Тема 3. Стародавня культура України

1. Трипільська культура.

2. Культура кіммерійців, скіфів та сарматів.

3. Культура греків північного Причорномор’я.

Існування різних підходів до визначення поняття «цивілізація» зумовлене змістом, що вкладається в його тлумачення. Відповідно до наповнення сутності цивілізацій та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації. У житті дуже часто трапляється термін «тип»: типова задача, тип передачі руху, типова ситуація, типова помилка, тип характеру, тип особистості тощо. Отже, тип – це те, що об’єднує за спільністю ознак в одну групу.

В історії культури ряд культурно-історичних об’єктів, пов’язаних спільністю рис, елементів, закономірностями розвитку, також можна типологізувати, поєднуючи у певні типи. Зокрема, в 1958 р. у Чикаго відбулася широка дискусія, що мала на меті визначити спільні риси та ознаки цивілізації. При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію, вчені були одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) утворення держави; 2) виникнення писемності; 3) відділення землеробства від ремесел; 4) розшарування суспільства на класи; 5) поява міст. При цьому наявність перших двох ознак практично всі визнають обов’язковою, а необхідність інших нерідко ставиться під сумнів. Якщо навіть узяти до уваги перші три ознаки, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.

1. Трипільська культура – найвищий культурний вияв Європи в IV-III тис. до н.е. Відкрита більше ста років тому, вона далі викликає безліч питань, на велику частину яких так і не знайдені відповіді. У 1893 році київський археолог Вікентій Хвойка біля села Трипілля (Київщина) дослідив нове поселення і відкрив археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення отримала назву «трипільської». Зразки матеріальної й духовної культури, аналогічні тим, які знайшов Хвойка, були пізніше знайдені у багатьох місцях Правобережної України та Румунії.

Племена трипільської культури були однією із найбільш розвинутих і самобутніх етнічних груп Європи епохи енеоліту. Творцями Трипільської культури були примітивно-хліборобські й скотарські племена. Вони, очевидно, з Балкан через Румунію і Молдавію просунулися на територію України і заселили майже все Правобережжя від Дністра до Дніпра, від Північного Причорномор’я до Полісся, змішавшись із місцевим населенням. Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Ця культура зникла в кінці III тис. до н. е. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах. Але елементи цієї культури, особливо землеробські традиції, культ жінки-матері збереглися в традиціях українського народу.

Неоціненний вклад у дослідження трипільської культури внесла Т.С. Пассек, яка розробила загальну періодизацію розвитку культури «Трипілля». Нею виділено три основні періоди у розвитку племен цієї культури: ранній (4000-3500 рр. до н. е.), середній (3500-2750), пізній (2750-2000). Значний внесок у вивчення трипільських пам’яток зробили С.М. Бібіков, О. Кандиба, В.А. Круц, Т.Г. Мовша, О.В. Цвек., К.К. Черних, М.М. Шмаглій та інші.

Особливістю Трипільської культури була повага до жінки-матері. Від тих часів ця пошана у великій мірі лишилася в культурі й побуті українців до сьогодні. Наприклад, слово «зять» походить від слова «взять». Це означає, що якщо сьогодні хлопець обирає собі наречену і бере її собі за дружину, то в ті часи було звичайним явищем, коли дівчина або її батьки, обирала собі нареченого і брала собі його за чоловіка. Їжа трипільців була як рослинною (каші з пшениці, проса, гороху) так і м’ясною (м’ясо бика, свині, вівці та диких тварин – оленя, косулі, кабана) й рибною. Як транспорт використовували сани (колесо їм не було відоме), запряжені биками, та човни. Як одяг носили вироби із шкіри та тканин (тканинна одежа на теренах України бере початок саме у трипільців). Ткацтво у трипільців засвідчене знахідками деталей ткацького верстата та відбитки тканин на глині. Тканини мали візерунки та фарбувались. Взуття було шкіряне (чоботи, напівчеревики типу постолів, сандалі). Головні убори мали грибоподібну форму або з підігнутими полами. Одяг, головні убори та взуття оздоблювалися мідними, кам’яними, бурштиновими, скляними прикрасами та амулетами. Вони мали як територіальні, етнографічні відмінності так і відрізнялися в часі. Ці вироби засвідчують і соціальне розшарування суспільства.

Значні трипільські поселення, що датуються 4 тисячоліттям до н. е., є унікальним явищем тієї епохи. Високо, як ніде в Європі, у них була розвинена житлова архітектура. Хати мали по кілька кімнат, а іноді й поверхів, де жила разом велика матріархальна родина. Будівлі були згуртовані в села, що вказує на високий ступінь родової організації, і розташовувалися колом, у центрі якого стояв громадський будинок для сходин та спільних культових обрядів. Найбільше таке поселення було відкрите біля села Володимирівки на Кіровоградщині, де розкопки виявили 200 хат, розташованих п’ятьма концентричними колами. Навколо таких великих протоміст розташовувалися невеличкі поселення, утворюючи округи з населенням у 15-25 тис. осіб. Основними матеріалами для будівництва будинків були дерево та глина. Збереглися різноманітні глиняні моделі храмів і житлових будівель трипільців, завдяки яким відомо, що їхні архітектурні споруди мали каркасно-стоякову конструкцію, обмазану товстим шаром глини. Кожне поселення існувало близько 50 років. Потім жителі переходили на нове місце. На думку багатьох вчених, це було пов’язано з виснаженням землі навколо поселення та вирубуванням лісів. Облишене поселення спалювали. Це був своєрідний ритуал. Серед цих великих попелищ археологи знаходять безліч розписаних посудин, антропоморфних і зооморфних статуеток, спалене зерно та кістки тварин, а часом навіть людські останки.

