі прошепотіла вона. — Якісь там ходять. — Знов несе когось нечиста сила, — буркнув Жданов. Та й звелів усім: — Лягайте! І всі мерщій лягли, де хто сидів. Нічні гості, що могли заподіяти будь-яке лихо, стрільці чи ще якісь там цареві посіпаки, бо нікому ж більше вночі ходити не дозволялось, прочалапали далі кудись, до річки Яузи, а гончарі, потомлені, поснули вмить. Не спав тільки Омелько, бо ж дошкуляли мислі, як тії комарі, і комарі, як тії мислі. Тонісінько бриніла в вухах, як тая пісня комарина, мелодія, народжена кілька днів тому на Воробйовій горі, при першім зачудованім погляді на стольний град Москву, — і Омелько тепер, замислившись, збагнув, що перший погляд, та ще й здалеку, мусить бути найпевнішим: потім колись, озирнувшись на все тут пережите, забуде прикрості, забуде пил московських вулиць, і лихих бояр та стряпчих, і царя, що від людей ховається, і всі свої поневіряння, а лишиться в пам’яті передусім той перший погляд, звернений з сусідньої гори на це чудове місто, сонячні блиски на позолочених банях церков і палат, море садів між домами, теремами та халупами і добрі руські люди: родина Корнія Шутова, Шумило Жданов з гончарями та гончаренками, холопами й рабами панства (котре панувало тут, як і скрізь: на Вкраїні, в Польщі, в Туреччині, в Римі), і наш Омелян, не так уже й сердито прислухаючись до рівного легенького дихання сонної Арінушки, яка, поламавши сопілку, безневинно спала десь тут же, Омелько сам собі, без єдиного чутного звуку, повторював недоспівану пісню, котра осінила його при першому вступі до Москви: Ворогам не дамо
Ми ніколи в ярмо
Ні Москви, ані Києва, браття!
Ми родина одна,
Кров нас братня єдна,
Древня віра і давнє завзяття!

Нараз виникали й слова, яких тоді, стомившися в довгій дорозі, Омелько так і не знайшов, точні важливі слова, що від них рішучість — добитись-таки (життям навіть важачи) до самого царя — спалахнула з новою силою: Ми за волю свою
Стоїмо у бою
Нерушимо-міцною стіною, —
Ми найдемо в віках
Щастя ясного шлях,
Коли буде наш Київ з Москвою!

Без жодного чутного іншому вухові звуку — пісня ця струміла та й струміла в уяві, і муляв хлопцеві в покладеній під голову шапці лист України до можновладного царя, до тої сили, котра могла Вкраїну врятувати від ворожої навали, від лиха всенародного, від іноземного ярма. 16

