Лихо не мовчить

Поховавши Максима, Яв доха продала хутір і перебралася жити до дітей. Разом із нею вступило нове лихо в Чіпчину хату.

Перше всього матері не помирилися. Явдоха стала верховодити, Мотря не змовчала, й пішла лайка та сварх^а..

Галя й Чіпка тікали від тих буч або до Грицька, або поралися біля худоби.

У своїй хаті Чіпка був, як чужий: вона йому остогидла. Грицько зі своїми розмова-ми про худобу, нестатки, хазяйство здавався йому нудним. Згадувалось парубкування. То життя було, хоч і під п’яною облудою. А тут – тихо та сумно, як у болоті, а дома -гірше, ніж у пеклі.

Став Чіпка знову перекидати лишню. Галя його, бува, вмовляє, а він і сам не може пояснити, що з ним діється, чого йому сумно. Тоді молодиця запропонувала чолові-кові покликати товаришів і може б хоч трохи розігнав свою тугу.

Вона хотіла ввійти в те товариство тихим янголом-«спасителем», навчити запеклі «харцизяцькі» душі любові до людей.

Пізно побачила молодиця, у яку халепу вскочив Чіпка. Весело йому з давніми товаришами: п’є, гуляє та знай співає про нецравду людську.

Інші порядки завелися в Чіпчиній хаті. Часто приходять братчики, чарка літає за чаркою, крики, співи. Іноді згадують свої походеньки. Лушня любив розказувати, як його мати вчила красти.

Рідко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося. Мотря з плачем докоряла синові, а Явдоха навмисно підохочувала його, вітала братчиків. Чіпка щодень робився все хижішим.

Одної ночі поїхав з дому, а повернувся з повними возами добра. (Це вже сталося після смерті Явдохи.) Мотря стала лаяти сина, а Лушня заніс у голову Чіпки думку, що то мати звела Явдоху зі світу. Не раз повторював ці слова Чіпка вголос. Чула це Мотря, плакала та в Бога смерті благала.

XXX

Так оце та правда!

Стояла люта зима. Одного вечора в хату до Чіпки зайшли братчики й сім незнайомих чоловіків. Хазяїн запросив їх до столу; знову пили, сміялися, а тоді стали змовлятися йти на хутір до Хоменка.

Галя почула, що п’яна компанія вибралася з хати. Пішов із найми и Чіпка. Незабаром повернулися. Мотря виглянула з-за комина й затрусилася… На кожному були сліди свіжої крові. Раптом вона почула дитячий голос. Стара тихенько вийшла надвір і побачила дівчинку літ десяти в об’юшеній кров’ю сорочці. Дитина з плачем стала розповідати, що вона Хоменкова. Вночі на їх хутір налетіли розбишаки, усіх побили, порізали, одну її не знайшли. Потім запалили хату й поїхали. Мотря похапцем вдягла дівчинку, взула й хутко повела з двору до волості. Зарево від пожежі на Хоменковім хуторі вдарило їм прямо у вічі.

Незабаром набігли волосні, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов’язали.

Із своєї хатини вийшла Галя, побачила Чіпку із зв’язаними руками, дівчинку всю в крові:

Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом.

Христя дізналася про страшну новину від Грицька і зразу побігла до Галі. Перегодя трохи вернулася сама не своя і сказала, що Галя повісилася.

Уже під осінь по шляху йшла ціла валка каторжан у Сибір, Зупинилася в Пісках. Був там і Чіпка. Стояв насуплений, кйдав на людей, що обступили арештантів, грізний погляд.

Чіпчину хату опечатали, забили.

Мотрю взяв Грицько догодовувати до смерті. Швидко після того вона й померла. Недалеко від Пісок насипано високу могилу, а на ній стоїть височезний хрест. Під ним поховано вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».

14) Іван Карпенко-Карий. “Мартин Боруля”

«Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене!» (Іван Карпенко-Карий)

Справжнє прізвище – Іван Карпович Тобілевич.

Один із засновників театру корифеїв (1882 рік). Народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці на Кіровоградщині. Помер 15 вересня 1907 року в Берліні. Похований у селищі Карлюжине, неподалік від хутора Надія.

Іван Франко писав: «…Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Основні твори: «Бурлака», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Розумний і дурень», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Житейське море», «Сава Чалий», «Чумаки», «Безталанна».

«Мартин Боруля» (1886)

Літературний рід: драма.

Жанр: трагікомедія.

Тема: дворянство як найсокровенніша мрія.

Основні ідеї: викриття хабарництва в судочинстві, засудження відмови від особистіших цінностей заради станової приналежності.

Сюжет. В основу сюжету твору покладено невигадану анекдотичну історію гонитви селянина за дворянством і втрати надії на нього через прикрий недогляд, допущений писарем у минулі часи —. розбіжність в одній-єдиній літері прізвища. Драматург узяв родинну подію, коли батько Карпо Адамович намагався довести своє дворянство, щоб вивести принаймні дітей із селянського стану за походженням у стан панський. Та всі старання пропали марно. У документах його прізвище фігурувало в двох різновидах: Тебілевич і Тобілевич. Іван Карпенко-Карий добре пам’ятав, що довелося пережити батькові після офіційної відмови йому в дворянському званні. Старий, як і головний герой драми «Мартин Боруля», мало не помер від образи.

Композиція: комедія в 5-ти діях – так визначив жанр твору автор. Події відбуваються протягом кількох тижнів.

Драму було надруковано у львівському журналі «Зоря» у 1891 році. Роль Мартина Борулі блискуче грав Марко Кропивницький.

Короткий опис твору «Мартин Боруля»

Події у драмі відбуваються в середині XIX століття у родині багатого орендатора землі.

Дійові особи: багатий селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка, діти: Марися й Степан; багатий шляхтич Гервасій Гуляницький та його син Микола; реєстратор з ратуші Націєвеький; повірений Трандалєв; наймити Омелько й Трохим.

Дія І

Мартин Боруля збирається подати позов на шляхтича Красовського, який назвав його «бидлом». Впевненості у виграші справи йому додає документ Дворянського зібрання про приналежність до дворянського роду. За справу береться повірений Трандалєв, з монологу якого дізнаємося про те, що він веде «діло Борулі протй Красовського, а діло Красовського – проти Борулі». Мартин хоче видати заміж дочку за чиновника Націєвського і просить сина привезти губернського секретаря в гості. Батько дорікає Марисі за «мужичу вимову», змушує говорити «папінька, мамінька». Марися любить Миколу, вони хочуть повідомити батьків про весілля. У комічному плані передається підготовка Омелька до поїздки в місто із Степаном, якого слід називати паничем.

Дія II.

Гервасій Гуляницький завадить розмову про весілля свого сина Миколи з дочкою

Борулі Марисею. Боруля відмовляє, посилаючись на те, що дочка його дворянка.

Палажка радіє, що матиме такого гарного зятя, але Мартин переконує дружину, що

не сьогодні-завтра їх утвердять у дворянстві, тому Марися вийде заміж за секретаря– іпя —

реєстратора. Палажка погоджується з ним і збирається розпитати про всі звичаї та порядки дворянські. З міста повертається Омелько, у якого украли свитку, чоботи і прекрасних хазяйських коней. Мартин з гіркотою промовляє: «А синок…синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п’янствує…»

Дія III.

Мартин обурений документом про те, щоб його вивезти з маєтку Красовського. Мріє про той час, коли дочку «пристроїть» і заживе по-дворянськи: собак розведе, буде їздити на полювання, у карти грати. Посилає Омелька на дорогу, щоб той завчасно попередив про приїзд жениха. Микола розповідає Марисі про сварку батьків, про те, що Гуляницький наказує сватати дочку Котовича. Марися в розпачі, вона радить покоритися батькові, але не поспішати із сватанням. Мати не підтримує дочку, бо не хоче сваритися з чоловіком. У цей час приїздить Націєвеький – з гітарою в руках, у шерстяній накидці.

Дія IV.

З розмови Борулиних наймитів дізнаємося, що Мартин купив «якісь бумаги на Красовського, а Красовський заплатив дорожче, і він (повірений) продав йому бумаги вже на нашого пана». Націєвеький не приховує, що приїхав одружуватися з розрахунку, і заздалегідь виторгував у майбутнього тестя неабияке придане, про що Мартин Боруля сповіщає Палажці з простодушною наївністю: «500 рублів приданого, весілля на наш кошт, 2 годи доставлять в город топливо і деякі предмети на продовольствіє і хату поставить у городі». Марися говорить Націєвському, що любить іншого. Це не зупиняє жениха, який вважає, що жінки від нього <<тануть». Підслухавши розмову Мартина з Палажкою про вибір майбутніх кумів, секретар остаточно вирішує тікати із заручин, сумніваючись, чи не підсунуть йому наречену, яка чекає дитину.

Дія V.

Боруля, наздогнавши Націєвського, лупцює його. Додому повертається Степан, тому що після скасування земського суду залишається безробітним. Марися розповідає, що Мартин занедужав після звістки про те, що потрібно виселитися з орендованої землі. Крім того, із Сенату надійшла відмова, бо в одному документі написано не «Боруля», а «Беруля». На допомогу приходить Гуляницький, який умовляє Борулю відмовитися від дворянства. Мартин спалює злощасні документи, які гарантували йому дворянство, й вирішує одружити Марисю з Миколою. Думка про дворянство нащадків залишається його найсокровеннішою мрією, тому Боруля звертається до Миколи й Марисі зі словами: «Вчіть дітей своїх, щоб мої онуки були дворянами».

15) Іван Франко. «Гімн», «Чого являєшся мені у сні», «Мойсей»

Іван Якович Франко – видатний поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, учений-гуманітарій, активний громадський діяч, філософ.

І. Франко був різнобічно обдарованою людиною. Усього себе він присвятив збагаченню української культури, піднесенню її до європейського рівня. Літературна діяльність І. Франка стала цілою епохою в історії українського письменства та значною мірою урізноманітнила європейську художню палітру. Літературознавчі праці І. Франка сприяли розвиткові української гуманітарної науки, а його перекладацька діяльність знайомила українського читача з найкращими досягненнями світової культури.Літературознавча, критична і публіцистична спадщина Івана Франка – найбільше досягнення української критики і публіцистики другої половини XIX – початку XX ст. (у 50-томному зібранні творів Франка їй відведено 18 томів).

І. Франко обґрунтував теорію наукового реалізму – література повинна художньо досліджувати дійсність у різних параметрах, творитися на засадах народності.

Автор поетичних збірок: «Баляди і розкази», «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд», «Із днів журби» та ін. Переклав з 14-ти мов твори світових класиків.

Особливості творчості: