Ти мусиш віддати їй сокиру свого батька

Тім намацав за поясом сокиру, витяг її й поклав коло матері на ліжко. Вона подивилася на неї — і побачила, що для них обох досі було дивовижею, — торкнулася руків’я, гладенького від постійного використання впродовж бага­

тьох років. Мати підвела на нього погляд, і в очах було запитання.

Тім лише всміхнувся і похитав головою.

— Той чоловік, що дав мені краплі, сказав віддати тобі сокиру. Це все, що я знаю.

— Хто, Тіме? Який чоловік?

— Це довга історія, і її краще розповідати за сніданком.

— Яєчня! — вигукнула Нел і стала підводитися. — З де­ сятка яєць щонайменше! І з беконом з комори!

Усміхаючись, Тім узяв її за плечі й ніжно поклав назад на подушки.

— Яєчню й м’ясо я посмажити зумію. І навіть принесу тобі. — Йому дещо спало на думку. — Сей Смек могла б поїсти з нами. Дивно, як це наші крики її не розбудили.

— Вона прийшла, коли вітер розгулявся, і не спала, по­ ки бушувала буря, кидала дрова у вогонь, — сказала Нел. — Ми думали, хату знесе, але вона вистояла. Вдова, мабуть, страшенно втомилася. Розбуди її, Тіме, але обе­ режно, не налякай.

Тім знову поцілував маму в щоку і вийшов з кімнати. Вдова спала в кріслі небіжчика біля вогнища, опустивши підборіддя на груди, надто втомлена, щоб навіть хропіти. Тім обережно поторсав її за плече. Її голова відкинулась назад і знову безсило впала на груди.

Зненацька жахлива впевненість опанувала Тімом. Він обійшов крісло і став спереду. Від побаченого його ноги ослабли, і він упав на коліна. Її зірвана вуаль валялася на підлозі. Мертві руїни колись вродливого обличчя жаха­ ли, щелепа відвисла. Єдиним уцілілим оком вона по­ рожньо дивилася на Тіма. На грудях її чорної сукні за­ пеклася кірка крові, бо їй від вуха до вуха розрізали горло.

Тім втягнув повітря, щоб закричати, але не зміг видих­ нути, бо міцні руки зімкнулися на його горлі.

Берн Келз прокрався у вітальню з передпокою, де сидів на своїй валізі й намагався пригадати, нащо вбив стару жінку. Напевно, через вогнище. Він дві ночі провів, трясучись під стогом сіна в клуні в Глухого Рінкона, а цій старій кицьці, котра вбивала в голову його пасербу купу непотрібних знань, весь час було тепло. То було неправильно.

Він бачив, як хлопчик пішов у кімнату до матері. Чув крики радості Нел, і кожен був йому як кістка в горлі. Вона мала право кричати тільки від болю. Це вона накли­ кала на нього всі біди, зачаклувала його своїми високими грудьми, тонкою талією, довгим волоссям і сміхом в очах. Він сподівався, що з роками його перестане так сильно до неї вабити, та не так сталось, як гадалось. Врешті­решт йому просто треба було її мати. Інакше навіщо він убив свого найкращого і найдавнішого друга?

А тепер ще цей хлопчисько, через якого його цькують, мов того звіра. Сучка була погана, а її щеня ще гірше. І що то таке було в нього за поясом? О боги, невже то була зброя? Де він міг її дістати?

Келз душив Тіма, аж поки хлопчик не ослаб, не пере­ став відбиватися і просто не обм’як у міцних руках лісо­

руба, хрипко дихаючи. Тоді витяг рушницю в Тіма з­за пояса і кинув її на підлогу.

— Куля — це надто добре для такого набридливого ма­ лого, як ти, — сказав Келз. Його губи були навпроти Ті­ мового вуха. Десь наче здаля, немовби всі відчуття пішли в глиб його тіла, Тім відчув, як лоскоче йому шкіру боро­ да його вітчима. — Так само, як і ніж, яким я перерізав горло старій хворій суці. Для тебе в мене буде вогонь, щеня. Там ще повно жарин. Вистачить, щоб підсмажити тобі очі й попекти шкіру на…

Пролунало тихе булькання, і зненацька руки, що души­ ли його за горло, зникли. Тім обернувся, судомно вдиха­ ючи повітря, що вогнем обпікало легені.

Келз стояв біля крісла Великого Роса і недовірливо ди­ вився через голову Тіма на комин з сірого плитняку. Кров бризкала на правий рукав його фланелевої сорочки лісо­ руба, на якій досі були сліди сіна після ночей, коли він переховувався в клуні у Глухого Рінкона. Над правим ву­ хом у нього в голові виросло руків’я сокири. Позаду ньо­ го стояла Нел Рос, і весь перед її сорочки був забризканий кров’ю.

Повільно, дуже повільно переставляючи ноги, Великий Келз розвернувся до неї обличчям. Він торкнувся леза сокири, вгородженого в голову, і простягнув до неї руку, повною крові долонею догори.

— Я розрізала мотузку, нелюде! — прокричала Нел йо­ му в лице, і Берн Келз повалився мертвий на підлогу, не­ наче його прикінчили ці слова, а не сокира.

Тім затулив обличчя долонями, неначе хотів прогнати з­пе­ ред очей і з пам’яті те, що бачив щойно… хоча знав, що це видовище переслідуватиме його до кінця життя.

Нел обійняла його і повела за собою на ґанок. Ранок був осяйний, іній на полях уже почав танути, а в повітря здіймався легкий туман.

— Тіме, ти як, живий­здоровий? — спитала мама.

Він глибоко вдихнув. Повітря в горлі досі було тепле, але вже не пекло.

— Так. А ти?

— Зі мною все буде добре. З нами все буде добре. Ранок сьогодні напрочуд гарний, і ми маємо радіти, що живі й можемо його бачити.

— Але вдова… — І Тім розплакався.

Вони посідали на сходинку ґанку і дивилися на подвір’я, де не так давно сидів на своєму високому чорному коні Збирач податків до скарбниці Баронії. «Чорний кінь, чор­ не серце», — подумав Тім.

— Ми помолимося за душу Арделії Смек, — сказала Нел, — і все Лісове прийде на її похорон. Я не скажу, що Келз зробив їй ласку — вбивство ласкою не буває, — але останні три роки вона дуже страждала, і життя її так чи інак довгим би не було. Я думаю, нам треба піти в село й подивитися, чи констебль повернувся з Тавареса. А до­ рогою ти мені все розкажеш. Допоможеш мені запрягти Місті й Бітсі у віз?

— Так, мамо. Але спершу я маю дещо забрати. Це річ, яку вона мені дала.

— Добре. Постарайся не дивитися на тих, що там ли­ шилися, Тіме.

Він і не дивився. Але чотиристволку підняв і застромив за пояс…

Шкуряк (Частина 2)

— Вона сказала йому не дивитися на те, що лишилося всередині — тобто на труп його вітчима, — і він пообіцяв, що не буде. І не дивився, але чотиристволку підняв і за­ стромив за пояс…

— Чотиристволку, яку дала йому вдова, — сказав малий Білл Стрітер. Він сидів, притулившись спиною до стіни камери під намальованою крейдою картою Дебарії й по­ клавши підборіддя на груди. Він весь час мовчав, і, прав­ ду кажучи, я думав, що хлопчик заснув і я розказую казку сам собі. Та, схоже, він усе­таки слухав. Надворі завивав самум — то вересне дико і нестямно, то вляжеться до тихо­ го рівного скиглення.

— Еге ж, юний Білле. Він підняв рушницю, застромив її за пояс ліворуч і носив так наступні десять років свого життя. А відтак перейшов на більші — шестистволки. — Ото була й уся історія, і я закінчив її так, як моя мати за­ кінчувала всі казки, які читала мені, коли я маленьким лежав у свої кімнаті у вежі. Сумно було чути ті слова від себе самого. — «Отак усе й було, давно­предавно, ще за­ довго до того, як народився дід твого діда».

Надворі вже почало сутеніти. Я думав, що делегація, яку ми відправили до підніжжя пагорбів, повернеться все­ таки завтра — з сільчаниками, що вміли їздити верхи. Та втім, яке це мало значення? Бо в той час, коли я розпо­ відав Юному Біллу історію Юного Тіма, в мене з’явилася одна неприємна думка. Якби я був шкуряком і якби до

мене заявився шериф з купою помічників (не кажучи вже про юного стрільця з самого Ґілеаду) і вони всі запитали, чи вмію я вилазити на коня, триматися в сідлі та їздити, чи зізнався б я в цьому? Навряд. Ми з Джеймі мали б од­ разу це передбачити, але, звісно, ми ще були новачками в своєму ділі й не мислили як правоохоронці.

— Сей?

— Так, Білле.

— А Тім став справжнім стрільцем? Правда ж, став?

— Коли йому був двадцять один рік, через Лісове про­ їжджали троє чоловіків з револьверами великого калібру. Вони прямували в Таварес і сподівалися зібрати загін, але поїхати з ними погодився лише Тім. Його називали «стріль­ цем­шульгою», бо головною його рукою була ліва.

Тож він поїхав з ними і добре себе зарекомендував, бо був безстрашний і влучно стріляв. Його назвали тет­фа, тобто друг тету. Та настав той день, коли він став части­ ною ка­тету, одним з небагатьох, дуже небагатьох стріль­ ців, що походили не з роду Ельдового. А втім, хтозна. Хі­ ба не подейкували, що Артур мав багатьох синів од трьох дружин і незліченну кількість дітей, народжених з темно­ го боку ковдри?

— Я не розумію, що це означає.

Цьому я міг тільки поспівчувати, бо ще два дні тому сам зеленого поняття не мав, що таке «довга лінійка».

— Не зважай. Спочатку його звали Шульга Рос, а тоді, після великої битви на озері Коун, стали кликати Тімом Хоробре Серце. Його мама, як розповідала моя мама, доживала свої останні дні в Ґілеаді як велика пані. Але все це…

— …зовсім інша історія, — закінчив за нього Білл. — Так мій тато завжди каже, коли я прошу ще. — Раптом

обличчя в нього витяглося і кутики губ затремтіли, бо він згадав кривавий барак і кухаря, який загинув з фартухом на обличчі. — Завжди казав.

Я знову обійняв його за плечі, й цього разу мені вже було легше це зробити. Я твердо вирішив забрати його з собою до Ґілеаду, якщо Еверлін відмовиться прийняти його в Безтурботність… хоча навряд чи вона б відмови­ лась. Він був хорошим хлопчиком.

Надворі скиглив і завивав вітер. Я дослухався до джин­ джену, але він мовчав. Напевно, десь вітром обірвало дроти.

— Сей, а довго Мерлін був тигром і сидів у клітці?

— Не знаю, але певен, що дуже довго.

— А що ж він їв?

Катберт неодмінно щось вигадав би на місці. А мене це запитання ввело у ступор.

— Якщо він гидив у дірку, то мав же щось і їсти, — ре­ зонно зауважив Білл. — Хто не їсть, той не гидить.

— Білл, чесно, я не знаю, що він їв.

— Може, він і тигром міг чаклувати, і вичакловував со­ бі вечерю. З нічого.

— Так, напевно, це правда.

— А Тім дійшов до Вежі? Про це ж теж є оповідки, правда?

Та відповісти я не встиг — у в’язницю зайшов Стротер, товстий помічник шерифа зі стрічкою з гадючої шкіри на циліндрі. Побачивши, що я обіймаю хлопчика за плечі, він гиденько посміхнувся. Мені так і хотілося стерти ту посмішечку з його лиця (раз­два, і готово), та я забув про це, коли почув його слова.

— Їдуть вершники. Їх там, певно, цілий мойт. І вози з собою везуть, бо їх чути навіть крізь цей гадський вітер.

Людям так кортить повитріщатися, що надвір повиходи­ ли, хоч і піском там сипле.

Я підвівся й вийшов з камери.

— А можна мені піти? — спитав Білл.

— Краще побудь ще трохи тут, — відповів я і замкнув двері камери. — Я скоро.

— Сей, мені тут погано!

— Я знаю. Потерпи, невдовзі все закінчиться. Я сподівався, що не помиляюся.

Коли я вийшов з контори шерифа, вітер надворі мало не збив мене з ніг, а в лице сипонуло шорстким солончако­ вим піском. Та попри ураган, на обох хідниках головної вулиці було повно люду. Чоловіки поприкривали роти й носи банданами, жінки — хустинами. На одній жінці я побачив капор, надітий задом наперед. Виглядало це дивно, проте від пилюки, мабуть, захищало добре.

Ліворуч від мене з білуватих хмар солончаку стали з’являтися перші коні. У фургоні, низько натягнувши ка­ пелюхи і високо — нашийні хустки, так, що тільки очі було видно, сиділи шериф Піві та Кенфілд з Джеферсона. За ними їхали три довгі підводи, відкриті для вітру. Їх було пофарбовано в синій колір, проте борти й підлога вкрилися білою сіллю. Вздовж кожного борту чиясь не­ вміла рука повиводила жовтою фарбою: «СОЛЯНИЙ КОМБІНАТ ДЕБАРІЇ». На кожній підводі їхало по шес­ теро­восьмеро хлопців у комбінезонах і солом’яних капе­ люхах робочих, так званих клоберах (чи клатерах, точну назву я забув). На одному боці цього каравану їхали Джей­ мі Декері, Келлін Фрай і Келлінів син Вікка. З іншого були Сніп і Арн з ранчо Джеферсона і здоровань з пісоч­ ними вусами, підкрученими догори, і в жовтому пильо­

вику під колір. Цей чоловік виявився констеблем Малої Дебарії… цю посаду він обіймав, коли не різався у «Фара­ она» чи в «Гляньте».

Ніхто з новоприбулих особливої радості не виявляв, але найменш радісними виглядали сільчаники. Легко було дивитися на них з підозрою і несхваленням, але я мусив нагадати собі, що серед них було лише одне чудовисько (тобто якщо шкуряк не вислизнув з нашої сітки). Інші в більшості своїй приїхали, напевно, з власної волі, коли їм сказали, що вони можуть допомогти покласти край лиху.

Я вийшов на проїжджу частину і накрив голову руками. Шериф Піві натягнув віжки просто переді мною, але я по­ ки що не став звертати на нього увагу. Натомість поди­ вився на шахтарів, що скупчилися на підводах. На око полічив їх — вийшло двадцять один. Тобто на двадцять підозрюваних більше, ніж мені хотілося, та значно менше, ніж я боявся.

— Люди, ви приїхали допомогти нам, і від імені Ґілеаду я кажу вам спасибі! — заволав я, щоб перекричати вітер. Почути шахтарів мені було легше, бо вітер віяв у мій бік.

— Іди ти нахрін зі своїм Ґілеадом, — сказав один.

— Шмаркач­недоносок, — додав другий.

— Відсмокчи мені від імені Ґілеаду, — запропонував третій.

— Хочете, я примушу їх бути чемними? — спитав чоло­ вік із закрученими вусами. — Одне ваше слово, юначе, бо я констебль того задуп’я, звідки вони приїхали, тому я за них начебто відповідаю. Вілл Веґ. — І він недбало тор­ кнувся лоба кулаком.

— Нізащо в житті, — відказав я і знову підвищив го­ лос: — Хлопці, хто хоче випити?

Невдоволений буркіт миттю припинився, і шахтарі зді­ йняли радісний галас.

— То злазьте і шикуйтеся в чергу! — прогорлав я. — По двоє, коли ваша ласка! — Я широко їм усміхнувся. — А як не хочете, то йдіть к бісу з сухими горлянками!

Жарт їм так сподобався, що майже всі розреготалися.

— Сей Дескейн, — сказав Веґ. — Напоїти цих розби­ шак — не дуже вдала думка.

Та я вважав інакше. Жестом я підкликав до себе Келлі­ на Фрая і вклав йому в руку два золоті зливки. Від подиву в нього очі полізли на лоба.

— Призначаю вас пастухом цього стада, — сказав я. — Поставите їм по два віскі на брата, не хочу, щоб вони повпивалися. З собою візьміть Кенфілда і ще оцього па­ рубка. — Я показав на одного з підпасків. — Тебе зва­ ти Арн?

— Сніп, — відказав той. — Арн — то другий.

— Ага, добре. Сніпе, ти стаєш з одного боку шинкваса, Кенфілде — з іншого. Фраю, ти стаєш позаду них біля дверей і прикриваєш зі спини.

— Я б свого сина в «Угроблене щастя» не брав, — сказав Келлін Фрай. — Там бордель, щоб ви знали.

— Це й не потрібно. Сей Вікка займе позицію коло чор­ ного ходу з іншим підпаском. — Я показав великим паль­ цем руки на Арна. — Ви, хлопці, маєте стежити, щоб жо­ ден сільчаник не спробував вислизнути через чорний хід. Якщо помітите такого, кричіть і тікайте, бо то, найпевні­ ше, буде наш тип. Зрозуміло?

— Угу, — кивнув Арн. — Ходім, малий. Може, як за­ братися з цього клятого вітру, то й цигарку можна буде розкурити.

— Поки що ні. — Я підкликав жестом хлопця.

— Гей, пістолетику! — закричав один з шахтарів. — Ти даси нам сховатися від цього вітру, поки ще ніч не наста­ ла? Я, бляха, хочу горлянку промочити!

Решта з ним погодилися.

— Не пащекуй, — порадив я. — Інакше промочиш ти свою горлянку. Будеш на мене шкіритися, поки я свою роботу роблю, — ляжеш отам на дно підводи й будеш сіль лизати.

Погроза їх угамувала, і я обернувся до Вікки Фрая.

— Ти мав дещо декому сказати, коли був у Соляних скелях. Ти зробив це?

