Тема 4. Суб'єкти підприємницької діяльності 3 page

• інвестиційної діяльності підприємств, призначене для збіль­шення основних фондів, реконструкції та розширення вироб­ництва;

• приватних осіб для задоволення різноманітних потреб спо­живчого характеру;

• держави для покриття бюджетного дефіцит.

Важливою умовою кредитування с видача позик банками під забезпечення. Формами забезпечення повернення кредитів є: застава, гарантія, страхування. Крім того, застосовується перевідступлення контрактів, дебіторської заборгованості, товарні запаси (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція), шляхові документи, іпотека (нерухоме майно, земля), цінні папери, майнові права, права вимоги, що належать заставодавцю, дорогоцінні мета­ли та інші активи позичальника. Щодо інвестиційних операцій ко­мерційних банків, метою яких с отримання доходу і нагромадження капіталу, то сфера застосування їх тепер обмежена, що зумовлено різними факторами: недосконалістю чинного законодавства, неста­більністю економічного становища країни (інфляція, нерозвиненість ринку капіталів та його інфраструктури, темпи приватизацій­них процесів).

Комерційні банки можуть також здійснювати інші види активних операцій: лізингові операції, факторинг і форфейтинг.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Предметом договору позики є гроші або інші речі, визначені родовими ознаками, які позикодавець передає у власність позичальнику.

Економічна суть позики полягає в можливості користування чужими речами, визначеними родовими ознаками, в тому числі грошима. Проте у вужчому юридичному розумінні позика зводиться не до користування, а до розпорядження предметом відповідного договору (витрачання грошей, використання палива та інших речей, визначених родовими ознаками), а відтак - до передачі речей, що є предметом договору позики, не у користування, а у власність позичальника. Відповідно, поверненню (тобто зворотному переходу з власності позичальника у власність позикодавця) підлягають не ті самі речі чи грошові кошти, а речі (кошти) такого ж роду, якості (суми).

Перехід відповідного майна за договором позики у власність, а не в інший правовий режим (господарське відання, оперативне управління) відрізняє цей договір від схожого договору - договору позички (гл. 60 ЦК України). Останній передбачає передання речі в користування протягом встановленого строку, тому предметом цього договору на відміну від договору позики можуть бути лише індивідуально визначені речі і, відповідно, не можуть бути речі, визначені родовими ознаками, та грошові кошти.

Сторонами договору позики є позикодавець і позичальник. За загальними положеннями цивільного законодавства ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, в тому числі суб’єкти підприємницької діяльності. Вказані суб’єкти можуть вільно укладати договори позики, предметом яких є речі, визначені родовими ознаками (окрім грошей). Якщо ж предметом договору позики є грошові кошти, можливість та умови його укладення тим чи іншим суб’єктом залежать від того, чи укладається відповідний договір у зв’язку зі здійсненням ним підприємницької діяльності, чи ні.

Якщо договір позики грошей укладається не у зв’язку зі здійсненням особами підприємницької діяльності, обмежень щодо суб’єктів бути його сторонами немає. Проте спеціальне законодавство встановлює обмеження щодо укладення договорів позики грошових коштів, якщо таке укладення здійснюється сторонами у зв’язку із зайняттям підприємницькою діяльністю.

Так, за змістом ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» надання коштів у позику вважається фінансовою послугою; такі послуги, у свою чергу, згідно з вказаним Законом надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності. Законодавство прямо не передбачає права фізичних осіб здійснювати підприємницьку діяльність із надання коштів у позику, тому таку діяльність і, відповідно, укладення договорів позики можуть здійснювати лише юридичні особи.

Юридичні особи для одержання можливості надання грошових позик на постійній основі (як виключний вид діяльності - ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг») повинні набути статусу фінансових установ; окремі фінансові послуги (в тому числі надання позик) можуть систематично (3 і більше разів протягом календарного року) надаватися юридичними особами, які такого статусу не мають, у порядку, встановленому Положенням про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 січня 2004 р. № 21. Означене Положення передбачає порядок взяття юридичної особи, яка систематично надає відповідні фінансові послуги, або уклала хоча б один договір про надання фінансових послуг на загальну суму, що перевищує 80 000 грн., на облік у Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (крім випадків, коли фінансові послуги, зокрема позики, надаються особам, які знаходяться з позикодавцем в трудових відносинах).

Позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Крім того, за положеннями ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Договір позики вважається безпроцентним, якщо:

1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;

2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Строк повернення позики встановлюється в договорі; строк, щоправда, не є істотною умовою договору позики. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом 30 днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.

Договір позики є реальним договором і вважається укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно, позика вважається повернутою в момент передачі позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа - незалежно від суми (ст. 1047 ЦК України).

За ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу є специфічним різновидом договору банківського рахунка, на що, зокрема, вказує поширення в ч. З ст. 1058 ЦК України на відносини банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, положень про договір банківського рахунка (гл. 72 ЦК України).

Предметом договору банківського вкладу (депозиту) є грошові кошти, що приймаються банком.

Згідно з п. 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затв. постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 516, залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується:

• договором банківського рахунка;

• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки;.

• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката;

• договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Сторонами договору банківського вкладу є банки та вкладники. Згідно зі ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб належить до виключно банківських операцій, тому, відповідно, здійснюється банками. Проте законодавством встановлена обмежена можливість інших осіб приймати вклади - наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про кредитні спілки» останні мають право залучати на договірних умовах внески (вклади) своїх членів на депозитні рахунки як у готівковій, так і в безготівковій формах.

Вкладником може бути юридична чи фізична особа, яка здійснила розміщення готівкових (безготівкових) грошових коштів або банківських металів на рахунок у банку чи придбала ощадний (депозитний) сертифікат банку на договірних умовах (див. п. 1.1 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами).

Банк зобов’язаний виплачувати вкладнику як отриману від нього суму, так і проценти на неї або дохід із іншій формі.

Стаття 1060 ЦК України встановлює, що за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є Нікчемною.

Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

Процентні ставки за вкладними (депозитними) операціями встановлюються банками самостійно. Національний банк України встановлює індикативні розміри процентних ставок для банків з урахуванням ситуації на грошово-кредитному ринку.

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу (депозиту) у розмірі, який установлюється в договорі банківського вкладу (депозиту). Якщо договором не встановлений розмір процентів, то банк зобов’язаний виплатити їх в розмірі облікової ставки Національного банку України,

Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклад (депозит) на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклад (депозит) на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладу (депозиту), унесеного до повідомлення вкладника про зменшення процентів, через 1 місяць з часу надсилання відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором.

Установлений банком відповідно до Договору банківського вкладу (депозиту) розмір процентів на вклад (депозит) на строк або на вклад (депозит), унесений на умовах його повернення в разі настання визначених договором обставин не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законодавством України.

Сума вкладу (депозиту) і нараховані за ним проценти банк сплачує вкладнику:

• у національній валюті, якщо грошові кошти надійшли на вкладний (депозитний) рахунок у національній валюті;

• у валюті вкладу (депозиту), якщо грошові кошти надійшли на вкладний (депозитний) рахунок в іноземній валюті, або на умовах та в порядку, передбачених договором, відповідно до заяви вкладника - в іншій іноземній чи з національній валюті;

• у банківських металах, якщо вкладний (депозитний) рахунок відкритий у банківських металах або на умовах та в порядку, передбачених договором, відповідно до заяви вкладника - у національній валюті.

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Цей договір є реальним і вважається укладеним з моменту внесення грошових коштів до банківської установи.

Розкриваючи правову природу кредитного договору, варто виходити з того, що згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір є різновидом договору позики. На це, зокрема, вказує норма ч. 2 ст. 1054 ЦК України, яка поширює на відносини за кредитним договором положення § 1 гл. 71 ЦК України, що регулює позики, зі специфічними ознаками, притаманними суто інституту кредитування, встановленими § 2 зазначеної глави ЦК України, а також іншими нормативними актами.

