Методика навчання дітей вимови українських звуків

Кожна мова має свої норми вимови. Не можна вивчиш мову, не оволодівши звуковимовою. У той же час не слід захоплюватися тільки роботою над правильною вимовою окремих ізольованих звуків. Вихователь, навчаючи дітей некорінної національності української мови, повинен працювати над усіма компонентами звукової культури українського мовлення: артикуляцією, дикцією, інтонаційною виразністю; розвивати мовний апарат, мовне дихання, фонематичний слух та міжмовне чуття.

Орфоепічна правильність мови – це дотримання норм і правил літературної української мови. Орфоепія встановлює норми вимови кожного звука у звукосполученнях І словах. Завдання вихователя – навчити дитину спочатку правильно вимовляти кожний звук, відсутній у рідній мові, ізольовано, а потім – у сполученні з іншими звуками, в словах. Для цього сам педагог повинен добре знати орфоепічні норми української літературної мови, уникати діалектизмів та місцевих говірок.

У близькоспорідненому мовному оточенні під впливом російської мови в україномовних мовців зустрічається цілий ряд мовних помилок як у вимові приголосних, так і голосних. Найпоширенішою помилкою в українському мовленні росіян у вимові голосних спостерігається редукція голосного [о] в ненаголошеній позиції (вада, поставив, галава замість вода, поставив, голова).

Спостерігаються деякі порушення орфоепічних норм у вимові голосних [і], [й], [о].

Так, в українському мовленні на початку слова І в суфіксі -ін- звук [і] злегка наближається у вимові до [й], звучить як [іи]: іиноді, іинколи. Звук [й] у ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [е]: жиєве, житие.

Перед складом з наголошеним та побічно наголошеним [у] звук [о] у вимові наближається до звука [у]: зоузуля, чоуму. На початкових етапах вивчення української мови таке наближення відсутнє в мовленні росіян, ці звуки вимовляються чітко, що не відповідає нормам української літературної вимови.

У вимові приголосних спостерігається оглушення дзвінких приголосних в кінці слів (дуп, зуп замість дуб, зуб) та звука [в] (в українській мові звук {в} ніколи не переходить у звук [ф], і навпаки, після голосного перед приголосним або перед паузою може переходити в нескладове [у] – кроу", любоу"): кроф, зафтра. Нетиповість для української мови звука [ф] проявляється у тому, що в іншомовних словах початкове [ф] інколи вимовляється як хв (хворма замість форма) або звук [ф] на місці сполучення хв (фіст замість хвіст).

Досить поширеною помилкою в українському мовленні під впливом російської мови є м'яка вимова звука [ч] (в українському мовленні звук [ч] завжди вимовляється твердо); вимова задньоязикового звука [г] замість фрикативного українського [г]; роздільна вимова африкатів [дж], [дз].

Трапляються помилки й у вимові звуків [р] та [ц|, твердість і м'якість яких не збігається за позиційною вимовою. Так, звук [р] у кінці слова в українській вимові завжди твердий (буквар, комар, кобзар), у російській мові цей звук переважно м'який (кобзарь, январь). Звук [ц] у кінці слова в українському мовленні вимовляється м'яко на відміну від російського (хлопець, палець, олівець; рос. – огуреи, палец, конец).

Поширеними є також помилки у вживанні наголосів спільних слів у російській та українській мовах.

Дітей некорінної національності потрібно навчити спочатку артикулювати важкі звуки та звуки, які відсутні в рідній мові дітей.

Фонетична правильність мови залежить від правильної артикуляції та дикції. В українській фонетичній системі 50 звуків (6 голосних і 44 приголосних). Вихователь повинен добре знати класифікацію звуків, особливості їх вимови, артикуляцію кожного звука. Це дозволить йому своєчасно надати допомогу дитині, виправити неправильну звуковимову, показати правильну артикуляцію.

Артикуляція звуків – це правильне положення і рухи органів мовлення, необхідних для вимови даного звука. Мовний акт, що забезпечує артикуляцію звуків, здійснюється складною системою органів, в якій розрізняють периферійну і центральну частини мовного апарату. Якщо у дитини є будь-які порушення мовного апарату (неправильний прикус, коротка під'язикова зв'язка, рідкі зуби, заяча губа тощо), це сприяє неправильній звуковимові. У цьому випадку потрібне втручання логопеда. Якщо всі органи функціонують нормально, дитина легко оволодіває артикуляцією звуків другої мови.

Постановка правильної артикуляції досягається шляхом індивідуальної роботи з дитиною за допомогою дзеркала, шпателя.

Артикуляція як прийом навчання звуковимові в умовах близькоспорідненої двомовності використовується тільки в постановці важких для дітей-росіян звуків [г], [ч],

[р], [ц].

Артикуляція звука [г]

Відбувається при зближенні кореня язика із задньою стінкою глотки. Корінь язика відтягується назад, а маленький язичок займає положення, близьке до того, яке він займає при творенні [х].

Фрикативний звук [г] менш шумний і напружений, ніж задньоязиковий [г] '.

Для вимови фрикативного звука [г] слід спочатку розвинути м'язи кореня язика і задньої стінки глотки, змушуючи їх напружуватися, імітуючи видих у супроводі звуків: га! га! га! (наче рубають дрова).

1 Див.-. Тоцька Н. І. Фонетика української мови та її вивчення у початкових класах.– К-, 1976.– С. 83–84.

Потім вихователь використовує різноманітні вправи на закріплення цього звука в такій послідовності: спочатку добирати слова, де [г] стоїть перед [а] (галка, дорога), а закінчувати словами, де [г] стоїть перед голосними переднього ряду (гудок, гуска, береги).

На заняттях та у повсякденній роботі для закріплення вимови фрикативного [г] вихователь використовує чисто-мовки та скоромовки.

Артикуляція звука [р]

Дрижачий передньоязиковий сонорний звук [р] вимовляється напруженим і загнутим до альвеол і зубної частини твердого піднебіння кінчиком язика, який приводиться в коливання звучним повітряним струменем і утворює характерний шум. Своїми боковими краями широкий напружений язик щільно притиснутий до бокових зубів. Губи набувають положення наступного чи попереднього голосного звука.

Тонкий, піднятий вище верхніх різців кінчик язика під тиском видихуваного повітря починає коливатися, вібрувати, й утворюється звук [р].

Якщо дитина в словах української мови вимовляє пом'якшений звук [р'], то слід індивідуально чи з групою дітей виконати систему підготовчих вправ для розвитку мовного апарату, які спрямовані на те, щоб кінчик язика став гнучким, рухливим, стійким, щоб дитина вміла скеровувати видихуване повітря. Цього можна досягти шляхом показу артикуляції звука перед дзеркалом та її закріплення у звуконаслідувальних вправах (рокіт літака, гарчання собаки).

Якщо ж дитина не може правильно вимовляти цей звук, використовують підготовчі вправи на розвиток мовного апарату. Це можуть бути звуконаслідування індика (просовування язика між зубами і губами), цокоту копит (клацання язиком). Або запропонувати дитині задувати повітря на широкий кінчик язика, покладеного на нижню губу; висунути язик і сховати, рухати ним вправо, вліво, вниз, угору, торкнутися верхньої, потім нижньої губи, притискувати бічні краї язика до верхніх кутніх зубів; притискувати напружений кінчик язика до твердого піднебіння з одночасним притискуванням бічних країв язика до верхніх кутніх зубів '.

' Див.-. Жильцова О. Л. Виховання правильної звуковимови у дітей «гаршого дошкільного віку.– К., 1971.– С. 25–26.

Можна запропонувати й таку вправу: кінчик язика піднімається вгору до піднебіння, за зуби; рот відкрито так, щоб язик було трохи видно, і дитині пропонують вимовляти дддд спочатку повільно, потім все швидше й швидше. У цей час слід підкласти під язик горизонтально свій вказівний палець і швидко рухати ним вправо і вліво. Бічні краї язика повинні бути притиснуті до верхніх кутніх зубів, а кінчик його повинен бути широким і розпластаним.

Доцільним буде і такий прийом: після пояснення й показу артикуляції звука [р] дитині пропонують присмоктати язик до піднебіння, потім їй затискують ніс і пропонують дуже сильно задувати на кінчик язика, вимовляючи при цьому кілька разів слово три, потім – звукосполучення трик-трак, а далі – слова трава, труба.

