Література [1,2,9,38,60,62,81,91,92, 98,99]

Методичні вказівки:

При вивчення даного питання слід виходити з того, що держава регулює найважливіші суспільні відносини, у тому числі й підприємницьку діяльність. З метою ефективного управління цією діяльністю держава видає нормативно-правові акти, які є обов'язковими для всіх суб'єктів господарювання, державних органів і посадових осіб.

Варто звернути увагу на те, що до числа основних рис державного регулювання підприємницької діяльності слід віднести:

1. Державне регулювання господарської діяльності є попе­редньою стадією реалізації економічної політики, має державно-політичний характер. Соціальне призначення державного регулювання господар­ської діяльності полягає в організації та впорядкованості госпо­дарських відносин, учасниками яких відповідно до ст. 2 ГКУ є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компе­тенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відно­син власності.

3. Реалізація соціального призначення здійснюється шляхом реалізації функцій забезпечення перспективного розвитку підприєм­ництва.

4. Функції реалізуються із застосуванням відповідних методів.

5. Суб'єктом державного регулювання господарської діяль­ності є Верховна Рада України.

6. Об'єктом державного регулювання господарської діяльності є процеси і тенденції господарювання.

7. Формою відтворення державного регулювання господарської діяльності є акт регулювання (Господарський кодекс України), в який трансформується політичне рішення.

Принципи державного регулювання підприємницької діяльності:

• принцип законності;

• принцип забезпечення економічної багатоманітності та рівно­го захисту всіх суб'єктів господарювання;

• принцип справедливості, добросовісності, розумності;

• судовий захист прав у сфері господарювання при їх порушенні;

• принцип обмеженого втручання (обмеження державного регу­лювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забез­печення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населен­ня, захисту прав споживачів і безпеки суспільства та держа­ви;

• захист національного товаровиробника (абз. 4 п. 1 ст. 6 ГКУ);

• заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у госпо­дарські правовідносини.

При цьому студент повинен розуміти, що управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності конкрет­ної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління по­точними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напря­мів і результатів діяльності учасників господарської системи пев­ного рівня встановленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).

Необхідно розуміти, що поняття “ правове регулювання “ та “державне регулювання” тісно пов’язані.

Правове регулювання ПД (як правова форма державного ке­рівництва економікою) – це встановлення компетентними ор­ганами держави правил здійснення господарської діяльності. Про­відна роль у цьому належить Верховній Раді України, яка відповід­но до Конституції (статті 92) регулює відносини власності, правові засади підприємництва, конкуренції, здійснює антимонопольне регулювання, в т. ч. визначаючи у формі кодексів (Господарського, Цивільного, Господарського процесуального та ін.), законів:

• правовий статус суб'єктів господарювання;

• правовий режим їх майна;

• порядок укладання господарських договорів і виконання гос­подарських операцій;

• порядок розгляду господарських спорів.

Державне регулювання – це діяльність компетентних державних органів, яка спрямована на регулювання ПД.

Характер зв'язків державного і правового регулювання зумовлений нерозривним зв'язком між державою і правом. Саме держава як апарат політичної влади здійснює через свої органиправотворчу, правозастосовчу і правоохоронну діяльність. Тому діяльність державних органів є необхідною умовою функціону­вання механізму правового регулювання господарських відносин. У функціонуванні механізму правового регулювання господар­ських відносин особливу роль відіграє правозастосовча діяльність державних органів, яка уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень. Правозастосування стає необ­хідним тоді, коли для виникнення суб'єктивних прав та юридич­них обов'язків наявності власне норми права недостатньо і постає потреба у виданні відповідними державними органами додаткових індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Завдання правозастосовчої діяльності - продов­жити запрограмоване правотворчістю загальне нормативне регулю­вання за допомогою норм права. Допоміжним інструментом при цьому є індивідуальна регламентація, що здійснюється за допомо­гою актів застосування права і виявляється в уточненні реального правового положення суб'єктів. Отже, правозастосовча діяль­ність держави доповнює процес правового регулювання, ство­рюючи можливості для реалізації прав і обов'язків суб'єктів госпо­дарювання, якщо постає потреба в додаткових індивідуальних актах державних органів. Так, конституційною нормою закріп­лено право громадян займатися підприємницькою діяльністю ("ко­жен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом" - ст. 42 Конституції України). Але для реалізації цього права потрібно мати видані державними органами відповідні інди­відуальні акти, що регламентують порядок набуття цього права згідно із Законом України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб - підприємців" від 15 травня 2003 р.