Зміни у матеріальній культурі трипільців засвідчив подальший швидкий розвиток господарства землеробських племен. У трипільському господарстві розширювався асортимент сільськогосподарських культур: пшениця, ячмінь, просо, бобові та технічні культури. Землю обробляли роговими й дерев’яними ралами. Поступово вдосконалювалися зубчасті серпи. Для обмолочення зерна застосовували молотильні дошки, зерно зберігали в спеціальних великих посудинах, а також у ямах із обмащеними глиною й випаленими стінками. Як галузь сільського господарства розвивалось і садівництво (вишня, абрикос), виноградарство. Спостерігається перехід деяких груп трипільського населення від землеробства до переважання тваринництва. У тваринництві перевагу віддавали великій рогатій худобі, яку, крім м’ясо-молочного призначення, використовували як тяглову силу під час обробітку землі та транспортуванні вантажів. Рухливий спосіб життя скотарів перешкоджав накопиченню багатств, вимагав простих, легких і міцних речей. Середньостогівці вперше у Європі приручили коня та освоїли відгінне скотарство. Головним джерелом вивчення скотарства є поховання. Поряд із скотарством розвивалося полювання на м’ясних та хутряних звірів, птахів, рибальство. Полювали трипільці в основному на благородного оленя, лося, косулю, бобра, зайця, використовуючи при цьому такі знаряддя, як наконечники стріл з кременю, скребки, кам’яні сокири-клини. Займалися також і рибальством, для чого були сприятливі умови, оскільки поселення знаходились здебільшого біля річок. Ловили щук, сомів, осетрів.

Трипільці збирали черепашки прісноводних молюсків, залишки яких знайдено в купах сміття біля будинків, які ще називають «черепашковими купами». У давнину черепашки використовувались для розпису, прикрас. Збиралися також жолуді, які сушилися в закритих печах, розтиралися на зернотерках і домішувалися в тісто. До сфери виробничої діяльності трипільців належать і домашні промисли: виробництво господарського, кухонного інвентарю та начиння, обробка шкіри, виготовлення рослинних волокон, прядіння, ткацтво, виготовлення грубого посуду з глини і дерева та ін. Обробка каменю та кременю стала ремеслом, що засвідчують і виявлені майстерні. З домашніх промислів слід назвати вичинювання шкір, оброблення хутра, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу. Уже тоді тканини підкладалися під дно керамічних виробів, щоб їх легше було виліпити, була відома в’язка простого панчішного типу, а матерії вироблялися двох видів – полотна і килими; також, ймовірно, трипільці вміли плести сіті. Найбільш прикметною для трипільської культури була її кераміка.Незважаючи на досить тонкі стінки, посуд був міцним. Орнамент мав вигляд спіралі в поєднанні із зображеннями сонця, місяця, тварин і рослин. Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Через цікавий розпис цю культуру часто мистецтвознавці називають культурою мальованої кераміки, що вражає досконалістю форм та орнаментації.

Особливий крок зробила металургія через появу виробів із бронзи – матеріалу твердішого і продуктивнішого від міді. Сама поява бронзового виробництва у трипільському середовищі на останньому етапі його існування дозволяє відносити цей етап до епохи бронзи.

Ще одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі й чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що втілюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Інший тип фігурок – більш реалістична жіноча фігура, вже з позначеними, але не до кінця доведеними ногами. Третій тип – фігура сидячої жінки. Призначені вони були для ритуальної мети: були пов’язані з культом жінки. Крім антропоморфних фігурок трипільці виготовляли фігурки диких і свійських тварин. Особливо улюбленими були зображення ведмедя – хранителя і володаря води.

Складними були вірування трипільців, що спрямовувалися на обожнення сил природи, від яких повністю залежали ранні землероби. Найпоширенішим був культ плодючості, який асоціювався з образом праматері.У трипільців було циклічне уявлення про час. Вони представляли його собі як безкінечну дорогу, що рухається навколо центру Всесвіту. Населення Трипілля усвідомлювало періодичність глобальних криз і катаклізмів як загибель старого і зародження нового. І декілька сюжетів з їхньої міфології доводять це.

Дослідження поховального обряду трипільців показали наявність ґрунтових та підкурганних поховань з трупоспаленнями та трупопокладеннями, у яких помітні відмінності між чоловічими та жіночими похованнями. Як особливість, дівчаток ховали в урнах, дорослих – без урн. Відмічені окремі дуже багаті поховання знаті.

Нині в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів. Не дивлячись на це, деякі вчені вважали трипільців субстратом, або основою українського народу, проти чого виступала радянська офіційна історіографія. Тому в нашій літературі дані про трипільську культуру дуже обмежені й подаються матеріали переважно про її досягнення в матеріальному виробництві.

Отже, науково засвідчено, що саме на території сучасної України зародилися один з перших центрів світової цивілізації, найдавніша у світі писемність і державність. Так, на землі Румунії і України задовго до пірамід існувала надзвичайна Трипільська культура. Шумери лише починали будувати свої міста, а трипільські вже заростали травою — величезні протогородища з продуманим плануванням, оточені розсипом сіл і селищ. Їх було ледь не більше, ніж сучасних для нас. Двоповерхові, білені й розписані глинобитні будинки. І храми, дивовижно схожі на дошумерські месопотамські святилища. Землеробство й скотарство, воли й коні, ткацтво, кераміка і металургія. Міри, ваги й системи рахунку, зачатки писемності! Гарні дитячі іграшки. Цивілізація?! Нажаль ні.

2. Водночас з розвитком трипільської культури на схід від Дніпра йшов процес формування скотарського господарства. Скотарство, що спиралося на відгодівлю одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3 тис. до н. е. Упродовж майже двох тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у євроазійському степу, і землеробством. Подальші еволюційні процеси сприяли виокремленню скотарських племен, відокремленню їх від землеробських. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих рис, найважливішою з яких була войовничість. Кочовики не лише могли обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й мали навички верхової їзди.

Культура кіммерійців. Першими кочовими вершниками, котрі з’явилися на українських землях, а також першими її жителями, назва яких збереглася в писемних історичних джерелах, були кіммерійці. Походження кіммерійців остаточно не з’ясовано. Переважна більшість істориків дотримується думки, що кіммерійці населяли південноукраїнські степи від Дону до Дністра з кінця II тисячоліття до н. е. За походженням і мовою вони були близькі до іранських, індоєвропейських племен. Їхня культура — пристосована до умов табунного скотарства. Оскільки кіммерійці заселяли лише південно-східну частину сучасної України, то з ними не слід пов’язувати самостійного етапу етнічного переоформлення. Кіммерійська культура представлена у степовій зоні України. Це – IX-VII ст. до н. е – передскіфський період історії України. У цей період на землях Правобережного лісостепу України була поширена чорноліська культура, в західних областях України – висоцька та лужицька культури, а в Середньому Подністров’ї та Північній Буковині – культура фракійського гальштату.