— Атож, я… — Але батько штрикнув його ліктем, та так сильно, що той мало не впав на землю. Хлопець одразу ж згадав правила ввічливості й почав знову, цього разу — приклавши кулак до лоба. — Так, сей, зробив.

— З ким ти розмовляв?

— З Паком Делонґом. Це хлопець, якого я знаю з яр­ марку Жнив. Він син шахтаря, але ми з ним здружилися, влаштовували разом перегони на трьох ногах. Його тато — бригадир нічної бригади. Ну, Пак так каже.

— І що саме ти йому сказав?

— Що Біллі Стрітер бачив шкуряка в його людській подобі. Я розказав, як Біллі сховався під кучугурою старої збруї і це його врятувало. Пак знав, про кого я говорю, бо Біллі теж був на ярмарку Жнив. Він навіть «Гусячий ри­ вок» виграв. Знаєте, що це таке, сей стрільцю?

— Так, — кивнув я. Сам не на одному ярмарку Жнив змагався в цій грі, та й не так давно це було.

Вікка Фрай нервово проковтнув слину, і його очі напо­ внилися слізьми.

— Тато Біллі аж голос собі зірвав, так радів, що його син прийшов перший, — прошепотів він.

— Я вірю. І цей Пак Делонґ зумів розказати історію так, щоб її передали далі, як ти думаєш?

— Та не знаю. Але якби я всім розказував, то я б зумів. Я подумав, що це добре, і поплескав Вікку по плечі.

— Ідіть. Якщо хтось спробує непомітно втекти, кричіть.

Голосно, щоб було чути крізь вітер.

Вони з Арном пішли в провулок, що мав їх привести до чорного ходу в «Угроблене щастя». Сільчаники не звер­ нули на них ні найменшої уваги — їхні очі були прикуті до стулок дверей, а думки витали вже навколо отруйного пійла, що чекало за ними.

— Мужики! — закричав я. А коли вони обернулися до мене: — Гарненько промочіть горлянки!

Це викликало ще один шквал схвальних вигуків, і чо­ ловіки рушили до салуна. Але ходою, не бігом, і все ще по двоє. Добре ж вони були треновані. Я подумав, що їхнє життя шахтарів нагадувало рабство, і дякував, що ка повело мене іншою дорогою… хоча, озираючись зараз назад, я не можу сказати, що між рабством шахти і раб­ ством револьвера була аж така велика різниця. Хоча ні, одна відмінність все­таки була: я завжди міг подивитися в небо і за це кажу Ґану, Людині Ісусу та всім іншим богам спасибі.

Я жестом підкликав Джеймі, шерифа Піві та новоприбу­ лого — Веґа — на дальній бік вулиці. Ми стали під маркі­ зою, що нависала над шерифовою конторою. Стротер і Пікенз, не­дуже­хороші помічники, скупчилися в дверях і дивилися вибалушеними очима.

— Ви двоє, зайдіть всередину, — сказав я їм.

— Від тебе ми наказів не приймаємо, — пихато заявив Пікенз, непорочний, мов Діва Марія, бо ж начальник по­ вернувся.

— Ідіть усередину і зачиніть двері, — наказав Піві. — Невже ви, довбні, досі не зрозуміли, хто головний у цій виставі?

Вони відступили. Пікенз сердито дивився на мене, а Стротер — на Джеймі. Двері грюкнули так сильно, що аж шибки задрижали. Якусь мить ми вчотирьох стояли й дивилися, як мчать головною вулицею великі хмари солончаку. Деякі з них були такі густі, що в них зникли підводи сільчаників. Але на роздуми часу не було: набли­ жалася ніч, і тоді один з сільчаників, що пили в «Угробле­ ному щасті», міг з людини перетворитися на звіра.

— Думаю, в нас проблема. — Звертався я до них усіх, проте дивився на Джеймі. — Мені здається, перевертень, який знає, хто він, навряд чи признався б, що вміє їздити верхи.

— Я про це думав, — сказав Джеймі й схилив голову в бік констебля Веґа.

— Тут усі, хто вміє сидіти верхи, — сказав Веґ. — Мо­ жете бути певні, сей. Чи ж я сам не бачив?

— Сумніваюся, що ви бачили їх усіх, — сказав я.

— Думаю, бачив, — заперечив Джеймі. — Слухай, Ро­ ланде.

— У Малій Дебарії є один багатій, звуть його Сем Шант, — сказав Веґ. — Шахтарі звуть його Шант Їблан, і це не дивно, бо він усіх тримає за те місце, де волосся коротке росте. Комбінат йому не належить — ним воло­ діють великі цабе в Ґілеаді, — але що стосується решти, то майже все тримає він: бари, шльондр, кубла…

Я подивився на шерифа Піві.

— Нічліжки в Малій Дебарії, де ночують деякі шахта­ рі, — додав він. — Кубла не такі вже й брудні, але вони не підпільні.

Я перевів погляд на Веґа, котрий тримався за лацкани свого пильовика, і вигляд у нього був самовдоволений.

— Семмі Шанту належить крамниця компанії. А отже, йому належать шахтарі. — І він розплився в усмішці. А що я не всміхнувся у відповідь, він прийняв руки від лацканів і здійняв їх до неба. — Так уже влаштований світ, сей, не я його створював і не ви теж.

Семмі великий прихильник розваг та ігор… тим паче, що він може собі дозволити витратити на них трохи гро­ шиків. Чотири рази на рік він влаштовує перегони для шахтарів. Деякі піші, деякі з перепонами, де треба стри­ бати через дерев’яні барикади чи баюри, повні рідкої гря­ зюки. Так кумедно дивитися, коли змагальники туди па­ дають. Хвойди завше приходять подивитися і регочуть, як дурні.

— Швидше давайте, — прогарчав Піві. — Цим хлопцям не багато часу треба, щоб дві чарки перехилити.

— А ще кінні перегони, — додав Веґ. — Хоча там лише старі шкапи, бо молодих шкода: раптом ногу зламає, до­ ведеться пристрелити.

— А якщо шахтар ногу зламає, його теж пристрелю­ ють? — запитав я.

Веґа це так насмішило, що він ляснув себе по стегну, наче я добрий анекдот розповів. Катберт міг би йому ска­ зати, що я ніколи не жартую, але Катберта з нами не було. А Джеймі взагалі нечасто говорив, тільки в разі крайньої необхідності.

— Дотепно, юний стрільцю, дуже дотепно! Нє, їх лата­ ють, коли там є що латати. Кілька хвойд підробляють се­ страми милосердя після маленьких змагань Семмі Шанта. Та вони й не проти — все одно це, як не крути, обслуго­ вування.

Авжеж, є плата за вхід, її вираховують із платні. Це оплачує витрати Семмі. Що ж до шахтарів, то переможець кожного змагання: забігів, бігу з перешкодами, кінних перегонів, — отримує списання річного боргу в крамниці компанії. Але з інших Семмі лупить такий великий про­ цент, що ніколи не збідніє. Бачите, як це працює? Доволі хитро.

— Він хитрий, мов сам диявол, — погодився я.

— Атож! Тож коли доходить до того, щоб поганяти ста­ рих шкап на маленькому іподромі, який збудував Семмі, усі шахтарі, які вміють триматися в сідлі, вилазять на ко­ ней. Дуже кумедно спостерігати, як вони товчуть собі яйця об сідла: вгору­вниз, вгору­вниз. А я там завше при­ глядаю за порядком. Я бачив кожні перегони за останні сім років і кожного копача, що в них брав участь, знаю в лице. Оті хлопці отам­о — то все вершники. Був ще один, та на перегонах, які Семмі влаштував цієї Нової Землі, цей соляний кріт упав з коня і розтовк собі всі киш­ ки. Прожив ще день чи два, а тоді спікся. Навряд чи це ваш шкуряк, га?

Веґ від душі розсміявся. Піві глянув на нього з німим докором, у погляді Джеймі читалася суміш презирства і зачудування.

Чи повірив я цьому чоловіку, коли він сказав, що вони зібрали всіх сільчаників, які вміли триматися верхи? По­ вірив би, якби він ствердно відповів на одне запитання.

— Веґ, а самі ви робили ставки на цих перегонах?

— Та я торік купу грошенят виграв, — гордо відказав той. — Звісно, старий скнара Шант платить чеками, зате за них я можу купити собі повій і віскі. Хвойд я люблю молоденьких, а віскі старе.

Піві глянув на мене через плече Веґа і сам знизав пле­ чима, немовби кажучи: «Я не винен, він найкраще, що в них там є».

Але я й не збирався його винуватити.

— Веґ, ідіть у контору й ждіть нас там. Джеймі й шери­ фе Піві, ходімо зі мною.

Я все пояснив, поки ми переходили дорогу. Багато часу це не забрало.

— Шерифе, скажіть їм, що нам потрібно, — проінструк­ тував я Піві, поки ми стояли перед дверима в салун. Я го­ ворив тихо, бо на нас досі дивилося все місто, хоча ті, що зібралися були перед салуном, сахнулися від нас, наче ми були заразні. — Вас вони знають.

