АКТ ПЕРШИЙ, сцена четверта

Кар’єра кінозірки вимагає або допомагати всім, або не звертати увагу ні на чиї проблеми. Використовуючи шарм, і вроду, і гарний настрій, примушувати життя виглядати легким. «Проблема в тому, – колись сказала Глорія Свенсон[65], – що коли ніколи не плакати на публіці... що ж, публіка починає думати, що ти взагалі ніколи не плачеш».

Акт перший, сцена четверта починається з того, що Кетрін Кентон гойдає урну. Декорації: погано освітлене, затягнуте павутинням потайне місце Кетрін Кентон, глибоко під землею, під кам’яною будівлею собору Святого Патріка. Ми бачимо, як відмикаються і широко відкриваються пишно оздоблені бронзові двері, в які заходять плакальники. На камінній поличці, на задньому плані схованки, куди падає тінь, стоять різноманітні урни, виготовлені з різних відполірованих металів – бронзи, міді, нікелю, на одній гравірування з написом «Казанова», на другій – «Дарлінґ», на третій – «Ромео».

Моя міс Кеті притискає до себе урну, яку тримає, і підіймає її до губ. Вона ставить зморщений помадний поцілунок на гравіруванні «Лавербой», потім ставить цю нову урну на запилену поличку, до інших.

Кей Френсіс не приїхала. Хампфрі Боґарт не надіслав листа зі словами співчуття. Цього не зробили ні Діна Дурбін, ні Мілдред Коулз. Також не прийшли Джордж Бенкрофт, і Боніта Ґренвіль, і Френк Морґан[66]. Ніхто з них не надіслав квітів.

Гравірування з іменами «Пиріжечок», і «Булочка з медом», і «Олівер Ред Дрейк, есквайр» – Гедда Гоппер назвала б це «Приятелі в попелі». Її гончак, її чіхуахуа, її четвертий чоловік – тримач контрольного пакета акцій і голова правління компанії «Інтернешинел стіл меньюфекчерінґ». Розкидані серед інших урн, із гравіруванням «Пукі», і «Чоловік‑Мрія», і «Лотаріо», попільні залишки її карликового пуделя, і мініатюрного пінчера, також стоїть виписана лікарем пляшка валіума із помаранчевої пластмаси, прив’язана до камінної полички сіткою павутиння. Пліснява та пил заплямували етикетку на пляшці бренді «Наполеон». Пляшка люміналу, придбана в аптеці за рецептом.

Лоуелла Парсонз назвала би це «Механізми хандри».

Моя міс Кеті нахиляється, щоб здути пил з пляшки для ліків. Вона підіймає пляшку і змагається з хитрою кришкою, захищеною проти дітей, забруднюючи свої чорні рукавички, натискаючи на кришку і водночас крутячи її; ліки торохтять. Цей звук відлунюється в холодному кам’яному приміщенні, наче автоматна черга. Моя міс Кеті витрушує кілька пігулок на затягнуту в рукавичку долоню. Другою рукою вона піднімає чорну вуаль. Кидає пігулки до рота і протягує руку за пляшкою бренді, що вже дало осад.

Серед урн на поличці лежить фотокартка у срібній рамці зображенням донизу. Поряд із нею – потьмянілий тюбик губної помади від Гелени Рубінштейн. Камера повільно повертається, показуючи розбризкувач від Міцуко – кришталеву пляшку, захмарену і заплямовану відбитками пальців. Із запиленої коробки витікають жовті серветки «Клінекс».

У туманному світлі ми бачимо пляшку «Шато Лафіт» врожаю 1851 року. Дволітрову пляшку кальвадосу «Юе», близько 1865 року, і пляшку коньяку «Круазе», закупорену в 1906‑му. Портвейн «Кемпбелл Боуден енд Тейлор», урожаю 1825 року.