Про кіммерійців відомо з писемних джерел: асірійських клинописів, давньогрецьких міфів, з поем Гомера (VIII ст. до н. е.). Останній говорив, що кіммерійці й скіфи проживали поряд в один і той же час. Про часткове співіснування цих двох народів свідчить також спільний для них термін «доярі кобил», яким Гесіод (VII ст. до н. е.) називав скіфів, а Каллімах (ІІІ ст. до н. е.) кіммерійців. А за даними батька історії Геродота (V ст. до н. е.), вся земля, яку на той час займали скіфи, раніше належала кіммерійцям. Геродот називає також пов’язані з ними топоніми і гідроніми: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор. Страбон (І ст. до н. е. — І ст. н. е.), обстоюючи думку про історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор’ї, пише про Боспор Кіммерійський (зараз Керченська протока), про м. Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммерій у гірському Криму. За асірійськими джерелами, у 722-705 рр. до н. е. кіммерійцями були розгромлені Урарту та Ассирія. З 679 р. до н. е. почалася друга хвиля кіммерійських походів на Близький Схід, під час яких вони воювали проти Ассирії, Лідії, дійшли до Іонії. Лише з визволенням Лідії з-під кіммерійського ярма при царі Аліаті (615-565 рр. до н. е.) кіммерійці зникли з історичних джерел. Друга хвиля походів була, очевидно, переселенням кіммерійців (за Геродотом — всіх, за Плутархом — лише їх частини) з Північного Причорномор’я під тиском скіфів. Геродот писав, що кіммерійці тікали від скіфів через Кавказ до Малої Азії, де й оселилися на Синопському півострові.

У формуванні кіммерійської культури брали участь племена зрубної і білозерської культур, остання – основа кіммерійської. Можливо, що кіммерійська культура є пізньою формою білозерської культури, тобто це та ж сама культура з двома різними назвами. Кіммерійці раніше від інших народів Південно-Східної й Центральної Європи першими у досить широких масштабах оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі. Сусідні племена і народи переймали у кіммерійців зразки зброї (залізні кинджали і мечі з бронзовими рукоятками), спорядження для верхової їзди. Кіммерійці відіграли важливу роль у поширенні заліза не лише у Східній, а й частково в Центральній Європі. Так, на території Угорщини і Словаччини у значній кількості виявлено характерні для кіммерійців речі (предмети озброєння і кінські вуздечкові набори). На території Болгарії (поблизу сіл Білоградець і Єнджа) знайдені й досліджені кургани кіммерійських вождів.

Кіммерійські пам’ятки представлені, як правило, впускними похованнями в курганах, які були закладені раніше (своєрідне дозахоронення до існуючих курганів). Також відомі безкурганні поховання. Кіммерійські поховання були знайдені в Криму, в Донецькій, Луганській, Запорізькій областях, біля порогів Дніпра. Дніпропетровські дослідникі стверджують, що поховання біля с. Олександрівка, що неподалік Дніпропетровська ─ основні, тобто такі, над якими спеціально насипався курган. Ями надзвичайно великі й мають могутній накат з обтесаних або неопрацьованих колод. Крім того, обряд поховання в них збігається з обрядом поховання в курганах кіммерійців Запорізької області. І це дозволяє їм припустити про існування єдиного великого племені кімерійців на території сучасних Дніпропетровської й Запорізької областей.

Чмихов М.О. виділяє два ступені кіммерійської культури: чорногорівський і новочеркаський. На першому ступені кіммерійці ховали померлих у простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев’яним перекриттям у скорченому на боці положенні, хоча, за твердженнями інших археологів, спостерігається поступова заміна скорченого положення витягнутим. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовою рукояткою та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. На другому ступені істотно змінився поховальний обряд: з’явилися глибокі ями, прямокутні ями з дерев’яним дахом, поставленим на дерев’яні стовпи. Предмети стали класти й на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, у тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки.

Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але, як і людина, містять зображення одягу та озброєння. Останні дослідження засвідчують значну близькість стел кіммерійців та племен бронзового віку України. Унікальна знахідка, пов’язана з ямною культурою, — Керносівський ідол, що знаходиться в Дніпропетровському історичному музеї. Він знайдений випадково у вересні 1973 року в селі Керносівка Дніпропетровської області й належить давньоарійській спільності ямної культури. Дніпропетровські дослідники припускають, що ямники сформували перший історичний етнос на території Україні ─ кіммерійців. На території Дніпропетровська відомі їхні поселення в районі парка ім. Шевченка і курган Сторожова могила.

Культура скифів. Прихід скіфів у Північне Причорномор’я припадає на початок VII ст. до н. е. Заселяючи зону між Доном і Дунаєм, вони створили одне з перших на терені України велике політичне об’єднання. Перша держава склалася у скіфів близько VI ст. до н. е. До неї входили різні за походженням народи. У цей час Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але підпорядковувалося головному царству, цар якого був головним царем об’єднання.. Він очолював раду царів та скіфське військо. На початку VI ст. до н. е. скіфським царям вдалося стримати навалу військ могутнього перського володаря Дарія і без значних втрат перемогти їх. Ця перемога увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів.

Свого розквіту скіфська держава досягла в IV ст. до н. е., коли вона стала Великою Скіфією за царя Атея. Він карбував свою монету, вів успішні війни з Македонією за вплив у Північно-Західному Надчорномор’ї. Відомим лікаремі мудрецемцього періодубув скіф Токсаріс, який жив у Афінах. Скіфського філософа Анахарсіса греки вважали одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини. Він був товаришем афінського філософа і реформатора Солона. Значний інтерес до скіфів виявляв і «батько історії» — грек Геродот. Близько 450 р. до н. е. він побував у Ольвії й Скіфії та описав побут, звичаї, релігію, суспільний лад скіфів у своїх «Історіях». Геродот поділяв скіфів на чотири групи: скіфи царські, кочові, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах, становили ядро Скіфії й панували над усіма іншими племенами. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на заході від Дніпра — скіфи-орачі.

Легенди і оповіді про походження скіфів. За словами Геродота (484-425 рр. до н. е.), скіфи вважали, що вони виникли в безлюдній землі від першої людини на ім’я Таргітай, батьками якого були дочка ріки Дніпро (Борисфен) і скіфський бог грому, що відповідає грецькому Зевсу. У Таргітая народилися три сини: Ліпоксай, Арпаксай і Колаксай. Від першого походять скіфи-авхати, від другого — катіари, а від третього — скіфи-паралати. Геродот чув й інший переказ або легенду, що скіфи походять від шлюбу Геракла з напівдівою, напівзмією, у якої верхня частина тіла була жіночою, а нижня — зміїною.

Ряд учених дослідили взаємозв’язок трипільців, кіммерійців, скіфів і населення України І тис. н. е. Зокрема, дослідник білогрудівської культури П. Курінний підтверджує це такими важливими висновками: поховання скіфів у скорченому положенні під курганами має аналогію з похованнями трипільців та кіммерійців. Ці обряди переходять до антів і сягають слов’янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині; скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через антослов’ян селу: це образи матері-богині, пастуха Геракла, культового бика, коня тощо; скіфи користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями.

Скіфська культура — термін, до якого дослідники вкладають різний зміст. У вузькому значенні цим терміном називають культуру тільки самих скіфів, які займали територію степів Північного Причорномор’я між Дунаєм і Доном. У більш широкому сенсі термін вживався як назва культури, поширеної на території степової та лісостепової зон на північ від Чорного моря та Північного Кавказу в VII-III ст. до н. е. Для скіфської культури характерно широке застосування курганного обряду при похованнях. Поруч із похованням знатного скіфа або їх царя клали вбитих жінок-наложниць, слуг, рабів, коней. Зверху насипали високий курган. Наприклад, курган Ульского аулу (VI ст. до н. е.), висотою 15 м знаменитий тим, що тут у жертву померлому було принесено більше 400 коней. Виразні елементи скіфської культури — бронзові котли, дзеркала з петельки і ручками в центрі диска, розповсюдження звіриного стилю в мистецтві. Весь комплекс цих яскравих ознак мав широке поширення в культурах кочівників степів Євразії, так званого скіфо-сибірського світу. Цим обумовлено і поява терміну «скіфо-сибірський звірячий стиль». Поняттям «звіриний стиль» прийнято позначати широко відому образотворчу манеру майстрів-художників першої половини — середини I тисячоліття до н. е.

Побут і культура скіфів. Про фізичний тип скіфів Гіппократ писав: «Фігури їх товсті, м’ясисті, не членороздільні, слабкі, мляві. При своїй широкій безбородій зовнішності скіфи всі на одне обличчя... Народ скіфський від холоду русявий, так як сонце його не пече. Біле тіло обпалюється морозом і воно червоніє». Із зображень роботи грецьких майстрів можна також скласти повне уявлення про одяг скіфів. Вони носили короткий, хутряний, вовною вниз каптан з косими, що заходять одна за іншу статями, перетягнутий шкіряним поясом. Зовнішня поверхня цих каптанів розшита візерунками. Головні убори були двох типів: гостроверхі, подібні Сакському (хутряні або повстяні); або шлемовидні, подібні шапці-вушанці. Штани на одних зображені вузькі, хутряні або шкіряні, на інших — широкі матерчаті. Заправлялися вони в шкіряні чобітки, які, так само як і у саків, перев’язували у щиколоток ременем.

Блискучі зразки мистецтва знайдені при розкопках всесвітньо відомих скіфських царських курганів ─ Солохи, Чортомлика та ін. Зображення окремих тварин у виробах скіфів (оленя, барса, коня та ін) поєднуються зі складними композиціями, виконаними з великою майстерністю. Скарби скіфських курганів ─ це, як правило, набір виробів виконаних різними майстрами, які належать різним художнім школам. Наприклад, у Келермесскіх курганах — поховання скіфської знаті, частина золотих виробів пов’язані з давньосхідних мистецтвом, частина з раннегрецька. Деякі речі не були скіфськими, а здобуті під час передньоазіатські походів. Скіфське мистецтво розвивалося під впливом грецьких майстрів, які жили в містах Боспору. Однак, в період свого військово-культурного розквіту скіфи розвивали свій культурний потенціал, а паралельно з цим поширювали його на своїх сусідів.

Парадокс полягає в тому, що скіфізіруется найбільш потужна у військовому відношенні етнокультурна група лісостепу, а в більш слабких групах ці процеси менш помітні. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад могутньої скіфської держави. На більшості її території з’являються нові кочові племена.

Культура сарматів. Третє етнічне переоформленняпов’язано з інтенсивним рухом сарматських (іранських) племен зі Сходу, які витіснили з території сучасної України скіфів, частину асимілювали і на шість століть опанували Надчорномор’я. Після завоювання Скіфії сармати просуваються все далі на захід і в І ст. до н. е. вдираються в межі Римської імперії. До складу сарматського об’єднання входили військово-політичні союзи племен язигів, роксоланів, сираків, аорсів, аланів. Масове переселення кочових сарматських племен із заволзьких степів на територію Північного Причорномор’я починається з кін. II ст. до н. е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. З І ст. до н. е. античні автори називали ці території вже не Скіфією, а Сарматією.

Нова держава, являючисобою воєнізоване суспільство, відігравала важливу роль на міжнародній арені. Давньоримський історик Тацит писав про сарматів, що «коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». Тому для захисту від них Рим змушений був побудувати вздовж Дунаю укріплення. З наявних даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом, способом господарювання та приналежністю до іраномовної групи вони нагадували скіфів. Майже завжди сарматів характеризують як сильних, жорстоких і невблаганних ворогів. Один сучасник їх описував так: «Вони високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах».