Предметом кредитного договору є винятково грошові кошти, що надаються позичальнику на умовах, визначених у договорі. Це відрізняє кредитний договір від договору позики, предметом якого можуть бути як грошові кошти, так і речі, визначені родовими ознаками.

Класифікація кредитів за предметом відповідного договору, що міститься в п. 1.11 ст. 1 Закону України від 28 грудня 1994 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) і передбачає надання фінансових, товарних, інвестиційних податкових кредитів та кредитів під цінні папери, що засвідчують відносини позики (класифікацію за іншими ознаками див. далі), не змінює уявлення про предмет кредитного договору у вигляді грошових коштів. Наприклад, підпункт 1.11.2 п. 1.11 ст. 1 Закону визначає товарний кредит як товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент. Проте предметом кредитного договору у цьому разі є не товари, а опосередковано грошові кошти, які повинні бути сплачені за них, проте в силу кредитного договору сплачуються отримувачем товарів (позичальником) на умовах відстрочення або розстрочення платежу.

На відміну від договору позики, за яким його предмет передається позичальнику у власність, ЦК України не містить подібного положення стосовно кредитного договору, зазначаючи лише обов’язок кредитодавця «надати грошові кошти». Це обумовлено залежністю надання коштів кредитодавцем від виконання позичальником умов кредитного договору. Наприклад, у разі недотримання принципу цільового використання коштів, отриманих в кредит, що встановлюється в договорі (ч. З ст. 1056 ЦК України), кредитодавець має право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору (ч. 2 ст. 348 ГК України).

Сторонами кредитного договору є позичальник і кредитодавець.Номінально позичальником може бути будь-яка юридична або фізична особа, в тому числі суб’єкт підприємницької діяльності. Проте факт набуття зазначеними особами статусу «позичальника» (тобто можливість отримання ними кредиту) залежить від положень нормативних актів, що встановлюють особливості укладення кредитних договорів того чи іншого виду, а також у кінцевому підсумку — від волі кредитодавця — особи, яка надасть грошові кошти. Наприклад, п. З Правил торгівлі у розстрочку, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. № 997, дозволяє продаж товарів у розстрочку фізичним особам, які мають постійний доход і постійно проживають у населеному пункті, де знаходиться суб’єкт господарської діяльності (продавець). Що стосується власне кредитодавця, під час прийняття рішення про видачу кредиту ним аналізується як кредитоспроможність позичальника, так й інші чинники (напрями використання грошових коштів, забезпеченість виконання кредитного договору тощо).

Можливість набуття статусу кредитодавця пов’язана зі статусом особи, що надає кредит того чи іншого виду. Так, кредитодавцем за договором фінансового (в тому числі банківського) кредиту може бути банк або інша фінансова (кредитна) установа — підпункт 1.11.1 п. 1.11 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», ч. З ст. Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». «Іншою фінансовою установою» (термінологія ст. 1054 ЦК України), що надає кредити такого виду, є, зокрема, кредитна спілка (див. Закон України від 20 грудня 2001 р. «Про кредитні спілки»).

Перелік потенційних кредитодавців за договорами товарного кредиту (термінологія ст. 1057 ЦК України та ст. 347 ГК України - комерційних кредитів) міститься у п. 2 Правил торгівлі у розстрочку, за змістом якого кредитодавцями можуть бути:

• суб’єкти господарської діяльності, що засновані на державній власності чи на власності відповідної територіальної громади;

• суб’єкти господарської діяльності системи споживчої кооперації, перелік яких затверджується Правліннями районних споживчих спілок та районних споживчих товариств, а також суб’єкти господарської діяльності, що належать до сфери управління З’хоопстлки, перелік яких затверджується Укоопспілкою;

• суб’єкти господарської діяльності інших форм власності відповідно до їх установчих документів.

Позичальник зобов’язується повернуги кредит та сплатити проценти. На відміну від позики, яка допускає безоплатне користування майном, сплата процентів за договором про надання кредиту за загальним правилом є обов’язковою. Згідно з ч. З ст. 346 ГК України процентна ставка, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за. кредитами, які бере кредитодавець, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом (див., зокрема, ч. 1 ст. 17 Закону України від 4 липня 2002 р. «Про інноваційну діяльність», яка дозволяє повне або часткове (до 50%) безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів).