Нормативно правове забезпечення ПД- це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють ПД.

Найбільш поширеною є нормативно-правового забезпечення за його юридичною силою.

За цією ознакою нормативно-правові акти у сфері регулювання ПД поділяються на 4 рівні:

1) конституційне регулювання відносин у сфері підприємництва;

2) міжнародно-правове регулювання;

3) регулювання відповідних відносин на основі кодифікованих нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших актів, що мають силу закону;

4) регулювання підприємницьких відносин підзаконними нормативними актами1.

1.Конституційне регулювання відносин у сфері підприємництва здійснюється на основі єдиного нормативно-правового акта - Конституції України - акта, що має найвищу юридичну силу.

Конституція України встановлює загальні принципи здійснення підприємницької діяльності. Так, згідно зі ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У той же час підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

2. Норми, за допомогою яких здійснюється міжнародно-правове регулювання підприємницької діяльності, містяться в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому під міжнародним договором України розуміється договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Чинні міжнародні договори після надання Верховною Радою України згоди в належній формі стають частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України). Подібне положення міститься і в ч. 1 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 p. № 1906-IV «Про міжнародні договори України». Частина 2 цієї статті також встановлює положення про те, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Проте це не стосується випадків, коли положення міжнародного договору суперечить Конституції України — за ч. 2 ст. 9 Конституції України укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Законодавством також передбачені випадки, коли певні суспільні відносини можуть регулюватися виключно нормами національних (тобто, прийнятими органами влади і управління України) документів і, відповідно, не можуть регулюватися нормами міжнародних договорів. Наприклад, згідно з п. 11.4 ст. 11 Закону України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» податок на додану вартість є внутрішнім податком і не може регулюватися нормами міжнародних договорів, крім договорів, ратифікованих Верховною Радою України до набрання чинності цим Законом (тобто, до 1 жовтня 1997 p.).

3. Основними нормативно-правові акти у сфері регулювання ПД виступають закони. Саме вони, як вища форма прояву державної волі народу, є основою для усіх інших правових актів. Законом вважається державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів цих відносин та юридичної відповідальності за їх порушення. Законами відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначаються, зокрема, правові засади й гарантії підприємництва.

Базовим нормативним актом у сфері підприємництва, що має силу закону, є ГК України. Саме цей нормативний акт визначає основні засади господарювання в Україні, містить загальні положення щодо господарських зобов’язань, відповідальності за порушення у сфері господарювання, особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання тощо, тобто регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Кодекс містить і положення щодо суб’єктів господарювання - фізичних та юридичних осіб, організаційно-правові форми останніх, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської (в тому числі підприємницької) діяльності. Хоча ГК України нормативна база щодо організаційно-правових форм суб’єктів підприємницької діяльності не вичерпується. До неї належить один із основних законів у сфері підприємництва - Закон України «Про господарські товариства», а також закони України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХІІ «Про колективне сільськогосподарське підприємство», від 19 червня 2003 p. № 973-IV «Про фермерське господарство»; відносини кооперації додатково врегульовані законами України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХП «Про споживчу кооперацію», від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР «Про сільськогосподарську кооперацію», від 10 липня 2003 p. № 1087-IV «Про кооперацію».

Специфічну групу складають закони, що регулюють порядок легалізації (легітимації) суб’єктів підприємницької діяльності. До них, насамперед, належить Закон України від 15 травня 2003 p. № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» - спеціальний нормативний акт, що регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців. Окрім цього документа, цим питанням присвячені окремі положення законів України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», від 1 червня 2000 р. № 1775-ПІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та інші.

Крім того, Конституцією України визначено, що виключно законами України встановлюються правовий режим власності (див. Закон України «Про власність»); система оподаткування (Закон України від 25 червня 1991 р. № 1251-ХП «Про систему оподаткування» (в редакції Закону від 18 лютого 1997 p.); податки і збори (Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), Закон України «Про податок на додану вартість») та інші найважливіші економічні відносини, що безпосередньо стосуються порядку зайняття підприємницькою діяльністю, в тому числі засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них (п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Серед кодифікованих нормативних актів (кодексів) найважливіша, після ГК України, роль у сфері правового регулювання підприємницької діяльності належить ЦК України. Регулюючи особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини) відповідних учасників, він встановлює загальні положення щодо фізичних осіб, в тому числі тих, що мають статус суб’єктів підприємницької діяльності, щодо юридичних осіб та їх організаційно-правових форм, щодо угод (правочинів) та інституту представництва, норми зобов’язального права та щодо недоговірних зобов’язань. Окрема книга IV ЦК України присвячена питанням інтелектуальної власності, чітко встановлюються правила про захист ділової репутації суб’єкта підприємницької діяльності та інші питання.