Основу господарства переважної більшості сарматських племен становило кочове тваринництво. Вони розводили овець, велику рогату худобу, коней. У перші століття нової ери частина населення перейшла до осілостій займалася землеробством та ремеслом. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися як чоловіки. Жодна сарматська дівчина не мала права виходити заміж, «поки вона не вб’є якогось ворога». Дані археології свідчать, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. н. е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу нищівного удару їм завдали ґоти — германські племена, які просунулися з Північного Заходу. Частина сарматів відійшла в гори Північного Кавказу і Криму, а частина залишилася на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компонентів черняхівської культурної спільності. Кінець сарматському пануванню на південних землях України остаточно поклали кочовики зі Сходу ─ гуни. Прорвавшись до Центральної Європи, вони після спустошливих набігів створили свою, однак недовговічну, державу в Паннонії, яку в 445 р. очолював Ат-тіла. Уже після його смерті в 454 р. це неміцне політичне об’єднання розпалося.

3. Грецька колонізація Середземноморського басейну VIII-VI ст. до н.е., що отримала в літературі епітет «великої», з VII ст. перекидається і на землі Північного Причорномор’я, остаточно втягуючи їх у орбіту середземноморської цивілізації.

У процесі колонізації в Північному Причорномор’ї і Приазов’ї виникло чотири основних центри: 1) Ніконій (біля сучасного села Роксолани) і Тіра (від грецької назви Дністра – Тірас) – район Дністровського лиману (VI ст. до н. е.); 2) Борисфен, згодом – Ольвія (у перекладі «Щаслива») – район Дніпро-Бузького лиману (межа VII-VI ст. до н. е.); 3) Херсонес Таврійський (у перекладі «Півострів Таврів», поруч з сучасним Севастополем), Керкінітида (сучасна Євпаторія), Калос-Лімен (у перекладі «Прекрасна Гавань», сучасне Чорноморське) – район Західного Криму (VI-V ст. до н. е.); 4) Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія, Кіммерік, Горгіпія (спочатку – Синдська Гавань, нині – Анапа), Гермонасса (станиця Таманська Краснодарського краю Російської федереції), Німфей – Східний Крим, території по обох берегах Керченської протоки, Таманський півострів (VI ст. до н. е.).

В історії античних держав цього великого регіону виділяють два основних періоди: a) VI – ІI ст. до н. е. – час самостійного життя на базі еллінських традицій і більш-менш мирного співіснування зі скіфськими племенами; b) I ст. до н.е. – IV ст. н. е. – період підпорядкування спочатку Понтійському царству Мітрідата VI Євпатора, потім Римській державі, час руйнівних набігів гетів, готів, гунів та значного посилення «варваризації» культури і побуту.

Основною формою державності у греків був поліс або місто-держава. Поліс (у римлян – civitas «об’єднання громадян» від лат. civis – громадянин) виріс із сільської общини, і сам став одним із варіантів общинної структури. Економічну основу полісу складала така форма власності на землю, яку можна назвати колективною (державною, общинною), й індивідуальною (приватною). Система органів влади і право полісів Північного Причорномор’я були схожими з інституціями материкової Греції. Вищим органом влади вважалися народні збори громадян-землевласників (скорочено – «народ»), які, поряд із радою, здійснювали законодавчі функції. У зборах брали участь усі громадяни (жінки, чужоземці та раби громадянами не являлися), вирішуючи питання зовнішньої політики, оборони, наділення іноземців громадянськими правами, забезпечення населення харчами в неврожайні роки, надання торговельних пільг. Виконавча влада належала окремим колегіям (найвища – колегія архонтів, військова – стратегів, контролююча виконання державних декретів – колегія номофілаків тощо) або окремим посадовим особам, які регулярно переобиралися, як правило, через рік. У колоніях діяли судові установи – дікастерії, що ділилися на різноманітні відділення для розгляду відповідних питань. Міста-держави східного Криму і Таманського півострова близько V ст. до н. е. об’єдналися в союз із метою забезпечення контролю над Керченською протокою (Боспором Кіммерійським) і над торговельними потоками між Азовським і Чорним морями. На чолі союзу встали правителі (архонти) Пантікапею. Близько 438 р. до н. е. Спартокіди встановили тиранічне правління, перетворивши слабку добровільну асоціацію міст (спочатку – релігійну, потім – військово-політичний союз) у могутню державу, відому як Боспорське царство. У цій монархії повільно, але неухильно відмирали традиції полісного самоврядування, інтенсивно зростала бюрократизація управління. Боспор – спадкова тиранія, що являлася, на думку фахівців, поодиноким явищем у конституційній історії античного світу.

Антична культура в своїй основі була культурою класового суспільства — культурою рабовласників і рабів, багатих і бідних. Поділ суспільства за соціально-економічною ознакою знайшов певний вияв майже в усіх галузях культури. Але особливо яскраво цей процес позначився на диференціації житлової забудови міст за соціально-економічною і, можливо, правовою ознакою, коли в центральних їх частинах селилися звичайно найбільш заможні громадяни; на розмірах, типах і декорі жител; характері комплексів побутових речей. Так, будинки багатіїв типу ольвійського Протогена мали площу понад 500 м2 кожний. Їх внутрішні двори оточувалися звичайно з усіх боків портиками, парадні приміщення мали галькові підлоги з сюжетними або орнаментальними мотивами, а стіни приміщень — розписи. Проте відомі й однокімнатні будинки з подвір’ям, що не мали портиків, та з досить скромним декором приміщення. Мешканцями таких будинків, які могли здаватися і в найом, очевидно, були вільні, але найбідніші верстви міського населення. Житло раба обмежувалося невеликою комірчиною в будинку його власника. Величезна різниця в становищі багатих і бідних жителів виразно простежується і в поховальних пам’ятках. Монументальні кам’яні склепи, з курганними насипами, розписом стін, з багатим поховальним інвентарем — розписним посудом, ювелірними виробами, різними прикрасами тощо — належали представникам найвищої знаті. Разом з тим зустрічаються звичайні ґрунтові могили з одною чи кількома простими посудинами або й зовсім без них, що являють собою поховання найбідніших жителів, а можливо, і рабів.

Розглянемо найбільш важливі сторони культурного життя населення античних міст Північного Причорномор’я. До нашого часу дійшло багато пам’яток офіційної лапідарної епіграфіки — написів, вирізьблених на кам’яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів — кістяних паличок для писання — та інших пам’яток, значна частина населення античних міст була письменною.

Діти вільних громадян звичайно одержували початкову освіту. Їх навчали читати, писати, лічити. Відомо, наприклад, що досить задовільну освіту здобув у молоді роки син вільновідпущеника, тобто представника нижчих верств суспільства, Біон Борисфеніт (III ст. до н. е.), згодом відомий філософ. Діти старшого віку навчалися в одно- або дворічних школах, де вони опановували мистецтво риторики, філософію, музику. Для занять спортом існували спеціальні споруди — гімнасії. Зокрема, залишки такого гімнасія, збудованого у IV — на початку III ст. до н. е., знайдені в Ольвії. Населення північнопричорноморських міст було непогано обізнане з тогочасною літературою, зокрема з ліричною та епічною поезією. Так, за свідченням Діона Хрисостома, жителі Ольвії навіть у І ст. н. е. читали Гомера, майже всі знали напам’ять «Іліаду». В місті також були свої поети, які перед битвами для піднесення бойового духу громадян читали вірші.

Значного розвитку досягла музична культура. Населення охоче відвідувало виступи приїжджих музикантів. У цьому плані цікава розповідь Полієна: у 380-х роках до н. е. під час війни Пантікапея з Феодосією один з навархів Гераклеї Понтійської, що допомагала Феодосії, родосець Мемнон, щоб підрахувати кількість населення Пантікапея, послав у місто відомого кіфариста, вважаючи, що всі жителі зберуться на його виступ до театру. Були в причорноморських містах і власні професіональні музиканти. Судячи з написів, скульптури, живопису та зображень на монетах, тут поширилися ліри, флейти, труби, кіфари. Музиканти Північного Причорномор’я були відомі й за його межами. До нас дійшло, зокрема, ім’я боспорця Ісіла (III ст. до н. е.), учителя музики, який брав участь у дельфійських змаганнях. Популярністю користувалися також театральні вистави. Відомо про існування театрів у Ольвії, Херсонесі та Пантікапеї. Проте розкопано частково лише театр Херсонеса, що виник ще в елліністичний час і проіснував до VI ст. н. е. Цей театр вміщував близько трьох тисяч глядачів. Крім постановки п’єс, у театрах також відбувалися виступи музикантів. Великого значення в грецькому суспільстві надавалося фізичному вихованню. У написах згадується і багато видів спорту, з яких провадилися змагання: біг, метання диска, списа та м’яча, гімнастика, кулачний бій, плавання, кидання аркана, кінні змагання, а також змагання з п’ятиборства. Поряд з цими видами спорту, очевидно, значного розвитку досягло мистецтво стрільби з лука. З ольвійського напису IV ст. до н. е. відомо, що один з лучників пустив стрілу на 282 оргії (521,7 м). Написи з Ольвії свідчать, що в заняттях спортом і спортивних змаганнях брали участь і вельми поважні люди — архонти, стратеги та ін. В Північному Причорномор’ї є знахідки панафінейських амфор, якими нагороджувалися переможці панафінейських змагань в Аттіці. Це дає підстави вважати, що в цих змаганнях виступали і представники північнопричорноморських міст. В них брали участь атлети, веслярі та ін.

Набули слави і північнопричорноморські вчені — історики та філософи. Зокрема, у III ст. до н. е. в Херсонесі жив Сіріск, який описав історію свого міста. За вчені праці Сіріск був увінчаний золотим вінком, на його честь видано почесний декрет. На цей же час припадає життя ольвіополіта філософа Біона Борисфеніта та боспорянина філософа Смікра. З Ольвії походили також автор ряду творів з філософії та історії — Посідоній та філософ школи стоїків Сфер, автор праць «Три книги про Лікурга та Сократа» і «Про лаконську політію». Популярністю користувалися також виходці з Північного Причорномор’я філософ Діфіл та Стратонік (І ст. н. е.).

Докладніші відомості є про прикладне й образотворче мистецтво античних міст Північного Причорномор’я, зокрема про архітектуру, скульптуру, живопис та особливо виготовлення металевих, дерев’яних, кам’яних, кістяних та інших художніх виробів. На перших етапах розвитку міст досить значне місце посідав імпорт мистецьких виробів з метрополії, спочатку переважно з Іонії, а в класичний час — з Аттіки. Починаючи з V ст. до н. е. стало розвиватися власне мистецтво, яке згодом відігравало дедалі більшу роль у житті північнопричорноморських міст і навколишніх племен.

На початку існування античних держав мистецтво в них розвивалося в тих самих напрямах, що і в самій Греції. Але з часом тут почали виявлятися нові тенденції в усіх галузях мистецтва і, зокрема, у містобудуванні, в архітектурі громадських та культових споруд, у типах, конструкціях та декорі житлових будинків тощо. Відособлений розвиток північнопричорноморських міст зумовив появу у мистецтві оригінальних елементів, нових художніх образів, породжених специфічними умовами життя на далекій периферії античного світу. Не могли не позначитися на мистецтві і впливи різноплемінного оточення, які виразно виявилися наприкінці елліністичного часу й особливо у перші століття нашої ери. Північнопричорноморські греки, зокрема ольвіополіти, слідували традиціям та досягненням античного містобудування — принципам розміщення та забудови торговельно-адміністративних площ — агор, культових ділянок — теменосів. У більшості міст у межах окремих районів використовувався принцип регулярної прямокутної забудови, а Херсонес мав таке планування в межах усього міста.