Проводять з дітьми і дихальні вправи: задування на маленькі клаптики паперу, пелюстки квітів, коли язик піднято вгору до піднебіння, за зуби.

На закріплення звука використовують ігри «Оркестр», «Ворони», «Рак і мухи», скоромовки, чистомбвки.

Артикуляція звука [ч]

Широкий кінчик язика змикається з переднім краєм твердого піднебіння, і це зімкнення далі поступово переходить у коротку щілину; одночасно задня частина спинки язика наближається до переднього краю м'якого піднебіння. Місце артикуляції [ч] збігається з місцем артикуляції [ш]; [ч] в українській мові твердий.

Дитині спочатку показують артикуляцію звука [ч], стимулюючи до її наслідування.

Використовують і спеціальні вправи. Дитині пропонують по черзі з невеликими паузами на один видих вимовляти т-ш-т-ш, а потім обидва ці звуки вимовляти за один видих без паузи: тш-тш-тш-тш-ч.

Закріплюють звук в іграх, віршах, чистомовках, скоромовках.

Артикуляція звука [ц]

Звук [ц| вимовляється внаслідок зближення кінчика язика з ділянкою біля верхніх різців і альвеол і дальшого поступового переходу цього зімкнення в коротку щілину. Внутрішня сторона переднього краю язика торкається основи нижніх різців. Середня спинка язика не піднімається вгору

З дітьми які мають вади у вимові звука [ц], проводять підготовчі впірни для розвитку мовного апарату.

Вихователь пропонує дитині послідовно вимовляти разом звуки [т], [с], спочатку з невеликою паузою на один видих: т... с... т... с... (язик перебуває в нижньому положенні), а потім обидва ці звуки вимовляються на один видих без паузи: тс-тс-тс-тс-тс-ц.

Можна запропонувати промовляти склад ат + с – ц. Кінчик язика опущений, нерухомий.

Для закріплення звука проводять ігри «Цапок», «Катруся та цапок*, промовляють скоромовки, віршики, чисто-мовки.

Дихання є також складовою частиною звуковимови. Воно може бути немовним (автоматичне дихання людини) і мовним. Немовне дихання відбувається ритмічно: вдих, видих, пауза. При цьому вдих дорівнює за тривалістю видиху. Голосові зв'язки відкрито. Мовне дихання має свою специфіку: вдих короткий, видих довгий. Вдихає людина через рот і ніс, тому губи розімкнуто. Мовне дихання буває декількох типів. Верхньогрудне дихання, під час якого розширюється тільки верхня частина легенів. Людина вдихає повітря, грудна клітка піднімається вверх за рахунок піднятого плечевого пояса. Діафрагмальне дихання, під час якого грудна клітка розширюється вниз, плечі не піднімаються, опускається діафрагма. Діафрагмальне-нижньореберне дихання, або змішане,– під час цього типу дихайня опускається лише діафрагма, ребра відходять у сторони, плечі не піднімаються. Це вважається найкращим типом дихання. У дошкільників ще досить слабкі дихальні м'язи, малий обсяг легенів, тому мовне дихання у них неглибоке, верхньогрудне, вдих поривчастий, шумний, з різким підняттям плечей. Вони вдихають перед кожним словом, навіть посередині слова. Складається враження, що дитина захлинається, ковтає закінчення слів, невиразно читає вірші. Вихователь зобов'язаний навчити дитину правильному мовному диханню відповідно до її віку. Так, тривалість видиху в молодшій групі повинна дорівнювати фразі в 2–3 слова, в середній – 2–4, в старшій – 4–5 слів. Тривалість паузи дорівнює рахунку вихователя про себе «один, два» або словам «досить, ще раз», «відпочинь, ще раз», після чого дитині пропонують знову зробити вдих.

З метою розвитку мовного дихання використовують різні вправи та ігри: «Гойдання ляльок» «Дмухаємо на метелика», «Гравці» тощо.

Темп мови –- це швидкість протікання монь н >иесу в часі. Темп мови може бути швидким, середній (Іьчий.

І55

Для дітей, Щ9 опановують другу мову, характерний повільний темп мовлення. Доцільно планувати різні вправи для розвитку середнього та швидкого темпу українського мовлення: «Скажи, як я», «Мавпочки», «Швидше, ще швидше» та ін.

Працюючи над звуковимовою, слід розвивати фонетичний слух, розрізняти звуковий склад двох близько-споріднених мов.

Фонетичний слух – це уміння чітко відрізняти один звук від іншого, завдяки чому впізнаються цілі слова, відбувається розуміння другої мови. З допомогою фонетичного слуху дитина розрізняє смислову та виразну сторони мови. Розвитку фонетичного слуху та міжмовного чуття сприяють такі дидактичні ігри та вправи, як «Хто покликав?», «Впізнай слово», «Якою мовою?», «Який звук загубився?», «Луна», «Хто як сказав?», «Так чи не так?», «Що сказав Незнайко?» та ін.

Кожна мова має свою систему інтонаційних засобів виразності.

Інтонація – це складний комплекс засобів емоційної виразності. Це серце і розум живої розмовної мови. З допомогою інтонації ми можемо передати закінченість чи незакінченість думки, сум, радість, співчуття, незадоволення, подив, гнів. Відомий англійський драматург Б. Шоу писав, що є п'ятдесят способів сказати «так», п'ятсот – «ні», і є тільки один спосіб їх написати.

До засобів інтонаційної виразності належать мелодійність (пониження чи підвищення голосу під час вимови: ніжність, співучість, м'якість, грубість), темп (прискорення чи уповільнення передачі думки в потрібному місці), ритм (рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів), тембр мови, фразовий і логічний наголоси (паузи між мовними відрізками, підвищення або пониження голосу залежно від змісту вислову). З перших днів навчання дітей української мови вихователь повинен звертати увагу й на засвоєння дітьми засобів інтонаційної виразності мовлення. З цією метою застосовують прийоми імітації, зіставлення, порівняння слів та фраз з вимовою в російському й українському мовленні.

Так, показуючи різні види театрів, вихователь учить дітей передавати образ дійових осіб з допомогою міміки, жестів, постави; голосом передавати настрій, стан того чи іншого героя художнього твору. Для цього дітям пропонують прочитати вірш з інтонаціями подиву або радості, весело або сумно; поставити запитання від імені хитрої

лисички, злого вовка, Добродія або веселого Пустунця; виконати пісеньку від імені доброго або злого героя; промовити слова Івасика-Телесика, використовуючи різну інтонацію. Можна використовувати різні творчі завдання, які б сприяли пошуку дітьми індивідуальних засобів виразності у передачі образів, персонажів, інтонації. Наприклад, підійти до свого товариша і попросити у нього іграшку так, щоб усі могли зрозуміти за інтонацією, як саме він просить (лагідно, сердито, ввічливо, грубо, з образою і т. ін.).

Розвитку виразності мови дітей сприяють запитання вихователя при читанні й аналізі художніх творів. Вони спрямовують увагу дітей на виразні засоби мови, спонукають до інсценування. Наприклад: Який голос у дівчинки? З яким почуттям вона сказала ці слова? Поясніть, що зараз переживає дівчинка? (Казка «Мудра дівчинка».) Яким би ви голосом передали слова мачухи? Як правильно розпочати розповідь: швидко чи повільно? Який вірш – веселий чи сумний, чому? Що б ви хотіли змінити у цьому оповіданні (казці)? Пригадайте, при читанні якого місця в оповіданні ви найбільше хвилювалися, переживали? і т. ін.

Дітям порівняно важко дається виконання вправ на вираження почуттів у мові: здивування, радість, урочистість, ніжність, гнів, жалібність, переляк тощо. Основними прийомами для вправляння дітей у виконанні цих завдань є ігрові прийоми. Наприклад, вихователь читає вірш М. Познанської «Корова», а діти невеличкими групками повторюють рядки вірша з різною інтонацією: перша – із запитальною, друга – з розповідною та окличною інтонаціями.

З метою навчання дітей виразної мови використовують спеціальні вправи, в яких діти повинні промовити слово з різним емоційним навантаженням. Наприклад, вихователь говорить: «Діти, сьогодні до нас в групу прийшов новенький хлопчик перший раз. Яким би словом ви про нього сказали?» «Новенький». При цьому вихователь звертає увагу на наголос у цьому слові. А далі пропонує дітям сказати це слово з радістю, з подивом, з сумом, байдуже. Або дітям пропонується таке речення-: «Оксана малює олівцем» і дається завдання промовити це речення так, щоб відповісти на запитання: хто малює олівцем (наголос на слові Оксана), що робить Оксана (наголос на слові малює) і, нарешті, чим малює Оксана (наголос на слові олівцем).