— Не так добре, як Веґа, — сказав Піві.

— А як ви думаєте, чому я попросив його лишитися на тому боці вулиці?

Шериф реготнув і штовхнув стулки дверей. Ми з Джей­ мі подалися слідом.

Завсідники перебазувалися за картярські столи, звіль­ нивши шинквас для сільчаників. Обабіч них стояли Сніп і Кенфілд, Келлін Фрай сперся спиною на дерев’яну стіну і склав руки на грудях над жилетом з овечої шкури. У ген­ делику був ще й другий поверх (я підозрював, що там сто­ яли ліжка для траху) і балкон, де юрмилися й роздивля­ лися шахтарів не­дуже­чарівні леді.

— Мужики! — гукнув Піві. — Розверніться й подивіть­ ся на мене!

Вони доволі швидко виконали його наказ. Чи ж не був він для них ще одним бригадиром? Двоє­троє ще допива­ ли рештки свого віскі, але більшість уже все прикінчила. Шахтарі помітно пожвавішали, їхні щоки стали рожевими від спиртного, а не від їдкого вітру, що гнався за ними від самого підніжжя пагорбів.

— Ось що, — сказав Піві. — Зараз ви посідаєте на шин­ квас, усі до одного, кожен материн син, і познімаєте чо­ боти, щоб ми бачили ваші ноги.

Ці слова зустріли невдоволеним бурмотінням.

— Якщо хочете знати, хто сидів у тюрмі Білі, чому про­ сто не спитали? — гукнув один, сивобородий. — Я сидів і не соромлюся цього. Я вкрав хлібину для своєї старої й наших двох діточок. Хоча діткам це не помогло, обоє вмерли.

— А що буде, як ми не схочемо? — запитав молодший шахтар. — Ці збройники нас застрелять? Та я б, мабуть, і не проти був. Хоч не тре’ буде в забій знов спускатися.

І знову бурмотіння, цього разу схвальне. Хтось сказав щось на зразок «добре буде».

Піві взяв мене за руку й витяг уперед.

— Цей збройник забрав вас із забою на цілий день. І ви­ пивку вам поставив. І чого вам боятися, як ви не той, кого ми шукаємо?

Хлопець, який визвався відповісти, був, напевно, моїм однолітком.

— Сей шериф, ми завжди боїмося.

До такої відвертості навіть шахтарі не звикли, тому в «Угробленому щасті» запанувала повна тиша. Надворі

вистогнував вітер, сипав сіллю, мов градом, об тонкі до­ щаті стіни.

— Хлопці, послухайте мене, — сказав Піві тихішим і вже шанобливішим голосом. — Ці стрільці могли б ви­ тягти зброю й примусити вас зробити те, що від вас ви­ магається. Але я цього не хочу, та й не треба. Разом з тими, що загинули на ранчо Джеферсона, в Дебарії вже більше тридцяти жертв. З них три жінки у Джеферсона. — Він трохи помовчав. — Нє, брешу. Одна була жінка, а дві ін­ ші — дівчатка. Я знаю, вам важко живеться і не полегшає, якщо ви зробите добро, та все одно я вас прошу. Та й чо­ му б ні? Серед вас тільки одному є що приховувати.

— Ну, то яка нахрін різниця, — сказав сивобородий. Він сперся руками за спиною на шинквас і підтягнув­ ся, щоб сісти. Мабуть, він був Старійшиною серед шах­ тарів, бо вони всі миттю наслідували його приклад. Я чекав, що хтось викаже нехіть, але жодних ознак не помітив. Хлопці взагалі поставилися до цього як до роз­ ваги, і невдовзі на шинквасі сидів двадцять один сільча­ ник у комбінезоні, а чоботи з глухим стукотом посипа­ лися на підлогу. Ай, боги, донині відчуваю, як смерділи

їхні ноги.

— Фу, з мене годі, — сказала одна з повій, і коли я під­ вів погляд, то побачив, як глядачки покидають балкон у хмарах пір’я і під шурхіт спідниць. Бармен втік до інших за картярський стіл і затиснув носа пальцями. Думаю, того дня в «Кафе Рейсі» навряд чи продали багато стейків, бо ж той запах міг кому завгодно відбити апетит.

— Підніміть холоші, — розпорядився Піві. — Щоб я міг оглянути ваші щиколотки.

Тепер, коли все розпочалося, вони підкорювалися без зайвих нарікань. Я виступив уперед.

— Якщо я вкажу на вас, — мовив я, — ви злазите з шинк­ васа і стаєте до стіни. Чоботи можете забрати, але взува­ тися не трудіться. Вам тільки через вулицю доведеться перейти, а це можна й босоніж зробити.

Я пройшовся вздовж лінії витягнутих ніг. У більшості шахтарів вони були страшенно худі, в усіх, крім наймо­ лодших, випирали пурпурові вени.

— Ти… ти… і ти…

Загалом було їх десятеро, колишніх каторжників з тюр­ ми Білі з синіми кільцями довкола щиколоток. Джеймі неквапом підійшов до них. Револьвера він не виймав, проте заклав пальці за свої перехрещені патронташі. Близькість долонь до руків’їв револьверів була доволі про­ зорим натяком.

— Бармене, — сказав я. — Налийте тим, хто лишився, ще по чарці.

Шахтарі без тюремного татуювання зраділи й узялися натягувати взуття.

— А що буде з нами? — спитав сивобородий. Витатуйо­ ване кільце над його щиколоткою майже стерлося, від нього лишився хіба що примарний синій слід. Його босі ноги були вузлуваті, мов старі пеньки. Як він міг ними ходити, не кажучи вже про те, щоб на них працювати, було для мене загадкою.

— Дев’ятьом з вас наллють по склянці, — сказав я, і їх­ ні обличчя проясніли. — А десятий отримає дещо інше.

— Зашморг на шию, — тихо промовив Кенфілд з Дже­ ферсона. — І після всього, що я бачив на ранчо, надіюся, танцюватиме він у ньому довго.

Ми залишили Сніпа й Кенфілда наглядати за одинадцять­ ма сільчаниками в барі й повели десятьох інших через

дорогу. Попереду йшов сивобородий. Він доволі моторно пересувався на своїх вузлуватих ногах. Світло того дня вигоріло до дивного жовтавого — я такого ще ніколи не бачив. І вже насувалася темрява. Віяв вітер, летіла пилю­ ка. Я наглядав за конвойованими, сподіваючись у душі, що один із них спробує вирватися і втекти (хоч би для того, щоб пощадити дитину, яка чекала в камері). Але ніхто не спробував.

Джеймі підійшов до мене ззаду.

— Якщо він один із них, то сподівається, що малий ви­ ще щиколоток його не бачив. Роланде, він не дасть себе залякати.

— Я знаю, — кивнув я. — Та позаяк малий справді бачив мало, то блеф, найпевніше, йому вдасться.

— І що тоді?

— Мабуть, замкнути їх усіх разом і дочекатися, коли один із них скине шкуру.

— А раптом це не те, що на нього просто находить? Що, як він може запобігати цьому?

— Тоді я не знаю, — сказав я.

Веґ почав гру в «Гляньте» на гроші з Пікензом і Строте­ ром. Я вдарив по столу рукою і розкидав сірники, які во­ ни використовували для лічби.

— Веґ, ви з шерифом проведете цих людей у в’язницю. Нам потрібно ще кілька хвилин. Лишилося кілька справ, які треба владнати.

— А що там, у в’язниці? — спитав Веґ, з певним жалем дивлячись на розсипані сірники. Напевно, він вигра­ вав. — Підозрюю, хлопчик?

— Хлопчик і кінець цієї сумної справи, — сказав я впев­ неніше, ніж відчував.

Я делікатно взяв сивобородого за лікоть і відвів його вбік.

— Сей, як вас звати?

— Стеґ Лука. А вам що до того? Думаєте, я той самий?

— Ні, — і я не брехав. Без особливих причин, то було просто відчуття. — Але якщо ви знаєте, хто з них той са­ мий, навіть якщо просто підозрюєте, краще скажіть мені. Там, у в’язниці, переляканий хлопчик, сидить у камері замкнений, сам­один. Він бачив, як істота, схожа на ве­ летенського ведмедя, вбила його батька, і я б дуже хотів позбавити його зайвого болю, якщо є така можливість. Він хороший хлопчик.

Сивобородий замислився, а потім уже сам узяв мене за лікоть. Залізною рукою. Він відвів мене в куток.

— Я не можу сказати, стрільцю, бо ми всі там були, глибоко в новому забої, і ми всі це бачили.

— Що бачили?

— Тріщину в солі, крізь яку світило зелене сяйво. Яскра­ ве, потім тьмяне. Яскраве, потім тьмяне. Як серцебиття. І… воно говорить тобі в обличчя.

— Я вас не розумію.

— Я сам себе не розумію. Єдине, що я знаю напевно, — ми всі його бачили. Воно говорить тобі в обличчя й каже заходити. Неприємно.

— Голос чи світло?