Інші кодекси також мають велике значення в урегулюванні відносин між суб’єктами підприємницької діяльності або за їх участю. Так, на підставі Господарського процесуального кодексу України вирішуються господарські спори між підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами (в тому числі іноземними) і громадянами, які набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Митний кодекс України встановлює порядок переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів, що поставляються за підприємницькими договорами, сплати мита та митних зборів, а також процедуру митного контролю; Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, Водний кодекс України визначають специфіку провадження підприємницької діяльності на відповідних видах транспорту тощо.

Студент повинен звернути увагу на те, що особливим видом нормативних актів, що мають силу закону, є декрети Кабінету Міністрів України. Згідно із Законом України від 18 листопада 1992 р. № 2796-ХП «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» (в редакції Закону від 19 грудня 1992 р.) Верховна Рада України делегувала Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 p., повноваження видавати декрети в сфері законодавчого регулювання з питань щодо відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці і ціноутворення.

Кабінет Міністрів для реалізації делегованих повноважень міг ухвалювати декрети, які мали силу закону. Декрети могли зупиняти дію конкретних законодавчих актів або вносити до них зміни і доповнення. Багато з цих декретів із відповідними змінами і доповненнями діють й досі, тобто входять до складу чинного законодавства України (див., наприклад, декрети Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. № 8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», від 26 грудня 1992 р. № 15-92 «Про-приватизацію земельних ділянок», від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито» та інші).

4. Систему підзаконних нормативних актів очолюють укази Президента України - нормативні акти, що видаються на основі Конституції і законів України.

З метою ефективного використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки, прискорення економічних реформ, вирішення соціальних проблем та забезпечення реалізації конституційного права громадян на підприємницьку діяльність Президентом України було прийнято ряд указів, що безпосередньо встановлюють положення у сфері провадження підприємницької діяльності. До таких указів, зокрема, належать укази Президента України від 3 лютого 1998 р. № 79/98 «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності», від 12 травня 1998 р. № 456/ 98 «Про державну підтримку малого підприємництва», від 23 липня 1998 р. № 817/98 «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності», від 15 липня 2000 р. № 906/ 2000 «Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності» та ін.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови та розпорядження) займають наступну сходинку в ієрархії підзаконних нормативних актів. Це означає, що їх положення повинні відповідати положенням Конституції, міжнародних договорів України, законів і актів Президента України. Зазвичай нормативні акти Кабінету Міністрів України конкретизують, уточнюють положення вищенаведених актів, якщо про це є відповідне застереження в документах вищої юридичної сили.

Так, наприклад, згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цієї вимоги Закону 4 липня 2001 р. Кабінет Міністрів України постановою № 756 затвердив Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності.

Нормативні акти органів виконавчої влади - постанови, накази і розпорядження органів виконавчої влади, їх посадових осіб - приймаються на основі і на виконання Конституції України, законів України, указів Президента України та нормативних актів Кабінету Міністрів України, а, отже, повинні відповідати їм. Вони мають велике значення як галузеві нормативні акти. Так, з метою використання єдиної методики обліку платників податків і зборів (обов’язкових платежів) в органах державної податкової служби наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 була затверджена Інструкція про порядок обліку платників податків; для посилення митного контролю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання наказом Державного митного комітету України від 31 травня 1996 р. № 237 був затверджений Порядок ведення обліку суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах та ін.

Згідно зі ст. 143 Конституції України органи місцевого самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю та вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. За змістом ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» в межах своїх повноважень вони приймають підзаконні нормативні та інші акти у формі рішень (див., наприклад, рішення Київської міської ради від 5 липня 2001 р. № 366/1342 «Про Методику розрахунку і порядок використання орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва»). Що стосується місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій), відповідно до ст. 6 Закону України від 9 квітня 1999 p. № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження (наприклад, розпорядження Київської міської державної адміністрації від 12 січня 2004 р. № 18 «Про заходи щодо впорядкування торгівлі алкогольними напоями в місті Києві», а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази (див., наприклад, Інструкцію надання харчування та комунально-побутових послуг за рахунок коштів, виділених в рамках виконання комплексної програми «Турбота», затв. наказом Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації від 1 червня 2000 р. № 80). Ці нормативно-правові акти є обов’язковими для виконання органами місцевого самоврядування, всіма розташованими на відповідній території підприємствами, організаціями і установами, громадськими об’єднаннями, а також посадовими особами і громадянами.