До кам’яних стін притулилися скрині з шампанським «Дом Периньйон», і «Моє і Шандон», і «Болінжер» – у пляшках різноманітних розмірів... Пляшки «Єровоам», названого так на честь біблейського короля, сина Навата та Церуї, у кожну з яких уміщаються чотири стандартні винні пляшки. Тут є пляшки «Навуходоносор», за розміром у 20 разів більші, ніж стандартні, названі на честь короля Вавилона. Серед них здіймаються пляшки «Мельхіор», у яких уміщаються 24 стандартні пляшки шампанського, названі на честь трьох волхвів, котрі привітали народження Ісуса Христа. Серед пляшок половина порожніх, половина ще закоркованих. Порожні бокали відкидають холодні тіні, давно покинуті, забруднені губами Конрада Нейджела, Алана Ґейла, шимпанзе Чіти[67]та Білла Демареста.

Траурна вуаль міс Кеті падає донизу, покриваючи її обличчя, і вона п’є через чорне плетиво сіток, підносить кожну пляшку до рота і смокче, залишаючи новий шар губної помади навколо сяючої шийки нової пляшки. Шийка кожної пляшки така ж червона, як і її губи.

Сідней Ґрінстріт – ще один з тих, хто не з’явився на сьогоднішньому похороні. Ґрета Ґарбо не надіслала повідомлення, що співчуває...

Волтер Вінчелл називає це «Стаємо струнко».

Ось і ми – тільки міс Кетрін та я, знову самі‑самісінькі.

Позбувшись чорного рису мишачих екскрементів, – у цьому дивному негативі весілля, – моя міс Кеті підіймає фотокартку в срібній рамці і встановлює її на поличці, притуливши її до стіни склепу. Але фотокартки там немає – замість неї люстерко. У дзеркалі, у відображенні кам’яних стін, павутиння, позує міс Кеті, у чорному капелюсі та вуалі. Вона защемляє кінчики пальців рукавички і стягує її з лівої руки. Скрутивши діамант‑солітер з пальця, вона протягує мені діамант фірми «Гаррі Вінстон» з огранкою «маркіз», вагою у шість каратів. Міс Кеті каже: «Гадаю, треба увічнити цю мить».

Люстерко, старі подряпини залишають на його поверхні шрами і гравірування. Скло, спотворене довгою вервечкою старих зарубок.

Я кажу їй:

– Тримайте марку, будь ласка.

– Ти абсолютно впевнена в тому, що подзвонила Кері Гранту? – питає міс Кеті, роблячи крок назад і стаючи на знебарвлену літеру X, колись давно намальовану на кам’яній підлозі. Саме в цю мить її обличчя кінозірки ідеально збігається із подряпинами на дзеркалі. Під цим ідеальним кутом і з цієї відстані старі зарубки стають зморшками, які в неї були три, чотири, п’ять собак тому, мішки й грязевідстійники, у які її обличчя падало, поки всіх їх не прибрали новою підтяжкою чи ін’єкцією сироватки з ембріонів овець. Якоюсь радикальною процедурою, зробленою в таємній швейцарській клініці. Дорогі креми та мазі, операції для підтягнутого й щільного вигляду шкіри. На дзеркалі затрималися віспини та пігментові плями, котрі вона стирала кожні кілька місяців, витравилися на ньому – запис того, як вона мала б виглядати. Вона знову підіймає вуаль, і її віддзеркалені щоки та підборіддя стають у ряд із давнім записом мішків, і родимок, і неохайних волосків, які моя міс Кеті заслужила по праву.

Бойові поранення, що їх залишили Пако Еспозіто та Ромео, кожен заблудний собака і «Джаз‑бенд колишніх».

Міс Кеті робить такий вираз обличчя, який вона робить, коли не робить жодного виразу, її риси, її знаменитий рот та очі стають пеньюаром Теди Бари[68], що його повісили на підбиту вішалку в глибині костюмерної «Монограм пікчерз», загорнутим у мішок для одягу, у темряві. Її м’язи – в’ялі та розслаблені. Публіку – забуто.