Вже кілька день ось так і жив у гончаря Шумила Жданова посланець плюндрованої й шарпаної України. Жив. Горшки мальовані ліпив. Пісень прегучних потихеньку співав. Працюючи. Казки розказував. Нишком. Про свою Україну розповідав цікавим до правди московитам, про ріки крові, шо пливуть і пливуть у Дніпро. Про лядську кормигу. Про неволю турецьку. Про свого батенька, про Саливона Глека, про цех гончарський, про устрій цеховий прадавній, що про нього між московським ремісництвом і не чули, бо всі були тут кабальними та холопами. — А й дівчата ж, мабуть, гарні там у вас? — стурбовано зітхала побігаєчка. — А гарні ж. — Вередливі? — Вередливі, аж-аж! — Це добре, коли вередливі. А гордовиті? — Гордовиті. Та й письменні бувають частенько… — І він розповідав про мирославських дівчат і молодиць, норовливих українок, котрі не знали ані теремів, ні приписів «Домострою», ні кабали боярської, ні безмежної сваволі чоловіка… Арінушка зітхала, і Україна їй чомусь тоді здавалась раєм земним, бо ж, як відомо здавна, гарно бува лиш там, де нас нема… Зранку шукавши малоймовірної нагоди пробитись до царя з державною своєю справою, потім до ночі працював Омелько в ждановській гончарні, перестружував глину, розминав, ліпив, сушив та малював, саджав у піч, і Арінушка вчилась біля нього, придивлялась, розпитувала, про Москву розповідала всячину, таємно від батька вчилась читати й писати та й розважала потім чубатого, коли той зажурився, десь там довідавшись, що пробиватись до государя — марна річ, не варто й рипатись, бо ж царя поклали в ліжко голландські та німецькі лікарі чи не на цілий тиждень… У неділю Омелько блукав по Москві. Підлатавши, де треба, пошарпаний жупан і шаровари Омелянові, з раннього ранку водила його всюди Арінка, і кожен крок блукань приносив парубкові нові враження — і прикрі, і втішні, і просто забавні: величний штиб якогось мурування, хороми і палати, церкви й ворота в стінах міста, дивовижа базарів і торжків, заморські звірі й птиці по звіринцях, іноземці в чудернацьких убраннях. Коли проходили з Арінкою побіля стін Кремля, обачна дівчинка веліла Омелянові нікуди не дивитись пильно, лиш тільки гульк та гульк, бо стрільці, стовбичивши при кожних воротях, стежили, чи не зиркає хто на царський замок а чи на будь-яку гармату, і зразу ж хапали всяку непевну людину, а з їхніх рук ніхто живим не виривався. Одного такого «шпигуна», Омелько бачив сам, вели по вулиці, зірвавши одяг та зв’язавши руки, і шмагав катюга бідолашного страшенним батогом, тонко сплетеним з бичачих жил. Ще бачив Омелян, як, прив’язавши до рушниць, вели кудись необачного музику, спійманого з віолою в руках, як тягли на розправу дідуся, котрий у печі розтопив не в четвер, як те дозволялося влітку раз на тиждень, а в суботу… Омелько ходив того ранку по Москві, і скрізь кортіло йому зазирнути: за слюдяні оболоки шибок у теремах, до вівтарів, до книжних палат государевих, до садків, що шаруділи листям на кожному подвір’ї тодішньої Москви, де північні яблука родили, мов у казці: глипнеш проти сонця, аж наскрізь видніють зернята, — отак! Йому вже хотілось яблука. Хотілось додому. Та ба! 17

Москва того душного літа втопала в куряві. По вулицях, замощених нетесаними колодами, вітер носив сміття базарів, солому, сіно, терміття з конопель, прядиво і віхті вовни, лико, стружку — побіля майстерень, де збивали з дощок домовини, що їх серед літа в Москві бувало потрібно до лиха. Куріли пожежі, і Арінушка хапала за рукав Омелька, щоб не ліз гасити, знала ж: прийшлого можуть схопити, звинуватити в підпалі, а паліїв з палійчуками завше віддавали катові до рук. Де вулиці були немощені, того літа можна було теж досить вільно ходити, бо давненько не дощило, і прездорові багна та баюри, що красувались тоді по всіх великих містах, по всіх столицях світу, — багна сливе всюди повисихали, і Омелян з Аріною встигли того ранку пройти по городу чимало. Коли поминали аптекарський сад, ворота були непричинені. Омелько завів туди дівчинку, і вони всяких трав та квітів надивились і трішки поблукали там, поки заспаний сторож не протурив їх звідти геть. Зазирнули крадькома й до царевого саду, що був тоді насупроти Кремля, по той бік річки, крізь ворота бачили прездорові заґратовані клітки з хижим звіром, з левами, тиграми, вовками, що гзилися та шваргались, як навіжені. Бачили й там заморські трави та дерева, і одна квітка, схожа на троянди, що росли в саду Мелхиседека, тільки пишніша, кривавосяйна, так жарко жевріла в променях сонця, що Омелян перешугнув зненацька через ковані штахети, й зірвав у государевім саду тую троянду, і руки колючками скров’янив і міг, видима річ, коли б його спіймали, за те зухвальство заплатити головою. Він віддав тую троянду Аріні, і дівчисько, хапаючись, щоб не заздрів хто краденого дива, навіть не роздивившись на цвіт, відчувши тільки пахощі, поспішило сховати квітку за пазуху, і теж покололо собі грубі від роботи пальці, покололо дитячі свої груденятка, а коли обоє, козак і маленька московиточка, побравшись за руки, хутенько почимчикували далі від царевого саду, крапельки їхньої крові на пальцях змішалися, і простодушна побігаєчка злякано скрикнула: — Кров! — Чого ти? — спитав Омелян. — Кров наша змішалася… — Та й що ж? Якась прикмета? — Страшно стало. — Та чого ж? — Не знаю. Омелько пильно подивився на неї, а коли рушили далі, сказав: — Ходімо до Успенського собору. — Чого так раптом? — Може, цар на відправі. — Хворий же! — А коли видужав? Ходім! І вони подались до Кремля. 18

