Розбишацька дочка

Цілий тиждень лив дощ, як із відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору.

Якось увечері Мотря заговорила з ним про невістку. Нічого не відповів їй Чіпка, а в неділю зібрався йти на ярмарок купувати коня.

Тільки пішов не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя на хутір.

Старих не було вдома, зустріла його Галя. Була вона сумна, лице змарніло, пожовтіло.

Чіпка спитав дівчину, чи піде вона за нього заміж, а Галя розповіла, що віддає її батько за москаля Сидора, який того дня, як усі пішли, зостався за столом та й змовився з Максимом за весілля.

Аж ось раптом вона повеселіла, заіскрилися очі. Вона надумала просити матір, щоб та умовила батька віддати її за Чіпку. Тільки він повинен кинути своє ремесло, бо не може вона вже бачити чужих речей у хаті, не може носити чужий одяг, душить її чуже намисто. Хоче вона щиро працювати, не ховатись від людей, чесно дивитись їм У вічі.

XXV

Козак — не без щастя, дівка — не без долі

Повернувся Чіпка додому та зразу кинувся по хазяйству. А ввечері пішов до Сидора поговорити за Галю: щоб відмовився Сидір від неї. Той згодився, але запросив грошей. Чіпка розрахувався з москалем і. на радощах поставив могорич усій роті.

Розладив Чіпка заручини Галі й Сидора та намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзівну.

XXVI

На своїм добрі

У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки.

Явдоху вразила бідна, низенька й тісна хата майбутнього зятя, не сподобалась їй і сваха.

Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступ-ною…

Обидві матері хотіли б повернути справу назад, та вже нічого було робити; діло прилюдно вирішилось.

На другу неділю молодих вінчали. Весілля Максим справив бучне: музики грали цілий тиждень, а горілка рікою лилася.

Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою. Мотря як побачила все, то аж злякалася. Вона не знала, де його поставити, куди подівати. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, радили молодим переїхати на хутір, але ті не згодились.

Гарно, весело тепер у Чіпчиній хаті. Галя прикрасила стіни вишиваними рушника-ми, піч розмалювала синіми квітами.

Свекруху жаліла й шанувала: сама поралась коло хазяйства й біля печі.

А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадає, чим йому догоджає. Живуть молоді у радощах та любощах. Тільки іноді згадають про минуле. Стане Галя говорити про чесну працю, а Чіпка перечить їй, що тяжкою, кривавою роботою добра не наживеш. Та все ж від щирих слів любої жінки серце його впокоювалось. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків, відкупався від них грішми.

Покинув Чіпка Матню, Лушню та Пацюка і став дружити з Грицьком, став час-тенько навідуватись до нього. Жінки їх теж одна одну вподобали. Коли не Христя у Галі, то Галя у Христі. А там і покумилися: Галя похрестила другого сина своєї подруги, полюбила його, як рідну дитину, няньчила, пестила. Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує, чого Галі треба, та чого Бог не дає їй…

Минула зима. Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а цілий невеличкий будинок. Склав рублену комору, сарай з конюшнею, обгородив дворище новою лозою, а замість старих похилених воріт поставив дощані, панські, розтворчаті. Над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот – як у сома, очі круглі – як у сови, ніс -як у кота, а волосся, з проділем посередині – як у жінки… З усього села збігались діти дивитись на те пречудо…

Чіпка перестав працювати на землі, а їздив по ярмарках, скуповував полотна і перепродував їх. Якраз від його й пішли в Пісках полотенщики.

XXVII

Новий вік

Час не стояв на місці. Воля поламала віковічні ланцюги, на котрих ще з дідів-прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села. Задурманений неволею люд почав продирати очі… і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім – панів та мужиків!.. Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий

яр, котрого ні перейти, ні переїхати… По один бік яруги стояли потомки козацької старшини, московські й польські приблуди, осиротілі діти Юди, панки й полупанки у мундирах з мідними ґудзиками… Усе то була ватага, вигодувала чужою працею, обута й зодягнена чужими руками… Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі – без пам’яті про славну бувальщину дідів своїх, без пам’яті про самих себе.

Сталися зміни і в Гетьманському, і в Пісках.

Умер предводитель Василь Семенович Польський, а його сина ледь умовили зайня-ти батькове місце. Був він чоловік дуже недалекого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська.

Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити.

Захопив владу в цілому повіті і заправляв за спиною у нового предводителя Шавкун – чоловік ні дурний, ні розумний. Був він на коні, був і під конем. Його батько був убогий, помер рано. Хлопця віддали у бурсу розуму добувати, а там немилосердно били за будь-яку провину, чи й без провини. Забили до того, що з моторненького хлопчика зробився якийсь тупиця, убоїще. Підріс – почав красти, підбивати товаришів на пустощі, а далі й пити почав. Мучились із ним «святі отці», мучились, та й вигнали з «філософії»… голого, босого й простоволосого! Куди йти? Хтось, мабуть, на жарти радив іти в університет. Зробився він студентом, та старий гріх завів його в холодну, а звідти на вулицю… Побрів він у Гетьманське до знайомого Чижика. Той порадив іти на службу. Став Шавкун служити в канцелярії предводителя. Тихий, покірний, перед старшими шапку здалека знімає. Незабаром умер старий письмоводитель, а Шавкуна перевели на його місце. Уже перед ним шапки ламали, але він не покладав надії ні на шану, ні на повагу, а цінував тільки гроші.

Так оцей-то прониза й підлабузник держав тепер цілий повіт у руках замість ледачого «предводительського синка». Той і лапки склав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

Настало нове життя і для Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо Чіпка чоловік добрий – у біді поможе. Становий став їздити до нього в гості. А як стали вибирати земство – то піщани першим назвали Чіпку.

XXVIII