Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Основні напрями сучасної економічної наукиСучасна зарубіжна економічна наука характеризується неоднорідністю, наявністю кількох напрямів, шкіл, течій. Це пов’язано з теоретичним відображенням економічних інтересів різних верств населення та особливостями економічного розвитку різних країн. Більшість сучасних економічних теорій виникло наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки можна умовно згрупувати в такі три головні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) кейнсіанство; 3) інституціоналізм. Неокласичний напрям економічної теорії виник у 70-х роках ХІХ ст. як альтернативний класичній політичній економії та марксизму. Його засновники — австрійські економісти К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-Баверк, англійські економісти У. Джевонс, А. Маршалл, швейцарський економіст Л. Вальрас, американський економіст Дж. Кларк, шведський вчений К. Віксель. У західній економічній літературі неокласичний напрям має назву «суб’єктивна школа» і виступає проти активного втручання держави в економіку. Неокласицизм охоплює низку шкіл економічної теорії: австрійську, англійську, американську, лозанську, російську, українську та ін. Нерідко ці школи економічної теорії дістають інші відповідні назви — суб’єктивно-психологічна, математична. У першому випадку критерієм є географічне місце виникнення та розвитку школи, у другому — переважає метод дослідження. Водночас вони ґрунтуються на спільних методологічних принципах. Економісти-суб’єктивісти намагалися протиставити класичній теорії трудової вартості теорію суб’єктивної цінності. Методологічними засадами неокласичного напряму є мікроаналіз і маржиналізм (від фр. мarginal — граничний). У своїх дослідженнях вони широко використовують граничні величини і відповідні їм категорії — гранична корисність, гранична продуктивність, гранич23 Глава 2. Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії ні витрати, граничні доходи та ін. Представниками маржиналізму є К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Предметом свого дослідження представники некласицизму обрали чисту економіку, або економіку взагалі, тобто таку, яка абстрагується від історичної і національної форм, типів і форм власності. Наприклад, У. Джевонс так визначив предмет економічної теорії: «Дано: певна кількість людей з різноманітними потребами та виробничими можливостями; треба визначити: спосіб використання праці, що максимізує корисність продукту». Акцент на дослідження діяльності окремого індивіда, підприємця, безпосереднього працівника був підставою для характеристики неокласичного напряму як суб’єктивної школи. У цьому полягає суттєва відмінність неокласицизму від класичної політичної економії. Неокласична теорія набула найбільшого розвитку в працях англійського економіста А. Маршалла, який розробив теорію ціни як симбіоз витрат виробництва, граничної корисності, попиту та пропозиції і запровадив нові терміни: «ціна попиту», «ціна пропозиції», «ціна рівноваги», «еластичність попиту». З новим трактуванням предмета економічної теорії пов’язана відмова неокласиків від традиційної назви економічної науки «політична економія» на користь більш нейтральної «економікс». Найбільш розгорнуте визначення предмета економіксу дав сучасний американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки П. Самуельсон: «Економікс — це наука про те, які з рідкісних продуктивних ресурсів люди і суспільство протягом часу, за допомогою грошей і без їх участі, обирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і в майбутньому між різними людьми і групами суспільства». Отож неокласицизм характеризують такі його основні риси: у центрі уваги є аналіз не об’єктивних закономірностей господарських процесів, а суб’єктивістських та психологічних умов економічної поведінки суб’єктів, вияв принципів прийняття рішення ізольованими індивідами; інтерес спрямовано не на процес змін, що відбуваються в економічних явищах, а на стан, в якому вони досягають рівноваги у процесі свого функціонування. З цією метою широкого використання набуває статистичний аналіз та математичні методи, що дають змогу розглядати явища незмінними в часі; для дослідження економічної поведінки суб’єктів та умов прийняття ними рішення велике значення мають не загальні характеристики явищ, а додаткові обставини, що приводять до змін. Тому виникає потреба в дослідженні додаткових (граничних) величин в корисності, 24 Розділ І. Вступ до економічної теорії витратах, продуктивності і т. ін. Застосування методу граничного аналізу дало назву новому напряму неокласицизму — маржиналізм; основним об’єктом дослідження стають не об’єктивні закономірності формування вартості (як у класичній теорії), а цінність, яка