— І те, і те разом. Це ще від Древніх лишилось, я впевне­ ний. Ми сказали про це Бандерлі, тому, що в нас бригадир, і він спустився сам. Сам це побачив. Сам відчув. Та чи ви­ рішив він закрити забій? Чорта з два. Над ним були свої начальники, а вони знали, що там внизу цілий мойт солі ще. Тому він наказав людям завалити тріщину камінням, і вони завалили. Я знаю, бо я допомагав. Але каміння

можна й повідкидати. І можу поклястися, його відкидали. Воно лежало якось інакше. Хтось туди заходив, стрільцю, і те, що було на іншому боці… воно його змінило.

— Але ви не знаєте, хто то був. Лука похитав головою.

— Можу тільки сказати, що то було десь між дванадця­ тою ночі й шостою ранку, бо то час, коли все тихо.

— Повертайтеся до своїх товаришів і скажіть їм спасибі. Вже зовсім скоро ви теж будете пити. — Але ті дні, коли сей Лука пив, скінчилися. Людина ніколи не знає, чи не так?

Він пішов, і я окинув їх усіх поглядом. Лука був най­ старший. Здебільшого шахтарі були середнього віку, і де­ кілька зовсім молодих. Вони здавалися радше зацікавле­ ними й збудженими, ніж переляканими, і я цілком міг їх зрозуміти. Вони випили по дві чарки, пожвавішали, і це внесло якесь різноманіття в нудну рутину їхніх буднів. Ніхто з них не здавався підозрілим чи винуватим, усі були тими, ким були: сільчаниками з напівмертвого шахтар­ ського містечка, де закінчувалися залізничні колії.

— Джеймі, — сказав я. — На кілька слів.

Разом ми підійшли до дверей, і я заговорив йому на вухо. Я дав йому доручення й попросив його виконати якнайшвидше. Джеймі кивнув і розчинився у штормово­ му надвечір’ї. А може, то був ранній вечір.

— А він куди? — поцікавився Веґ.

— Це не ваш клопіт, — відказав я і обернувся до чоло­ віків з синіми татуюваннями на щиколотках. — Виши­ куйтеся, коли ваша ласка. Від найстаршого до наймолод­ шого.

— А я от не знаю, старий я чи молодий, — сказав лису­ ватий чоловік з наручним годинником, що тримався на

поіржавілому й перетягнутому стрічкою ремінці. Деякі шахтарі засміялися і закивали.

— Постарайтеся зробити це якнайкраще, — сказав я. Їхній вік не цікавив мене, але на обговорення й супе­ речки пішло трохи часу, а саме це й було мені потрібно. Якщо коваль виконав своє доручення, усе було б добре.

Якщо ні, я збирався діяти за ситуацією. Стрілець, який не вміє цього робити, довго не живе.

Шахтарі бігали, мов дітлахи, що граються в «Море хви­ люється», мінялися місцями, аж поки не вишикувалися (дуже приблизно) за віком. Першим стояв Лука, Наруч­ ний Годинник — посередині, а замикав ряд хлопець мого віку, той, що зізнався, що вони завжди всього бояться.

— Шерифе, запишіть, будь ласка, їхні прізвища, — по­ просив я. — А я піду побалакаю з хлопчиком.

Біллі Стрітер стояв біля ґрат камери для п’яниць і хуліганів. Він чув нашу розмову, і вигляд у нього був настрашений.

— Він тут? — спитав Біллі. — Шкуряк тут?

— Думаю, так, — відповів я. — Але ми не можемо знати напевне.

— Сей, мені так лячно.

— Я тебе розумію. Але камеру замкнено, а ґрати з на­ дійної сталі. Він не дістане тебе, Біллі.

— Ви не бачили його, коли він ведмідь, — прошепотів Біллі. Очі в нього були величезні й блискучі та незмигно дивилися в одну точку. Такі очі я бачив у чоловіків, коли їм добряче зацідили у щелепу. Це погляд, який з’являється перед тим, як коліна підігнуться. Вітер надворі тонко за­ вищав попід стріхою тюрми.

— Тім Хоробре Серце теж боявся, — сказав я. — Але йшов уперед. Від тебе я очікую того самого.

— А ти будеш тут?

— Еге ж. І мій друг, Джеймі, теж.

І тут двері контори відчинилися. Всередину, неначе прикликаний моїми словами, ввалився, обтрушуючи со­ лончак з сорочки, Джеймі. Я дуже зрадів, його побачив­ ши. Хоча запах пітних ніг, який він приніс з собою, був менш приємним.

— Узяв? — спитав я.

— Так. Доволі гарна річ. А ось список імен. І те, і те Джеймі передав мені.

— Синку, готовий? — запитав він у Біллі.

— Мабуть, так, — сказав Біллі. — Я вдам, що я Тім Хо­ робре Серце.

Джеймі серйозно кивнув.

— Слушно. Бажаю, щоб усе вдалося.

Повз тюрму промчав дуже сильний вихор. У заґратова­ не вікно камери для п’яниць і хуліганів ввірвалася хмарка шорсткої пилюки. І знову моторошно закричав під дахом вітер. Сутінь усе густішала й густішала. Мені спало на думку, що ліпше (безпечніше) було б замкнути сільчани­ ків у тюрмі й відкласти справу на наступний день. Але дев’ятеро з них нічого не скоїли. Так само, як і хлопчик. Найкраще було зробити все одразу. Звісно, якщо можна було щось зробити.

— Послухай мене, Біллі, — сказав я. — Зараз я проведу їх повз камеру, дуже повільно. Може, нічого й не станеться.

— Д­добре. — Голос у нього був кволий.

— Не хочеш спершу води випити? Чи попісяти?

— Не хочу, — сказав він зі страшенно переляканим ви­ глядом. — Сей? А у скількох із них сині кільця на щико­ лотках?

— В усіх.

— Тоді як…

— Вони не знають, скільки ти бачив. Просто дивися на кожного, хто буде проходити. І відійди трохи далі. — Щоб до тебе не могли дотягтися, ось що я мав на увазі, але вголос цього не промовив.

— А що я маю казати?

— Нічого. Хіба що побачиш щось таке, що стане по­ штовхом для пригадування. — Але на це надії було ма­ ло. — Джеймі, заводь їх. Шериф Піві на початку шеренги, Веґ — у кінці.

Він кивнув і вийшов. Біллі простягнув руку крізь ґрати. Я не одразу зрозумів, що він хоче, та потім допетрав. І на мить стиснув його руку.

— Біллі, відійди. І пам’ятай обличчя твого батька. Він дивиться на тебе з галявини.

Хлопчик послухався. Я глянув на список, пробіг очима по іменах (з помилками написаних, певно), які нічого для мене не означали, тримаючи руку на руків’ї свого право­ го револьвера. У ньому був дуже особливий заряд. Ванней казав, що є лише один спосіб убити шкуряка: гострим предметом зі священного металу. Я заплатив ковалеві зо­ лотом, але куля, яку він для мене відлив, та, що потрапить під барабан при першому зведенні курка, була зі щирого срібла. Це могло подіяти.

Якщо ні, далі я збирався продовжувати свинцевими.

Двері відчинилися, і зайшов шериф Піві. У правій руці він тримав молоток з залізного дерева завдовжки два фути. Сирівцевий підвісний шнур обвивався довкола його зап’ястя. Заходячи в двері, шериф ніжно погладжував ро­ бочий край молотка лівою долонею. Його очі натрапили на хлопчика в камері, білого як крейда, і він усміхнувся.

— Привіт­привіт, Біллі, сину Білла, — сказав він. — Ми з тобою, все буде добре. Боятися нема чого.

Біллі спробував вичавити з себе усмішку, але від пере­ ляку нічого не вийшло.

Наступним, погойдуючись на своїх ногах­пеньках, пі­ шов Стеґ Лука. За ним ішов майже такий самий старий чолов’яга, з облізлими білими вусами. Темне сиве волос­ ся спадало йому на плечі, а у примружених очах танцюва­ ли зловісні вогники. А може, був він просто короткозо­ рий. У списку він був позначений як Боббі Фрейн.

— Ідіть повільно, — наказав я, — щоб цей хлопчик міг добре вас роздивитися.

Вони пішли. Кожному, хто проходив повз камеру, Білл Стрітер стривожено зазирав у лице.

— Добривечір, хлопче, — привітався Лука, проминаю­ чи камеру. Боббі Фрейн приклав руку до невидимої фуражки. Один з молодших (згідно зі списком, Джейк Марш) висолопив язика, жовтого від трав’яного тютюну. Інші просто шаркали ногами повз камеру. Декілька три­ мали голову похиленою, поки Веґ не гаркнув на них, щоб подивилися хлопчику в вічі.

На обличчі Білла Стрітера не з’явився проблиск упізна­ вання, була тільки суміш переляку і розгубленості. Я три­ мав незворушний вираз обличчя, але надію вже втрачав. Чому, зрештою, шкуряк мусив не витримати й зірватися? Йому не було чого втрачати, якщо розіграє партію до кінця, і він це знав.

