Може, лютую смерть подола

Так, я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити буду! Геть думи сумні!

Поезія з першої збірки Лесі Українки «На крилах пісень», яка вийшла у 1893 р.

Назва у перекладі з латинської мови означає «Без надії сподіваюсь».

Поезія насичена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Імпульсом до створення стало загострення хвороби Лесі Українки.

Наскрізний лейтмотив твору – рішучі змагання героїні з чорними реакційними силами.

Леся Українка ставить головне питання про місце особистості в суспільному житті. На початку поезії лунають слова:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Рішучі дії авторки («буду сіять квітки на морозі», «буду лить на них сльози гіркі») вселяють оптимізм — Леся Українка вірить в перемогу над хворобою і над кривдою в суспільстві.

У кінці твору слова «ні» заміняються на «так», «хочу» – на «буду», показуючи не-зламність духу і оптимізм поетеси в боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах. Твір побудований на антитезах.

Антитеза (від грец. «протиставлення») – особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок, людських характерів.

«Лісова пісня» (1911)

Жанр: драма-феєрія.

Драма-феєрія (від франц. fee — фея) – один із жанрових різновидів драми; якому властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні (з реального погляду) перетворення. У такій драмі поряд з людьми виступають створені їхньою уявою фантастичні істоти.

Історія написання

Цей шедевр світової драматургії був створений за 12 днів. У листі до матері Леся Українка зазначала, що «Лісова пісня» з’явилася в результаті спогаду про дитинство,

проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними».

Головні персонажі: лісове царство – Мавка, Лісовик, Водяник, Перелесник, Русалка; Той, що греблі рве; Той, що в скалі сидить; Русалка Польова, Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні; реальні волинські селяни – молодий хлопець Лукаш, дядько Лев, мати Лукаша, молодиця Килина. Композиція, конфлікт

Найхарактернішою особливістю композиції є органічне переплетення життя двох сві-тів –природи й людини. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі за аналогією до людських. Композиція

Драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року, із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша.

Стислий переказ твору «Лісова пісня»

Дійові особи:

«Той, що греблі рве»

Потерчата

Русалка

Водяник

Русалка Польова

Мати Лукашева

Лукаш

Дядько Лев

Доля

Злидні

Перелесник

Пропасниця

Куць

Мавка

Лісовик

Килина

«Той, що в скалі сидить»

Хлопчик

Діти Килини

Події відбуваються в старезному лісі, на Волині, протягом року. У творі діють міфічні істоти: Мавка і Русалка, Лісовик і Перелесник, Водяник і Потерчата. Кожна дія починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року.

***

П’єса розпочинається з прологу – волинського лісового пейзажу: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і великим прастарим дубом… Саме озеро – тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура – повна ніжної задумливої поліської краси».

Перша дія

Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Ці люди з’явились до лісу, щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед лісу поселились люди. *

Русалка. Я не терплю солом’яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як прийдуть!

Лісовик же говорить Русалці, що «давно б уже не стало сього дуба», якби не дядько Лев, він «заклявся на життя, що дуба повік не дасть рубати».

У цей час починає все розвиватись, і ось із-за старої розщепленої верби з’являється Мавка. Вона прокинулася від зимового сну, почувши, що хтось грає на сопілці. Лісовик їй пояснив, що це грає людський хлопець, небіж дядька Лева, Лукаш на ймення.

Мавка хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно…» І ось з’являється Лукаш, хоче з берези наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона говорить, що береза її сестра і сік її – то кров. Лукаш дуже здивувався цим словам.

З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка припали до вподоби один одному. Мавці дуже подобається, як грає Лукаш на сопілці, і вона просить його заграти. Мавку зачаровує Лукашева гра. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика рожа, стає білішим квіт калини, закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом стало сумно до сліз, мабуть, тому, Що день скінчився, їй не хотілося розлучатися так швидко з Лукашем. Лукаш їй розповів, що його восени хочуть оженити. Після цих слів Мавка зажурилася.

Мавка (з тривогою). З ким?

Лукаш. Я не знаю. Дядько не казали, а може ще й не напитали дівки.

Мавка. Хіба ти сам собі не знайдеш пари? –

Лукаш. Я, може б, і знайшов, та…

Мавка. Що?

Лукаш. Нічого.

Мавка. Чи у людей паруються надовго?

Лукаш. Та вже ж навік!

Перейнявшися довірою до Лукаша, Мавка скаржиться йому на те, що вона зовсім самотня: «В нас так нема, як у людей, навіки!»

Лукаш. А ти б хотіла?

Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи по-вернеться він.

Друга дія

Пізнє літо. Де-не-де вже є перші ознаки осінньої позолоти. До озера прийшли люди, осе-лилися, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Буденщина починає полонити й Лукаша.

Лукаш виходить із лісу з сопілкою, а мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Матері потрібна помічниця – невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це «відьомське кодло».

Лукаш. Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, А Мавка помагає.

Мати. Одчепися з такою поміччю! Потрібні ті квітки! Та ж я не маю у себе в хаті дівки на виданню… Йому квітки та співи в голові!

Коли на подвір’ї з’являється Мавка, мати їй каже, що не слід дівці упадати за парубком, та лісовій красуні ці людські міркування незрозумілі: «Мені ніхто такого не казав».

Дядько Лев заступається за Мавку, говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її відьмою, бо відьми живуть на селі, а не в лісі.

Лев. Що лісове, то не погане, сестро, –

усякі скарби з лісу йдуть…

Мати. (глузливо). Аякже!

Лев. З таких дівок бувають люди, от що!

Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, волосся зачесане у дві коси і укладене віночком навколо голови… Мати дає їй серпа і посилає жати.

Мавка. Ви хочете, щоб я сьогодні жала?

Мати. Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято? Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.

Мавці не вдалося жати, бо виринула з жита Русалка Польова і стала благати «сестрицю» не губити її красу. Щоб допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка Польова дякує їй за це і зникає. На полі з’являються мати Лукаша і молода повновида молодиця. Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти.

Мати. Ой лишенько! Іще не починала! Ой мій упадоньку! Що ж ти робила? Нездаренько! Нехтолице! Ледащо!

Мавка. Я руку врізала…

Незабаром приходить Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати. Лукаш із молодицею жнуть і в’яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до кінця, мати кличе їх полуднувати. Трохи не дов’язавши снопів, Лукаш просить Мавку закінчити роботу, але вона відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка більше не приходила в ліс, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубкові не подобаються її слова, і він відповідає їй, що й сам може перебратися з лісу на село.

Хлопець дов’язує останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась у смутній задумі.

З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести молодицю додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона підводиться і тихою втомленою ходою іде до озера, сідає на похилену вербу і тихо плаче. Дрібний дощик густою сіткою оповиває галявину, хату й гай. Цьому грайливому і бездушному водяному створінню Русалці ніколи не зрозуміти сили й жертовності Мавчиного кохання. Та сили природи співчувають Мавці. Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій.

Мавка просить Лісовика допомогти їй знов стати такою, як була.

Мавка. Та дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!

Лісовик розкриває свою кирею і дістає з-під неї пишну, гаптовану золотом багряницю і срібний серпанок. Він надіває багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з червоних китиць калини і склоняється перед ним. Лісовик накидає їй на голову срібний серпанок.

З лісу вибігає Перелесник. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю. Срібний серпанок на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити її, та він на це не зважає і мчить лісову красуню в танці зомлілу.

Раптом з-під землі з’являється широке, страшне, темне Марище.

Перелесник кинувся геть і зник у лісі.

Марище умовляє Мавку піти з ним в незнаний далекий край: там, під землею, тиша, спокій, «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій».

У лісі чується шелест людської ходи.

Мавка. Ось той іде, що дав мені ту Муку!.

Зникай, Маро! Іде моя надія!

З лісу виходить Лукаш, а назустріч йому іде Мавка. Вона дуже бліда, хоч у яскравому одязі.

Лукаш (побачивши Ті). Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспішає до хати і говорить матері.) Готуйте, мамо, хліб для старостів. Я завтра засилаюсь до Килини!

Почувши ці слова, Мавка зриває з себе багряницю і звертається до Марища:

Мавка. Бери мене! Я хочу забуття!

Марище підхоплює її, накидає на неї чорну кирию, і обоє зникають під землею.

Третя дія.

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені.

Біля Лукашевої хати чорніє якась постать – це Мавка. Вона в чорному одязі, але на грудях у неї червоний пучечок калини.

З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад «Той, що в скалі сидить».

Мавка. Ти визволив мене своїм злочином.

Лісовик. Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської, – не вгасить своєї муки злої!

Мавка. Не радій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає.

Мавка не змогла жити там, у кам’яній печері, до неї дійшло те протяжне виття. Вона прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою чарівного слова Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Сповнений туги і каяття, він кинувся в байрак терновий і зник з очей.

Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці, що та так довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана господиня.

Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч з коханим. Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила коло дверей постать Мавки. Вона запитує суперницю, чого та прийшла – мабуть, чекає на Лукаша.

Мавка, (притомніше, відступаючи од дверей).

Стою та дивлюся, які ви щасливі.

Килина. А щоб ти стояла у чуді та в диві!

(Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.)

З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

Килина, яка спершу зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього, дорікаючи за те, що він десь «тягався, волочився», обізвала п’яницею. Лукаш їй так само грубо відповідає.

На запитання Лукаша, куди подівся дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок, жінка відповіла, що продала його купцям, аби не вмерти з голоду.

Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і скаржиться на тяжке життя з отою відьмою – Килиною. У відповіді Лукаша звучать гіркий докір і сумна іронія.

Лукаш. І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.

До них підходить хлопчик із сопілкою, зробленою з верби, на яку перетворилася Мавка, просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку відмовляється, але потім пристав на прохання хлопця.,

Лукаш. Заграти?

(і Починає грати спершу тихенько, далі голосніше; зводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці, Голос сопілки промовляє словами.)

Як солодко грає як глибоко крає,.

розтинає мені груди, серденько виймає…

Лукаш (випускає з рук сопілку).

Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари! Кажи, чаклунко, що то за верба?

Килина. Та відчепися, звідки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру.

Лукаш узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся вдруге – і спустив руки).

Ні, руки не здіймаються, не можу… чогось за серце стисло…

Килина. Дай-но я!

(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу.)

Всю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу. Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається й на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату.

Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і разом із речами виносять Злиднів. Один лише Лукаш стоїть нерухомо. Килина просить чоловіка кинути ліс і повернутися на село, та Лукаш не погоджується на це. Жінка пішла геть. Аж тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, і схиляється над Лукашем.

Постать Мавки. Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене.

Лукаш. Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди.)

Живи моєю кров’ю! Так і треба, бо я тебе занапастив…

Мавка. Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос. Мавка ні в чому не винить Лукаша.

Закінчується драма-феєрія ремаркою, що сама по собі сприймається як поетичний твір, як вірш у прозі:

Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться туга, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.

Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль. Коли завірюха ущухла, ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези. На вустах щаслива усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою, нависає над його головою і падає, падає без кінця…

19. Василь Стефаник. «Камінний хрест»

Коротка біографія Василя Стефаника. Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.

1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

У 1890р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі” та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника.

Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід’ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника (“Сини”, “Марія”).

У листі до редакції “Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як “поета загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах.

Цій темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”, “Похорон”).

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з’являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”. У “Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка. За “Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку — “Вона — земля”, видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Композиція твору:

експозиція – розповідь про життя Івана Дідуха.

зав’язка – гостина у Івана Дідуха.

розвиток дій – розповідь Івана Дідуха про камінний хрест.

кульмінація – Іван Дідух з дружиною збираються в дорогу, Іван танцює польку.

розв’язка – Іван показує дружині камінний хрест

Тема твору: еміграція українського селянства за кордон.

Ідея твору: співчуття селянам через їхню важку працю, засудження еміграції.

І

«Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Отак разом із конем і підпрягався до будь—якої роботи. Іван Дідух працював багато, не менше, ніж його кінь. Але коня жалів більш, ніж себе.