Розкриваючи дане питання варто виходити з того, що нагляд і контроль за законністю здійснення підприємницької діяльності здійснюють спеціально уповноважені державою органи (так звані контролюючі органи) шляхом проведення перевірок суб’єктів підприємницької діяльності.

Функціями контролю і нагляду (відповідно, статусом контролюючих) наділені багато державних органів. Єдиного їх переліку законодавство не містить; права (компетенція) цих органів щодо проведення перевірок обов’язково зазначаються у відповідних нормативних актах, що встановлюють їх правовий статус, та в інших документах, що регулюють ті чи інші сфери господарської діяльності. Наприклад, згідно з п. 5 Указу Президента України від 23 липня 1998 р. № 817/98 «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» контролюючими органами, які мають право проводити планові та позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, є:

• органи державної податкової служби - стосовно сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, неподаткових платежів;

• митні органи - стосовно сплати ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію України в момент перетинання митного кордону;

• органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції - стосовно бюджетних позик, позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів, цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.

Одним із завдань органів державної податкової служби, що визначено ст. 2 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону від 24 грудня 1993 p.), є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством. На виконання цього завдання органи державної податкової служби мають право:

1) здійснювати документальні невиїзні перевірки (на підставі поданих податкових декларацій, звітів та інших документів, пов’язаних з нарахуванням і сплатою податків та зборів (обов’язкових платежів) незалежно від способу їх подачі), а також планові та позапланові виїзні перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування і сплати податків та зборів (обов’язкових платежів), додержання валютного законодавства юридичними особами, їх філіями, відділеннями, іншими відокремленими підрозділами, що не мають статусу юридичної особи, а також фізичними особами, які мають статус суб’єктів підприємницької діяльності чи не мають такого статусу, на яких згідно із законами України покладено обов’язок утримувати та/або сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі), крім Національного банку України та його установ;

2) здійснювати контроль за:

• додержанням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги) у встановленому законом порядку;

• наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, з наступною передачею матеріалів про виявлені порушення органам, які видали ці документи, торгових патентів;

3) при проведенні перевірок вилучати у підприємств, установ та організацій копії фінансово-господарських та бухгалтерських документів, які свідчать про приховування (заниження) об’єктів оподаткування, несплату податків та зборів (обов’язкових платежів), а при проведенні арешту активів платника податків на підставі рішення суду вилучати оригінали первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів із складанням опису, який скріплюється підписами представника органу державної податкової служби та платника податків, і залишенням копій таких документів платнику податків;

4) вимагати від керівників підприємств, установ і організацій, що перевіряються в ході планових та позапланових виїзних перевірок, проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей та коштів; у разі відмови у проведенні таких інвентаризацій або при проведенні адміністративного арешту активів звернутися до суду щодо спонукання до проведення таких інвентаризацій, а до ухвалення відповідного рішення судом у присутності понятих та представників підприємств, установ і організацій, щодо яких проводиться перевірка, опечатувати каси, касові приміщення, склади та архіви на термін не більше 24 годин з моменту такого опечатування, зазначеного в протоколі.

Планова виїзна перевірка органами державної податкової служби проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності платника податків за письмовим рішенням керівника відповідного органу державної податкової служби не частіше одного разу на календарний рік.

Позапланова виїзна перевірка може здійснюватися лише на підставі рішення суду. Орган державної податкової служби, який ініціює проведення позапланової виїзної перевірки, подає до суду письмове обґрунтування підстав такої перевірки та дати її початку і закінчення, склад осіб, які будуть проводити таку перевірку, документи, які свідчать про виникнення підстав для проведення такої перевірки, інформацію про вид та кількість перевірок, проведених органами державної податкової служби щодо суб’єкта господарської діяльності та наслідки таких перевірок за попередні 3 роки, а також на вимогу суду - інші відомості. У розгляді питання про надання дозволу на проведення позапланової виїзної перевірки мають право брати участь представники суб’єкта господарської діяльності. Повідомлення про місце, дату та час розгляду питання про надання дозволу на проведення позапланової виїзної перевірки направляється не пізніше ніж за 3 робочі дні до дати такого розгляду.