Вихователька промовляє фразу «Дощ їде> і пропонує дітям впізнати, зраділа вона дощу чи, навпаки, схвильована. Цінною для виховання різних відтінків голосу та виразності мови є вправа «Мавпочки». Діти повторюють різні варіації сили голосу, дикції, ритм, темп, наголос, інтонацію.

Вихователь може досягти успіху у вихованні звукової культури українського мовлен-ня лише тоді, коли робота проводиться комплексно, як на заняттях, так і в повсякденному житті.

Робота над постановкою важких звуків здійснюється індивідуально або з трьом а-чотири а дітьми у зручний для вихователя і дітей час за таким планом:

1. Розглядання картинок, у назві яких потрібний звук стояв би у необхідному положенні.

2. Пояснення та показ артикуляції звуків. Робота з дзеркалом та шпателем.

3. Промовляння складів, корекція вихователем органів мовлення. Вправи на розвиток мовного апарату.

4. Промовляння слів із певним звуком (показ предметів, картинок).

5. Чистомовки, скоромовки на закріплення звука. -

6. Ігри та ігрові вправи на закріплення правильної звуковимови.

Наприклад, індивідуальна робота над постановкою звука [р], тверда вимова його в кінці олова.

Вихователька показує предмети, речі, картинки: буквар, ліхтар, папір, календар. Пропонує назвати їх. Показує артикуляцію звука [р]. З допомогою шпателя та дзеркала намагається поставити цей звук.

Підготовчі вправи на розвиток мовного апарату

Підняти язик на верхню губу, потім опустити на нижню і втягти на місце.

Відкривши рот, робити рухи широким кінчиком язика по верхній губі вперед – назад із звуком бл-бл-бл («бов-тушка»), стараючись не відривати язик від губи, ніби погладжуючи верхню губу. Спочатку робити ці рухи повільно, поступово прискорюючи темп і ховаючи язик за верхні зуби.

Усміхнутись, відкрити рот і постукати широким кінчиком язика за верхніми зубами із звуком ди-ди-ди-ди, спочатку повільно, потім дедалі швидше, або сильно задувати на кінчик язика, піднятий до верхнього піднебіння. Пильнувати, щоб рот весь час був відкритий, губи розтягнуті, нижня щелепа нерухома, рухається тільки кінчик язика.

Запропонувати здувати з долоні пелюстки волошки, ромашки, папірці, жмуточки вати. Передній край язика піднято до альвеол, і дитина довго й міцно задуває повітря на кінчик язика: рррр, чим сильніший струмінь повітря, тим швидше і далі розлітаються папірці чи пелюстки.

Промовляння складів, чистомовок ар-ар-ар, пр-пр-пр, ур-ур-ур:

Ар-ар-ар – полетів комар. Ур-ур-ур – біжимо за мур.

Прокіп, Прокіп, продай окріп. Прокіп сидить, окріп кипить.

Рухлива гра «Воронята». Діти – «воронята» сидять на стільчиках. Вихователь каже:

Воронята міцно сплять, В своїх гніздах всі сидять. А проснуться на зорі – Будуть каркать у дворі.

Діти сплять. На слова кар-кар прокидаються, встають і кричать: кар-кар-кар.

Полетіли, полетіли, Воронята полетіли, кар!

Діти «літають» і кричать: кар-кар-кар\

§ 2. Методика словникової роботи

Сукупність усіх слів, наявних в українській мові, називають словниковим складом мови.

Слово – будівельний матеріал мови, основна її одиниця. Оволодіти другою мовою не можна, якщо не засвоїш певної кількості слів. Кожне слово має значення, яке уточнюється, конкретизується або змінюється в контексті.

В українській мові, як і в російській, слова можуть бути повнозначними, які мають предметно-речове значення (панчохи, шкарпетки, годинник), і неповнозначними, які виражають відношення та зв'язки між повнозначними словами (хай, коло, біля, так).

Слова можуть мати пряме (золота обручка), переносне (золоте листя), конкретне (цегла, сміття, стеля, будівля) та абстрактне (смуток, надія) значення. Слова в українській мові, як і в російській, багатозначні: ручка (дитяча, для писання, від сумки, від дверей тощо).

У ході навчання другої української мови діти повинні засвоїти лексичне значення слова, спочатку пряме, а потім переносне.

Добираючи слова для занять з розвитку українського мовлення, вихователь повинен керуватися відповідними принципами словникової роботи. Серед них: тематичний принцип введення лексики; принцип нормування слів або обмеженого словникового мінімуму; практична цінність слова для даного етапу навчання; частотність уживання слів у розмовному мовленні; введення слова на основі чуттєвого досвіду; засвоєння слів в активній практичній діяльності; принцип описування понять і тлумачення їх значення; доступність слова за звуковим складом.

Провідним принципом введення нових слів з української мови є групування їх за темами. Тематичний принцип дозволяє не тільки знайомити дітей з новими словами, а й включати їх в активне розмовне мовлення, будувати діалог з відповідної теми, складати розповіді в межах однієї теми.

Теми для занять вихователь може добирати довільно. При цьому слід враховувати вік дітей, рівень знань про навколишнє та ін.

У варіативних програмах з розвитку українського мовлення різні автори рекомендують різну тематику. Проте, керуючись принципом практичного значення слова для даного етапу навчання, доцільно починати заняття з української мови темами «Знайомство», «Ввічливі слова». Адже з перших занять діти повинні вітатись, прощатись один з одним і з вихователем, вживати ввічливі слова. Найближчими темами для дітей дошкільного віку є «Дитячий садок», «Іграшки», «Сім'я>. То ж саме з них і потрібно починати навчання другої мови.

Кількість тем визначається віковою групою. Так, у середній групі досить п'яти-шести тем протягом року («Знайомство», «Ввічливі слова», «Дитячий садок», «Іграшки», «Ігри», «Сім'я»). У старших групах кількість тем можна збільшити до 12–13. При цьому повторюються попередні теми з поступовим нарощуванням кількості нових слів і вводяться нові теми («Зовнішній вигляд людини», «Одяг та взуття», «Свійські тварини та птахи», «Кольори», «Рахунок», «Продукти харчування», «Свята», «Пори року», «Наша Батьківщина»).

У межах кожної теми передбачається декілька занять. Наприклад, у середній групі тема «Знайомство» передбачає три заняття, тема «Ввічливі слова» – сім занять. У той

самий час на ці теми в старшій групі планується лише три заняття.

До кожної загальної теми вихователь складає тематичний словник за весь період навчання (один, два або три роки). Тематичний словничок охоплює слова всіх частин мови, як повнозначні, так і службові. Наприклад, тематичний словничок до теми «Знайомство»: добрий день, добридень, знайомитись, ім'я, по батькові, прізвище, звати, вітатись, розмовляти, як, так, моє, твоє, тебе, мене, новенький, новачок, українець, українка, хлопчик, дівчинка, лялька, діти, друзі, подруга, соромитися, соромливий, веселий, приємно, дуже, розповідати, запрошуємо, до побачення.

Тематичний словничок до теми «Ввічливі слова»: ввічливий, чемний, це, дякую, будь ласка, дякувати, звичаї, чарівний, добрий ранок, добрий вечір, на добраніч, будьте ласкаві, пробачте, вибачте, доглядати, шанувати, піклуватись, допомагати, вітатись, вибачатись, хай, біля, невже, радіти, телефонувати, лист, листівка, день народження, свято.

Тематичний словничок до теми «Дитячий садок»: дитячий садок, роздягальня, їдальня, умивальня, вихователька, завідуюча, няня, навчати, займатись, заняття, стіл, стільчик, роздягатися, вмиватися, прибирати, чергувати, годувати, допомагати, малювати, танцювати, рушник, гребінець, зубна щітка, дзеркало, сніданок, обід, вечеря, ліжко, простирадло, ковдра, килим, спати, лягати, куточок, кухар, лікар, музичний працівник, двірник, лагідна, уважно, пильно, весело, дружньо, вранці, ввечері, гратись, гаразд

Із загального тематичного словничка вихователь добирає слова для кожного заняття окремо. В плані виховної роботи записують тільки ті слова, які мають різний звуковий склад у рідній і в українській мовах. Наприклад, до теми «Взуття> вводяться на одне заняття такі слова: взуття, чоботи, черевики, взуватись, гумові, шкіряні. Слова туфлі, сандалії, калоші дітям зрозумілі. Тому вихователь буде працювати лише над їх правильною вимовою.

