Тема 1. Предмет і методологічні основи дисципліни «Історія української культури»

1. Предмет, завдання і методологічні принципи вивчення культури.

2. Джерела вивчення історії культури України.

3. Переодізація розвитку української культури

Щоб зрозуміти, що таке українська культура, спочатку треба визначитись з самим поняттям «культура». Різні підручники пропонують безліч його тлумачень. Здебільшого вважається, що термін «культура» виник в епоху Античності, у Давньому Римі. Латинською мовою означав оброблення, освіту, розвиток. Спочатку цей термін використовувався для визначення процесу обробки ґрунту. Давні римляне розуміли його як свою відмінність від варварських народів. У середньовіччі культурою вважали прагнення ідеалу, бездоганності релігійної ─ у Європі, особистої ─ на Сході. У Новий час цей термін стали вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, спроможність дотримання норм етики та етикету, сукупність художньої та творчої діяльності. У Новітній час до нього також додали стиль, метод та рівень досконалості, які досягаються в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяльності, вміння, процес творення й розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх використання.

Культура складається з трьох аспектів: соціокультурної діяльності людини, наслідків цієї діяльності та ступеня розвитку особистості. Вона забезпечує рух та діяльність цієї системи на всіх рівнях її функціонування. Людинотворча функція – людина формується, лише залучаючись до світу культури. Перетворююча функція забезпечує засвоєння та перебудову світу і є засобом розвитку людського суспільства як особливого, відмінного від природи утворення. Пізнавальна функція відбиває прагнення кожної людини та кожного суспільства створити власне бачення картини світу. Спілкувальна функція створює певну систему комунікацій, що забезпечують обмін та взаємодію між учасниками культурного процесу. Оціночна функція поділяє дії людини на позитивні та негативні, прогресивні та консервативні. Керувальна (нормативна) функція полягає в появі загальновизнаних норм людського буття, які керують життєдіяльністю суспільства. Трансляційна (комунікативна) функція забезпечує процес культурної спадкоємності в різних формах історичного процесу. Рекреативна функція дозволяє людині відновлювати свої духовні сили, шляхом відвідування театрів, стадіонів, храмів, карнавалів тощо. Інтегративна (об’єднуюча) – об’єднує людей, народи, етноси.

Виходячи з вищезазначеного, історія української культури – це процес творення та сприйняття цінностей, які визначали духовне та матеріальне життя українського народу протягом багатьох століть з давнини до сьогодення.

1. Історія української культурививчає матеріальні та духовні цінності українського етносу на різних етапах його розвитку, які були втіленні в різноманітних мистецьких, наукових, правових, політичних, суспільних, філософських, етичних надбаннях, справили визначальний вплив на світосприйняття, вдачу, спосіб життя, суспільну та політичну діяльності, виробництво та міжкультурну комунікацію українців.

Предметомісторії української культуриєцілісний процес створення пам’ятків духовної та матеріальної культури, що включає вивчення самих цих пам’ятків як культурних явищ, історичних умов їх створення та вплив на подальший розвиток культури. Історія української культурививчає та аналізує пам’ятки духовної культури, зафіксовані усною формою: казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів’я, приказки, анекдоти, де фіксуються історичні події, мудрість народу, узагальнюються явища і зберігаються для прийдешніх поколінь. Предмет історії української культури охоплюєконкретні способи та результати діяльності українців у духовній і матеріальній сфері.

Методологічні принципиполягають у тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть.Важливе значення має принцип історичного матеріалізму, який є визначальним для проблеми самосвідомості нації. При вивченні даного курсу слід опиратися на метрологічні принципи, які маємо у працях Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, Б. Лепкого, Л. Курбаса, О. Гончара, М. Рильського та ін., для яких характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури. При аналізі розвитку культури не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору, мистецької течії, духовності та їх місця в суспільстві. До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичнийметод, до якого входять: діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, билин, дум та літописів); синхронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні). У вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи. Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени культури розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

При вивченні історії української культури здебільшого застосовують два основних напрями: 1) найпоширеніший – в історичній послідовності; 2) галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і до наших днів.

2. Історичне джерело – це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і людини й відбиває той чи інший бік людської діяльності. Їх можна поділити на такі типи: писемні, літературні джерела: літописи, хроніки, грамоти, настінні й наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо; археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури; усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу; лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості; етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв; фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.