Рішення про вилучення оригіналів фінансово-господарських та бухгалтерських документів, зупинення операцій на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах у зв’язку з порушенням законодавства, контроль за додержанням якого законом покладено на органи державної податкової служби, можуть прийматися лише судом.

Тривалість планової виїзної перевірки не повинна перевищувати 20 днів, а щодо суб’єктів малого підприємництва - 10 днів; подовження термінів проведення планової виїзної перевірки можливе лише за рішенням суду на термін не більш як 10 днів, а стосовно суб’єктів малого підприємництва - 5 днів. Тривалість позапланової виїзної перевірки не повинна перевищувати 10 днів, а щодо суб’єктів малого підприємництва - 5 днів; подовження термінів проведення позапланової виїзної перевірки можливе лише за рішенням суду на термін не більш як 5 днів, а стосовно суб’єктів малого підприємництва - 2 дні.

Обмеження у підставах проведення перевірок платників податків не поширюються на перевірки, що проводяться на звернення такого платника податків, або перевірки, що проводяться після порушення кримінальної справи проти платника податків (посадових осіб платника податків), що перевіряється, відповідно до кримінально-процесуального законодавства.

Працівникам податкової міліції забороняється брати участь у проведенні планових та позапланових виїзних перевірок платників податків, що проводяться органами державної податкової служби, якщо такі перевірки не пов’язані з веденням оперативно-розшукових справ або розслідуванням кримінальних справ, порушених стосовно таких платників податків (посадових осіб платників податків), що знаходяться в їх провадженні. Перевірки платників податків органами податкової міліції проводяться у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України та Законом України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність».

Діяльність державної контрольно-ревізійної служби регламентується Законом України від 26 січня 1993 р. «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні». Згідно зі ст. 2 даного закону головним її завданням є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому. Такий державний контроль здійснюється у формі ревізій і перевірок.

На виконання означеного завдання органам державної контрольно-ревізійної служби надається право:

1) ревізувати і перевіряти у міністерствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, державних фондах, на підприємствах, в установах і організаціях грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (грошових сум, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо);

2) безперешкодного доступу при проведенні ревізій та перевірок на склади, у сховища, виробничі та інші приміщення, що належать міністерствам та іншим органам виконавчої влади, державним фондам, бюджетним установам, а також підприємствам, установам і організаціям, які отримують кошти з бюджету та з державних валютних фондів, для їх обстеження і з’ясування питань, пов’язаних з ревізією або перевіркою; за рішенням суду призупиняти видаткові операції за рахунками у банках та інших фінансових установах у разі, коли керівництво об’єкта, на якому необхідно провести ревізію або перевірку, перешкоджає працівнику державної контрольно-ревізійної служби виконувати свої обов’язки;

3) вимагати від керівників міністерств та інших органів виконавчої влади, державних фондів, бюджетних установ, а також підприємств, установ і організацій, які отримують кошти з бюджету та з державних валютних фондів, що ревізуються або перевіряються, проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розрахунків, у разі відмови у проведенні таких інвентаризацій - звернутися до суду щодо спонукання до проведення таких інвентаризацій, а до ухвалення відповідного рішення судом у присутності понятих та представників зазначених підприємств, установ і організацій, щодо яких проводиться перевірка, опечатувати каси, касові приміщення, склади та архіви на термін не більше 24 годин з моменту такого опечатування, зазначеного в протоколі;

4) при проведенні ревізій або перевірок вилучати у підприємств, установ і організацій копії фінансово-господарських та бухгалтерських документів, які свідчать про зловживання, а на підставі рішення суду вилучати до закінчення ревізії або перевірки оригінали первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів із складанням опису, який скріплюється підписами представника органу державної контрольно-ревізійної служби та керівника відповідного підприємства, відповідної установи, організації, та залишенням копій таких документів цим підприємствам, установам, організаціям.

Державна інспекція України з контролю за цінами здійснює свою діяльність на підставі Закону України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення» та інших нормативно-правових актів, зокрема постанови Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2000 р. № 1432 «Про Державну інспекцію з контролю за цінами» та Положення про Державну інспекцію з контролю за цінами, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2000 р. № 1819, а також Директивного наказу Міністерства економіки України від 1 березня 2001 р. № 3-Д «Про відносини з Державною інспекцією з контролю за цінами, діяльність якої спрямовується і координується через Міністра економіки України».

Державний контроль за цінами здійснюється при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. При цьому контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог законодавства про захист економічної конкуренції. До повноважень органів з контролю за цінами належать:

1) проведення перевірок та витребування інформації від фізичних осіб щодо установлення та застосування цін, а також одержання необхідних пояснень, довідок щодо перевірки;

2) одержання від суб’єктів господарювання та органів державної влади (статистики, стандартизації), що здійснюють контроль за діяльністю такого суб’єкта, відомостей щодо встановлення й застосування цін на товари, їх техніко-економічних характеристик;

3) обстеження приміщень суб’єктів господарювання;

4) припинення операцій по банківських рахунках у разі відмови у проведенні перевірки чи допуску працівників інспекції для обстеження приміщень, чи неподання або відмови у поданні документів, пов’язаних з установленням цін.

Антимонопольний комітет України створено для державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, а також з метою захисту інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, недопущення зловживань монопольним становищем, а також усунення випадків недобросовісної конкуренції.

Згідно зі ст. 7 Закону України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України» у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має такі повноваження:

1) перевіряти суб’єкти господарювання, об’єднання, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

2)у випадках та порядку, передбачених законом, проводити огляд службових приміщень та транспортних засобів суб’єктів господарювання - юридичних осіб, вилучати або накладати арешт на предмети, документи чи інші носії інформації, які можуть бути доказами або джерелом доказів у справі незалежно від їх місцезнаходження;

3)залучати до проведення перевірок спеціалістів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій за погодженням з їх керівниками, депутатів місцевих рад - за їх згодою [7, с. 145].

Зважаючи на те, що завданнями Державної комісії України з цінних паперів і фондового ринку є здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері, а також захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень, до повноважень Комісії належать:

• здійснення контролю за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, та її відповідністю встановленим стандартам; проведення самостійно чи спільно з іншими відповідними органами перевірок та ревізій фінансово-господарської діяльності емітентів, осіб, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, фондових бірж та саморегулівних організацій;

• вилучення під час проведення перевірок на строк до 3 діб документів, що підтверджують факти порушення актів законодавства про цінні папери.

Ці повноважені конкретизовані в Положенні про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затв. Указом Президента України від 14 лютого 1997 р. № 142/97, та інших нормативних актах.

Згідно зі ст. 27 Закону України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до завдань Комісії належить здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг та додержанням законодавства у цій сфері, а також захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування у межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання і припинення порушень законодавства на ринку фінансових послуг. На виконання цих завдань Комісія здійснює контроль за достовірністю інформації, що надається учасниками ринку фінансових послуг та проводить самостійно чи разом з іншими уповноваженими органами нагляду виїзні та безвиїзні перевірки діяльності фінансових установ.

Пенсійний фонд України провадить збір, акумуляцію та облік внесків на обов’язкове державне пенсійне страхування, призначає пенсії, забезпечує своєчасне і в повному обсязі їх фінансування та виплату та здійснює інші функції, визначені Законом України від 9 липня 2003 р. «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Статтею 64 Закону виконавчій дирекції Фонду надано право:

1) не частіше одного разу на календарний рік проводити планові, а також у випадках, передбачених законодавством, позапланові перевірки на будь-яких підприємствах, в установах і організаціях та у фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів, пов’язаних з нарахуванням, обчисленням та сплатою страхових внесків, отримувати необхідні пояснення, довідки і відомості (у тому числі письмові) з питань, що виникають під час таких перевірок;

2) вилучати в установленому законодавством порядку у підприємств, установ, організацій і фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності документи, що підтверджують приховування (заниження) розміру заробітної плати (доходу) та інших виплат, на які нараховуються страхові внески, або порушення порядку використання коштів Пенсійного фонду та накопичувального фонду.

Правом проведення перевірок наділені і фонди соціального страхування (Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань), порядок проведення яких встановлений законами України від 23 вересня 1999 р. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», від 2 березня 2000 р. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», від 18 січня 2001 р. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», та підзаконними нормативним актами, прийнятими на їх виконання.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд - це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби (СЕС) з контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою запобігання, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров’я людей та із застосування заходів правового характеру щодо порушників.