І тримаючи в руках діамант, я починаю працювати, малювати. Я вистежую будь‑які нові зморшки, додаючи нові пігментові плями до цього тривалого запису. Створюючи щось більш сукупне, ніж будь‑яка фотокартка, я документую нещастя міс Кеті до того, як пластичні хірурги зможуть знову скинути вантаж старих помилок. Тягаючи діамант, закопуючись у скло, я викарбовую її сиві волоски. Поновлюючи топографію цього, її таємного обличчя. Вирізуючи найменші тривожні зморшки на її лобі. Я видовбую нові гусячі лапки навколо її очей, затемнюю фальшиву усмішку її публічного образу – діамант спотворює міс Кеті. Я калічу її.

Після цілого життя такого зловживання дзеркало схиляється – вигнуте, таке розділене, так порізане і так глибоко покарбоване, що найменший тиск може перетворити люстерко на купу розбитих, зазублених осколків. Ще один обов’язок моєї професії – ніколи не тиснути занадто сильно. До моїх обов’язків входило прибирання сечі Пако навколо комода, потім відвезення собаки до ветеринара, на кастрацію. Кожного дня мене примушували видирати сторінку із якоїсь історичної книжки – саги про Гайавата, написаної Артуром Міллером у вигляді сценарію для Дебори Керр, чи історію Роберта Фултона у вигляді засобу пересування для Денні Кея, – щоб підібрати ще одну паруючу жменю фекалій.

Я карбую діамантом прямі лінії, щоб передати сльози, які збігають по щоках міс Кеті.

Діамант верещить по склу. Це звук миттєвої мігрені.

Люстерко Доріана Ґрея.

Раптом поза кадром лунають кроки. Пульсація чоловічих шкіряних черевиків наближається з коридору, кожний крок гучніше відбивається від каменя. Ван Гефлін чи, можливо, Лоуренс Олів’є. Рендольф Скотт чи, можливо, Сід Лафт[69].

У тиші між одним кроком і другим, між ударами серця, я кладу люстерко на поличку, дзеркалом донизу. Я повертаю діамантову обручку моїй міс Кеті.

Чоловічий силует заповнює вхід у склеп, високий і худий, плечі в нього прямі, чітко викарбувані на тлі світла з коридору.

Міс Кеті обертається, рука вже тягнеться до заплямованого тюбика помади. Вона придивляється до чоловіка і каже:

– Невже це ти, Ґроучо?[70]

З темряви з’являється букет квітів, що їх протягують руки чоловіка. Рожеві троянди «Ненсі Рейґан» і жовті лілії, їх запах яскравий, як сонячне світло. Голос чоловіка каже:

– Я так співчуваю твоєму горю...

Гладенькі суглоби пальців і чиста шкіра рук молодого чоловіка, нігті блискучі й відполіровані.

Те, що Гедда Гоппер зве «похоронним фліртом». Лоуелла Парсонз – «могильним жениханням». Волтер Вінчелл – «грабіжником труни».

Вебстер Карлтон Вестворд III робить крок уперед. Юнак зі званого обіду. Ім’я та телефонний номер зі спаленої картки гостя.

Ці очі яскраво‑карі, як літнє пиво із коренеплодів.

Я хитаю головою – не треба. Не повторюй цієї муки. Не довіряй ще одному.

Але моя міс Кеті вже наносить свіжий шар червоного на свій рот. Потім кидає стару помаду, і та торохтить серед заплямованих урн. Серед порожніх пляшок для вина, що їх звуть «мертвими солдатами». Моя міс Кеті опускає чорний отвір своєї вуалі і протягує одягнуту в рукавичку руку до чогось, укритого попелом, чогось покинутого і давно забутого серед її померлих кохань. Вона підіймає цей давній предмет, її червоні губи шепочуть: «Guten essen»[71]. Потім додає: «Це французькою, означає «Ніколи не кажи “ніколи”». Її фіалкові очі мутні й невиразні від ліків і бренді; міс Кеті повертається, щоб узяти квіти, і водночас опускає запилений предмет – її діафрагму – глибоко в неохайну щілину кишені її старої норкової шуби.