Тема 2. Витоки української культури

1. Історичні передумови виникнення української культури.

2. Особливості первісної культури.

3. Писемність і ремесла первісної доби.

Людська істота, точніше те, що ми зараз називаємо нею, по суті, пройшла надзвичайно складний і тернистий шлях від свого зародження до остаточного результату в сучасному вигляді. Розвиток людини на території України відбувався в основному за тими самим напрямками, що й у інших регіонах. Заселення сталося близько 1,5 млн. років тому. Родючі ґрунти, помірний клімат, річки, повні риби та ліси, багаті дичиною – Україна з віддавна була краєм, зручним для проживання та сприятливим для поселень. Археологічні знахідки свідчать про безперервні поселення від часів появи перших людей. Первісна культура відіграла значну роль у наступному розвитку людства. Звідси починається історія людської цивілізації, формується людина. Первісність – дитинство людства. Цей відтинок історії людства історики найчастіше називають первіснообщинним ладом або кам’яним віком. Первісне суспільство було найтривалішим в історії людства, більша частина якої припадає якраз на період первісності. За найновішими даними воно (суспільство) бере початок не менше ніж півтора мільйона років тому – від появи людини, а закінчується в межах останніх 5 тисяч років до виникнення перших цивілізацій.

1. Вивчивши археологічні пам’ятники, пов’язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам’яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам’яного вміщають перехідний вік — мідно-кам’яний (енеоліт).

Палеоліт тривав від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка на Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині. За середнього палеоліту (150 тис. ─ 40-35 тис. років тому), з’являється неандерталець — людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам’ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець — «людина розумна», яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З’являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації — на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв’язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату.

Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України — Мізинська (на Десні), Рилівська, Межиріч і т.д. У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці).

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом. Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин — спершу собаки, а потім свині. З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак-Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. У цю епоху, згідно пам’ятників матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області. В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е.). Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому що вже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з’являються штучні матеріали — обпалена глина, а потім — тканина. Сусідська община змінює родову організацію людей. На зміну матріархату приходить патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип’яті.

Енеоліт— перехідна епоха від кам’яного до мідного віку (III-II тис. до н. е.) — пов’язана з корінними змінами у житті людини — опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен — землероби на Правобережжі й скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності й обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

2. Звернення до витоків культури передбачає з’ясування того, яким чином протягом сотен тисяч років у становленні людського суспільства формувалась первісна культура, що містилася у повсякденній господарській діяльності людей, випрацьовуванні трудових навичок, створенні простіших знарядь праці, а також у перших зразках художньої творчості й обрядових діях. Вже в античному світі сформувалася уява про три віки — кам’яний, бронзовий, залізний, що послідовно змінювали один одного.

За найновішими даними, людина з’явилась на Землі понад двох мільйонів років тому. Надзвичайно важливу роль у з’ясуванні цієї дати відіграли розкопки 1960-1980 рр. у Південно-східній і Східній Африці, проведені доктором Л. Лікі та його послідовниками в Олдувайській ущелині (Танзанія). На основі їхніх досліджень було переглянуто ряд усталених положень теорії антропогенезу. Тепер вважається, що безпосередніми предками сучасної людини були істоти, що стояли на порозі олюднення, — австралопітеки Південної та Південно-східної Африки. У цьому регіоні виникла й перша розумна істота — Homo habilis — Людина вміла (знаряддя праці — у вигляді оббитих гальок, так звана галечна культура). Пізніше сформувалися інші типи людини — Homo erectus (пітекантропи, синантропи), — які розселилися у Південній Азії та Південній Європі. Всіх їх разом називають архантропами. Близько 150 тис. років тому виник неандертальський тип (палеоантроп), а 40-50 тис. років тому — сучасний тип — Людина розумна (неоантроп). У кам’яному віці вирізняють такі періоди:

Палеоліт (від гр. «давній + камінь») — найдавніший період кам’яного віку. Завершився 35-33 рр. до н.е. Мезоліт (від гр. «середній, проміжний + камінь») — перехідна доба між палео- і неолітом. У Європі цей період датований — 10-7 тис. років до н.е. Неоліт (від гр. «новий + камінь») — доба пізнішого кам’яного віку, завершальна стадія використання кам’яних знарядь праці. Культури неоліта датуються 6-3 тисячоліттями до н.е. Важливіша риса — перехід від привласнюючої до добичної економіки (начало скотарства і землеробства). Енеоліт (від гр. «мідь + камінь») — мідно-кам’яний вік, доба переходу від кам’яного до бронзового. З IV тисячоліття до н. е. мідні й бронзові знаряддя починають витискувати кам’яні. Палеоліт розділяється на ранній та пізній. Ранній палеоліт поділяється на олдовайську, шельську, ашельську, мустьєрську культурні епохи.

Олдовайська (галечна) культура винайдена в Східній Африці (Уганда, Танзанія). Шельська відома в Європі, Африці, Південно-Західній та Південній Азії. Вік її — 700-300 тис. років. Ашельська культура розповсюджена була по всій Африці, Південній Європі та Азії. Вік — 400-100 тис. років. Мустьєрська (від назви пещери Ле-Мустьє у Франції) поширена в Європі, Північній Африці, Середній Азії, на Близькому Сході. Носії мустьєрської культури — неандертальці.

У межах України винайдені пам’ятки ашельської епохи під Житомиром, на Закарпатті; окремі крем’яні знаряддя виявлені на Донбасі біля міст Амвросієвки та Ізюма на Сіверському Дінці. Люди цього періоду займалися збиральництвом, полюванням, вміли користуватись вогнем, та не вміли його добувати. У трудовій діяльності вживали переважно кременні знаряддя (ручне рубило).

Мустьєрська культура в Україні представлена в Криму (печери Кіїк-Коба, Старосілля). Неандертальці використовували окрім ручного рубила гостроконечники, скребла. Вони вміли добувати вогонь; жили в печерах або штучних житлах (коло з кісток мамонтів, перекрите шкурами тварин). Зараз в Україні винайдено 50 мустьєрських стоянок, у тому числі Антонівка на Донбасі.

Пізній палеоліт характеризується появою «Людини розумної». За першою знахідкою її кісток у печері Ла Кроманьйон (Франція) ця людина називається «кроманьйонець». Пізній палеоліт поділяється на: ориньякську, солютрейську, мадленську культури. Ориньякська культура винайдена в печері Ориньяк у Франції (33-19 тис. років) — печерний живопис. Солютрейська поширена на території Франції та Північної Іспанії (18-15 тис. років). Мадленська поширена на території Франції, Іспанії, Швейцарії, Бельгії, Германії (15-8 тис. років) – вироби з рогу, кості. На території України відомо кілька сотень стоянок пізнього палеоліту, зокрема до мадленських відносять стоянки Аккаржа та Амвросіївка на Півдні України, Мезенська на Десні. Кроманьйонці займалися загінним полюванням на диких коней, бізонів, мамонтів. У первісних людей вже існує родова організація суспільства. Спорідненість у роді визначалася за материнською лінією. Жінка була охоронницею сімейного вогнища, відала харчовими запасами. Це зумовлювало виникнення матріархату. Поступово складалися релігійні вірування, звичаї, мистецтво. Релігійні уявлення представлені у формах тотемізму, анімізму, магії, фетишизму. Мистецтво носило прикладний та образотворчий характер (браслети з бивня мамонта, статуетки жіночих божеств).

Доба мезоліту поділяється на кілька типів культур: вильтонська (Схід та Південь Африки) – знаряддя збереглися до XIX ст., керамічний посуд; капсийська (Північна Африка, страни Середземномор’я) - IX-V тис. до н.е.; хоабинська (Вь’єтнам, Лаос, Таїланд, Південь Китаю, Малайзії, Індонезії) – X-III тис. до н.е.; натуфійська (Палестина, Сірія, Південна Турція) - X-VIII тис. до н.е.; азильська (Франція, Германія; вийшла з мадленської культури) - VIII тис. до н.е.; тарденуазька (Франція, Германія, Бельгія, Англія) - VII-IV тис. до н.е.; маглемозька (Північна Європа) – XII-V тис. до н.е.; ертебельська (Північна Європа) – кінець V - початок III тис. до н.е.

У добу мезоліту встановилася сучасна геологічна епоха (голоцен). Мезоліт на Україні поділяється на ранній (IX-VIII тис. до н.е.) та пізній (VII-VI/V тис. до н. е.). Люди навчилися виготовляти мікролітичні знаряддя (наконечники списів, стріл). З’являються знаряддя для обробки дерева – кремінні сокири, тесла. Важливим досягненням було винайдення лука і стріл. Полювали на оленів, биків-турів, коней, бізонів. До типу пізнього мезоліту належить так звана донецька культура (Північний Схід України). Поява надійніших засобів існування, пом’якшення клімату сприяли збільшенню населення. Починає складатися племінна організація.

Культура епохи неоліту (VII-II тис. до н. е.) характеризується переходом від привласнення продуктів природи через полювання, рибальство і збиральництво до виробництва продуктів харчування за допомогою знарядь праці. Культуру неоліту поділяють на дві групи: землеробів та скотарів; розвинених мисливців та рибалок. Перехід до осілого способу життя, землеробства обумовив перший демографічний вибух, перший економічний переворот в історії людства – так звана «неолітична революція». Визначальними елементами культури були керамічний посуд, камінні сокири, мотики, кремінні ножі, наконечники стріл, списів, серпи, вироби з кістки, рогу, дерева. Виникає ткацтво і ткацькі станки (Єгипет, Передня Азія, Європа). В епоху неоліту на змінення способу життя від напівкочового (мисливці та рибалки) до осілого (землеробські племена) великий вплив мало використання нових видів механічної енергії (обробіток ґрунту за допомогою приручених тварин). Кераміка первісної епохи є своєрідним лакмусовим папірцем кожної культури і водночас — проявом специфічних етнографічних рис її носіїв.

На території України відкриті культури прийшлих племен: культура дунайська (на Волині), Кріш та альфельдська (у Закарпатті). Серед культур автохтонного(місцевого) східноєвропейськогопоходженняв Україніназвемо буго-дністровську, сурську, дніпро-донецьку, ямково-гребінецьку. Дніпро-донецька за своїм значенням і територією розселення — основна неолітична культура в Україні. Вона характеризується гребінцево-наколчастою керамікою. Горщики, мисочки — основні вироби. Населення займалося мисливством, рибальством, скотарством, землеробством. Дніпро-донецькі племена залишили по собі колективні могильники маріупольського типу (розкопані у 1930 р. на території заводу «Азовсталь»), які являли собою масові поховання (120 осіб у кілька ярусів, засипаних порошком червоної охри). У цьому могильнику знайдені перші прикраси з міді. Дніпро-донецька культура існувала щонайменше 2 тис. років (V-III тис. до н.е.).

Енеоліт — мідно-кам’яний вік, перехідний від кам’яного до бронзового. Мідні вироби з’явились на Близькому Сході (Іран, Туреччина, Месопотамія), у IV тис. до н.е., — у Європі. Зароджувалася металургія, гірнича справа, розробки корисних копалин. Мідні знаряддя збільшували продуктивність праці у 3-6 разів, хоча поряд з ними використовувались і кам’яні. Доба енеоліту в Україні датується IV-III тис. до н.е. Давні копальні мідної руди відомі на Донбасі в Артемівському районі. Основні заняття землеробство (з використанням тяглової сили бика), скотарство. Винайдено колесо, з’являється колісний транспорт із запряженими биками. Поширюються прядіння і ткацтво, виникають гончарні печі, розвивається глиняна пластика та монументальна кам’яна скульптура у вигляді антропоморфних стел. Складається обряд курганних поховань (особливо у степовій частині Європи). З’являються умови для майнового розшарування, виділення родоплемінної верхівки, посилюється інститут батьківського права в роді, племені.

3. В епоху неоліту (VІІІ-ІІІ тис. до н.е.) у географічно віддалених людських співтовариствах відбулася ціла серія драматичних технологічних і соціальних змін, котрі називаються «неолітичною революцією». Її сутність полягає у переході від привласнюючого господарства (збиральництва, мисливства і рибальства) до виробляючого (землеробства і скотарства). З переходом до виробництва продуктів харчування людина одержала вільний час, тому не дивно, що виникли різні види ремесла: ткацтво, обробка обсидіану (вулканічного скла) і початки металургії. В епоху неоліту люди також навчились обпалювати глину, перетворюючи її в особливу речовину (кераміку) з метою надання виробам з неї твердості, міцності, водонепроникності, вогнестійкості. Освоєння виробництва кераміки стало одним з найважливіших досягнень людини у боротьбі за існування. Варіння їжі в глиняному посуді дозволило істотно урізноманітнити раціон. Також кераміка мала велике значення і в розвитку естетичного почуття: прикрашаючи вигадливим узором виготовлені нею посудини, людина поступово вдосконалила мистецтво орнаменту, відмічене все більшою геометричною стрункістю, ритмом барв і ліній, народжених її творчим натхненням.

Почало створюватись письмо. Виникнення писемності – це величезний стрибок у розвитку культури. Вона фіксує розвиток культури у часі та просторі. Про писемність часто говорять, що вона знаменує початок історії. Це пояснюється тим, що писемність дозволяє людям, записуючи інформацію, зберігати знання про своє минуле. Наука знає три головні типи письма. Вони історично змінювали один одного. Це – піктографія, ідеографія та фонографія.

Згідно з найбільш розповсюдженим у наш час визначенням, письмо — додатковий щодо звукової мови засіб спілкування або засіб закріплення мовної інформації за допомогою нарисних знаків або зображень (В.О. Істрін); «знакова система фіксації мови, що дозволяє за допомогою нарисних знаків (графічних елементів) передавати мовну інформацію на відстань і закріплювати її в часі» (І. М. Дяконов); система взаємної комунікації людей за допомогою умовно застосовуваних видимих знаків (І. Гельб).

Зважаючи на широке трактування поняття письма, украй важко виявити його первісні витоки у відомих у наш час масивах первісної символіки (до речі, що також не має ще й досі загальноприйнятої класифікації), специфічні передумови його генезису залишаються досить невизначеними. Так, серед писемних засобів передачі повідомлень часто згадується так зване «предметне письмо». Цим розпливчастим терміном позначаються дуже різнорідні явища: від купи листя, залишеної мисливцем на стежці з метою орієнтування для тих, хто йде слідом, до різноманітної символіки відносин між ворогуючими сторонами. Серед інших видів зорової символіки до вирішення подібних завдань наближалися перехідні від предметних до образотворчих засоби закріплення й передачі інформації. Наприклад, в Африці плем’я йоруба певним числом і взаємним розташуванням раковин каурі фіксувало й передавало відомості про взаємини людей, у т.ч. про стосунки між кредитором і боржником. Вирішальне значення для створення специфічних передумов становлення писемності мала поява й розвиток образотворчої діяльності, що використовувала пластику форм, кольори й, найголовніше, — графіку.

У кінцевому підсумку, серед різних концепцій становлення писемності можна виділити три основні чинники, що визначають специфіку цього процесу: виділення графічної символіки серед інших форм первісних комунікацій, вироблення стабільних графічних засобів для передачі загального змісту повідомлень, створення стійкої системи графічних знаків для передавання мовної інформації.

Розвиток піктографії. Для первісного суспільства характерна піктографія (від лат. рісtus – розмальований, і гр. grapho – пишу). Піктографія – це письмо, знаки якого (піктограми) мають вигляд малюнків. Ці малюнки наочно зображають предмети та явища дійсності – людей, птахів, дерева, житло. Використання малюнків з метою фіксування й передавання інформації сягає корінням у часи розквіту первісного суспільства. Зачатки піктографії («рисункового письма») більшість фахівців пов’язують з мистецтвом палеоліту, вбачаючи в його художньо-естетичних і пізнавальних функціях елементи комунікативно-меморіального призначення окремих творів.

На відміну від первісного мистецтва виконання малюнків як піктограми не має на меті створення конкретних художніх образів. Тому піктографічні малюнки порівняно легко стають схематичними, а потім і умовними зображеннями, не втрачаючи при цьому основного змісту переданої з їх допомогою інформації. Згодом за кожним малюнком закріплювався строго визначений зміст, тобто зображення ставало однозначним; вироблявся єдиний спосіб накреслення малюнка в межах того фонду піктографічних позначень, якими користувалося плем’я. Поряд із процесами спрощення, схематизації окремих малюнків, наближення їх як за формою, так і за функціями до перехідних «рисунково-знакових» елементів письма, що зароджувалося, відбувалося певне ускладнення в композиційних побудовах піктографічних повідомлень. Цьому сприяло поступове введення в зображувальний арсенал піктограм деяких типів умовних знаків: рахункових, маршрутних, картографічних, знаків власності й т.д., які сформувалися раніше.

Вищі форми розвитку піктографії можна відшукати в рукописах ацтеків. Вони являють собою серії багатоколірних малюнків, майстерно виконаних на оленячій шкірі або на тканині з лубу агави. Малюнки передавали поняття, а не звуки мови, причому важливу роль відігравали дати та інші чисельні позначення. Велике значення мала символіка кольорів, які застосовувалися при створенні піктограм.

Розвиток ідеографії. Провести чітку межу між піктографією та ідеографією неможливо. Для цього не існує незаперечних підстав ні в графічній формі піктограм та ідеограм, ні в принципах побудови закінчених повідомлень. Протягом декількох тисячоліть піктографічне письмо поступово переростало в ідеографічне, де на зміну малюнкам приходили якісь певні знаки. Ідеограми частково зберігали рисункові накреслення й були пов’язані — прямо чи побічно — зі змістом подібних знаків. На певному етапі суспільного розвитку вони стали основою для створення первинної писемності. Це був період формування держав, коли виникла нагальна потреба в точному, однозначному передаванні управлінської, господарської, статистичної інформації, у фіксуванні законів, історичних подій, релігійних настанов і, разом з тим, з’явилася можливість виділити для виконання цих функцій спеціальну категорію людей (переписувачів, жерців). Ідеографічне письмо розвивалося в напрямку від зображення певних уявлень (образів, понять), незалежно від їх звучання в усному мовленні, — до ієрогліфів. Ієрогліфи одночасно позначали й образ (уявлення, поняття), і ті звуки, з яких складаються слова, що позначають дані образи. Найдавніші письмена Шумеру, Єгипту, Китаю, Еламу, Криту, Урарту вже в IV тис. до н. е. широко використовували ієрогліфи (тобто «священні письмена, висічені на камені» — саме так древні греки називали ранню писемність єгиптян). Становлення державності вимагало також безпомилкової однозначної фіксації в записах зростаючої кількості власних імен і географічних назв, що сприяло прогресуючій фонетизації письма. На завершальних стадіях розвитку ідеографії письмо стає словесно-складовим.

Найраніше це відбувається в шумерському клинописі близько 2400 р. до н. е.: написи царя Лагаша Еаннатума виконані вже за остаточно сформованими принципами змішаного словесно-складового написання. Клинописне письмо було досить складною системою, що складалася з декількох сотень і навіть тисяч спеціальних знаків. Його засвоєння вимагало значної спеціалізації і професіоналізації. Протягом III тис. до н.е. сформувалася і єгипетська ієрогліфіка. У суспільстві з’явилася ціла соціальна верства — верства переписувачів. Безперечно, переписувачі належали до числа найбільш інформованих та освічених людей свого часу. Саме переписувач був центральною фігурою месопотамської цивілізації.

Фонетичне письмо. Вищою формою писемності, що склалася в II тис. до н. е., була фонетична,буквена, в якій знаки позначали не предмети, а склади, звуки й графічно передавали окремі звукові позначення. Перше алфавітне письмо винайшли фінікійці. Фінікійське письмо було покладено в основу давньогрецького, а також арамейського письма, від якого пізніше виникли індійська, перська, арабська системи писемності. Писемність як можливість зберігання, нагромадження й передавання знань стала найважливішим стимулом для прискорення розвитку духовної культури й визначальною передумовою становлення науки. Один невідомий єгипетський переписувач, розмірковуючи над значенням письма, записав на папірусі понад чотири тисячі років тому: «Людина зникає, тіло її стає прахом, усі її близькі зникають з лиця Землі, але писання змушують згадати її вустами тих, хто передає це у вуста інших. Книга потрібніша за споруджений будинок, вона краща від розкішного палацу, краща за пам’ятник у храмі».

Походження культури безпосередньо пов’язане з походженням людства. Протягом тисячоліть відбувався вкрай повільний, але надзвичайно важливий для подальшої культурної еволюції процес обмеження біологічних інстинктів первісної людини, що був пов’язаний із формуванням норм поведінки, обов’язкових для кожного члена первісного стада. Поєднання матеріального й духовного факторів у житті первісного суспільства й стало початком зародження культури, як синкретичного явища, що невід’ємно пов’язує людські почуття, волю, інтелект з оточуючим природним середовищем.