Государ всія Русі таки стояв того дня на пізній обідні. По інших церквах Москви людей тоді бувало обмаль, бо ж, як свідчив один із тих іноземців, що описували своє гостювання в Москві, «наскільки багато церков — настільки мало їх одвідують», людей по всіх храмах стояло небагацько, але ж тут, в Успенському, миру-миру зійшлося, квасолині впасти було ніде, бо кожному кортіло поглянути й на самого царя, котрий тепер від народу ховався, і на митрополита з архієреями, цікаво було московитам і співів соборного хору послухати (співати ж дозволялось тільки в церквах!), і всі товпились у храмі ближче до вівтаря. Омелян з Арінкою так і зав’язли б, не ввійшовши, в притворі, в людському тиску, коли б дівчинка не взяла чубатого свого за руку й не потягла б його крізь тугу юрбу, як голка нитку. Опинившися в церкві, далі пропхатись вони, правда, не мали ні змоги, ні сили і стали при вході, біля титаревого рундука, де якісь претовстенні дворяни торгували свічками. В той гарячий день було нелегко дихати й на вулиці. А тут, у храмі, де вікна вузенькі не відчинялись ніколи, де було повнісінько мух, де з’юрмилась не одна тисяча спітнілих мирян, припертих одне до одного, де безліч кадил безнастанно куріли ладаном, де мерехтіло множество свіч, молящі тут часом і непритомніли, але й упасти не могли, — так вони й лишались, без тями, навстоячки, підперті з усіх боків гарячими й вологими тілами, обліплені безліччю мух. Пропхатись ближче до царя, що стояв десь там, попереду, проти вівтаря, на царському місці, котре в Успенському соборі віддавна зветься троном Мономаха, пробитись туди не слід було й думати, хоч і вирватись на майдан звідсіль вони з Арінкою вже не могли, та й голоси співаків, що гриміли з правого криласа, виводили таке близьке й знайоме, аж подих Омелянові займало, бо відправа йшла в Кремлі не в знаменському одноголоссі, а новим для Москви київським розспівом, якого Омелян не без успіху вчився в Братській школі, в Києві, куди його посилали з Мирослава по науку «для нагоди дзвонення, яко і співання церковного на криласах обох», — і тепер аж так скучив парубок за співом мусикійним, що серце на мить спинилося, вмерло тривожно та солодко, як може завмирати від пісні тільки серце щирого та вмілого музики. Арінці руку стиснувши так дуже, аж дівча замалим не зойкнуло, Омелян поривався до криласа, але з місця рушити не міг, зав’язнувши з непроходимому тиску, де не раз, бувало, калічили молящих, а то й зачавлювали на смерть. Коли у відправі дійшло до перенесення Святих Дарів із жертовника на престол, коли в хорі грянула нарешті «Херувимська», Омелян так раптово напружився, наче ввесь забринів, застогнав од несподіванки, аж Арінушка, зизом поглянувши на його піднесене вгору обличчя, мало не заплакала, навіть сама не відавши — чому… Омелько, правда, розумів, що з ним діється, бо… співали ж його власну «Херувимську», яку він склав іще в Києві. Цю «Херувимську» Омеляна Глека співали вже по всіх церквах на Україні, а те, що занесло якимось вітром її й сюди, солодко потрясло молодого музикотворця, і він, сам того не завваживши, став ненароком підспівувати соборному хорові (поганенькому, правда, бо патріарх всія Русі, посварившись на той час із государем, перебрався з Кремля в монастир та й забрав туди майже всіх співаків Успенського собору, що про них слава вже пішла була чи не по всій Європі), почав думкою підспівувати хорові, нечутно ворушачи пересохлими й тремтячими губами. Аріна стиснула Омелечкові руку. Спитала: — Ти й цієї вмієш? Та Омелько її не почув. — А? Вмієш і такої? У сонячному промінчику, що пробився до храму крізь вузьке та високе вікно, схоже на щілинку в золотому стільнику, білі коси дівчиська, мов льонок, розпушилися в пориванні, встали над голівкою сяйвом, німбом, наче у Варвари-великомучениці, мудро намальованої на стіні біля них. — Омельку? Ну ж!? Омелько не відповів. Бо не почув. 19

А «Херувимська» (що їй у потомні часи віддавали хист не тільки Бортнянський та Білецький, а й Глинка та Чайковський, Стеценко й Леонтович), «Херувимська» пливла та й пливла, як широка ріка, як Дніпро по долині. — «Иже херувими, тайно образующе…» — виводив хор. А губи в Омелька ворушились без голосу, промовляючи ті ж самі слова. — «Пресвятую песнь припевающе…» — в повільному темпі, хвиля за хвилею, спливала з криласа зграйна ріка чоловічих та хлоп’ячих голосів. Омелян тихесенько підспівував своїй же пісні, в якій так дуже бриніла народна струя, щось дуже схоже на «Засвистали козаченьки». Розмах і політ запорозької пісні Омелян сміливо перекинув у свою прекрасну «Херувимську», і ніхто блюзнірства того не помітив, і священна пісня долетіла й сюди, в Успенський собор Московського Кремля, — і вже не міг там не співати й сам Омелько, але співав так тихо, що пісня бриніла тільки в ньому самому, бо міг чути себе лише він сам: — «Отложив всякое нине житейское попечение…» Отепер його вже чула і Арінушка. Збуджена зухвалою думкою, навіть не думкою, а поривом, передчуттям і прагненням чогось значного, що осінили її лукаве личенько, Аріна стала підзужувати свого чубатого Омелька. — Ну ж, та ну ж! — і штовхала парубка гострим ліктиком: — Додай голосу! Омелян додавав. — Дужче! І Омелько брав трохи дужче. Хто близько стояв під образом святої Варвари, вже чортом позирали на якогось пришелепуватого черкашина, бо хто ж таки в церкві горлає, коли тут — сам государ! — Та ну ж! — і Арінка знову смикала за рукав жупана: — Та співай же! Забувши, де він є, «пресвятую песнь припевающе», Омелько взяв на повний голос та й повів «Херувимську», як тільки він умів і знав. 20