Лишилося тільки четверо… потім двоє… потім лише хло­ пець, який в «Угробленому щасті» говорив про те, що бо­ їться. Я побачив, як змінилося обличчя Біллі, коли він про­ ходив повз нього, і подумав, що нарешті щось є, та потім збагнув — то лише впізнавання одним юнаком іншого.

Останнім ішов Веґ. Він кудись подів свій молоток і на­ дів на кожну руку по мідному кастету. Він глянув на Біллі Стрітера і не дуже приємно всміхнувся.

— Що, малий, не бачиш товару, який міг би купити?

Що ж, жаль, та не скажу, що мене це диву…

— Стрільцю! — раптом гукнув Біллі. — Сей Дескейн!

— Так, Біллі. — Я взяв Веґа за плече, відсунув убік і став перед ґратами камери.

Біллі торкнувся язиком верхньої губи.

— Скажіть їм, будь ласка, хай вони знову пройдуть. Тільки тепер нехай піднімуть холоші штанів. Я не бачу кілець.

— Біллі, кільця однакові.

— Ні, — заперечив він. — Не однакові.

Вітер саме вщух, і хлопчика почув шериф Піві.

— Ану розвертайтеся, хлоп’ята, і назад кроком марш.

Тільки цього разу піднімайте штани.

— А може, годі вже? — пробурчав чоловік зі старим на­ ручним годинником. У списку він проходив як Оллі Анґ. — Нам обіцяли випивку. По склянці на брата.

— Чого ти, любчику? — спитав Веґ. — Хіба тобі не тре’ назад до дверей? Тебе мама в дитинстві головою на під­ логу не впускала часом?

Шахтарі невдоволено бурчали, але по коридору в бік контори рушили, тепер уже від наймолодшого до най­ старшого, і штани позадирали. Мені всі татуювання зда­ валися однаковими. Спочатку я думав, що і хлопчику вони теж такими видаються. Та потім побачив, як його очі округлюються і він відступає ще на крок від ґрат. Проте він нічого не сказав.

— Шерифе, затримайте їх на хвильку, коли ваша лас­ ка, — сказав я.

Піві став перед дверима в контору. Я підійшов до каме­ ри й тихо заговорив.

— Біллі? Щось побачив?

— Слід, — сказав він. — Я бачив слід. Це чоловік з розі­ рваним кільцем.

Я не зрозумів… спочатку. І пригадав усі ті рази, коли Корт називав мене тупим слимаком у черепушці. Інших він так само обзивав, навіть гірше (авжеж, бо робота в ньо­ го була така). Але стоячи в коридорі тієї дебарійської в’язниці й слухаючи самум, що бушував за її стінами, я по­ думав, що він мав рацію щодо мене. Я справді був тупим слимаком. Лише кілька хвилин тому я подумав, що як були ще якісь згадки про татуювання, я б їх витяг із Біллі під гіпнозом. Та тепер згадав, що я їх таки витяг.

«Пригадуєш іще щось?» — запитав я, впевнений, що більше нічого Біллі не пам’ятає. Я хотів швидше вивести хлопчика з трансу, який помітно засмучував його. А коли він сказав: «Білий слід», — але якось невпевнено, неначе сам у себе запитував, — то дурний Роланд пустив це повз вуха.

Сільчаники вже втрачали терпець. Оллі Анґ, той, у яко­ го був іржавий годинник на руці, скаржився, що вони зробили все, про що їх просили, і тепер хочуть назад в «Угроблене», випити своє віскі й узути трикляті чоботи.

— Котрий з них? — запитав я у Біллі. Він нахилився вперед і прошепотів.

Я кивнув і розвернувся до чоловіків, які скупчилися в кінці коридору. За ними пильно наглядав, тримаючи руки на руків’ях револьверів, Джеймі. Напевно, чоловіки щось таке побачили на моєму обличчі, від чого одразу ж перестали базікати й просто дивилися. Чути було тільки,

як вітер виє і без угаву порскають об стіни жмені шорстко­ го піску.

А далі сталося те, що я згодом обмірковував безліч разів і дійшов сумного висновку, що запобігти цьому нам було не до снаги. Ми не знали, чи швидко чудовисько може змінити подобу. Думаю, Ванней теж не знав, бо інакше він би нас попередив. Навіть мій батько так сказав, коли я за­ кінчив свій звіт і підвівся, а всі ті книжки спохмура диви­ лися на мене вниз, чекаючи, коли він ухвалить свій вирок щодо моїх дій у Дебарії — не як мій батько, а як мій дін.

За одне я досі є вдячний. Я мало не наказав Піві вивес­ ти вперед того, на кого вказав Біллі, та потім змінив дум­ ку. Не тому, що Піві колись давно­предавно допоміг мо­ єму батьку, а тому, що Мала Дебарія та соляні шахти були не у його віданні.

— Веґ, — сказав я. — Підведіть до мене Оллі Анґа.

— Це котрий?

— Той, у якого на руці годинник.

— Легше, легше! — шумно запротестував Оллі Анґ, коли констебль Веґ поклав руки йому на плечі. Як на шахтаря, був він худорлявої статури, більше схожий на книгогриза, але руки мав дуже м’язисті. І я бачив, як на­ пинається від м’язів на плечах його бавовняна робоча сорочка. — Легше, я ні в чому не винен! Це несправед­ ливо! Ви хапаєте мене тільки тому, що цей малий пови­ кобенюватися хоче!

— Заткни свій хавальник, — пригрозив Веґ і потягнув його крізь маленький натовп шахтарів.

— Підкоти знову холоші штанів, — сказав я.

— Іди ти нахрін, сосунок! Разом з конем, на якому їздиш.

— Підкоти, інакше це зроблю я.

Він підняв руки і стиснув їх у кулаки.

— Тільки спробуй! Ти тільки спро…

Джеймі легкою ходою зайшов ззаду, витяг свій револь­ вер, легко підкинув його в повітря, зловив за ствол і опус­ тив руків’я Анґу на голову. Удар було розраховано розум­ но: чоловік не знепритомнів, однак кулаки опустив, і Веґ ухопив його попід пахви, коли його коліна підкосились. Я підтягнув праву холошу його штанів і побачив те, що хотів: синє татуювання каторжної тюрми Білі, яке пере­ тинав (розривав, кажучи словами Біллі) товстий білий шрам, що піднімався аж до коліна.

— Ось що я бачив, — видихнув Біллі. — Ось що я бачив, коли лежав під тією купою збруї.

— Він усе вигадує, — сказав Анґ. Вигляд у нього був приголомшений, слова звучали так, наче в роті була каша. По щоці з ранки на голові, де приклався револьвером Джеймі, потекла цівочка крові.

Але я знав, що це не вигадки. Біллі згадував про білий слід задовго до того, як побачив Оллі Анґа в тюрмі. Я роз­ тулив було рота, щоб наказати Веґу кинути його в камеру, та саме тієї миті найстаріший шахтар кинувся вперед. В очах у нього спалахнуло запізніле розуміння. Але не тільки це. Він був розлючений.

Перш ніж я, Джеймі чи Веґ змогли його зупинити, Стеґ Лука схопив Анґа за плечі й штовхнув на ґрати через ко­ ридор від камери для п’яниць і хуліганів.

— І як я одразу не здогадався?! — закричав він. — Я му­ сив ще багато тижнів тому здогадатися, ти, слизький облудний виродок! Вбивця проклятущий! — Старий ухо­ пив його за руку з годинником. — Де ще ти міг його взяти, як не з тієї тріщини, де світло зелене? Де ще? Ах ти ж падлюка, вбивця шкуроскидний!

Лука плюнув Анґу в приголомшене обличчя й розвер­ нувся до мене та Джеймі, показуючи нам руку з годинником.

— Сказав, що найшов його в ямі коло старої шахти! Сказав, що це, мабуть, лишили по собі розбійники з бан­ ди Ворон, а ми, дурні, повірили йому! Ще й ходили самі шукали у вихідні, чи, бува, чогось такого не лишилося! Він розвернувся лицем до причмеленого Оллі Анґа.

Хоча це нам він здавався причмеленим, але хтозна, що діялося за тими очима.

— А ти хихотів собі потайки, глузував з нас. Ти його в ямі знайшов, ще б пак, але не в старій шахті. Ти заходив у тріщину! У зелене світло! То був ти! То був ти! То був… Раптом усе, що було в Анґа вище підборіддя, змінило форму. Він якось викривився, і я не маю на увазі гримасу.

Уся його голова скрутилася, немовби чиїсь невидимі руки

викручували ганчірку. Його очі піднімалися, аж поки од­ не не опинилося вище іншого, і з синіх стали чорні, мов сажа. Шкіра зблідла, а тоді зробилася зеленою. Вона під­ нялася, наче зсередині її виштовхували кулаками, й роз­ тріскалася на луску. Одяг спав з тіла, бо тіло втратило людські обриси. Та це не був ні ведмідь, ні вовк, ні лев. До цих істот ми загалом приготувалися. Ми навіть були го­ тові побачити аллігатора, такого, як той, що напав на безталанну Фортуну в Безтурботності. Хоча до аллігатора воно виявилося ближчим, ніж інші тварини.