До завдань СЕС Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» віднесено санітарно-епідеміологічний контроль у сфері підприємництва.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. № 1109 (в редакції постанови від 19 серпня 2002 р. № 1217), шляхом проведення вибіркових перевірок дотримання санітарного законодавства за планами органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а також позапланових - залежно від санітарної, епідемічної ситуації та за заявами громадян. Результати перевірки оформляються актом, форма і порядок складання якого визначаються головним державним санітарним лікарем України

Вищим органом у системі органів державного пожежного нагляду є Державний департамент пожежної безпеки, який діє у складі Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Маючи одним із завдань здійснення державного пожежного нагляду в населених пунктах та на об’єктах усіх форм власності, Держпожбезпеки має право проводити перевірки виконання вимог пожежної безпеки органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями і фізичними особами (див. Положення про Державний департамент пожежної безпеки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 500).

Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, підтвердження відповідності. У сфері споживчої політики та захисту прав споживачів Комітет перевіряє відповідно до законодавства у суб’єктів господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування і послуг якість товарів (робіт, послуг), додержання вимог щодо їх безпеки згідно з технічними регламентами з підтвердження відповідності та іншими нормативними документами, а в разі потреби - якість сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів, що використовуються для виробництва продукції (товарів). Комітет також вправі перевіряти виконання робіт і надання послуг, додержання вимог щодо їх безпеки, а також правил торгівлі шляхом обстежень відповідно до законодавства виробничих, складських, торговельних та інших приміщень суб’єктів господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування і послуг.

Ще одним важливим органом контролю у сфері підприємницької діяльності є Державний комітет України з нагляду за охороною праці

Зазначений Комітет є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці та органом державного гірничого нагляду, до основних завдань якого віднесено здійснення державного нагляду за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці щодо безпечного ведення робіт, державного гірничого нагляду, здійснення державного управління з питань, що належать до його компетенції, у галузі геологічного вивчення, використання та охорони надр.

Посадові особи Держнаглядохоронпраці України відповідно до своїх повноважень мають право безперешкодно відвідувати підконтрольні підприємства (об’єкти), виробництва фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та здійснювати в присутності роботодавця або його представника перевірку додержання законодавства з питань, віднесених до їх компетенції.

Варто знати, що контроль (як правова форма державного керівництва економі­кою) - це встановлення компетентними органами ступеня відповід­ності фактичних напрямів і результатів діяльності суб'єктів госпо­дарського життя встановленим державою правилам, нормам і нор­мативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в т. ч. застосування господарсь­ко-правових санкцій.

Ця правова форма державного керівництва економікою регулюється Господарським кодексом: ст. 19 визначає основні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, в т. ч. його напрями (сфери):

- збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин — за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та по­даткових відносин — за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

- цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами госпо­дарювання державних цін на продукцію і послуги;

- монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

- земельних відносин - за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

- виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додер­жанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, сані­тарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і пра­вил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

- споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

- зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Ст. 19 ГК України встановлює також гарантії для суб'єктів госпо­дарювання при здійсненні державного контролю та нагляду з боку компетентних органів державної влади та їх посадових осіб, встанов­люючи умови здійснення інспектування та контролю: на підставі зако­ну; в межах компетенції зазначених органів та посадових осіб; неупе­редженість, об'єктивність, оперативність проведення інспектування (перевірок) з дотриманням прав та законних інтересів суб'єктів госпо­дарювання; інформування останніх про результати перевірок (інспек­тування); можливість оскарження суб'єктами господарювання дій та рішень державних органів контролю та нагляду та їх посадових осіб.

Основні засади здійснення контролю (в т. ч. уповноважені на це органи) визначаються відповідними законами: від 04.12.1990 р. (в редакції Закону від 24.12.1993 р.) «Про державну податкову служ­бу», від 26.11.1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», від 26.01.1993 p., «Про контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 15.12.1993 p.), від 14.10.1994 р. «Про відповідальність підприємств, установ та органі­зацій за правопорушення у сфері містобудування», від 17.05.2001 р. «Про стандартизацію» та ін.

Порядок проведення контролю (в т. ч. перевірок) регулюється підзаконними нормативно-правовими актами, в т. ч. відомчими - тих центральних органів державної влади, до сфери діяльності яких належить управління певною категорією суб'єктів господа­рювання та/або до складу компетенції якого входить контроль за дотриманням положень відповідної гілки (інституту) госпо­дарського чи іншого законодавства (наприклад: Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: затв. розпорядженням АМК Ук­раїни від 25.12.2001 р. № 182-р; Правила проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цін­них паперів: затв. рішення ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 302 та ін.).