Джерельна база є основою для дослідження, вивчення історії культури України. Зупинимось на загальній характеристиці основних типів джерел. Важливе місце посідають речові джерела, тобто ті, що зберігають історичну інформацію про минуле у предметній формі й відображають передусім виробничу і творчу діяльність людей. До речових джерел часто застосовують й іншу назву – пам’ятки матеріальної культури. Найбільш поширеним є поділ речових джерел за їх функціональним призначенням на два роди – засоби виробництва (від найдавніших знарядь праці до сучасних технологічних засобів) і результати виробництва (побутові речі, споруди, предмети озброєння, одягу, медичні та музичні інструменти тощо).

Нумізматичні джерела.Особливу групу джерел з історії української культури складають монети, які відносяться до нумізматичних джерел, їх знаходять під час розкопок старовинних поселень, курганів, поховань, етнографічних експедицій.

Архітектурні пам’ятки.У комплексі речових джерел вагому частку складають архітектурні пам’ятники. Вони відносяться до інформаційно складних джерел, які зберігають відомості щодо різних аспектів людської діяльності у галузі виробництва як матеріальних, так і духовних цінностей. Пам’ятки архітектури прийнято класифікувати за різними ознаками. Так, за призначенням вони поділяються на житлові, культові, господарські, оборонні та поховальні споруди.

Предмети озброєння.Серед величезного розмаїття речових джерел особливе місце належить предметам озброєння. Деякі племена створювали таку кількість бойових предметів, що навіть дістали за ними назву (наприклад, племена культури «бойових сокир»).

Предмети одягу.Вагому частку речових джерел, пам’яток матеріальної та духовної культури України складають предмети одягу. Одяг пройшов тривалий шлях розвитку — від найпростіших шматків шкіри, що захищали від негоди первісного мисливця, до витончених, розшитих сріблом та золотом одностроїв представників вищих верств суспільства різних історичних епох.

Зображальні джерела.Зображальні джерела на відміну від інших видів джерел містять інформацію, закодовану в певних зорових образах. Вона є так само складною, як і будь-яка інша джерельна інформація (може бути відкритою, закритою, прихованою тощо). Згадаймо народну мудрість: «Краще один раз побачити, аніж сто разів почути».

Графічні книжкові зображення.Рукописна і друкована книга в Україні з давніх часів оздоблювалася різноманітними прикрасами та ілюстраціями, що мають не лише історико-художню, а й пізнавальну, історико-джерельну цінність. Книжкову графіку дослідники умовно поділяють на дві групи: мініатюри рукописних книг і гравюри книг друкованих. Джерельне значення має оздоблення українських стародруків гербовими зображеннями.

Портретні зображення.Одним із найбільш цінних історичних зображень є портрет. За ним можна вивчати не тільки зовнішній вигляд певної особи, а й епоху, до якої належить портретна пам’ятка. Жанрові та історичні зображальні джерела.Живопис, так само як й інші види мистецтва, є однією з форм суспільної свідомості, засобом пізнання світу. Художні образи, створювані живописцями, здебільшого не розвиваються в часі, а відображають певний момент історичної події або явища. Народні картини.Специфічне місце у структурі зображальних джерел посідає народна художня творчість. Серед народних картин загальновизнаним лідером у плані популярності тривалий час уважався «Козак Мамай».

Кінофотовідеодокументи (аудіовізуальні).Специфічною формою зображальних джерел є фіксація навколишньої діяльності, за допомогою фізико-хімічних засобів — кінофотовідеодокументів, які зберігають цінну історичну інформацію про події політичного, економічного та культурного життя народу. Кінофотовідеодокументи, як історичне джерело, розкривають історичні події й факти у вигляді статичних або динамічних зорових образів. Синтезованим видом зображальних джерел є кіно та відео, які на практиці вбирають у себе засоби літератури, живопису, принципи побудови кадру тощо. Кіно та відео втілюють на екрані образи, події, які створюють сценаристи, кінорежисери, художники, актори, оператори. Велике значення для розшифрування кінофотодокументів має так звана допоміжна інформація — внутрішньо кадрові написи: лозунги, транспаранти, плакати, афіші тощо. Картографічні джерела.Одним із різновидів зображальних джерел з історії української культури є історичні та географічні карти, картографічні схеми. Зображення на картах — це особливий вид моделювання реальних явищ, що у графічній формі передає їх кількісні і якісні характеристики, структуру, взаємозв’язки та динаміку.

Своєрідним різновидом зображальних джерел,що вирізняється складною і багатоаспектною інформативною структурою,є паперові грошові знаки. Грошові знаки, за визначенням М. Дмитрієнко, — це політико-економічні документи, джерела вивчення економічної та політичної історії, матеріальної й духовної культури, які своєрідним способом відобразили та зафіксували соціально-економічне та культурне життя певної історичної епохи.

Усні джерела. Усні джерела містять інформацію у вигляді усної традиції, що передається із покоління в покоління, із уст в уста і зберігається у пам’яті народу. Вони є пам’ятками усної словесної творчості, одним із класів словесних (вербальних) джерел, що виникли задовго до появи писемних і пізніше були зафіксовані у писемних пам’ятках. Прозові усні джерела.Всі усні джерела, як зазначалося вище, умовно поділяються на прозові й поетичні. Народні прозові твори, своєю чергою, поділяються на казки, легенди, перекази, оповідання, замовляння та ін. Віршовані усні джерела.Поетичний масив українських фольклорних джерел складають пісні, голосіння та пам’ятки билинного і думного епосів. Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування. Усні історичні твори.Особливу цінність для істориків мають усні історичні твори — билини, думи, історичні, політичні й станові пісні, пісні-гімни. Особливістю цих джерел є те, що вони тісно пов’язані з професійними виконавцями — співцями — талановитими творцями і хранителями героїчної історії нашого народу.

Лінгвістичні джерела.Під лінгвістичними джерелами розуміють пам’ятки мови, що містять цінні відомості з історії її розвитку і мають важливе значення для вивчення етнічної історії, історії культури, науки тощо. Розрізняють декілька значних груп лінгвістичних джерел. Це насамперед назви та власні імена природних, географічних об’єктів, небесних тіл, рослин, тварин, людей, етносів, держав тощо. Поширеною є класифікація лінгвістичних джерел (так само, як і інших вербальних джерел) за мовною ознакою, як у вузькому (грекомовні, латиномовні, україномовні), так і в широкому (слов’яномовні) розумінні. Дослідження слів іншомовного походження в українській мові дає можливість простежити відносини українського народу із сусідніми народами у різні історичні періоди.

Писемні джерела.Чільне місце у джерельній базі історії української культури займають писемні джерела, які становлять основу переважної більшості історичних праць. Першим бібліографічним нарисом української літератури треба вважати працю, що збереглася між творами київського вченого Є. Славицького, - знайшов її й видав В. Ундольський в Москві в 1846 році під назвою «Оглавление книг, кто их сложил». Особливо цікава книга Гната Стебельського «Два великі світла», де оглянуто всю літературу проти унії кінця ХVI – середини XVIII ст. Вказав на потребу збирання фактів історії української літератури відомий галицький учений І. Могильницький. Складаючи граматику української мови, він надрукував «Розправу про мову руську» (українську – 1829 р.), де говорив про зв’язок новітньої творчості українського народу зі старими літературними пам’ятниками. І. Могильницький складав історико-літературну хрестоматію, починаючи з князівських часів до «Енеїди» І. Котляревського. Десь в цей-таки час, бувши професором російської словесності й ректором Київського університету, М. Максимович почав розробляти питання історії української літератури й етнографії. Він писав про народну історичну поезію, про «Слово о полку Ігоревім», про всілякі пам’ятки української старовини і склав 1839 року «Історію стародавньої руської словесності». Справжні огляди історії української літератури, ведучи їх від письменства княжих часів до сучасності, дали І. Вагилевич в «Замітках о руській літературі» (1848 р.) і Я. Головацький в книзі «Три вступительнії преподаванія о руській словесності» (1849 р.), хоч ці праці мали ще досить помилок і не давали глибокого аналізу. На Східній Україні «Краткий исторический очерк украинской литературы» подав уперше П. Петраченко додатком до курсу історії російської літератури (Варшава, 1861 р.), де розглядалася творчість Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка і П. Куліша. Після того починає виходити ряд інших історій української літератури, найбільша з них «Історія літератури руської» О. Огоновського (вийшла в 6-и випусках). Згадане видання, на жаль, залишилося незавершеним через смерть автора.

Далі окреслимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику.

3. Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) — українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування. Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов’янських племен дохристиянської доби. Глибокий слід у історії української культури залишили племена трипільської культури (IV-III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. «Батько історії» Геродот детально описує територію України в V ст. до н.е. в образі Скіфії. Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — «матері міст руських»; об’єднання східнослов’янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Східною Римською імперією (Візантією) та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу.

Другий періодрозвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Украй негативно (всупереч доказам деяких наших сучасників — наприклад, О. Сулейменова — «Аз і Я») на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII-XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Важкого, часом непоправного удару українській культурі завдавали повне спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів, нищення духовної еліти і втрата національної державності, що мали місце в ході монголо-татарської навали і кривавих воєн з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками упродовж наступних століть. Культуротворчий процес у цілому гальмувався і деформувався. Відродження національної державності (наприклад, доба Галицько-Волинського князівства) або хоча б її елементів чи автономної політичної організації (Київське удільне князівство у політичній системі Гедиміновичів), як правило, активізувало творчі сили народу, культура, наче птах-фенікс, відроджувалася з попелу, ставала більш всеохопною й оригінальною. Так, через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби.

Третій періодрозвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах — до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова (культура) перетворювались на дедалі стійкіші знаряддя і символи асиміляції, вели в більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями тощо. Латиномовна освіта і навіть творчість стали сприйматися більшістю українців як чужорідні. У цей же час, помітно почало зростати значення православної церкви, вона стала виконувати роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Складалися умови для подальшого утвердження та поширення «грецької» обрядовості як атрибутики «руської» (української) народності та культури. За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ’ям.

Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя та оновлення форм культури. Усе це можна було здійснити шляхом розвитку економіки, соціальної та політичної активізації українського народу, особливо міщанства, частини української шляхти, а згодом і козацтва. Так воно й сталося. І вже на середину XVI ст. намітилося піднесення української культури, яке набрало розмаху приблизно з третьої чверті цього ж століття. Початок національно-визвольної боротьби українського народу наприкінці XVI ─ початку XVII ст. супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку. Поширились гуманістичні ідеї, активізувалися контакти з осередками ренесансної культури. Розвивається шкільна освіта і друкарство. Особливо суттєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств. Вони розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, яка поєднувала функції «православної реформації» з боротьбою за національно-релігійні й станові права та національну культуру. Через братські школи почали поширюватися вУкраїні засади гуманістичної педагогіки. Полеміка між православними та проунійськими публіцистами стимулювала процеси вдосконалення науки, освіти, мистецтва.

Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу культурному життю України. Ініціатори унії не змогли переконати суспільство у тому, що католицька церква грецького обряду не приведе до латинізації (читай — полонізації) культури і втрати українцями їхньої національно-культурної ідентичності. Пожвавлення суспільно-політичного життя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорізького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. 1615 р. в Києві почала діяти братська школа, 1616 р. — друкарня Києво-Печерської лаври, 1632 р. — Києво-Могилянська колегія (пізніше академія). Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий періодрозвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни українського народу в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів на Україні. Цей період у розвиткові української культури разом з тим виявився не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвитку культури. По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів — полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

Вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель. З 1660 року (початок поділу Війська Запорізького на лівобережне, що орієнтувалося на Москву, і правобережне — з орієнтацією на Річ Посполиту — Руїна) Правобережна Україна знову перейшла під владу Речі Посполитої. У складі іноземних держав перебували Галичина (Польща), Північна Буковина (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Слобожанщина та Південь України (Росія). Це нівелювало етнічні особливості культури, перешкоджало оформленню її елементів, характерних для всього українського етносу. Не менший вплив на інтелектуальне середовище справляли постійні війни, що їх вели за українські землі інші держави. Продовжувалися руйнівні напади татар, що тривали до 1796 року і приносили небачене лихо українському народові. По-друге, суспільно-політична ситуація, що склалася на той час в усьому світі, особливо в Європі, висувала перед українським суспільством надзвичайно складні об’єктивні потреби. Процеси, пов’язані з дальшим еволюційним поступом феодалізму та зростанням капіталістичного укладу, розвиток ремесла, промислів, і поява мануфактур, освоєння нових земель, формування ринкових відносин загальноукраїнського значення — все це разом відповідно позначилося на духовному житті суспільства, вимагало підготовки освічених людей, посилення контактів між окремими регіонами, землями, людьми. Поступово ламалися економічні та політичні перегородки, замкнутість та ізольованість, властиві добі середньовіччя. І все ж, розвиток української культури у цей період виступає як процес послідовний, об’єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов’язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському грунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва. Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., є вплив козацтва на неї, що не лише не зменшився, а й перетворився на один із доленосних та визначальних факторів її розвитку. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.

П’ятий періодрозвитку української культури охоплює часовий відтинок у 150 років, часу великої неволі нашого народу — від зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 1850-х років, що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 1860-1890-ті роки — час її входження в загальнослов’янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу.Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані «Енеїдою» І. Котляревського, далі розвивалися паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом. Саме вона, новітня українська література, першою серед інших складових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє. Вона, по-перше, нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне минуле свого народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування; по-друге, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу — розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя; і, по-третє, показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво. Цей період ще називають періодом тривалої «неволі й переслідувань» української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Продовжувалося розпочате ще у попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики взагалі часів колоніального режиму. Розглядаючи цей період у розвиткові нашої культури, слід звернути увагу на те, що українське Відродження — це не копія європейського Відродження, якщо взагалі так можна його назвати. Адже Відродження, що широкою хвилею прокотилося по всіх європейських країнах, у кожній з них мало свою специфіку, свої особливості. Україна в даному разі не становить винятку. Вона не повторює навіть тих моделей, що мали місце у близьких, слов’янських культурах. А тут, як відомо, існувало кілька моделей національного Відродження: чеська (її підвалини були закладені діяльністю вчених-будителів, наприклад, Данило Адам з Велеславіна); сербська (народною творчістю і фольклористично-науковою діяльністю В. Караджича); польська (романтичною поезією А. Міцкевича). Українське Відродження об’єднує формотворчі сили всіх названих моделей: розвиток народознавства (від М. Цертелєва і М. Максимовича до П. Куліша), історіософію («Історія русів», М. Маркевич, І. Срезневський, М. Костомаров) і, головним чином, літературу з геніальним поетом Т. Шевченком. Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX - поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

Шостий періодрозвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 1980-х років. Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української культури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі. Це й сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську художню культуру (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., «театр корифеїв», гуцульське народне мистецтво і багато іншого). Аналізований тут період розвитку української культури, як і попередній, доцільно розподілити на кілька підперіодів, які, у свою чергу, відрізняються один від одного соціально-економічними та політико-психологічними факторами, що посутньо впливали на процеси розвитку нашої національної культури.

1. Незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи — національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв’язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919-1920 pp., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 1920-х років (український ренесанс, трагічно обірваний 1929 p.).

2. Період 1930-х — початку 1950-х років — часи особливо жорстокого тоталітаризму. Він позначений у суспільному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановитих її майстрів, були ліквідовані численні наукові й творчі інституції та заклади. Навіть за таких жахливо нестерпних умов процес розвитку української культури тривав, щоправда, дещо уповільненими темпами. Він не міг зупинитися зовсім хоча б тому, що масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі шкіл та інших культурно-освітніх установ і мистецьких колективів сформували справді зацікавленого споживача культури. Але й цей, надзвичайно слабкий за своїм характером процес, деформувався і спотворювався терористичним режимом, який владно наклав тяжкий прес на наукову думку, примітивізував, засмічував вульгарними світоглядними міфами справу народної освіти, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, фальшування і перекручення життєвої правди, рабського прославляння культу «вождя всіх часів і народів».

3. Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення. Антинародна культурна політика в цей час, щоправда, поступилася частково суворій логіці боротьби з ворогом. Саме духовна напруга грізних, вирішальних часів, а також, наголосимо на цьому особливо, вищий ступінь творчої свободи й зумовили це піднесення української культури. У воєнні роки вона збагатилася цілою низкою творів, що ввійшли до її класичного фонду, хоч і тут, ніде правди діти, було разом з тим чимало агітаційної поденщини та голої пропаганди.

4. Із закінченням Великої Вітчизняної війни, здавалося, мали б скластися сприятливі умови для подальшого розмаїтого, багатобарвного та інтенсивного художнього процесу. Сприяти цьому могли б і набутий у воєнне лихоліття досвід, і об’єднання українських земель у єдиній, хай хоч формальній, державі; проте відомі партійні акції з ідеологічних питань деформували духовне життя суспільства. Незважаючи на те, що українська культура повоєнного періоду мала чимало досягнень, її ідейно-змістове, сюжетне, стильове та емоційне річище виявилось досить звуженим і збідненим. На багатьох творах лежав відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту. Партійно-державні «концепції» зводили до остаточного одержавлення культури, піддавали її суворому контролю та некомпетентному керівництву. Після відомих постанов 1946-1948 pp. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників творчої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму.

5. У часи так званого «розвинутого соціалізму» під наростаючим імперським тиском, фальшивими гаслами «нової історичної спільноти» та «єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури», посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національні мови. Все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина розпочинає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Це відомі нам рухи «шістдесятників», «сім десятників» та «вісім десятників». Саме у цей період активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча думка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал української нації.

6. Тоталітарний режим, на якому досить стійко трималася одна з найміцніших імперій світу, на кінець XX ст. несподівано для багатьох, зазнав краху, вичерпавши всі свої потенційні можливості, виявившись неспроможним дати повні відповіді на жагучіпитання сучасноїсвітової історії. Кінець XX ст. владно покликав до життя нові імперативи. Ера постіндустріального, надзвичайного інтенсивного розвитку, в який надто стрімко втягується все людство, не сприймає надцентралізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя, виводить його сучасну схему за межі історичного поступу людства. Новими імперативами сучасності стали молоді суверенні держави, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі й Україна.

Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена (та ще й до цього часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація. Тепер — постійне нищення духовної еліти упродовж усього періоду, від репресій 1920—1930-х років, від доби «Розстріляного відродження» і до репресій, що здійснювались у значно м’якших формах, аж до кінця 1980-х років. Щоразу втрати національної духовної еліти (особливо за три роки третьої втрати) хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий періодрозвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 1980-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з’явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв’язки з мистецтвом інших народів тощо. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв’язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку української культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури — змістовної, гуманної, емоційної. Попри всі складнощі як об’єктивного, так і суб’єктивного плану, поступово заповнюються «білі» та «чорні» плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

Завершуючи розгляд періодів розвитку української культури, слід зазначити, що в часи становлення Української незалежної держави ми намагаємося підходити й аналізувати їх як громадяни незалежної суверенної країни, дотримуючись нового державницького погляду на вітчизняну історію. Цей погляд значно відмінний від концепцій як радянської, так і української народницької періодизації. Основою нашого підходу до цього важливого й архіскладного питання сучасності є об’єктивно-логічний, історико-філософський аналіз подій і явищ, що мали місце упродовж усієї історії української культури від її витоків і до сьогодення. З урахуванням такого підходу до періодизації курсу й побудована його програма. Досвід, який ми вже маємо в питаннях викладання та вивчення української культури, виправдовує такий підхід, визначає його плідність і доцільність.

Розглянувши періоди розвитку української культури, які повною мірою відтворюють її надзвичайно складний, часто трагічний шлях до вершин світового духовного генія, варто сказати бодай кілька слів про те, що сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями. У цьому русі відбираються і засвоюються найвагоміші культурні цінності, одні з них набувають нового значення, інші тимчасово або й назавжди зникають. Іноді цей рух супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, які посутньо впливають на характер, темпи і зміст процесів, що мають місце в духовному розвитку нації. Першим духовним зламом в історії українського етносу, що набув масштабів загальнонаціональної трагедії, стала на переломі X-XI ст. примусова християнізація, відмова (знову ж таки примусова) від поганського минулого, яке суперечило вимогам нової для русичів релігії. Ця «відмова» відбувалась дуже болісно для суспільного життя тогочасного населення Київської Русі, від її наслідків народ одужував не зовсім швидко. Ця ж «відмова» різко змінила й природний плин процесів розвитку культури. Другий духовний злам культурного поступу України стався внаслідок поневолення її Російською імперією, яка упродовж трьох століть примусово відривала український народ від традицій своєї культури. І, нарешті, третій духовний злам українського народу — соціалістична культурна «революція».

І все ж українська культура, сутністю якої весь час була боротьба за своє існування, жила і розвивалась, мужніла і збагачувалась, засвоювала набутки культур інших народів, повною мірою виражаючи власний духовний світ.

Змістовий модуль 2. Стародавня культура.