ЗГУРТУВАННЯ СИЛ АГРЕСОРІВ

НАПАД ІТАЛІЇ НА ЕФІОПІЮ

1. Італія взяла курс на створення великої колоніальної імпе­рії в Африці та Середземномор'ї.

2. З жовтня 1935 р. 600-тисячна італійська армія вторглася в Ефіопію, яка мала великі сировинні ресурси та важливе стратегічне положення, почала бомбити міста.

3. Через два дні США й Велика Британія оголосили заборо­ну на продаж зброї як Італії, так і Ефіопії. Таким чином агресор і його жертва були поставлені в однакові умови.

4. Під тиском світової громадськості Ліга Націй оголосила Італію агресором і зобов'язала всіх своїх членів застосува­ти проти Італії санкції відповідно до статті 16 Статуту цієї організації. Всі члени Ліги Націй повинні були розірвати з Італією торгові й фінансові відносини. Але економічні санкції використовувалися непослідовно. Так, необхідна для ведення війни нафта не була включена до списку ма­теріалів, заборонених для експорту до Італії. Англія відмовилася перекрити Суецький канал, який був найви-гіднішим шляхом до берегів Ефіопії і повністю використову­вався Італією.

5. Західні країни потурали агресору.

9 грудня 1935 р. Велика Британія і Франція підписали секретні договори про англо-французьке посередництво у війні між Італією й Ефіопією, за якими Ефіопія повинна була передати Італії третину своєї території. Фактично Ефіопія стала колонією Італії (навесні 1936 р. її повністю захопила Італія).

6. Ефіопія не могла чинити належного опору, бо більшість її
солдатів була озброєна лише застарілими гвинтівками,
мисливськими рушницями та списами, тоді як італійські
війська мали на озброєнні сотні гармат, танків і літаків.

ВТОРГНЕННЯ ЯПОНІЇ ДО ЦЕНТРАЛЬНОГО КИТАЮ 1. У 1936 р. керівництво Японії сформулювало програму по­дальшої експансії. В "Основних принципах національної політики" ставилося завдання "просування на південь". З цією метою пропонувалося посилити могутність морсь­кого флоту, щоб забезпечити пануюче становище в захід­ній частині Тихого океану..^к

2. Захопленню Китаю відводилося центральне місце, бо він мав бути для Японії плацдармом для нових загарбань, а також відкрити нові джерела сировини, ринки збуту, мож­ливість використання дешевої робочої сили.

3. 7 липня 1937 р. японські війська почали наступ на Китай. Вони захопили Пекін, Тяньцзінь, Шанхай та інші великі північні центри країни і рушили в центральні китайські провінції.

4. Хоча японські агресори намагалися витіснити американ­ських і англійських конкурентів з китайського ринку, ефективних заходів проти Японії вони не застосовували. Більше того, продовжувався експорт воєнно-стратегічних матеріалів із США і англійських колоній. Англія й США дотримувалися в цьому регіоні політики "невтручання" і "вмиротворення" агресора. Вони сподівалися, що Японія почне агресію проти СРСР.

5. У серпні 1937 р. Японія захопила Шанхай і почала завою­вання Центрального Китаю.

6. За 15 місяців війни Японія окупувала значні території Північного, Центрального і Південного Китаю, захопила майже всю залізничну сітку, блокувала морські береги.

7. 21 серпня 1937 р. був підписаний радянсько-китайський до­говір про ненапад. СРСР почав надавати Китаю допомогу.

8. У вересні-жовтні 1937 р. Радянський Союз експортував до Китаю 282 бомбардувальники і винищувачі, у 1937-1940 рр, — 885 бойових літаків, десятки танків, сотні гармат, тисячі кулеметів, мільйони снарядів, сотні мільйо­нів патронів. У 1938 р. Китай отримав 100 млн дол. пози­ки, а в 1939 р. — ще 150 млн дол.

9. Війна в Китаї затяглася майже на 10 років, оскільки япон­ці зустріли опір гомінданівських військ, до яких приєдна­лися озброєні угруповання Комуністичної партії Китаю.

10. Влітку 1938 р. японці розпочали воєнну авантюру проти СРСР. Після жорстоких боїв у районі озера Хасан, в яких була використана й авіація, японські війська були відки­нуті частинами Червоної армії.

11. На початку 1939 р. Японія захопила острови Спарті й Хайнань і одержала можливість створити свої військо­во-морські бази на підступах до Філіппін, Індокитаю, Ін­донезії.

12. Влітку 1939 р. японські війська почали агресивні дії про­ти Монгольської Народної Республіки, але були роз­громлені на річці Халхін-Гол спільними діями Червоної армії і частин МНР.

ВІСЬ БЕРЛІН — РИМ — ТОКІО

1. Ускладненню ситуації у світі сприяло утворення блоку аг­ресивних держав.

2. У жовтні 1936 р. під час візиту міністра закордонних справ Італії до Берліна був підписаний італо-німецький прото­кол про співробітництво двох держав. Партнери домови­лися про розмежування сфер економічної експансії на Бал­канах і в Дунайському басейні та узгодщш свої дії у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала захоплення Італією Ефіопії.

3. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали договір про боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу. Обидві країни зобов'язувалися інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і в тісному співробітництві вести проти нього боротьбу.

4. 6 листопада 1937 р. До Антикомінтернівського блоку при­єдналася Італія.

5. 27 вересня 1940 р. Було підписано військову угоду між Ні­меччиною, Італією та Японією (Троїстий пакт).

6. 20-24 листопада 1940 р. Угорщина, Румунія та Словаччина приєдналися до Троїстого пакту.

Висновки:

• виникло об'єднання трьох агресивних держав, яке от­римало назву "вісь Берлін — Рим — Токіо";

• цей блок був небезпечним як для СРСР, так і для захід­них держав — США, Франції, Великої Британії;

• політика "невтручання" і "вмиротворення" країн-агре-сорів призвела до зростання їх апетитів і наблизила єв­ропейську й світову війну.

ПОЛІТИКА "ВМИРОТВОРЕННЯ" АГРЕСОРІВ

1. Політика "вмиротворення" агресорів — це політика Вели­кої Британії та^Франції, спрямована на те, щоб врегулюва­ти відносини з Німеччиною, відкупитися від її вимог за чу­жий рахунок і направити її експансію виключно на Схід.

2. Головне в політиці "вмиротворення" — небажання ство­рити єдиний фронт демократичних сил проти фашизму, здійснення поступок Німеччині за рахунок малих країн. Але чим більше було поступок, тим більше зростали її апетити.

3. Політика європейських держав була недалекоглядною, ос­кільки вони намагалися територіальними поступками від­вернути загрозу світової війни. Як заявив міністр закор­донних справ Франції Ж. Бонне: "Будь-який договір краще, ніж світова війна, у випадку якої загине вся Європа". Бри­танський прем'єр-міністр Н. Чемберлен усвідомлював, що нова війна в Європі підірве економічне становище Великої Британії та її імперські позиції в заокеанських володіннях.

4. Політика постійних поступок домаганням нацистської Ні­меччини та її союзників унеможливила створення єдиного фронту демократичних держав, що й призвело до Другої світової війни.

5. Політика "вмиротворення" призвела до того, що А. Гітлер без перешкод "рвав на шматки" Версальський договір, без перешкод здійснив "аншлюс" Австрії, приєднання Че-хо-Словаччини і приготувався до війни.

ЗАГАРБАННЯ НІМЕЧЧИНОЮ АВСТРІЇ

1. А. Гітлер провадив дипломатичну підготовку до захоплен­ня Австрії під лозунгом об'єднання всіх земель, заселених німцями.

2. Він створив свою агентуру в Австрії, яка почала активні дії приєднання до Німеччини. В липні 1934 р. нацистськими агентами був убитий канцлер Австрії Дольфус. У 1934 р. спроба австрійських гітлерівців захопити владу у Відні не вдалася. Одначе гітлерівці не відмовилися від своїх планів. Для підготовки "аншлюсу" Австрії до Відня прибув новий німецький посол фон Папен, який мав великий досвід по­літичної і воєнної розвідки та підривної роботи.

3. Вересень 1937 р. У Берліні А. Гітлер провів переговори з Б. Муссоліні і той дав згоду на "аншлюс" Австрії.

4. Країни західної демократії зайняли такі позиції:

• через два місяці відбулася зустріч британського мініст­ра Галіфакса з А. Гітлером, який дав зрозуміти, що за певних умов британський уряд не перешкоджатиме за­хопленню Австрії, Чехо-Словаччини і "вільного міста" Данцига (Гданська). Британське керівництво намага­лося будь-якою ціною вирішити англо-німецькі су­перечності, домовитися про розподіл сировини, ринків збуту, врегулювати колоніальні претензії Німеччини;

270

• уряд США не висловив ніяких претензій проти здій­снення плану німецької експансії в Центральній Європі.

5. 11 лютого 1938 р. австрійського канцлера Шушніга викли­кали в резиденцію А. Гітлера. Від австрійського уряду ви­магалося, щоб фашисти вільно діяли на території Австрії. Шушніг вирішив провести плебісцит з цього питання, але німецькі війська вторгайся до Австрії і окупували її. Но­вий канцлер оголосив про приєднання Австрії до Німеч­чини.

6. На початку квітня 1938 р. Велика Британія, Франція і США ліквідували свої дипломатичні місії у Відні й тим са­мим визнали "аншлюс" Австрії.

МЮНХЕНСЬКА УГОДА І РОЗЧЛЕНУВАННЯ ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНИ

1. Після "аншлюсу" Австрії гітлерівський уряд почав готува­ти захоплення Чехо-Словаччини. А. Гітлер висунув вимо­гу про передання Німеччині Судетської області, більшість населення якої становили німці. Агентура гітлерівців — так звана Судето-німецька партія (генлейнівці) — вимага­ла повної автономії Судетської області.

2. У травні 1938 р. німецьку армію було перекинуто до кор­дону Чехо-Словаччини. У відповідь 20 травня 1938 р. че-хо-словацький уряд оголосив часткову мобілізацію.

3. Правлячі кола Чехо-Словаччини під тиском Великої Бри­танії, Франції і США вирішили капітулювати і виконати вимоги генлейнівців.

4. 22 вересня 1938 р. британський прем'єр-міністр Н. Чембер-лен зустрівся з А. Гітлером (відбулося три таких зустрічі) і повідомив про згоду чехо-словацького уряду прийняти ультимативні вимоги Великої Британії і Франції. Однак А. Гітлер знову розширив свої територіальні претензії щодо Чехо-Словаччини.

5. Президент США Ф. Рузвельт звернувся до А. Гітлера із за­кликом до мирного врегулювання судетської проблеми. Але послання було складено у м'яких тонах, і це втручання США, на думку американського історика Ф. Санборна, "зіграло роль головного вмиротворювача".

6. 29 вересня 1938 р. британський прем'єр-міністр Н. Чембер-лен, голова французького уряду Даладьє та італійський диктатор Муссоліні прибули до Мюнхена для переговорів з А. Гітлером. Тут була вирішена доля Чехо-Словаччини без самої Чехо-Словаччини, бо чехо-словацький уряд не допустили до переговорів.

7. Згідно з договором, який підписали чотири країни (Велика
Британія, Франція, Італія і Німеччина):

• Чехо-Словаччина була зобов'язана протягом 10 днів (до 10 жовтня 1938 р.) передати Німеччині Судетську область;

• втратила 1/3 своєї території й 1/4 населення;

• німецький кордон повинен проходити за 40 км від Праги;

• Чехо-Словаччина втратила половину своєї важкої про­мисловості, могутні воєнні споруди й укріплення.

8. Уряд Чехо-Словаччини прийняв умови Мюнхенської уго­ди, ставши таким чином на шлях національної зради. Че­хо-словацький президент Бенеш не мав права підписувати документ про порушення цілісності своєї країни, але він обмежився лише особистим протестом.

9. Після укладення Мюнхенської угоди А. Гітлер підписав декларації з Великою Британією та Францією:

• ЗО вересня 1938 р. А. Гітлер і Н. Чемберлен підписали англо-німецьку декларацію, яка передбачала взаємні консультації і зобов'язання вирішувати всі спірні пи­тання шляхом переговорів;

• 6 грудня 1938 р. подібну декларацію підписали Німеччи­на і Франція, в якій були зафіксовані наміри кожної дер­жави самостійно шукати домовленостей з агресором.

Висновки:

1. Мюнхенська угода започаткувала розчленування і лікві­дацію Чехо-Словаччини, істотно змінила співвідношення сил у Європі на користь фашистських держав.

2. Ганебна Мюнхенська угода стала вирішальною подією на шляху розв'язання Другої світової війни.

3. Мюнхен став символом недалекоглядності й великого по­літичного прорахунку керівників західних демократій.

4. Три раунди переговорів Н. Чемберлена з А. Гітлером — це одна з нікчемних капітуляцій, що сталася під тиском безви­ході та жорстокості в поєднанні з безпринципністю лідера Великої Британії, який не наполіг на непорушних гарантіях безпеки Чехо-Словаччини. Результат підсумував В. Чер-чилль у Палаті громад: "Ми зазнали поразки без війни".

5. Американський історик Ф. Шуман дав таку оцінку Мюн­хенській угоді: "Увсій написаній історії... не знайдемо нічо­го, що можна порівняти з тим зразком дурості й віролом­ства, які продемонстрували представники демократичних народів напередодні Другої світової війни ".