За лічені секунди Оллі Анґ перетворився на змію за­ ввишки з людину. На пукі.

Лука, котрий досі тримався за руку, яка стискалася і вростала в жирне зелене тіло, пронизливо закричав, та одразу ж і замовк, бо видовжена голова змії (навколо неї досі майоріла тонзура людського волосся) стрімко вчепи­ лася йому в рот. Нижня щелепа старого з мокрим ляском

відірвалася від суглобів і сухожиль, що її тримали. Я ба­ чив, як роздувається і стає гладенькою його стареча шия, бо істота — вона все ще змінювалася, все ще стояла на залишках людських ніг, що дедалі меншали, — буром вгризлася йому в горло.

На початку коридору залунали крики жаху й паніки — решта сільчаників кинулися врозтіч. Я на них не зважав. Я побачив, що Джеймі обхопив роздуте тіло змії, марно намагаючись відтягти її від горла вже майже мертвого Стеґа Луки, і побачив голову велетенської рептилії, коли вона пробила своїй жертві потилицю. Мигтів червоний язик, луската голова була забарвлена бризками крові й шматками плоті.

Веґ ударив її мідним кастетом. Змія легко викрутилася і кинулася вперед, оголивши здоровенні ікла, які все ще росли: два вгорі й два внизу, і з усіх чотирьох крапала про­ зора рідина. Істота вчепилася у руку Веґу, і той закричав.

— Пече! О боги, ПЕЧЕ!

Лука, прохромлений у голову, неначе танцював, поки змія все глибше вгризалася в руку констеблю, який усе ще стрепехався. Навсібіч летіли краплини крові й кавалки плоті.

Джеймі подивився на мене нестямним поглядом. Ре­ вольвери він витяг, але куди стріляти? Пукі вигинався між двома майже мертвими чоловіками. Нижня половина йо­ го тіла, вже безнога, вирвалася з купи одягу, товстими кільцями обвилася довкола тіла Луки, стиснула його в по­ ясі. Верхня половина виповзала у широкий отвір на по­ тилиці у Луки.

Я виступив уперед, ухопив Веґа і потягнув його назад за комір жилета. Його вкушена рука вже почорніла і роз­ пухла, ставши вдвічі більшою за свій звичайний розмір.

Він дивився на мене, й очі вилазили з орбіт, а з рота по­ текла біла піна.

Десь пронизливо кричав Біллі Стрітер. Ікла відірвалися від плоті жертви.

— Пече, — тихо промовив Веґ і більше вже нічого сказа­ ти не міг. Горло в нього розпухло, і язик вивалився з рота. Він упав на підлогу й засмикався у передсмертних конвуль­ сіях. Тепер змія дивилася просто на мене, роздвоєний язик з’являвся і зникав у роті. То були чорні очі змії, проте спо­ внені людського розуміння. Я підняв револьвер з особли­ вим зарядом. Срібна куля була в мене тільки одна, а голова смикалася туди­сюди, але я ні на мить не засумнівався, що мій постріл буде влучним, бо для цього такі, як я, наро­ дилися. Спалахнули холодні очі, змія кинулася на мене, і я натиснув на гачок. Постріл влучив у ціль — срібна куля потрапила в роззявлену пащеку. Голова вибухнула фонта­ ном червоних бризок, які ставали білими, ще не долетівши до ґрат і підлоги коридору. Я вже бачив таку мучнисто­білу речовину. То був мозок. Людський мозок.

Зненацька крізь діру з нерівними краями на потилиці у Луки на мене прозирнуло лице Оллі Анґа. Його голова сиділа на верхівці зміїного тіла. Між лускою на тілі ви­ лізло кошлате чорне волосся, бо сила, що контролювала зміїну форму, вже гинула. За мить до того, як тіло впало на підлогу, одне блакитне око стало жовтим і перетвори­ лося на вовче. А тоді змія впала і потягла нещасного Сте­ ґа Луку за собою. Тіло шкуряка на підлозі коридору ме­ рехтіло й спалахувало, дрижало й змінювалося. Я чув, як хрускочуть суглоби і труться одна об одну кістки. Ось з’явилася гола ступня, перетворилася на волохату лапу і знову стала людською ступнею. Враз рештки Оллі Анґа задрижали, а тоді знерухоміли.

А хлопчик усе кричав.

— Іди ляж на матрац, — сказав я йому (не надто твердим голосом). — Заплющ очі й скажи собі, що все скінчено, бо це справді так.

— Ти мені потрібен. — Біллі йшов до матраца і схлипував. Щоки в нього були всі в бризках крові. Я сам був нею аж просякнутий, але він цього не бачив. Очі в нього вже були заплющені. — Прийди до мене сюди. Будь ласка, сей, прошу!

— Я зайду одразу ж, як зможу, — пообіцяв я. І слова дотримав.

Ми втрьох провели ніч на покладених поряд матрацах у камері для п’яниць і хуліганів: Джеймі ліворуч, я право­ руч, а Юний Білл Стрітер посередині. Самум потроху вщухав, і допізна лунали на головній вулиці радісні звуки народних гулянь — Дебарія святкувала смерть шкуряка.

— Сей, а що буде зі мною? — спитав Біллі перед тим, як заснути.

— Усе буде чудово, — сказав я, сподіваючись, що Евер­ лін з Безтурботності не підведе мене в цьому.

— А він мертвий? Правда мертвий, сей Дескейн?

— Правда.

Але щодо цього я вважав за краще не ризикувати. Піс­ ля опівночі, коли вітер влігся і став легеньким вітерцем, а змучений Білл Стрітер забувся таким міцним сном, що до нього не могли пробитися навіть кошмари, ми з Джей­ мі приєдналися до шерифа Піві на пустищі за тюрмою. Там ми полили тіло Оллі Анґа вугільною олією. Перш ніж піднести до нього сірника, я спитав, чи нікому не потрібен наручний годинник на згадку. Якимось дивовижним чи­ ном він не розбився в боротьбі, й хитра маленька секунд­ на стрілка досі бігала.

Джеймі похитав головою.

— Я ні, — сказав Піві. — У ньому може сидіти дух. Під­ палюйте, Роланде. Якщо я можу так вас називати.

— Буду радий. — Я запалив сірника і кинув на тіло. Ми стояли й дивилися, як тіло дебарійського шкуряка пожи­ рає вогонь, аж поки воно не перетворилося на обвуглений кістяк. Наручний годинник став лише горбком у попелі.

Наступного ранку ми з Джеймі зібрали бригаду чоловіків (усі вони були більш ніж охочі допомогти), яка вирушила на залізницю. Вони за дві години поставили Пердунчика на рейки. Керував операцією машиніст Тревіс, а я надбав собі багатьох друзів, коли сказав, що вся бригада зможе безплатно пообідати у Рейсі й пізніше випити в «Угробле­ ному щасті».

Того вечора мало відбутися міське святкування, на яке нас із Джеймі запросили як почесних гостей. Без цього я міг би цілком і повністю обійтися (мені хотілося якнайшвидше вирушити додому, та й не товариська я людина), але такі події зазвичай належать до службових обов’язків. Одне було добре: там мали бути жінки, може, навіть гарненькі. Проти цього я не заперечував і підозрював, що Джеймі теж. Про жінок він ще багато мав дізнатися, і Дебарія була нічим не гірша за інші місця, щоб узятися за науку.

Ми з ним спостерігали, як Пердунчик повільно пахкає до розвороту і повертається до нас, уже розвернутий у пра­ вильному керунку: в бік Ґілеаду.

— А дорогою назад ми заїдемо в Безтурботність? — по­ цікавився Джеймі. — Запитати, чи приймуть вони хлоп­ чика?

— Еге ж. Крім того, настоятелька казала, що має для мене дещо.

— А що це, не знаєш? Я похитав головою.

Еверлін, жінка­гора, з широко розкритими обіймами по­ вним ходом мчала на нас через усе подвір’я. Я мало не піддався боягузливому бажанню втекти. Відчуття було таке, наче стоїш на шляху у велетенського ваговоза, що їздили на нафтових родовищах біля Куни.

Та замість збити з ніг вона пригорнула нас до своїх не­ осяжних грудей. Пахло від неї дуже приємно: цинамоном, чебрецем й випічкою. Вона поцілувала Джеймі в щоку, і він зашарівся. А мене обдарувала смачним поцілунком у губи. На мить нас огорнуло її складне пишне вбрання і сховала від світу широчезна шовкова мантія. А потім вона відсторонилася і подивилася на нас сяючими від щастя очима.

— Яку неоціненну послугу ви зробили цьому місту!

Які ж ми вам вдячні!

Я всміхнувся.

— Сей Еверлін, ви надто добрі.