Згідно зі ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Кредитний договір на відміну від договору позики є консенсуальним договором і набирає чинності з дня досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернутий. Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредито-давця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом.

Класифікація кредитів. В нормативно-правових актах існує кілька класифікацій кредитів. Зокрема, окрім видів кредитів за ознакою предмета відповідного договору, що містяться в наведеному вище Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», власна класифікація міститься у Методичних рекомендаціях щодо ведення бухгалтерського обліку кредитною спілкою та об’єднаною кредитною спілкою, затв. розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18 грудня 2003 р. № 171. Пункт 3.1 цього документа класифікує кредити за такими ознаками:

1) за строком користування:

• з терміном погашення до 3 місяців включно;

• з терміном погашення від 3 до 12 місяців включно;

• з терміном погашення більше 12 місяців;

2) за цільовим призначенням:

• споживчі;

• підприємницькі;

3) за рівнем забезпеченості:

• незабезпечені;

• забезпечені (застава, завдаток, неустойка, порука, притри-мання, гарантія);

4) за рівнем дотримання позичальником встановленого режиму сплати:

• кредит з нормальним режимом сплати;

• прострочений кредит. Простроченим є кредит, за яким порушення встановленого режиму сплати не перевищує 365 днів;

• неповернений кредит. Неповерненим є кредит, за яким Порушення встановленого режиму сплати перевищує 365 днів;

• безнадійний кредит. Безнадійним є кредит, за яким існує впевненість у його неповерненні та за яким є підтвердження Про неможливість здійснення стягнення або минув термін позовної давності. Рішення про визнання кредиту безнадійним Приймається кредитним комітетом у порядку, визначеному відповідним положенням.

Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затв. постановою Правління Національного банку України від 6 листопада 2000 р. № 279, додатково класифікує кредити залежно від рівня ризику на:

• стандартні кредитні операції - це операції, за якими кредитний ризик є незначним і становить 1% чистого кредитного ризику;

• під контролем - кредитні операції, за якими кредитний ризик є незначним, але може збільшитися внаслідок виникнення несприятливої для позичальника ситуації та становить 5% чистого кредитного ризику;

• субстандартні кредитні операції - операції, за якими кредитний ризик є значним, надалі може збільшуватись і становить 20% чистого кредитного ризику, а також є ймовірність несвоєчасного погашення заборгованості в повній сумі та в строки, що передбачені кредитним договором;

• сумнівні кредитні операції - операції, за якими виконання зобов’язань з боку позичальника/контрагента банку в повній сумі (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпечення) під загрозою, ймовірність повного погашення кредитної заборгованості низька та становить 50% чистого кредитного ризику;

безнадійні кредитні операції - імовірність виконання зобов’язань за якими з боку позичальника/контрагента банку (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпечення) практично відсутня, ризик за такими операціями дорівнює сумі заборгованості за ними.

Розкриваючи дане питання варто виходити з того, що нормальне функціонування валютного ринку та стан валютних відносин залежать від валютного законодавства - одного з важливих елементів державного регулювання.

Валютне законодавство України служить правовою основою організації валютного регулювання і валютного контролю. Валютне регулювання є однією із форм реалізації валютної політики держави і впливу на регулювання міжнародних економічних відносин.

Метою валютного законодавства є забезпечення єдиної державної валютної політики, стабільності національної грошової одиниці та стійкості внутрішнього валютного ринку як чинників прогресивного розвитку національної економіки і міжнародного економічного співробітництва.

До сфери дії валютного законодавства належать:

а) правові основи та принципи валютного регулювання і валютного контролю в Україні;

б) права та обов'язки резидентів і нерезидентів щодо володіння, користування та розпорядження валютними цінностями;

в) повноваження органів валютного регулювання;

г) права й обов'язки органів і агентів валютного контролю.