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Завдання 1. Дайте відповіді на питання.

1. Які положення передбачені у Господарському кодексі України стосовно державного регулювання господарської діяльності?

2. Чому у період трансформації до ринкової економіки необхідність державного регулювання економіки нагальніша, ніж в умовах розвинутої ринкової економіки?

3. Чи однакові поняття „державне управління економікою” і „державне регулювання економіки”?

4. Визначте поняття „державне регулювання економіки”.

5. Яке співвідношення державного регулювання економіки (підприємництва) і саморегулювання ринку?

6. Які типи та мета державного регулювання підприємницької діяльності?

7. Які засоби державного регулювання підприємництва?

8. У якому нормативно-правовому акті закріплене державне регулювання підприємництва в Україні?

9. Чи ідентичні поняття „державна підтримка підприємництва” та „державне регулювання підприємництва”?

10. Визначте поняття державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

11. Які принципи державної регуляторної політики?

12. Що таке регуляторний акт?

13. Які державні органи визначаються регуляторними органами?

14. Які сфери підприємництва регулюються державою найбільше?

15. Які мета та форми державного регулювання ринку цінних паперів?

16. Які види перевірок діяльності підприємців передбачені законодавством?

17. Які правила проведення планових перевірок?

18. Які підстави проведення позапланових виїзних перевірок підприємців?

19. Які контролюючі органи мають право проводити перевірки фінансово-господарської діяльності підприємців?

20. Який порядок координації проведення планових виїзних перевірок?

21. Які правила ведення журналів відвідування?

22. Який зміст поняття „мале підприємництво”?

23. Якими нормативно-правовими актами регулюється мале підприємництво в Україні?

24. Хто визнається суб’єктами малого підприємництва в Україні?

25. Які основні напрями державної підтримки малого підприємництва в Україні?

26. Які органи здійснюють підтримку малого підприємництва?

27. Які програми підтримки малого підприємництва є в Україні ї який їхній зміст?

28. Які форми підтримки малого підприємництва?

29. Якими нормативно-правовими актами регулюється спрощена система оподаткування, обліку і звітності суб’єктів малого підприємництва?

30. У яких нормативно-правових актах передбачений захист підприємців від незаконних дій державних органів?

31. Які акти державних органів можуть бути визнані недійсними?

32. Які засоби захисту прав підприємців від незаконного втручання у їхню діяльність державних органів?

Завдання 2. Надайте юридичну консультацію.

1. Під час перевірки платника єдиного податку працівниками податкової служби встановлено, що в нього працює більш як 10 осіб. Яка відповідальність передбачена за це порушення?

2. Які міри відповідальності можуть застосовуватися до приватного підприємця – платника єдиного податку, що одержав свідоцтво про сплату єдиного податку на рік, якщо його виручка від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік перевищить 500 тис. грн.?

3. Який звітний період визначений для суб’єктів підприємницької діяльності, що вибрали спрощену систему оподаткування, обліку і звітності?

4. Громадянин зареєструвався як приватний підприємець наприкінці кварталу і подав заяву на право сплати єдиного податку. Для одержання свідоцтва платника єдиного податку необхідно спочатку сплатити суму цього податку. Орган державної податкової служби зобов’язує сплатити головну суму єдиного податку за весь попередній квартал, мотивуючи свою позицію тим, що мінімальна тривалість звітного періоду дорівнює кварталу. Чи правомірно це?

5. Чи може суб’єкт підприємницької діяльності, що одержав свідоцтво про сплату єдиного податку і сплатив єдиний податок за перше півріччя 2008 року, відмовитися від спрощеної системи оподаткування у другому півріччі 2008 року?

6. Чи може приватний підприємець – платник єдиного податку включати до складу витрат плату за дозвіл на право торгівлі, плату за розміщення малої архітектурної форми, плату за дозвіл санепідемстанції, витрати на електроенергію тощо?

7. Навіщо приватному підприємцю, який одержав свідоцтво про сплаті єдиного податку, вести книгу обліку прибутків і витрат, якщо він попередньо вже сплатив єдиний податок у повному обсязі?

8. Який документ про сплату єдиного податку повинен мати реалізатор, який працює у платника єдиного податку?

Роз’ясніть:

Якими нормативно-правовими актами регламентується проведення оперативних і тематичних перевірок?

Хто має право їх проводити?

Який порядок проведення вказаних перевірок і які документи повинен пред’явити перевіряючий для засвідчення правомочності їх проведення?