— Ні, навпаки, я недостатньо добра! Ви ж пополуднує­ те з нами? І трав’яного винця скуштуєте, зовсім трішки! Увечері вам перепаде чималенько випивки, не сумніваю­ ся. — Вона хитро позирнула скоса на Джеймі. — Але будь­ те насторожі, коли підуть тости. Забагато випивки може з чоловіка зробити жалюгідну подобу чоловіка й затьма­ рити спогади, які він хотів би зберегти. — Вона замовкла, а потім розпливлася в сороміцькій усмішці, яка не дуже пасувала до її ряси. — А втім… може, й ні.

Джеймі ще сильніше зашарівся, але нічого не сказав.

— Ми бачили, як ви їхали, — сказала Еверлін. — Є ще одна людина, яка б хотіла вам подякувати.

Вона відійшла вбік, і виявилося, що за спиною в неї стояла крихітна сестра Безтурботності на ім’я Фортуна. Вона досі була перебинтована, але виглядала вже менш схожою на безтілесний привид, і той бік обличчя, що був відкритий нашим очам, сяяв од щастя і полегшення. Вона несміливо виступила вперед.

— Я знову можу спати. А іноді навіть без кошмарів. Вона підсмикнула поли своєї сірої сутани і — мені ста­

ло дуже незручно — впала перед нами на коліна.

— Сестра Фортуна, колишня Енні Клей, каже вам спа­ сибі. Як і ми всі, але ця подяка йде від мого серця.

Я делікатно взяв її за плечі.

— Підведися, жінко. Не ставай навколішки перед таки­ ми, як ми.

Вона подивилася на мене сяючими очима і поцілувала в щоку тим боком губ, який ще здатен був цілувати. І по­ бігла через подвір’я туди, де, як я гадав, була їхня кухня.

З того боку гасі вже линули чудесні пахощі.

Еверлін провела її поглядом і усмішкою, сповненою любові, та повернулася знову до мене.

— Є один хлопчик… — почав я. Вона кивнула.

— Білл Стрітер. Я знаю його ім’я та його історію. Ми до міста не їздимо, але часом місто приїздить до нас. Дружні пташки приносять на хвостиках новини, якщо ви розумі­ єте, про що я.

— Розумію, — кивнув я.

— Привозьте його завтра, коли ваші голови зменшать­ ся до звичайного розміру, — сказала вона. — У нас тут самі жінки, але ми радо приймемо до себе хлопчика­си­ роту… принаймні поки він не подорослішає і над верх­ ньою губою в нього не стане пробиватися волосся. Після

цього жінки починають турбувати хлопчика, і для нього ж буде краще, якщо він звідси поїде. А тим часом ми на­ вчимо його читати, писати й рахувати… якщо він досить розумний, щоб навчатися. Як ти думаєш, він кмітливий, Роланде, сину Ґабріели?

Дивно було чути, як мене називають іменем матері, а не батька, проте й приємно, ніде правди діти.

— Я б сказав, що він дуже кмітливий.

— Тоді добре. А коли йому настане час від’їжджати, ми знайдемо йому домівку.

— Клапоть землі й хату, — сказав я. Еверлін розсміялася.

— Еге ж, саме так, як у казці про Тіма Хоробре Серце. А зараз розламаємо хліб разом. І піднімемо келихи з тра­ в’яним вином за доблесть молодих людей.

Ми їли й пили, і загалом трапеза вдалася на славу. Коли сестри взялися прибирати зі столів, настоятелька Еверлін повела мене в свої приватні покої, які складалися зі спаль­ ні й набагато більшого кабінету, де в смузі сонячного світла на широчезному дубовому столі, заваленому папе­ рами, спала кицька.

— Мало хто з чоловіків побував тут, Роланде, — сказала вона. — Одним з них був той, з ким ти, напевно, знайо­ мий. У нього було біле обличчя і чорне вбрання. Знаєш, про кого я говорю?

— Мартен Бродклоук. — Смачна їжа, що потрапила була в мій шлунок, зненацька скисла від ненависті. І, ма­ буть, ревнощів — не лише за свого батька, якого Ґабріела з Артена прикрасила гіллястими рогами. — Він із нею бачився?

— Вимагав, але я не дозволила і відправила його геть. Спочатку він відмовлявся, та я показала йому свій ніж і сказала, що в Безтурботності є й інша зброя, і є жінки, які вміють нею користуватися. І серед зброї є рушниця. Я нагадала йому, що він зараз у глибині гасі і порадила йти швидше, якщо літати не вміє. Він так і зробив, але перш ніж піти, прокляв мене. І наш притулок. — Вона завага­ лася, погладила кицьку і підвела погляд на мене. — Свого часу я думала, що шкуряк — то його рук справа.

— Cумніваюся, — сказав я.

— Я теж, але тепер уже ми ніколи не дізнаємося, чи не так? — Кицька спробувала вилізти на неозорий гральний майданчик її колін, та Еверлін її кишнула. — В одному я впевнена: він таки розмовляв з нею. Чи то через вікно її келії пізно вночі, чи то в її тривожних снах, тепер уже ніхто не довідається. Ту таємницю вона забрала з собою на галявину, бідолашна.

На це я не відповів нічого. Коли хтось приголомшений і пригнічений, краще мовчати, бо в такому стані кожне слово буде неправильним.

— Твоя мати поїхала від нас невдовзі по тому, як ми вигнали цього Бродклоука. Вона сказала, що має викона­ ти одне завдання і багато гріхів спокутувати. Вона сказала, що сюди приїде її син. Я спитала, звідки вона знає, і Ґа­ бріела відповіла: «Бо ка — це колесо, і воно завжди обер­ тається». Вона залишила це для тебе.

Відкривши одну з численних шухляд свого стола, Евер­ лін витягла звідти конверт. На ньому добре знайомим мені почерком було написано моє ім’я. Лише мій батько міг знати той почерк краще. Колись та рука гортала сто­ рінки гарної старої книжки, коли мати читала мені «Вітер

у замкову шпарину». Еге ж, і ще багато різних книжок. Я любив усі оповідки, записані на сторінках, що їх пере­ гортала та рука, але ту руку я любив понад усе. А ще біль­ ше любив голос, який їх читав під акомпанемент вітру надворі. То було в ті дні, коли її ще не збили з пуття і вона не впала в розпусту, яка зрештою і привела її під приціл револьвера в іншій руці. У моїй руці, у моїй.

Еверлін підвелася і розгладила свій величезний фартух.

— Я мушу йти подивитись, як там у інших краях мого маленького королівства. Поки що прощаюся з тобою, Ро­ ланде, сину Ґабріели, і прошу лише про одне: зачини две­ рі, коли йтимеш. Замкнуться вони самі.

— Ви довірите мені свої речі? — спитав я.

Вона розсміялася, вийшла з­за столу й знову мене по­ цілувала.

— Стрільцю, та я тобі й життя своє довірю. — І вона пішла, така висока, що мусила нагнути голову, коли ви­ ходила у двері.

Я довго сидів і дивився на останнє послання Ґабріели Дескейн. Моє серце переповнювали ненависть, і любов, і жаль — усе те, що переслідувало мене з дня її смерті. Я хотів було спалити його непрочитаним, та зрештою розірвав конверт. Всередині лежав один­єдиний аркуш паперу. Рядки були нерівні, чорнило, яким вони були на­ писані, вицвіло в багатьох місцях. Думаю, жінка, яка пи­ сала ті рядки, щосили чіплялася за жалюгідні рештки здо­ рового глузду. Навряд чи багато людей зрозуміли б її слова, та для мене вони мали сенс. Я певен, мій батько б теж їх зрозумів, та я ніколи не показував йому листа й не розказував про нього.

Пишний обід який я з’їла був зіпсутий палац виявився тюрмою

як пече Роланде

Я згадав Веґа, що помирав од укусу змії.

Якщо я повернусь і розкажу що знаю що я підслухала

Ґілеад ще врятується на кілька років

ти ще врятуєшся на кілька років

твій батько хоч йому завжди було до мене байдуже

Слова «хоч йому завжди було до мене байдуже» мати викреслила кількома жирними лініями, проте я все одно зміг їх прочитати.

він каже я не посмію

він каже «ховайся в Безтурботності поки смерть не зна- йде тебе».

він каже «якщо повернешся смерть знайде тебе рано». він каже «смерть знищить єдиного в світі до кого тобі не

байдуже».

Він каже «хочеш померти від руки свого виплодка і по- бачити

як усе хороше усе добро

кожна думка сповнена любові виливається з нього як вода з підгузка? за Ґілеад якому не було до тебе діла

і який так чи інак приречений?

Але я мушу повернутися. Я молилася про це

і медитувала на це

і голос який я чую завжди промовляє ті самі слова: ЦЬОГО ВИМАГАЄ КА

Було там написано ще трохи. Ті слова за роки своїх мандрів після розгромної битви на Єрихонському пагор­ бі й падіння Ґілеаду я перечитував безліч разів. Я водив по них пальцем, аж поки аркуш не розвалився на шматки і його не підхопив вітер — вітер, що віє у шпарину часу. Зрештою віт