Валютне законодавство - це система нормативно-правових актів, що регулюють відносини у валютній сфері: нормативні акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні відносини з приводу здійснення угод і операцій з валютними цінностями в межах країни та у відносинах з іноземними державами і громадянами у міжнародних розрахунках, а також порядок ввезення, вивезення, переказування і пересилання із-за кордону та за кордон національної та іноземної валюти та інших валютних цінностей.

Валютне законодавство України як інструмент державного регулювання постійно розвивається, вдосконалюється, тобто перебуває в постійній динаміці. Враховуючи специфіку предмета регулювання - валютних відносин - валютне законодавство має певні специфічні особливості:

1. Воно носить міжгалузевий комплексний характер, адже містить норми різних галузей права: адміністративного, фінансового, цивільного, господарського, кримінального, приватного міжнародного. Так, норми адміністративного права встановлюють систему органів, що здійснюють валютне регулювання та валютний контроль, та їх компетенцію. Норми цивільного законодавства регулюють товарно-грошові відносини, що стосуються використання іноземної валюти. Відповідно до п. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Норми кримінального права забезпечують захист від таких серйозних посягань як скоєння злочинів у господарській сфері і, зокрема, контрабанда валюти (ст. 201 КК України), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК України), незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК України).

2. Для валютного законодавства України характерний значний масив підзаконних відомчих нормативних актів, тобто видання інструкцій, положень, наказів та правил Національним банком України, Державною податковою адміністрацією України, Державною митною службою України. Ці органи наділені функціями нормотворчого характеру і видають відомчі акти, які мають міжгалузевий характер і відображають специфічну сферу їх діяльності.

3. Для валютного законодавства властиво переважання публічних інтересів над приватними у сфері валютних відносин. Саме в рамках публічного права держава здатна реалізовувати й охороняти загальні підвалини, без яких неможливі адекватний розвиток економіки та нормальне функціонування валютної системи держави. Прикладом можуть бути: ліцензування валютних операцій, встановлення обов'язкового продажу надходжень в іноземній валюті, обмеження використання іноземної валюти в господарському обігу держави та ін.

4. Сьогодні валютне законодавство зорієнтовано головним чином на вирішення поточних проблем, що виникають у сфері валютного регулювання, а це призводить до частих змін норм валютного законодавства, і не сприяє стабільності валютних відносин, негативно впливає па практику застосування валютного законодавства.

У сучасних умовах валютне законодавство займає важливе місце в правовому регулюванні валютних відносин, виступає інструментом державного регулювання в проведенні грошово-кредитної політики; спрямовано насамперед на підвищення ефективності національної валютної системи та реалізацію валютної політики держави.

Валютне законодавство України базується на певних принципах, які представляють вихідні нормативно-керівні положення основи механізму державного валютного регулювання. Сюди належать:

- єдність валютної політики як складової частини економічної політики держави;

- єдність валютного простору України;

- єдність системи державного регулювання валютних операцій резидентів і нерезидентів та контроль за її здійсненням;

- пріоритет економічних заходів державного регулювання валютної сфери;

- рівність учасників валютних відносин та їх недискримінація;

- захист державою прав і законних інтересів учасників валютних відносин;

- виключення невиправданого втручання держави і її органів в систему валютних відносин.

Аналіз валютного законодавства України та його принципів свідчить про тісний зв'язок його з валютною політикою держави, яка спрямована на досягнення головних цілей економічної політики, а саме: забезпечити стійкість економічного зростання, підтримати рівновагу платіжного балансу, знизити рівень інфляції та сприяти стабілізації національної валюти.

Практика застосування валютного законодавства, проведення лібералізації валютної політики зумовлює необхідність поліпшення правового регулювання валютних відносин у країні. Для упорядкування валютного законодавства слід провести його систематизацію та кодифікацію, що привело б до об'єднання цих норм в єдину систему та забезпечило би більшу взаємопов'язаність нормативних актів у валютній сфері.

Вивчаючи особливості використання іноземної валюти у розрахунках між суб'єктами підприємницької діяльності слід сконцентрувати увагу на тому, що валютне законодавство України (ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю») передбачає, що у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки.

Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці резидентів виключно у валюті України у готівковій або безготівковій формі.

Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.