А він таки вмів! Слухали ж його з побожністю колись навіть співуни-італійці! Та й у Києві ж відусіль збігалися співолюби — послухати мирославське дивнеє диво. Та й зараз же, в соборі, «отложив нине всякое житейское попечение», молящі почали обертатись назад, до притвору: під високим склепінням Успенського храму загримів голос такої краси та сили, якого ці стіни ніколи й не чули… Голос, що від нього мурашки бігали по спині, мовби то був глас Божий… Голос, який шарпав душу, потрясав усе людське єство. Омелян уже вів за собою ввесь хор «вспеваков»: дедалі прискорюючи темп, розгортаючи дихання, барви голосу виявляючи, силу його легко напружуючи, ввесь свій хист розкриваючи, будячи вміння й талант співаків, що ревнули притьмом на всю силу душі й гуртової гортані… …Коли б ми з вами, читачу, та послухали тоді в Москві «Херувимську», той київський розспів, він зачарував би й нас: силою своєю, врочистістю, молитовним своїм екстазом (без якого, до речі, не буває мистецтва!), невідпорною могутністю плину пісенного, неподолáнної народної струї, яка вже в ту пору потроху проймала київські богослужебні мелодії. І ми шаліли б із тими московськими мирянами, котрі в задусі, мало не до смерті впрівши, забули вже й самі себе, пустились берега на хвилю музики і віддались польотові душі, ума й фантазії, в якому наближав до Бога цю довірливу юрбу молящих силою свого мистецтва Омелян. Цей тисячний гурт він підносив до неба, потім вергав на землю й знов підносив: то волав до Бога соловейком, то бринів найтоншою душевною струною, то дуднів, як із барила, гнівним гуком, викладаючи Богові всі болі, горе й лихо, в якім жила, ні — животіла майже вся ця простота, ввесь люд Москви й Росії, всі півголодні хлопи світу… І то вже не була молитва, а вимога, гнів та осуд, — і ми, те почувши, ми з вами, читачу, в захваті шаліли б разом з усіма, бо щире мистецтво має таку силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи пісню іншого, не тільки малюючи, а й дивлячись на полотно художника, в ту мить почуває себе велетом, — тож і ми з вами, читачу, шаліли б разом з усіма, хоч віра в Бога нам чужа та зловорожа, хоч у співанні тодішнім була й дещо незвична (з погляду нашого) гармонія, дещо своєрідні, а то й дикі навіть (з нашого ж таки, сучасного погляду) модуляції, несподівана й вільна зміна ритмів, — та, бодай що там, — спів Омелька шугав попід склепінням величезного храму велетенським янголом мистецтва, нехай на службі в Бога, нехай і недосконалого ще мистецтва, але виразно своєрідного, щиро народного (полтавського чи київського) і, зрештою, при всіх його звернених до неба облудних попівських словах, цілком земного. Ніхто в Успенському соборі, звісна річ, до таких мудрящих міркувань тоді не доходив, — а було там лиш те, що Омелько співав, а московити слухали. Але слухали ж неспокійно! Збентежені, вражені, серцем розторгані! Навіть приголомшені: і величчю того, що вони чули, і силою голосу (гучномовців тоді не знали ж!), красою, вмінням співаковим, його не людським, а либонь, від Бога ж, хистом… …Омелян Глек-Юренко співав та й співав, і завзяте боріння гласу його зі словом Божим набувало все більшої сили протиріччя між людьми й попівськими небесами, бо звуки вже пекли та шарпали душу тисяч людей, підносячи всіх разом вище та вище, коли в польоті цьому, в пісні розлягався проразливий зойк, що на мить спиняє серце, благання до Бога, скарга, біль та гнів. Співаючи, Омелько, може, так і простояв би на місці до кінця всієї «Херувимської», так і лишився б коло самого притвору, коли б Арінушка не потягла його вперед. І він рушив за нею… «Агов, Омелечку! Чи не на свій загин?» Омельку, схаменись! Ба ні! 21

Непробивно туга й непролазна юрба розступалась перед співаком, уперед пропускаючи диво небачене, і отроковиця білявенька, спітніла, розхристана, з кісками в усі боки, вела та й вела співака чубатого до Мономахового трону, де вже звівся на ввесь чималий зріст збентежений Омельковим співанням можновладець і повелитель всія Русі. Арінушка хоч і не бачила його, але йшла просто до вівтаря, а Омелько ступав за нею, мов сліпець, бо співав, як і завше, заплющившись. Його царська величність стояв при троні Мономаха, великоліпний, кремезний, рум’яний, з кротким виразом вродливого обличчя, з очима лагідними, що до всього світу приязно сяяли під невисоким лобом, мокрісіньким від поту, бо ж зодягнений він був у преважку одежу, і в тій задусі цареві там доводилось чи не найтяжче від усіх: він же й не стояв спокі

Date: 2015-09-17; view: 436; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.007 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию