Правова класифікація видів права землевикористання

Право землевикористання — складна правова категорія, вона характеризується видовою різноманітністю. Класифікація цього права грунтується на суттєво важливих ознаках, які відбивають схожість або відмінність його окремих видів.

Для права землевикористання як права безпосередньої експлу­атації землі такою ознакою передусім є конкретне цільове призна­чення земельної ділянки (вирощування сільськогосподарських чи інших культур, зведення будівель та споруд тощо).

Відомо, що використання землі базується на двох правових ти­тулах:

праві власності на земельну ділянку та праві землевикорис­тання.

Останнє полягає у правомочностях суб'єкта на володіння та користування земельною ділянкою. На відміну від користування землею, яке ґрунтується на праві власності і здійснюється безпосе­редньо самим власником земельної ділянки, використання землі землекористувачами на основі надання їм земельних ділянок має похідний і залежний характер. Але його сутність і в першому, і в другому випадках залишається незмінною і полягає у вилученні корисних властивостей суб'єктом із земельної ділянки.

Право землевикористання як сукупність правових норм під­розділяється на види не тільки відповідно до основного цільового призначення земельної ділянки, але й із врахуванням суб'єкта цього права. Саме єдністю цих двох моментів визначаються особливості го­ловного змісту того чи іншого виду права землевикористання. У разі ж конкретизації основного цільового призначення та диференціації суб'єкта земелевикористання як родового поняття має місце по­дальша класифікація, тобто розподілення видів землевикористан­ня на підвиди.

У процесі здійснення земельної реформи важливого значення набувають законодавчо закріплені такі самостійні види права зем­левикористання, як постійне, орендне та концесійне.

Сутність права постійного користування земельною ділянкою полягає у здійсненні права володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Це право можуть здійснювати лише дві категорії суб'єктів:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські ор­ганізації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), устано­ви та організації.

Право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Коло орендарів згідно із законом значно ширше порівняно із суб'єктами постійного користування землею. Відно­сини, пов'язані з орендою землі, регулюються не тільки Земельним кодексом, а й спеціальним Законом України «Про оренду землі» (в редакції від 2 жовтня 2003 року).

Концесійне землевикористання як новий і самос­тійний різновид користування землею — це строкове і платне во­лодіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває в дер­жавній або комунальній власності, на підставі договору концесії. Слід зазначити, що земельно-правові приписи, які становлять інститут концесійного землевикористання, в сучасних умовах ма­ють стимулювати розширення підприємницької діяльності, яка здійснюється на концесійних засадах.

Закон України «Про охорону навколишнього природного сере­довища» розрізняє загальне та спеціальне право природокористу­вання. Оскільки право землевикористання є самостійним різнови­дом права природокористування, можна допустити, що основні моменти, які характеризують зазначену класифікацію, повною мірою стосуються і права землевикорстання. Разом з тим, слід за­значити, що тут є і певні особливості. Це передусім стосується за­гального землевикористання.

Чинний Земельний кодекс України прямо не виокремлює за­гального землевикористання. Але в окремих його нормах йдеться про «об'єкти загального користування» (ст. 38), землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шля­хи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо) (ст. 83) та ін.

Характерною ознакою загального землевикористання є те, що воно здійснюється необмеженим колом осіб безкоштовно і без спеціального на те дозволу. Наприклад, окремі землі в межах насе­лених пунктів (вулиці, площі, дороги, парки, сквери, бульвари та ін.) використовуються як шляхи сполучення, для задоволення куль­турно-побутових, комунально-побутових потреб і доступні для ви­користання всім без винятку особам. Ці особи не пов'язані між собою взаємними правами і обов'язками. Хоч виникнення загаль­ного землевикористання і не передбачає необхідності одержання спеціального дозволу, але межі і дозволені способи можливого здійснення такого права відомі, встановлені законом, а саме це право є досить визначеним.

На відміну від загального, відокремлене і спільне право земле­використання є спеціальним. Спеціальне право здійснюється, як правило, за плату за спеціальним дозволом.

Відокремленому праву властиве те, що відповідна земельна ділянка в установленому порядку закріплюється за певним земле­користувачем. Таке землевикористання є переважним.

Характерною ж ознакою спільного землевикористання є те, що коло спільних користувачів встановлене в законодавстві чи в дого­ворі. Ці землекористувачі стосовно один одного мають певні пра­ва і обов'язки, хоч водночас і залишаються автономними. їх авто­номність полягає в тому, що права і обов'язки одного з них не є дже­релом прав і обов'язків іншого. Використання землі спільними користувачами здійснюється без закріплення земельних ділянок за кожним з них. Таке користування виникає тоді, коли ділянка обслу­говує єдиний об'єкт, який нерозривно пов'язаний із землею і нале­жить кільком суб'єктам. Це користування породжує певні правові наслідки. Наприклад, Законом України «Про плату за землю» (ст. 14) передбачено, що за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває в користуванні кількох юридичних осіб або громадян, земельний податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що перебуває в його користуванні.

Спільне землевикористання обумовлено неподільністю об'єкта, розташованого на одній земельній ділянці. Суб'єкти, використову­ючи таку ділянку, не виступають як групові, тому що між ними немає ні сімейного, ні трудового, ні будь-якого іншого органі­заційного зв'язку.

Можна розрізняти також право господарського (виробничого і заповідного) землевикористання.

Забезпечення раціонального використання та охорони земель — це не тільки самостійна мета правового регулювання земельних відносин (ст. 4 Земельного кодексу України), а й один з найваж­ливіших принципів земельного законодавства (ст. 5 Земельного кодексу України).

Проблема раціонального використання земель, як і інших при­родних ресурсів, важлива і актуальна. Встановлення порядку раціонального використання земель — це прерогатива держави, її уповноважених органів. Організація раціонального використання земель як природного ресурсу, засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві і просторової основи, операційної бази для здійснення будь-якої діяльності неможливі без належної реалізації державою таких управлінських функцій щодо землі, як землеустрій, земельний кадастр, контроль за використанням земель та ін. Ком­петенція відповідних державних органів у зазначеній сфері закріп­лена нормами чинного Земельного кодексу України.

Раціональне використання земель — історична категорія, яка була відома і раніше діючому законодавству. Так, відповідно до Зе­мельного кодексу УРСР (1970) забезпечення раціонального земле­користування визнавалося обов'язком землекористувачів.

Проблема раціонального землевикористання в сучасних умовах збагачується елементами якісно нового змісту, зокрема екологічни­ми факторами.

Поширене свого часу розуміння раціонального використання земель як «досягнення максимального ефекту (результату) в ре­алізації мети, для якої надана земля»', сьогодні вже певною мірою є недосконалим. У сучасних умовах раціональність землевикорис­тання вже не можна пов'язувати лише з досягненням економічно­го ефекту. Швидке, за будь-яку екологічну ціну одержання власни­ком економічного і фінансового ефекту не тільки не може бути нині показником раціонального землевикористання, а й у ряді випадків може створювати певну екологічну небезпеку. В сучасних умовах посилюються антропогенні фактори та активізується вплив люди­ни на всі природні процеси. Це стосується і земельних ресурсів. За умов же, коли розширюється господарське використання земель, не заповідний режим, а їх охорона саме в процесі виробничого ви­користання формують основний зміст проблеми раціонального землевикористання.

Введення в процесі реалізації земельної і аграрної реформ дея­кої частини земель в орбіту ринкових підприємницьких відносин створює певний конфлікт між економічними інтересами недержав­ного власника на ці землі та загальносуспільними екологічними інтересами. Він може бути вирішений лише за умов належної еко­логічної правосвідомості таких власників землі.

У літературі слушно зазначається, що саме вимога раціональ­ності використання землі становить головну сутність земельного права. Ця обставина відрізняє його від цивільного права, за яким користування майном (навіть нерухомим) покладається на авто­номну волю суб'єкта права¹. Що ж до використання земель, напри­клад сільськогосподарського призначення, то воно означає не що інше, як трудову діяльність, яка є екологічно обґрунтованою і найбільш доцільною².

Конкретним змістом раціонального землевикористання є на­уково обґрунтований процес діяльності людини по використанню природних властивостей земель за цільовим призначенням при дотриманні всіх правил їх охорони.

Згідно з чинним законодавством усі суб'єкти мають право саме на раціональне використання відповідних земель. Водночас — це предмет загальнодержавного та загальносуспільного інтересу.

Раціональність землевикористання передусім означає те, що воно здійснюється суто за цільовим призначенням. Серед обов'яз­ків землекористувачів та власників земельних ділянок головне місце посідає обов'язок забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням (статті 91, 94 ЗК України). Нецільове вико­ристання землі є не тільки нераціональне, але й незаконне. Викори­стання земельної ділянки не за цільовим призначенням — це одна з підстав припинення права користування земельною ділянкою (ст. 140 ЗК України). При цьому таке примусове припинення здійс­нюється відповідно до ст. 143 ЗК України в судовому порядку.

Невиконання вимог щодо використання земель за цільовим при­значенням є одним з порушень земельного законодавства, за які пе­редбачена адміністративна відповідальність (ст. 54 Кодексу про адміністративне правопорушення України).

Кожний власник земельної ділянки та землекористувач зо­бов'язаний як найповніше використовувати всю закріплену за ним земельну ділянку.

Раціональне використання землі передбачає також ефективну її експлуатацію. Це означає, що земельна ділянка має використо­вуватися найбільш доцільно і з найбільшою віддачею.

При раціональному використанні землі її якість не повинна погіршуватися, а, навпаки, має поліпшуватися, тобто обов'язково повинен враховуватися екологічний фактор. На власників земель­них ділянок та землекористувачів закон покладає обов'язок підви-щувати родючість ґрунтів та зберігати корисні властивості землі (статті 91; 94 ЗК України). Експлуатація землі, яка не передбачає відтворення її корисних властивостей або сприяє розвитку про­цесів, що погіршують стан земельної ділянки, є хижацьким вико­ристанням землі. Таке використання землі веде до її псування та тягне за собою негативні правові наслідки у вигляді відповідаль­ності (наприклад, ст. 239 Кримінального кодексу України).