Кожне нове слово обов'язково вводиться в активне дитяче мовлення. Тематичний добір слів забезпечує їх мимовільне запам'ятовування.

Вводячи нову лексику, обов'язкбво слід пам'ятати про принцип обмеженого словникового мінімуму, нормування кількості нових слів на кожному занятті відповідно до

6 зм 161

віку дітей, теми, року чи етапу навчання, рівня мовного

розвитку. Так, у середній групі на одне заняття рекомендується планувати від двох до чотирьох нових слів, у старшій – чотири – шість, у підготовчій – шість – вісім слів.

Принципи практичного значення слова та частотності вживання слів дозволяють педагогу самостійно варіювати добір слів відповідно до місцевих умов, сезону тощо (професії батьків, види транспорту, одяг, їжа, свята та ін.).

В основі словникової роботи лежить чуттєвий досвід дитини, процеси відчуття і сприймання. Відчуття є первинною формою відображення об'єктивної дійсності в мозку людини, це відправний пункт пізнання. Відчуття і сприймання – єдине джерело наших знань про навколишній світ.

Необхідною умовою відчуття і сприймання є безпосередня дія об'єктивного подразника на аналізатори дитини. Відчуття і сприймання психологи називають сен-сорикою, сенсорним досвідом дитини, який і становить суть наступного принципу введення нової лексики – встановлення в свідомості дитини зв'язку між фактом дійсності і словом, що означає цей факт, або введення слова на основі чуттєвого досвіду. В ході безпосереднього ознайомлення з предметами та явищами у дитини формується уявлення про них, яке потім закріплюється в слові.

Навчаючи дітей другої мови, цей принцип застосовують під час введення слів, що означають назви предметів і речей національного побуту, одягу, взуття, іграшок, з якими знайомлять дітей переважно на заняттях по ознайомленню з явищами навколишнього життя. Це такі слова, як куманець, глечик, макітра, макогін, миска, рогач, полумисок, полив'яний, цебро, цебер, цебрик, свитка, очіпок, кістичок, плахта, жупан та ін.

Виходячи з цього принципу, дитина повинна засвоювати нове слово в такій послідовності: а) відчуття окремих властивостей, ознак, якостей предмета (глиняний, полив'яний, глибокий, гладенький, коричневий); б) сприймання цілісного образу (полумисок); в) формування уявлення про предмет (наливають перші страви, посудина для їжі), поняття (посуд); г) відображення поняття в слові (полумисок).

Діти розглядають ці предмети, беруть у руки, діють з ними, засвоюють їх назви.

Після цього нові слова закріплюють на заняттях з розвитку українського мовлення або протягом дня. Діти обов'язково повинні діяти з цими іграшками, предметами

чи речами в різноманітних видах діяльності (ігровій, трудовій, образотворчій, конструктивній), тобто вступає в дію принцип засвоєння нового слова на основі активної практичної діяльності.

У методиці навчання дітей другої мови, вводячи нові слова, застосовують принцип описування понять та тлумачення їх значення. Нове слово рекомендується давати в поєднанні з вказівним займенником це. Вводять нові слова в такій послідовності.

Показ предмета чи картинки – називання його мовленнєвим зразком: це дзига, це човник. При потребі це слово перекладається рідною мовою дітей.

На початкових етапах навчання дітей української мови краще знайомити їх із значенням нового слова шляхом показу натуральної, предметної наочності. Це допоможе дітям не тільки пов'язати слово з предметом, а й ще раз сприйняти сам предмет, побачити в ньому непомічені раніше властивості та якості.

Вихователь промовляє назви нових предметів двічі, другий раз – в іншому порядку.

Після введення нових слів їх потрібно закріпити.

О. Й. Негневицька рекомендує здійснювати закріплення слів у певній послідовності: впізнавання слова, добір його з наочним підказуванням, добір слова без наочного підказування '.

З метою перевірки, чи запам'ятали діти нове слово, чи можуть його впізнати, вихователь по черзі показує картинки (чи самі предмети) й запитує: «Це лялька чи ні?», «Це човник чи ні?» Діти повинні сказати: «Так, це човник» або «•НІ, це лялька».

У ви>ователя на столі предмети, у дітей – картинки. Вихователь показує предмет і пропонує дітям знайти картинку з таким самим зображенням.

Вихователь закриває очі, торкається якогось предмета, називає його, а діти відповідають «так» чи «ні».

Педагог викликає дитину й говорить: «Зараз я спробую відгадати, яка іграшка тобі найбільше подобається». Вона торкається іграшок, називає їх словом, дитина ж тільки стверджує чи заперечує.

Використовують ігри та ігрові вправи типу «Чого не стало?», в яких діють діти, а вихователь відгадує, чого не стало, називає предмети, які сховали діти.

1 Див Методика обучения русскому язьїку в национальном детском саду / Йод ред Ф. А. Сохина, Е. Й. Негневицкой – М., 1985.–С. 72.

6* 168

Добір слова в ситуації з наочним підказуванням. Для закріплення активного промовляння нових слів педагог пропонує ігри й ігрові вправи, в яких діти з названих декількох слів повинні вибрати одне і назвати його. Наприклад, у грі «Магазин» вихователька говорить: «Яку іграшку ти хочеш купити: ляльку, човник, ведмедика?» Дитина називає: «Ведмедика». Або: «Що ти, Оленко, хочеш купити для своєї доньки: шкарпетки, панчохи, сукню?» Дитина відповідає: «Сукню». При цьому діти обов'язково повинні бачити ці предмети, іграшки чи речі. Це можуть бути і картинки.

Добір слова без наочного підказування можна здійснювати в іграх типу «Чарівна скринька», «Чарівна торбинка». Вихователька, не показуючи предмети, називає їх і запитує у дітей, що саме вони хотіли б узяти зі скриньки чи з торбинки. Дитина спочатку називає слово, потім дістає предмет і знову називає його.

З метою закріплення нової лексики, активізації слів широко використовуються дидактичні ігри, які можуть проводитись як самостійне заняття з групою дітей або входити до складу заняття з розвитку українського мовлення.

Ігри добирають відповідно до теми заняття та за віком дітей.

Ігри на уточнення і закріплення назв предметів: «Чарівна скринька», «Посилка», «Чого не стало?», «Що змінилось?», «Виставка», «Подорож по кімнаті», «Що в торбинці?», ігри з лялькою. Ігри на закріплення якостей, властивостей, ознак предметів та іграшок: «Назви який?», «Впізнай предмет», «Угадай на дотик», «Знайди такий предмет», «Магазин», ігри з лялькою та образними іграшками. Ігри на закріплення матеріалу: «Що з чого зроблено?», «З чого шиють одяг (взуття)?», «Погодуємо ведмедика», «Назви матеріал» тощо. Ігри на закріплення назв професій дорослих: «Хто де працює?», «Кому що потрібно для роботи?», «В ательє», «На фабриці», «В магазині», «Лікарня». Ігри на зіставлення та порівняння предметів: «Що схоже, а що відмінне?», «Червоні килимки», «Хто помітив?» та ін.

Для проведення таких ігор потрібно мати набір різних предметів та іграшок. Так, для ігор «Чарівна торбинка», «Цікава скринька», «Посилка» потрібні різнокольорові кільця, дерев'яні кульки, грибки, гумові м'ячики різних кольорів, плетений кошик, розмальований барабан, жовтеньке курчатко з вати, зелений огірок та інші овочі з пап'є-

маше, гумові качечка та собачка, пляшечки, ляльковий посуд; предмети туалету (зубна щітка, рушничок, мило, гребінець); навчальне приладдя (зошит, олівець, ручка, гумка), ножиці, нитки, ґудзики; кілька побутових речей; стрічки різної довжини, прапорці, клаптики, цвяхи, молоточок тощо.

Для дидактичних ігор з лялькою потрібно мати: велику й маленьку дидактичні ляльки (хлопчика і дівчинку) з повним комплектом національного одягу (літнього й зимового); ведмедиків (великого і малого), собачок (білого й чорного) та інші іграшки й обладнання для кімнати ляльки.

Особливо цінними для дітей є дидактичні ігри з лялькою: «Нагодуємо ляльку», «Навчимо ляльку готувати стіл до чаю», «Влаштуємо ляльці кімнату», «Одягнемо ляльку на прогулянку», «Попрасуємо ляльці одяг», «Викупаємо ляльку», «Покладемо ляльку спати», «День народження ляльки», «Лялька йде в гості», «Святковий одяг».

Наводимо опис дидактичних ігор. «Купання ляльки». Мета: закріпити й активізувати назви і призначення предметів практичного користування до теми «Зовнішній вигляд людини»; вчити дітей правильно змінювати дієслова (купаємо, купати, викупати; витираю, витирати, витерти; намилюю, намилити, мити, змивати). Виховувати охайність. Словник: лялька, ванночка, мило, рушник, мити, витирати, купати.

Хід гри: Вихователька вносить ляльку.

– Наша Катя була на прогулянці, гралась у пісочнику і забруднилася. Що треба зробити, щоб лялька знову стала чистою?

– Викупати її.

– Зараз ляльку купатимемо. Що потрібно для купання? (Ванночка, вода, мило, мочалка, рушник.)

Діти повинні принести всі потрібні речі й назвати їх.

– Що треба спочатку зробити?

– Налити води. Посадити ляльку. Намилити милом, помити її, а потім змити водою.

– Викупали Катю. Що далі слід зробити?

– Витерти рушником ляльку. (Діти називають дії, які виконує вихователька.)

Додатково вона ставить запитання: «Що я роблю?» Окремі дії можна доручати дітям.

Дидактична гра «Магазин» (тема: «Одяг і взуття»). Мета: закріпити знання дітей про осінній одяг. Учити правильно називати його й описувати. Розвивати зв'язне

мовлення. Узгоджувати числівники з іменниками у множині в родовому відмінку. Виховувати ввічливість. Привчати вживати ввічливі слова: будь ласка, добрий день, до побачення. Словник: пальто, шапка, шарф, рукавиці, черевики, чоботи, продавець, каса.

Хід гри: Вихователька: – Яка зараз пора року? Яка сьогодні погода? Подивіться на нашу ляльку Оксану. У що вона вдягнена? Ми зараз підемо до магазину готового одягу і купимо ляльці теплий одяг та взуття.

Діти розглядають магазин.

– Що ви бачите в магазині? Скільки пальт (шапок, рукавиць, черевиків...) ви бачите в магазині?

Педагог перший купує потрібну річ і дає дітям зразок, як треба ввічливо звертатися, дякувати тощо.

Діти підходять до продавця, звертаються з проханням продати потрібну річ, купують, одягають ляльку. Вихователька стежить за правильністю мови дітей.

Дидактична гра «Що з чого зроблено». Мета: закріпити знання дітей про матеріали, з яких зроблено різні предмети та речі; виховання допитливості. Словник: металевий, дерев'яний, скляний, пластмасовий, полотняний, шерстяний, бавовняний, глиняний. Матеріал: олівець, склянка, кульки, сукня, хустка, кофта, глечик, машина.

Хід гри: На початку вихователька загадує загадки про окремі речі. Потім говорить, що в неї на столі лежать різні речі, предмети, і всі вони зроблені з різних матеріалів. Пояснює гру: «Я буду називати предмет, а той, кого я викличу, повинен підійти, взяти його і розповісти, з якого матеріалу він зроблений. Наприклад, олівець зроблено з деревини, він дерев'яний». Гра продовжується.

Дидактичні ігри з картинками: «Наш посуд», «Впізнай картинку», «На місця», «Підбери одяг для ляльки», «Кольоровий посуд», «Пошта», «Впізнай і назви», «Що зроблено на фабриці, заводі?», «Чи знаєш ти, де я був?», «Що картинка розповідає?», «Кому щб потрібно?» та ін. Наводимо запис декількох ігор.

Дидактична гра «На місця». Мета: закріпити знання дітей про посуд, одяг, іграшки та місце, де зберігаються ці речі. Вчити правильно відповідати на запитання. Виховувати уважність, зосередженість, кмітливість. Словник: шафа, Ігровий куточок, шафа для посуду, одяг, іграшки, посуд. Матеріал: предметні картинки, шафи.

Хід гри: Діти сидять на стільчиках, розміщених в один ряд. У різних місцях кімнати стільчиками відгороджено шафи для одягу та посуду. У дітей предметні картинки.

Вихователька разом з дітьми розглядає картинки, узагальнює їх: «посуд», «одяг». Пояснює гру. «Зараз,– говорить вихователька,– шафи порожні. Треба розкласти на місцях різні речі: в одну шафу – посуд, в іншу – білизну, одяг, іграшки». Потім пропонує дітям встати і за сигналом «на місця» знайти місце для своїх картинок: посуд віднести в посудну шафу, білизну – в шафу для одягу тощо.

Гра «Скажи одним словом». Мета: вміти визначати предмети, що входять в поняття «овочі», «фрукти», «посуд», «іграшки», «одяг», називати їх одним словом. Словник: овочі, фрукти, посуд, іграшки, одяг.

Хід гри: Вихователька заготовляє багато (ЗО–40) різних картинок, на яких зображено різноманітні речі.

Картинки слід приготувати такі:

овочі: картопля, цибуля, буряк, морква, капуста, огірок, помідор;

фрукти: яблуко, груша, вишня, слива, виноград, абрикос, апельсин;

іграшки: лялька, ведмедик, башточка, машина, возик, кішка, зайчик;

посуд: тарілка, ложка, чашка, виделка, ніж, блюдце, чайник;

одяг: сорочка, майка, штанці, сукня, трусики, панчішки, шкарпетки.

Змішавши ці картинки, вихователька пропонує дітям -по черзі виходити й вибирати картинки, що зображають посуд, одяг, фрукти, овочі, іграшки.

Після того як дитина вийшла і відібрала картинки, що зображують посуд, вихователька може викликати іншу дитину перевірити, чи правильно відібрано ті картинки, на яких зображено посуд. Якщо такі картинки залишилися, вихователька пропонує дитині додати їх до раніше відібраних, а коли що-небудь відібрано неправильно, пропонує їй вилучити їх. Так діти відбирають і класифікують по групах окремі предмети. Потім вихователька роздає всім дітям по одній картинці, умовляючись про такі правила гри: кожна дитина дивиться на свою картинку, і коли вихователька скаже слово «одяг», усі діти, в яких на картинках намальовано одяг, біжать до неї; коли вона скаже «посуд»,– біжать ті, в кого намальовано посуд. Коли діти підбіжать до виховательки, вона доручає кому-небудь з них швидко перевірити, чи всі правильно виконали правила гри.

Словесні дидактичні ігри використовуються лише в старшому дошкільному віці. Основний матеріал у цих

іграх – слово. В них відсутня наочність, ці ігри вимагають від дитини напруження, розумових зусиль, гнучкості і швидкості мислення, розвинутої мови. Це такі ігри: «Скажи навпаки», «Скажи одним словом», «Назви слово», «Хто більше назве слів українською мовою», «Що буває високе (довге, широке, вузьке, низьке)?», «Хто коли працює?», «Хто більше назве прислів'їв?», «Хто більше знає небувальщин?» тощо.

Наприклад, дидактична гра «Скажи навпаки». Мета: активізувати словник дітей антонімами.

Хід гри: Вихователька українською мовою називає слово, а діти повинні назвати слово з протилежним значенням.

Іменники

день – ніч сонце – місяць темрява – світло тиша – галас зима – літо радість – горе сміх – сльози

Прикметники

високий – низький тонкий – товстий великий – маленький широкий – вузький м'який – твердий білий – чорний солодкий – кислий

Прислівники

холодно – тепло темно – світло добре – погано радісно – сумно твердо – м'яко мокро – сухо високо – низько

Дидактична гра «Що буває широке (вузьке, довге, коротке, високе, низьке)?» Мета: активізувати словник дітей іменниками, прикметниками.

Хід гри: Вихователька пояснює гру: «Я буду називати слово, а ви повинні назвати все, що до нього підходить. Наприклад, я говорю слово широка. Про що можна сказати широка? (дорога, межа, річка), широке (поле, море, небо), широкий (простір, стіл); вузька (стежка, доріжка, смужка, вуличка), вузький (отвір, прохід, клаптик, глечик), вузьке (коло, кільце). Потім вихователька називає іменник, а діти до нього підбирають прикметники. Наприклад: дерево – високе, кущ – низький тощо.