Від споруд культового призначення до нас дійшли тільки залишки фундаментів та окремі деталі ордерів — бази, барабани стволів колон, капітелі, частини антаблементів тощо. Будувалися антові, простильні, периптеріальні та толосові типи храмів, що вирішувалися найчастіше у формах іонійського або дорійського ордерів. Корінфський ордер мав дуже обмежене застосування. Здійснено науково обгрунтовані графічні реконструкції таких храмів у Ольвії (антовий храм іонійського ордера V ст. до н. е., присвячений Аполлону Дельфінію), Пантікапеї (іонійський периптер початку V ст. до н. е.) та на Таманському півострові (толос з зовнішнім портиком дорійського ордера, оточений перістильним подвір’ям, другої чверті III — середини II ст. до н. е.). В архітектурних деталях цих споруд, однак, не простежується специфічно північнопричорноморських особливостей. З інших реконструйованих графічно монументальних споруд становить інтерес пританейон у Пантікапеї (II ст. до н. е.), подвір’я якого з двох боків оточене дорійськими портиками. На архітектурних деталях цієї споруди збереглися сліди поліхромії. У Північному Причорномор’ї досить велике поширення мав аттічний ордер, який використовувався найчастіше при спорудженні невеликих будівель громадського призначення (наприклад, гімнасій в Ольвії) та житлових будинків. У плануванні та об’ємних рішеннях останніх, зокрема наявності іноді цілих підвальних поверхів, найповніше відображені місцеві особливості.

Високого рівня в Північному Причорномор’ї досягло будівництво і декоративне оформлення поховальних споруд — склепів. Найвизначніші пам’ятки цього типу відкрито у Боспорі. Тут уже в IV ст. до н. е. зводили такі величні споруди, як склепи Царського і Золотого курганів з псевдосклепінням та багато склепів з фресковими розписами стін. Поліхромні розписи імітували найчастіше звичайну кладку стіни або її ордерне оформлення (так званий структурний стиль). Найяскравішими пам’ятками цього напряму є розписи склепів (III ст. до н. е.) першого кургану Васюринської гори та біля Анапи (Таманський півострів). Пізніше над структурним розписом нижньої частини стіни почали вміщувати сюжетні сцени. Так, в одному з пантікапейських склепів II ст. до н. е. зображено сцену битви пігмеїв з журавлями. Дуже цікавим є також склеп Анфестерія із зображенням вершника та жінки, що сидить біля юрти (І ст. до н. е. — можливо початок І ст. н. е.). Монументальний живопис застосовувався також у громадських спорудах та житлових будинках.

До монументального мистецтва належать підлоги з сюжетними або орнаментальними зображеннями, складеними з дрібної різноколірної гальки на вапняному розчині. Вони прикрашали парадні приміщення багатих будинків. Так, в одному з будинків Ольвії III-II ст. до н. е. в орнаментальних рамках галькового вимощення підлоги зображені грифони, леви, пантери, кабани. Галькова підлога із сценою вмивання відкрита в одному з херсонеських будинків. Велику мистецьку та пізнавальну цінність являють собою надмогильні пам’ятники — стели. Якщо спочатку це були рівні мармурові або вапнякові плити, увінчані карнизом або фронтоном, на яких були тільки написи, то з III ст. до н. е. на стелах зустрічаються рельєфи з зображенням небіжчиків, іноді їх родичів, сцени з життя померлих. Цікавими є боспорські стели IV-III ст. до н. е., в розписах яких простежуються аттічні художні традиції (це, зокрема, стели з зображенням Апфи — дружини Афінея — та воїна), а також портрет юнака з Херсонеса (IV ст. до н. е.), намальований восковими фарбами на кам’яному надгробку.

Судячи із численних знахідок скульптур, їх фрагментів та постаментів, у античних містах Північного Причорномор’я встановлювалося багато скульптур богів, героїв, в основному грецького пантеону, а також, можливо, окремих, особливо видатних діячів античних держав та інших осіб. Великі за розміром статуї звичайно встановлювались як у храмах, так і просто неба, найчастіше на культових ділянках або в спорудах культового призначення. Відомі, наприклад, статуя богині Астари з Таманського півострова (друга половина IV ст. до н. е.), великі статуї левів з Ольвії (кінець IV - початок III ст. до н. е.), статуя Діоніса з Пантікапея (початок IV ст. до н. е.) тощо. Проте до нас в основному дійшли скульптури, призначені для невеликих закритих приміщень — Діоніса з Тірітаки, Афіни, Кібели та Артеміди з Ольвії, Афродіти з Херсонеса та ін. Багато скульптур, особливо класичного та елліністичного часу, були привізні і являли собою першокласні копії творів таких видатних давньогрецьких скульпторів, як Пракситель і Скопас. В Ольвії, зокрема, знайдено постамент статуї з підписом Праксителя.

Надзвичайно велике поширення у Північному Причорномор’ї, як і взагалі в античному світі, мали теракотові вироби — зображення богів, акторів, сюжетних сцен, архітектурні деталі, іграшки тощо, розписані фарбами. Велика кількість їх потрапляла у Північне Причорномор’я з різних міст Греції. Але багато виготовлялося безпосередньо на місці — форми для виготовлення теракот і сліди їх виробництва виявлені майже в усіх великих північнопричорноморських містах. Високого рівня досягло в античних містах Північного Причорномор’я, особливо в Ольвії і Боспорі, виготовлення художніх прикрас із коштовних та кольорових металів, що вражають своєю технічною довершеністю та високою художньою майстерністю виконання. Досить значне поширення мала високохудожньо оформлена імпортна посуда — чорнолакова, чорно- та червонофігурна (кіліки, кубки, різні глеки, блюда для риби тощо). На посудинах зображалися міфологічні сюжети, зокрема пов’язані з легендами про Північне Причорномор’я, сцени полювання та війни, жанрові тощо. Поряд з імпортною в побуті північнопричорноморських греків була поширена, особливо в елліністичний час, продукція місцевого керамічного виробництва — проста та чорнолакова кераміка, прикрашена орнаментом, розмальованим різними фарбами; так звані поліхромні вази із сюжетними зображеннями та ін. Кераміка, а також інші види прикладного мистецтва, що досягли високого рівня довершеності, — гліптика, різьблення по кістці, художнє лиття різних прикрас, карбування монет із зображенням богів, героїв, царів, а іноді й різних споруд того часу — храмів, укріплень, були своєрідним взірцем для мистецтва всього Північного Причорномор’я, впливали на прискорення розвитку культури місцевих племен. Поєднання північнопричорноморських і місцевих традицій спостерігається в культурі не тільки, наприклад, Боспору, а й нижньодніпровських городищ, а також Скіфської держави в Криму, особливо її столиці — Неаполя Скіфського.

