АКТ ТРЕТІЙ, сцена третя

Ми продовжуємо – за кадром чути, як хтось відкорковує шампанське; напливом у кадрі з’являємося ми з міс Кетрін – ми стоїмо у фамільному склепі. З пляшки, яку вона тримає, ллється піна, розбризкується по кам’яній підлозі, і міс Кеті поспішає налити вино в два запилені бокали для шампанського, які тримаю я. Тут, у глибинах каменю під собором, у якому вона так недавно виходила заміж, міс Кеті бере бокал і підіймає його, проголошуючи тост за нову урну, яка стоїть на кам’яній поличці поряд із урнами, на яких такі гравірування: «Олівер Ред Дрейк, есквайр»; «Лавербой»; «Лотаріо». Усі її давно померлі кохані.

Нова урна – срібна, відполірована так, що аж сяє, – має гравірування з іменем Теренса Террі, і на ній красується розмазаний поцілунок із помади, такий самий, як старі поцілунки, що висохли до кольору фуксії, кольору старої крові, майже чорної, на інших урнах, що з часом укрились іржею та брудом.

Міс Кеті піднімає бокал, вшановуючи цю нову срібну урну, і каже:«Bonne nuit[226]Теренс. – Вона робить ковток шампанського і додає: – Це іспанською, означає – bon voyage[227]».

Навколо нас миготять кілька свічок, освітлюють запилений, холодний склеп, блимаючи серед метушні порожніх винних пляшок. У брудних бокалах для шампанського лежать померлі павуки – кожен павук згорнувся, наче стиснутий кулак. У забутих попільничках лежать розчавлені недопалки, заплямовані довгою історією відтінків губної помади – сигарети пожовкли, помада вицвіла, перетворившись із червоної на рожеву. Попіл і порох. Дзеркало справжнього обличчя міс Кеті, пошкрябане й укрите шрамами її минулого, лежить склом донизу серед сувенірів і жертв усього, що вона залишила позаду. Пляшки для ліків, наполовину заповнені туїналом і дексамилом. Нембутал, секонал і демерол.

Випивши шампанське одним духом і наливши собі ще порцію, міс Кеті каже: «Гадаю, треба записати цю нагоду, як вважаєш?»

Вона має на увазі, що мені треба поставити люстерко, а вона стане на великий X, намальований на підлозі помадою. Міс Кеті протягує мені ліву руку, розчепіривши пальці, щоб я могла зняти її діамантову каблучку від Гаррі Вінстона. Коли її обличчя стає в одну лінію з люстерком, її очі стають ідеально оточеними гусячими лапками, губи розташовуються по центру між видряпаними лощинами та звислими щоками – тільки тоді, коли вона точно накладається на запис її минулого... я знімаю діамантову каблучку і починаю креслити.

У вечір прем’єри «Безумовної капітуляції» вона каже, що Террі відвідав її за кулісами, у гримерці, перед першим актом. У хаосі телеграм і квітів, схоже, він поцупив горішки в цукрі. Він зупинився, щоб передати найкращі побажання, і ненавмисно пішов разом із отруєними цукерками, врятувавши її життя. Бідолашний Теренс. Випадковий мученик.

Поки міс Кеті розмірковує, я заглиблюю діамант у м’яку поверхню дзеркала, видавлюючи її нові вікові та мімічні зморшки в нашому сукупному письмовому архіві.

З того часу, каже міс Кеті, вона обшукує багаж Вебстера. Ми не можемо ризикувати тим, що не побачимо нових схем убивства. Вона знайшла ще один новий розділ – сьомий варіант фіналу «Рабині кохання». «Усі будуть думати, що мене застрелив грабіжник, – каже вона, – коли я наткнуся на нього, у той час як він буде обшукувати мій будинок».

Але, нарешті, вона зробила контратаку: відправила цей найновіший останній розділ своєму адвокатові, поклавши його до конверта з пакувального паперу, разом із розпорядженням відкрити конверт і прочитати вміст, якщо вона помре несподівано чи за підозрілих обставин. Після цього вона повідомила Вебстеру про свій вчинок. Зрозуміло, він палко заперечував змову, протестував і кричав, що ніколи б не написав такої книжки. Він наполягав, що завжди кохав її і не мав жодного наміру бажати їй зла. «Але саме цього, – каже міс Кеті, – я й очікувала від нього, злостивого негідника».

Тепер, якщо міс Кеті опиниться під автобусом, прийме ванну із електричним радіо, нагодує собою ведмедів гризлі, впаде з високої будівлі, вкладе гострий кинджал убивці у футляр свого серця чи поснідає ціанідом – тоді Вебстер Карлтон Вестворд III ніколи не зможе опублікувати свою жахливу «Брехня‑графію». Її адвокати розкриють його безперервну інтригу. І замість того щоб опинитися в першому рядку списків бестселерів, цей Вебстер опиниться на електричному стільці.

Увесь цей час я воджу кінчиком діаманта, щоб накреслити на дзеркалі нові сиві волоски міс Кеті. Я стукаю по склу, щоб відмітити нові пігментні плями.

«Мабуть, тепер мені не загрожуватимуть, – каже міс Кеті, – жодні грабіжники, які готові піти на вбивство».

Під тиском дзеркало вигинається і спотворюється, воно розтягує й викривляє віддзеркалення моєї міс Кеті. Скло таке крихке на дотик – воно перехрещене такою кількістю недоліків і шрамів.

Міс Кеті підіймає бокал шампанського на честь свого відображення і каже: «Щоб якнайсильніше покарати Вебстера, я змусила його одружитися зі мною...»

Невдалий убивця тепер став її постійним рабом кохання, що живе за місцем роботи.

Це диво із яскравими карими очима виконуватиме її накази, забиратиме одежу з хімчистки, возитиме її всюди, чиститиме її ванну кімнату, митиме її посуд, масажуватиме її ноги і надаватиме будь‑які орально‑генітальні задоволення, які міс Кеті забажає, доки смерть не розлучить їх. І навіть у такому випадку для нього краще б, щоб ця смерть не була її смертю, бо інакше цей Вебстер, скоріше за все, опиниться за ґратами.

«Але просто про всяк випадок... – каже вона й тягнеться до кам’яної полички. Серед покинутих пляшок для ліків і застарілої косметики та контрацептивів рука міс Кеті обирає щось і кладе в кишеню шуби. Вона каже: – Просто на випадок того...» – й опускає цей новий предмет – червоний від іржі, синій від мастила – у кишеню шуби.

Це револьвер.