З метою уточнення та активізації лексики використовують і дидактичні вправи. Серед них: вправи на добір епітетів до предмета (дерева які? – високі, стрункі, зелені, голі); впізнавання предмета за епітетами (червоний, гумовий, круглий, що це? – м'яч); добір дій до предмета або дієслів (кішка що робить? – нявчить, муркоче, лежить, біжить, спить, ловить мишей, хлебче молоко, годує кошенят, грається, сидить); добір до дії предмета (світить, гріє, припікає, зігріває, що це? – сонце); називання складових частин цілого (будинок: дах, стіни, вікна, двері,

поверхи, під'їзди; велосипед: колесо, кермо, рама, педалі, ланцюг, дзвоник); на класифікацію предметів («Назви одним словом», «Склади разом»); на різний ступінь узагальнення («Дай три назви і більше»: конвалії – квіти – рослини; борщ – страва – їжа – харчування); утворення слів за допомогою суфіксів, префіксів (їхати – приїхати, від'їхати, заїхати, під'їхати, з'їхати, виїхати, в'їхати; ліс – лісок, лісище; рука – ручка, рученька, ручище). Це можуть бути вправи «Хто більше пригадає слів українською мовою?», «Як правильно сказати українською мовою?», «Хто краще придумає назву?», «Що зайве?», «Як сказати одним словом?», «Чого не вистачає?»

Цінними є й такі вправи, як «Плутанина», «Поверни предмет на своє місце», «Четвертий зайвий», «А що було раніше?», «А що буде пізніше?» та ін.

Лексичні вправи для збагачення й активізації словника описує Л. П. Федоренко '.

Вправи на розуміння відношень: «Ціле та його частини», «Склеїмо розбитий посуд», «Назви частини», «Лялька Оля обідає», «Назви предмет».

Наприклад, вправа «Назви предмет»: діти повинні за деталями впізнати і назвати одним словом ціле: ніжки, кришка – стіл; ніжки, спинка, сидіння – стілець; мотор, кабіна, кермо, кузов, колеса, фари – машина тощо.

Вправи на розвиток розуміння слів з родовим значенням типу «Уточни слово», «Дай загальну назву», «Дай три назви і більше». Вихователь пропонує дитині взяти будь-яку іграшку (наприклад, м'яч) і запитує: Що це? (М'яч.); Яким словом його ще можна назвати? М'яч – це що? (Іграшка. Іграшка – м'яч.) Пальто – це що? (Пальто – одяг.) і т. ін.

Вправа «Дай загальну назву»: стіл, стілець, диван, шафа – це що? Це меблі.

«Дай три назви і більше»: стіл – меблі – річ; суп – страва – харчування.

Вправи для створення нових слів з допомогою суфіксів та префіксів: ведмідь – ведмежа, ведмежатко, ведмедиця, ведмедище; хлопець – хлопчик, хлопчисько; бігти -– прибігти, вибігти, збігати, забігати.

Варіанти таких словесних вправ може створювати сам вихователь, враховуючи рівень розвитку дітей.

1 Див.: Методика развития речи детей дошкольного возраста / Л. П Федоренко, Г. А. Фомичева, В. К. Лотарев, А. П. Николаичева.– М„ 1984.

§ 3. Методика формування граматичної правильності мовлення

Оволодіваючи мовою, дитина засвоює граматичні значення – різноманітні відношення між предметами та явищами, позначеними словами. Кожна мова має свої, притаманні лише їй граматичні значення словотворення морфем та граматичні значення в синтаксисі.

До морфологічних граматичних значень належать рід, число, відмінок, здрібнілість, одиничність (у іменників); ступені порівняння (у прикметників); час, вид, стан (у дієсловах). Синтаксичні граматичні значення – це предикативність, узгодження, керування, головні й другорядні члени речення. Оволодіти граматичною будовою української мови – це значить навчитись утворювати від однієї основи форми однини і множини теперішнього, майбутнього, минулого часу, відмінювати слова за відмінками та особами, вживати слова з суфіксами та без них, правильно вживати рід іменників, самостійно утворювати граматичні форми за аналогією, оволодіти складносурядними і складнопідрядними реченнями відповідно до граматичних законів та правил української' мови.

Вводити граматичні форми та конструкції української мови слід дотримуючись відповідних принципів. До них належать: послідовність введення граматичних форм відповідно до їх доступності; принцип однієї трудності; врахування специфіки рідної мови, зіставлення та порівняння граматичних явищ; автоматизація граматичних навичок; презентація граматичних явищ з урахуванням в>ку та етапу навчання; високий процент повторюваності одних і тих самих граматичних форм у різних типових вправах та конструкціях (моделях); широке використання наочності й активна мовленнєва практика.

Навчаючи дітей некорінної національності другої, української мови необхідно дотримуватись послідовності введення граматичних форм відповідно до труднощів та їх доступності дітям.

Так, спочатку вводяться іменники з конкретним значенням, які означають близькі і доступні дітям предмети й явища з найближчого оточення (дитячий садок, сім'я, ігри, іграшки, одяг, взуття, тварини) – в називному відмінку. Іменник в називному відмінку подається в мовленнєвій моделі у поєднанні з вказівним займенником це (це лялька, -це лоша), часточки так, ні.

Потім вводять дієслова третьої особи однини та займенники він, вона, воно (Лялька сидить. Вона сидить. Ведмедик лежить. Він лежить. Орест – хлопчик. Він сидить).

Далі вводять граматичну конструкцію із знахідним відмінком іменника однини (Хлопчик читає книжку) та займенники мій, моя, моє, твій, твоя, твоє; частки отож, егеж, гаразд.

З допомогою наочності та відповідних дидактичних вправ дітей знайомлять з множиною (лялька – ляльки, подруга – подруги, ведмедик – ведмедики), іменниками, які мають лише множину (двері, сани, ножиці) чи однину (сметана, цукор, сіль).

Доступні дітям прислівники: добре, гарно, вдячно, швидко, повільно, тихо, голосно тощо.

Одночасно з повнозначними словами вводяться й службові. Серед них прийменники (з, зі, до, біля, коло, серед), частки (хай, нехай, отож, гаразд).

Поступово вводять поняття граматичного роду, відмінювання іменників у непрямих відмінках та граматичні форми інших частин мови

Дітям дошкільного віку на одному занятті можна давати лише одну нову граматичну форму. Наприклад, тема заняття «Чистота – запорука здоров'я» (старша група); граматика: побудова складнопідрядних речень з сполучником щоб.

На занятті «Назви правильно колір» (старша група) планується вправляти дітей у вживанні закінчень прикметників однини в родовому відмінку -ого, -ього.

Принцип урахування специфіки рідної мови передбачає використання зіставлення та порівняння граматичних явищ у російській та українській мовах. Зіставляються слова, в яких не збігається рід, число, закінчення. Наприклад: двері (множина) – дверь (рос.– однина), годинник (однина) – часи (рос.– множина); собака (чол. рід) – собака (рос.– жін. рід); на картинці (укр.) – на картин-ке (рос.); в школу (рос.) –до школи (укр.).

Зіставляючи рід і число, вихователь використовує займенники він, вона, воно, вони. В російській мові дверь – она, в українській двері – вони; в російській мові собака – она, в українській собака – він.

У російській мові слово пальто не відмінюється, завжди промовляється однаково: Девочка в пальто. На пальто красивий воротник. К пальто^пришили карманьї.

В українській мові слойо пальто відмінюється. Послухайте, як правильно говорити українською мовою:

Дівчинка в пальті. На пальті красивий комір. До пальта пришили кишені. Під пальтом лежить шапка.

Для міцного засвоєння граматики необхідна звичка правильно говорити українською мовою. К. Д. Ушинський писав: «Граматична правильність мови усної і письмової є не тільки знання, але і звичка – досить складна і різноманітна система дрібних навичок висловлювати свої думки правильно як в мовленні, так і на письмі. Для грамотності мало того, щоб людина знала граматичні правила, але необхідно, щоб вона звикла вмить виконувати їх. Звички, й особливо такі дрібні і складні, набуваються успішно і виробляються тільки в самій ранній молодості!» '

Це саме стосується і засвоєння граматичної правильності другої мови. Для того щоб автоматизувалися граматичні навички української мови, повинні діяти принципи систематичної повторюваності одних і тих самих граматичних форм у типових граматичних конструкціях та моделях і активна мовленнєва практика Дитина повинна якомога більше говорити літературною українською мовою.