Релігія античних міст Північного Причорномор’я, особливо на початку їхнього існування, була єдиною з релігією метрополії. Тут шанувалися Зевс, Афіна, Аполлон, Артеміда, Кібела у різних іпостасях, Геракл та ін. В особливій пошані були божества, зв’язані з землеробством і родючістю: Деметра, Кора-Персефона, Діоніс. В окремих районах Північного Причорномор’я простежуються місцеві особливості в значенні окремих культів. Так, у ряді місцевостей Північно-Західного Причорномор’я першорядне значення мав культ Ахілла, в Ольвії — Аполлона Дельфінія і Зевса Ольбіоса, на азіатській частині Боспору — Афродіти Апатури тощо. Для відправлення культових церемоній існували спеціальні священні ділянки, будувалися храми, численні вівтарі, присвячені окремим божествам. Поступово у релігійні уявлення жителів античних міст Північного Причорномор’я проникають елементи культів божеств місцевого, негрецького походження. Так, у Херсонесі поширився культ таврської богині Діви. В ідеологічних уявленнях поряд із збереженням культів попередніх часів, як грецьких в своїй основі (Аполлона, Зевса, Ахілла, Гермеса та ін.), так і місцевих (наприклад, богині Діви у Херсонесі), посилюються сарматські, почасти скіфські, фракійські, іранські, єгипетські елементи. Розвиваються культи синкретичних божеств. Зокрема, в Пантікапеї зростає шанування головного бога, в основі якого лежав культ Зевса, а також входили елементи фракійського культу Сабазія та, можливо, сарматського кінного бога. Поява у Боспорі у перші століття нашої ери культу єдиного бога характерна для пізньоантичного суспільства в період його розкладу і свідчить про поступовий перехід до монотеїзму.

На початку IV ст. н. е. у Боспорі вже існує християнська община, представник якої — боспорський єпископ Кадм — у 325 р. н. е. брав участь у першому Нікейському соборі. Поширюється тут також культ римських імператорів. У містобудуванні та архітектурі поряд з давніми традиціями у перші століття нової ери спостерігаються деякі нові елементи, головним чином римської провінціальної школи. Встановився тип невеликого міста-фортеці з досить чіткою системою планування (Ілурат). З’явилися нові типи споруд (цитаделі, терми), елементи декору (декоративні різноколірні мармурові плитки тощо), конструкції та матеріали (гіпокаусти, випалена цегла, значно поширилося застосування вапняних розчинів у будівництві спеціальних споруд). Але конструкції стали більш примітивними і водночас масивними, якість будівництва значно погіршилась. На рубежі нашої ери, а можливо, ще раніше, судячи із зображень на монетах та поховальних стелах, в архітектурі Боспору поширився нетиповий для Середземномор’я п’ятиколонний храм. Саме таким був, очевидно, пантікапейський храм, присвячений цареві Аспургу (23 р. н. е.).

У І ст. н. е. у Боспорі поширилися так званий квітковий, а трохи пізніше — інкрустаційний стилі. Однією з найцікавіших пам’яток квіткового стилю є розписи склепу Деметри у Керчі (І ст. н. е.). Тут, поряд із зображенням на стінах і в північній люнеті декоративних гірлянд та виноградних лоз, у центрі стелі майстерно зображено голову Деметри, а в південній люнеті — сцену з міфа про викрадення Плутоном, богом підземного царства, Кори — дочки Деметри. Поєднання у II ст. н. е. квіткового та інкрустаційного стилів привело до виникнення таких видатних пам’яток, як розписи так званого Стасівського склепу у Керчі, де стіни розписані в інкрустаційному стилі з введенням архітектурних деталей, а центральна частина стелі — у квітковому; з зображень у люнетах найбільший інтерес становлять батальні сцени за участю греків та сарматів. Значного розвитку в цей час, особливо у Боспорі, досягло також мистецтво торевтики. Тут поряд зі штампованими досить грубо виконаними прикрасами створювалися ювелірні вироби, які своєю багатоколірністю та пишністю відповідали смакам сарматських племен. Типові ювелірні прикраси боспорських майстрів знайдено, зокрема, в сарматських похованнях поблизу с. Ковалівки Миколаївської області та в Нижньогірському районі Кримської області. Поєднання золота і кольорового каміння, застосування геометричного поліхромного візерунка повністю відповідали принципу інкрустаційного стилю, який у Боспорі в II ст. н. е. застосовувався в декорі архітектурних споруд.

Прогресивна роль античних північнопричорноморських міст полягала насамперед у тому, що вони вплинула на прискорення соціально-економічного і політичного розвитку місцевих племен, формування в них класового суспільства, розвитку їх економіки, культури, ідеологічних уявлень. Шляхом тісних контактів з античними містами племена Північного Причорномор’я були втягнуті в постійні взаємовідносини з найпередовішою на той час античною культурою. Античні традиції ввійшли складовою частиною в культуру місцевих племен. Цей процес торкнувся не тільки скіфо-сарматських і зарубинецьких племен. У сферу контактів з античною культурою були також утягнуті і носії багатоетнічної черняхівської культури, пам’ятки якої зони Лісостепу і прилеглої до неї частини Степу, на думку більшості дослідників, належать, як і зарубинецькі, до ранньослов’янських. Багато речей античного походження (амфори, червонолаковий і скляний посуд, металеві та інші прикраси тощо) знайдено при розкопках могильників і поселень предків слов’ян, які займали велику територію басейнів Подніпров’я, Побужжя, Подністров’я. У процесі їх тісних взаємовідносин з північнопричорноморськими античними державами у галузях економіки, насамперед торгівлі, й культури обидві сторони протягом більш як п’яти століть справляли значний вплив одна на одну.

Модифіковані під впливом візантійської культури античні традиції через ранньосередньовічні міста, що виникли на місці деяких старих античних центрів, дійшли певною мірою і до Київської Русі.