Десять років відслужив Іван у цісарській армії. А «як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату [шматок] горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти».

Конем підвозив гній під горб, а сам уже виносив його нагору. Так його колись і «підвіяв» вітер. Від того Іван зігнувся, тому й кликали його в селі Переломаним. «Але хоч той горб його переломив, то політки [врожаї] давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки [грудки землі, брила, вивернуті плугом] трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі».

Були в Івана й дивацтва: до церкви ходив лише раз на рік — на Великдень, а ще «курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір’я і порпати гній». Їв Дідух на лаві, а не коло столу, пояснюючи це незвичкою. «Отакий був Іван, дивний і з натурою і з роботою».

II

«Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися». Зібрав Іван ціле село і прощався з усіма, дивлячись на знайомі обличчя, ніби хотів навік запам’ятати. Так дивиться на воду камінь, який «долішня хвиля викарбутить… із води», «як на утрачене щастя».

Іван бажав здоров’я односельцям, звертаючись до кожного, з ким поряд жив і працював, з ким хрестив дітей, з ким парубкував.

Згадував про те, що сподівався зібрати гостей на синове весілля, але доводиться їхати з рідного краю. І для кожного гостя Іван знаходить тепле слово.

«Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Лай вам боже здоров’є, діду Міхайле…

— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласковсвоєв наново ґаздов стати!

— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молоді літа нагадують си…. Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану— ко пережийте, та й вібачєйте, що—м на старість данець нагадав». Гримає лише на дружину: «Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе викорінував на старість із твоєї хати?» Але за сердитими словами Івана криється туга, і він говорить: «Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!»

Ill

Пригощаючи гостей, Іван розповідає, як вони дійшли—таки згоди щодо від’їзду. Сини його були письменні, то й дістали якогось листа та мапу [географічну карту]. Відтоді в хаті тільки й чути було про Канаду: «Сини не хоте бути наймитами після моє голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси [тут нахилятися, хитатися]». Іван розуміє синів, які мріють нормально жити, але йому жаль цієї землі, щедро политої його потом.

Односельці намагаються якось розрадити його: «За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержати та й кількі біди вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє не годні». Ніби й саранчі нема, але й пшениці нема, «а податки накипають». Але в Івана свою думка. З болем говорить він про те, що молодь відвертається від землі, нехтує працею на ній: «Атож бог не гніваеси на таких, що землю на гиндель [продаж, торгівля] пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани [крутії], що землев не згоріли».

Підійшла старенька дружина Івана, Катерина, і звернувся до людей та до неї чоловік: «Бог знає, як з нами далі буде… а я хочу з тобов перед цими людьми віпрощитиси. Так, як слюбсми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть». Ці його слова вразили присутніх пронизливою щирістю і урочистістю. Іван продовжував: «А то ті, небого, в далеку могилу везу…» «Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з—поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив».

IV

Іван звертається до людей з двома проханнями: перше — найняти службу у церкві, як сповістять сини, що старі померли: «Може, пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік, та не сховав дідів грейцір».

Друге прохання Івану ніби й незручно виголошувати, але разом із тим він відчуває, що не може не сказати про це. Поставив Іван на тім горбу, який увесь вік обробляв, кам’яний хрест: «Такий тєжкий, що гроб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів—єм кілько памнєтки по собі лишити».

Той горб, його поле, був йому такий дорогий, що «коли—б міг, та й би—м го в пазуху сховав, та й взєв з собою у світ. Банно ми за найменшов крішкову селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную [банувати — жалкувати, шкодувати за чимось]». Бо на тім горбі лишив Іван багато сили, здоров’я і праці. Це для нього святе місце. Коли він говорив, сльоза котилася по щоці: «Та я вас просю, ґазди, або ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали».

Усі присутні бачили, як важливо це для нього, бо дивився на всіх, «як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу». І відповів Івану за всіх кум Михайло: «Ми васусе будемо нагадувати, раз назавше. Були—сте порєдний чоловік, не лізли—сте натарапом [нахабно] на нізкого, нікому—сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали [порунтати — рушити, взяти, вкрасти]».

V

Гості сіли до столу і, добре пригостившись, почали розмовляти, кожен про своє. Ніхто нікого не слухав, але мусили ті слова бути сказані, хоч би й на вітер. Один вихвалявся кіньми, інший уголос міркував: «Били та катували наших татів, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти…» Усякої бесіди було багато, але «вона розліталася в найріжніщі сторони, як надгнилі дерева в старім лісі». Серед цього гамору співали Іван та Михайло, «то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували». Той спів був дивним, брав за серце. «Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості».

VI

Син нагадав батькові, що вже б пора виходити, щоб устигнути до потягу. А Іван глянув на сина так, що той зблід і подався назад. Посидів старий якийсь час, поклавши голову в долоні, потім рішуче встав та й пішов до хати збиратися, бо вже й справді треба було виходити. «Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би rope людське дунайську загату розірвало — такий був плач». А Іван, ухопивши дружину, пустився з нею до танцю. Страшний то був танок: «Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.

Вбігли сини і силоміць винесли обоїх з хати». Але Іван ще і на подвір’ї продовжував танцювати, а його дружина вчепилася руками за поріг та голосила: «Ото—сми ті віходила, ото—сми ті вігризла оцими ногами!

І все рукою показувала в повітря, як глибоко вона той поріг виходила».

VII

«Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроводжували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.

Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:

— Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє…».

20. Микола Вороний. «Блакитна Панна»

Ідеолог модернізації української літератури

Народився 24 листопада 1871р. у сім’ї ремісника.

Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури.

Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах на філософському факультеті.

Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».

З 1897р. актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

Член РУП.

У 1901р. залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.

У 1910р. оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського.

У 1917р. один із засновників Української Центральної ради.

У 1917р. один із засновників і режисерів Українського національного театру.

У 1920р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка.

Після повернення в Україну у 1926р. викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фото кіноуправлінні

У 1934р. було заарештовано як польського шпигуна.

7 червня 1938р. розстріляний за вироком УНКВС з групою селян.

10 листопада 1957р. рішенням президії Кіровоградського обласного суду було реабілітовано.

Поетичні збірки:

Ліричні поезії (1911)

В сяйві мрій (1913)

Твори:

поема «Євшан-зілля»

альманах «З-над хмар і долин»(1903)

ряд мистецтвознавчих і театрознавчих розвідок:

«Театральне мистецтво й український театр»(1912)

«Театр і драма»(1913)

«Михайло Щепкін»(1913)

«Режисер»(1925)

«Драматична примадонна»(1924)

Український поет-патріот, перекладач, критик, історик літератури, займався режисерською та акторською діяльністю, писав праці з історії національного театру, світової драматургії, активний громадський діяч.

Вороний був одним із засновників Української Центральної ради. У 1917 р. один із засновників і режисерів Українського національного театру. Репресований у 1934 році. Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області. Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. 10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.

Основні твори: «Євшан-зілля», «Блакитна панна», «Інфанта», «Іванові Франкові» (Відповідь на його Посланіє), «Ти не любиш мене», «Зрада», «За Україну!».

Уся мозольна праця поета, вченого, громадянина була присвячена рідній Україні, яку він любив так само пристрасно, як красу і справедливість. (Г. Верес)

Художня характеристика твору «Блакитна панна»

«Блакитна панна» відкриває цикл «Гротески», який складається із десяти поезій. Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню.

Літературний рід: лірика.

Жанр: вірш.

Вид лірики: пейзажна (весняні настрої).

Провідний мотив: возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом. Блакитна панна – це образ-символ Весни «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!» і тривожить душу ліричного героя:

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В’ються хмелем арабески,

І Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні Голосні

І сплітаються в гротески.

Новаторство Миколи Вороного виявилося в розширенні музичних можливостей українського вірша. «Я писав не так од образу, як од звуку «, – зазначав він. Джерелом його поезії є мелос, мелодія. Звук для символістів – понад усе. Специфічним є розміщення рядків у строфах «Блакитної панни»: вони ніби сходинки, по яких скрапує навесні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм.

Date: 2015-09-03; view: 647; Нарушение авторских прав