Ті граматичні явища, які діти засвоюють на занятті, обов'язково повинні входити до складу ігор, ігрових ситуацій, дидактичних вправ, що плануються на закріплення теми протягом дня. На відповідні граматичні форми добираються вірші, оповідання, казки, дітей стимулюють промовляти з ними речення, фрази.

Принцип презентації граматичних явищ з урахуванням віку та етапу навчання передбачає практичне засвоєння дітьми граматичних законів та правил української мови в іграх, ігрових ситуаціях, дидактичних вправах. Наприклад, засвоєння множини. Вихователька говорить: «Собака – один. А якщо їх буде багато, як ми скажемо? – Собаки». Або: «Дівчинка співає. А як ми скажемо про багатьох дівчаток.– Дівчатка співають».

Презентація граматичних форм також залежить від віку дітей та етапу навчання. Так, на початкових етапах у молодшій та середній групах діти засвоюють прості поширені та складносурядні речення, прості форми дієслів та прикметників. Діти старшого дошкільного віку повинні користуватися різними видами складнопідрядних речень, їх знайомлять зі складними формами дієслів, ступенями порівняння прикметників тощо.

1 Ушинский К Д Руководство к преподаванию по «Родному слову» – М, 1968–С. 154. 172

На закріплення граматичних форм української мови проводять різноманітні дидактичні ігри: на формування вміння дітей відмінювати іменники множини в родовому відмінку («Чого не стало?», «Чого більше?»); на відмінювання іменників множини в називному відмінку («Що змінилось?», «Назви предмети», «Опиши картинку», «Пошта»); на відмінювання іменників однини і множини в знахідному відмінку («Що я бачив», «Розкажи про картинку»); на вживання роду іменників («Плутанина», «Одягни ляльку», «Магазин іграшок»); на вживання невідмінюваних іменників («В гостях у ляльки», «Що я чув по радіо»); на вживання дієслів за особами, дієслівних форм з чергуванням приголосних в основі («Що ми робимо?», «Що написано в листі?»); на узгодження числівників з іменниками («Що змінилось?», «Порахуй, скільки?»); на відмінювання іменників, що вживаються тільки в однині або множині («Кому що потрібно?», «Що ми задумали?»); на правильне вживання прийменників («Сховай зайчика», «Що змінилось?», «Де ведмедик?»); на виправлення помилок, зумовлених двомовністю («Назви слово українською мовою», «Що змінилось?», «Магазин іграшок», «Про що ми подумали?», «Так чи не так?», «Виправ, Петрусику», «На уроці рідної мови» та ін.).

Крім дидактичних ігор, у практиці роботи дитячих садків повинні знайти широке використання дидактичні вправи, які доступні дітям старшого дошкільного віку. Високо оцінював дидактичні вправи К- Д- Ушинський. У його книзі «Рідне слово» зібрано чимало корисних вправ для розвитку мови дітей. К. Д. Ушинський, підбираючи дидактичні вправи для дітей, у той же час вимагав від педагога правильної методики їх проведення, правильного добору запитань, оскільки кожна дидактична вправа складається з запитання і відповіді. «В перших вправах,– писав він,– наставникові, безперечно, доведеться керувати безперестану і дитячою спостережливістю, і дитячою думкою, і дитячим словом та задовольнятися, коли діти дадуть правильну відповідь на найконкретніші запитання, як наприклад: як називається предмет, як називається та чи інша частина предмета, якого кольору?.. Потім він може комбінувати свої запитання так, що на них слід відповідати цілим реченням, як наприклад: що їсть кінь? якої масті бувають коні?.. Далі запитання повинні, мабуть, розширюватись, щоб відповідь на них не могла бути висловлена інакше, як у кількох реченнях. Наприклад: як їсть корова і як кінь? чим осел схожий на коня і чим на^ісорову? Далі йдуть

' 173

запитання, що припускають уже у відповіді цілий ряд речень... Так, щоб помалу дійти до можливості цілком самостійного опису і таких предметів, про які нічого не говориться в книзі, але їх діти можуть розглянути> '. Ці настанови видатного педагога набувають особливого значення при вивченні другої мови. Великого значення дидактичним вправам надавала й Є. І. Тихеєва, яка розробила цілу систему дидактичних вправ для розвитку мови дошкільнят. У дошкільній педагогіці визначено педагогічні вимоги до дидактичних вправ, що використовуються в роботі з дітьми:

а) добір дидактичної вправи відповідно до помилок, які зустрічаються в дитячому мовленні, та теми навчання;

б) дидактична вправа повинна мати чітко визначену мету, основне навчальне завдання (наприклад, дидактична гра на засвоєння дітьми прийменників або на засвоєння дієслівних форм);

в) матеріал до дидактичної вправи повинен добиратися так, щоб діти мали можливість зіставити правильні і неправильні форми, щоб у ньому були не тільки ті граматичні форми, в яких діти допускають помилки, а й інші, близькі граматичні форми, раніше засвоєні дітьми (червоне яблуко, червоний капелюшок, червона стрічка);

г) кожна дидактична вправа повинна.збуджувати дитячу думку, сприяти розвитку мислення;

д) будувати дидактичну вправу слід на знайомому дітям матеріалі, пов'язаному з їхнім життям і діяльністю;

е) у дидактичних вправах потрібно передбачати наочний матеріал;

є) дидактичні вправи повинні проводитись жваво, цікаво, з використанням ігрових прийомів.

З метою формування граматичної правильності мови в старшому дошкільному віці використовуються різні групи дидактичних вправ. Наприклад, вправи на словотворення, їх мета – формування інтересу до слова, розвиток критичного ставлення до мови, пошук серед різних варіантів слів граматично правильного слова. Це такі вправи:

Утворення іменників за допомогою суфіксів («Хто у нього мама?», «Хто вона (він)?», «Скажи одним словом>):

– Вовченя. Хто в нього мама?

1 Ушинський К. Д. Про початкове викладання російської мови // Вибр пед твори: У 2 т.– К., 1983.–Т 2.–С. 220–221.

–• Вовчиця.

– Зайченя. Хто в нього мама?

– Зайчиха.

– Левеня (левиця). Порося (свиня).

– Оля плаває. Як про неї можна сказати? Хто вона? (Плавчиха.)

– Машина, що ріже овочі. Як про неї можна сказати одним словом? (Овочерізка.)

– Посуд, в якому лежать цукерки. Як про нього можна сказати одним словом? (Цукерниця.)

Утворення порівняльних ступенів порівняння прикметників:

– Весною тепло, а влітку... (тепліше).

– Вода холодна, а лід... (холодніший). Утворення прикметників з двох слів:

– Довгі вуха. Як сказати про це одним словом? (Довговухий.)

– Сірі очі. Як сказати про це одним словом? (Сіроокий.)

Утворення дієприкметників:

– Розбили тарілку. Як про неї можна сказати? (Розбита тарілка.)

– Розлили молоко. Як про нього можна сказати? (Розлите молоко.)

Утворення іменників від дієслів («Назви професію», «Хто це робить?»):

– Будувати – будівельник.

– Лікувати – лікар.

– Виховувати – вихователь. Утворення споріднених слів:

– Ліс. Які слова можна утворити від слова ліс"?

– Лісний, лісник, лісовик, лісовичок. Вправи на словозміну.

Відмінювання дієслівних форм (бігати – біжу, їздити – їжджу, носити – ношу, хотіти – хочу – хочемо, просити – прошу, просимо, водити – вожу – возить та ін.). Наприклад:

– Ми ходимо. Як ти скажеш про себе?

– Я ходжу.

– Як ти скажеш про Валю?

– Валя ходить.

– Ми бігаємо. Як ти скажеш про себе?

– Я біжу.

– Як ти скажеш про Юрка?

– Юрко біжить.

– Як ти скажеш про них?

– Вони біжать.

Узгодження числівників і прикметників з іменниками:

– Червоний олівець. Про що можна сказати червоний'? (Червоний помідор, червоне сонце, червона стрічка.)

– Як сказати про воду? Вода яка?

– Холодна, тепла, прозора, чиста.

– Молоко яке?

– Біле, смачне, тепле, парне, холодне, кисле, солодке. Відмінювання іменників:

– Качка кличе кого? (Каченят.)