розглядається як суб’єктивне сприйняття (ступінь корисності залежно від кількості благ, інтенсивність бажання) необхідності блага з урахуванням граничної корисності та витрат. Цінність впливає на ціну, попит та пропозицію; витрати виробництва розглядаються не як реальні затрати виробничих факторів, а як оцінка альтернативних можливостей їх використання в іншому виді діяльності. Практичне застосування методів регулювання економіки, побудованих на принципах неокласичної теорії, не змогло запобігти кризовим явищам. Велика депресія 1929–1933 рр. виявила недостатність основних положень класичної теорії, яка не враховувала впливу монополій на ціноутворення. Тому виникає потреба в теорії, яка б змогла роз’яснити причини кризових явищ та виявити способи запобігання їм. На ці питання дає відповідь інша економічна теорія — кейнсіанство. Кейнсіанство ґрунтується на теорії відомого англійського економіста Дж. М. Кейнса, викладеній у його головному творі «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» (1936). Предметом свого дослідження кейнсіанство обрало національну економіку в цілому. Кейнс та його послідовники висунули на передній план практичну функцію економічної науки, спрямовану на оздоровлення та стабілізацію економіки шляхом державного регулювання ринкових відносин. Кейнсіанці твердили: ринок не є ідеальною моделлю саморегулювання економіки, оскільки не дає можливості забезпечити автоматичне відновлення порушеної рівноваги; остання не може залежати від діяльності окремих суб’єктів; основну увагу необхідно приділяти макропроцесам, де відбувається взаємодія між індивідами: економічна система в динаміці завжди є нерівноважною, оскільки попит не йде автоматично за пропозицією, а тому необхідно основну увагу приділяти умовам регулювання сукупного ефективного попиту (тобто попиту всіх суб’єктів економіки); велике значення для формування рівноважного стану економіки мають дії держави, передусім її фінансові, податкові, бюджетні можливості; споживання у людей відбувається під впливом психологічних факторів (тобто існує схильність до споживання) і прямо не залежить від розміру доходів, частина якого завжди спрямована на заощадження, які стають основою для інвестицій;25 Глава 2. Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії держава повинна формувати ефективний попит шляхом стимулювання споживання, регулювання заощаджень та інвестицій, які стають основним об’єктом дослідження та державного регулювання. Саме це забезпечує зростання національного доходу. Практична спрямованість теорії Кейнса забезпечила їй широку популярність у діяльності урядів багатьох країн у післявоєнні роки, коли почали використовуватися антициклічні та антиінфляційні програми. Кейнсіанські рекомендації стали науковою програмою для створення змішаної економіки. Але в 1970-х роках в економіці більшості країн спостерігаються труднощі, пов’язані із суттєвим спадом національних виробництв, зростанням безробіття, світовими структурними кризами (екологічною, сировинною, валютною), що призвело до зменшення інтересу до чистого кейнсіанства, появи неокейнсіанських та посткейнсіанських поглядів, відродження нових неокласичних напрямів. Так, з початку 1950-х років у неокейнсіанських теоріях починають активно розроблятися проблеми темпів та факторів зростання національних економік, співвідношення між зайнятістю та інфляцією. Серед різноманітних варіантів неокейнсіанства особливо вирізняється теорія економічного зростання (Р. Харрод, С. Домар), в якій обґрунтовується висновок про те, що інвестиції є головним чинником економічного зростання. Цю ж проблему намагаються розв’язати представники «неокласичного синтезу», родоначальником якого стає П. Самуельсон — автор найвідомішого у світі підручника з економікс. Він намагається органічно поєднати методи ринкового та державного регулювання економіки. Посткейнсіанці (найвідомішим представником яких є Дж. Робінсон) у 1960–1970-ті роки зробили спробу виявити вплив на процес відтворення такого фактора, як розподіл доходів (зробити їх більш рівними), що дало б змогу обмежити ринкову конкуренцію і впровадити більш ефективні заходи для боротьби з інфляцією. Посткейнсіанство залучило до сфери досліджень також соціально-економічні інститути, що сприяло зближенню оновленого кейнсіанства з інституціоналізмом. Неолібералізм як наукова школа виник майже одночасно з кейнсіанством у 1930-ті роки. В основу концепції покладена вимога невтручання держави в економіку. Суть теоретичних положень неолібералізму полягає в тому, що він визначає і наголошує на існуванні очевидного зв’язку між індивідуальною свободою, приватною власністю та економічною ефективністю суспільства. Головними теоретиками лібералізму ХХ ст. є Л. Мізес, Ф. Хайєк, А. Мюллер-Армак, В. Ойкен та ін.
|