– Собака годує кого? (Цуценят.) Відмінювання займенників:

– У мене лялька. Як сказати про Оксану?

– У неї лялька.

– Про Юрка?

– У нього лялька.

– Про них?

– У них лялька. Вживання часу дієслів:

– Що я (ти, він, вони, ми) роблю?

– Що я (ти, він, вони, ми) робитиму?

– Що я (ти, він, вони, ми) робив?

– Що я (ти, він, вони, ми) зроблю?

– Що було влітку? Що буде взимку? Дидактичні вправи з картинками «Знайди маму», «Чиї

дітки?», «Чий хвіст?», «У кого хвіст?», «Де що лежить?», «З ким розмовляє хлопчик?»

Дидактичні вправи на удосконалення синтаксичної сторони мови.

Після розгляду картинки дитиною вихователька ставить запитання:

– Кого ти бачиш на картинці?

– Я бачу хлопчиків.

– Що вони роблять?

– Один хлопчик, маленький, швидко біжить від другого, щоб той не наздогнав. Один хлопчик тікає, а другий наздоганяє.

Можна використовувати просто запитання вихователя

– Коли кульбабка буває зелена, а коли жовта?

– Вранці, коли ще немає сонця, кульбабка зелена, а коли з'являється сонце, вона розкривається і стає жовтою.

Дидактичні вправи на засвоєння ро та числа іменників. Вправа «Він, вона, воно»:

шафа – вона мило – воно дзеркало – воно рушник – він вода – вона гребінець – він вафля – вона цукерка – вона

варення – воно

печиво – воно

цукерки – вони

вафлі – вони

бублик – він

хліб – він

молоко – воно і т. ін.

вона – шафа, кімната, вода

воно – дзеркало, мило, варення, печиво

він – гребінець, рушник, кран

вони – рушники, шафи, гребінці, вафлі, бублики

Вправа «Один і багато». Вихователька: «Одна гуска, а багато...» (Діти: «Гусей».)

Один півень, а багато... (півнів).

Одна курка, а багато... (курей).

Одна качка, а багато... (качок).

Один індик, а багато... (індиків).

Дидактичні вправи входять до складу занять з розвитку українського мовлення і використовуються в повсякденній роботі з дітьми.

§ 4. Методика розвитку зв'язного мовлення

Зв'язне мовлення виступає в двох формах: діалогічній і монологічній.

Діалог – це форма усного мовлення, розмова між двома співрозмовниками, яка складається із запитань і відповідей.

Діалог – це комунікативний акт, в якому має місце зміна ролей мовця і слухача. Він відбувається в певній ситуації спілкування і є її продуктом. Ситуація спілкування включає в себе обстановку, в якій протікає розмова, відносини між розмовляючими, мовленнєве спонукання (репліку), процес діалогізування.

Центральне місце в діалозі займає перша репліка. Перші репліки можуть виступати в таких висловлюваннях: привітання (доброго дня, добридень), вибачення (пробачте, вибачте), подяка (дякую, спасибі), запитання (Що там трапилося? Як тебе звати?), вираження емоцій (ой-йой-йой!), інформування (Я хочу сказати...), прохання (Я Вас прошу...), наказ (Іди! Сядь! Скажи!), констатація якогось факту (Бачиш, хлопчик впав).

Все це мовленнєві штампи. Діалогічне мовлення складається переважно з неповних речень, супроводжується жестами, мімікою.

Діалог може мати такі види: а) мовленнєві штампи (Алло! Добрий день!; Алло! Я слухаю; Позвольте пройти та ін.); б) звернення із запитанням та швидка реакція на запитання; в) розпитування; г) уміння своєчасно та влучно використовувати потрібні репліки. Це може бути повідомлення, зустрічне повідомлення, повідомлення-ствердження, повідомлення-заперечення, повідомлення-стимул до дії тощо.

ЧР ході навчання дітей української мови вже в середній групі їх вчать будувати різного типу діалоги в межах теми заняття. З цією метою вихователь сам складає діалоги з потрібними мовленнєвими штампами, промовляє спочатку сам (дає зразок, мовленнєву модель), а потім стимулює дітей до діалогічної розмови. Наприклад, діалог до теми «Знайомство». Двоє дітей зустрілись на вулиці:

– Добрий день!

– Добрий день!

– Скажи, будь ласка, твоє ім'я.

– Моє ім'я Марина.

– Дуже приємно.

– Скажи ти, будь ласка, своє ім'я.

– Моє ім'я Іван.

– Я дуже рада.

– Як звати вашу виховательку?

– Олена Семенівна.

– А як звати вашу виховательку?

– Ганна Сидорівна.

– До побачення, Марино. Приємно було познайомитися.

– До побачення, Іване. Мені теж приємно було зустрітися з тобою.

Діалог «Розмова з батьками» до теми «Мої батьки»:

– Алло, мамо, це ти? Добрий день!

– Добрий день, Іванку!

– Мамо, а батько вдома?

– Так, синку, батько вдома.

– Що робить батько?

– Тато читає газети.

– Передай, будь ласка, татові вітання.

Діти по черзі розмовляють з батьками по телефону. Діалог «У тебе є...?» до теми «Іграшки».

До столу підходять двоє дітей. На столі три Іграшки. Діти запитують один у одного:

– Олю, у тебе е лялька?

– Так, у мене е лялька.

– Іро, у тебе є м'яч?

– Ні, у мене немає м'яча.

– Олю, у тебе е ведмедик?

– Так, у мене є ведмедик.

– Іро, у тебе є лялька?

– Ні, у мене немає ляльки.

На закріплення математичної лексики до тем «Раху-нок> і «Частини тіла» можна запропонувати дітям діалог «Скільки?> Діти запитують один у одного, скільки у них різних частин тіла:

– Ігоре, скільки у тебе рук?

– У мене дві руки.

– Юро, скільки у тебе ніг?

– У мене дві ноги?

– Скільки у тебе голів?

– У мене одна голова.

– Скільки у тебе вух?

– У мене два вуха, і т. д.

Діалог «Для чого потрібні?» до теми «Чистота – запорука здоров'я»:

– Для чого потрібне мило?

– Мило потрібне, щоб милити руки, обличчя, тіло.

– Для чого потрібна вода?

– Вода потрібна, щоб мити руки, вмиватись, купатись.

– Для чого потрібний гребінець?

– Гребінець потрібний, щоб розчісувати волосся.

– Для чого потрібна зубна щітка?

– Зубна щітка потрібна, щоб чистити зуби.

– Для чого потрібний рушник?

– Рушник потрібний, щоб витиратися.

Зразком діалога може виступати літературний текст. Наприклад, оповідання Є. Перм'яка «Для чого руки потрібні?»:

«Петрусь з дідусем великими^ друзями були. Про все розповідали один одному. Якось дідусь запитав онука:

– А для чого, Петрику, людям руки потрібні?

– Щоб у м'яча грати,– відповів Петрусь.

– А ще для чого? – запитав дідусь.

– Щоб ложку тримати.

– Щоб кицьку гладити.

– А ще?

– Щоб камінчики в річку кидати...

Довго відповідав Петрусь дідусеві. І ніби правильно відповідав. А про головне так і не сказав».

Під час другого читання вихователька звертається із запитанням, а діги на нього відповідають.

Коли текст дітям знайомий, педагог читає тільки слова автора, а діти промовляють діалог.

Наступного разу літературний текст може виступати лише зразком, за яким діти самостійно будуватимуть діалог.

Доцільно використовувати віршовані діалоги, в яких повторюється одне й те саме запитання. Наприклад, вірш Д. Павличка «Віник»:

– Яв кутку стояв за кару

– Ну то й що'

– Віником мене прозвали

– Ну то й що?

– Заставляють замітати

– Ну то й що'

– Яв кутку стаю на руки

– Ну то й що?

– І кажу, беріть за ноги'

– Ну то й що'

– Піднімайте, як вам треба

– Ну то й що?

– А те, що батько за вушко – круть І каже мені. «Затям,

Якщо віникові їсти дають, Замітати повинен сам1»

Вихователька читає текст вірша, дитина повторює запитання: «Ну то й що?», в кінці вірша можна запропонувати промовити слова батька.

Аналогічно можна використати вірші В. Коломійця «Хто?», М. Удовиченка «Красне літечко», Лесі Українки «Вишеньки» тощо.

Може бути й такий варіант. Вихователька читає в-ірш відповідно до теми заня