Низький рівень захисту СКОРИСТАЙТЕСЯ КАРТКОЮ-КЛЮЧЕМ

ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД.

Північнолісовий Кіннок Сектор Вигину

АВАНПОСТ 9

Низький рівень захисту СКОРИСТАЙТЕСЯ КАРТКОЮ-КЛЮЧЕМ

Ці слова Тім насилу розібрав, бо то була якась дивна суміш високої та низької мов. Однак нашкрябане під ними було цілком зрозумілим: Тут усі мертві.

Під дверима лежала скринька, схожа на ту, в якій Тімова мати тримала свої дрібнички й пам’ятні речі, тільки ця була не дерев’яна, а металева. Він спробував її відчинити, та скринька була надійно замкнена. Вирізьблені на ній літери Тім прочитати не зміг. Там була замкова шпаринка дивної форми (схожа на літеру 1). Тім спробував було під­ няти скриньку, та знов безуспішно. Можливо, її було при­ гвинчено до землі, до вкопаного кам’яного стовпа.

Аж раптом у щоку Тіму врізався мертвий бін­расті. Повз нього пролетіло ще кілька пернатих трупиків, перевертаю­ чись у повітрі, що рухалося все швидше і швидше. Деякі билися об стіну Доґана й опадали на землю довкола.

Тім знову прочитав останні слова на сталевій пластині: СКО- РИСТАЙТЕСЯ КАРТКОЮ-КЛЮЧЕМ. І всі сумніви щодо

1 Що низькою мовою звучить як С.

того, що це за річ, відпали, варто було лише глянути на розріз під словами. Тім навіть зрозумів, що знає, яка з се­ бе ця «картка­ключ», бо щойно її бачив, разом з більш упізнаваним ключем, що міг підійти до шпарини у формі літери . Два ключі (та ймовірний порятунок) на шиї в ти­ гра, який міг проковтнути його за три укуси. А що їжі в клітці Тім не бачив ніякої, то, може, й за два.

Ситуація дедалі більше скидалася на злий жарт, хоча вважати такий жарт смішним могла хіба що дуже жорсто­ ка людина. Людина, що, наприклад, могла попросити лиху фею заманити хлопчика в трясовину.

Що ж робити? Чи міг він узагалі щось вдіяти? Тіму дуже хотілося запитати в Дарії, та він дуже боявся, що його по­ друга з пластини (добра фея на противагу до Збирачевої лихої) загинула, що її вбила Директива Дев’ятнадцять.

Змушений змагатися тепер з вітром, дуже повільно Тім підійшов до клітки. Побачивши його, тигр на м’яких ла­ пах обійшов довкола отвору посередині й став біля двер­ цят клітки. Він похилив свою розкішну голову і пильно подивився на нього своїми зористими очима. Вітер вору­ шив його густу шерсть, і смужки на ній неначе колихали­ ся й мінялися місцями.

Бляшане відро мало би покотитися геть на вітрі, але воно чомусь лишилося на місці. Як і сталева скринька, воно здавалося пригвинченим.

Те відро, яке він лишив для мене вдома, щоб я міг побачити

його брехні й повірити їм.

Усе це було розіграшем, анекдотом, і під відром Тім міг знайти його сіль, той останній дотепний рядок — напри­ клад: «Не можу ж я перегортати сіно ложкою!» чи «А тоді я перевернув її й зігрів з іншого боку», — який змусить глядачів надривати животи від сміху. Та яка різниця, все

одно наближався кінець, чом би й ні? Можна й посмія­ тися.

Тож Тім узяв відро й підняв його. Він очікував, що під ним виявиться чарівна паличка Збирача, та помилився. Жарт був набагато кращим. Під відром лежав ще один ключ, великий та пишно прикрашений різьбою. І так само, як і Збирачева миска та нашийник у тигра, він був зі срібла. До головки ключа крученою ниткою було при­ в’язано записку.

Дерева на іншому боці провалля тріщали й бумкали. З прірви велетенськими клубами здіймалася пилюка, і ві­ тер шмагав її та відносив стрічками диму ген­ген за обрій.

Цидулка від Збирача була короткою:

Вітаннячка, хоробрий і винахідливий хлопчику! Ласкаво просимо до Північнолісового Кіннока, що колись був знаний як Брама в Той Світ. Тут я залишив тобі сердитого тигра. Він ДУЖЕ голодний! Але, як ти міг уже здогадатися, Ключ до УКРИТТЯ висить у нього на Шиї. Так само ти міг здо- гадатися, що цей Ключ відмикає Клітку. Скористайся ним, якщо пороху вистачить! З усіма найкращими побажаннями твоїй Матері (чий Чоловіченько НЕВДОВЗІ її навідає). Залишаюся твоїм вірним Слугою!

РФ/МБ

Людину (якщо то була людина), яка залишила Тімові за­ писку, вже давно ніщо не дивувало, але й вона була б зди­ вована усмішкою на обличчі у хлопчика, коли він звівся на ноги з ключем у руці й відкинув відро ногою. Його миттю підхопив дужий вітер, що вже майже досяг сили урагану. Свою службу воно відслужило, і вся магія його полишила.

Тім подивився на тигра. Тигр подивився на Тіма. Зда­ валося, він навіть не підозрював про те, що наближається буревій. Він повільно помахував туди­сюди хвостом.

— Він думає, що я радше від холоду загину чи здамся на поталу вітру, ніж з твоїми пазурями й зубами матиму спра­ ву. Та він, мабуть, не бачив оцього. — З­за поясу Тім витяг чотиристволку. — Рибу на болоті воно прикінчило, і з то­ бою впорається, сей Тигр.

І знову Тіма зачудувало те, якою природною здавалася йому зброя в руці. Її призначення було таким простим, таким зрозумілим. Усе, що вона хотіла, — стріляти. А коли Тім її тримав, то й сам хотів лише стріляти, більше нічого.

Але.

— Ой, він побачив, — сказав Тім і всміхнувся ще шир­ ше. Він уже майже не відчував, як піднімаються кутики рота, бо шкіра на обличчі задубіла від холоду. — Атож, дуже добре побачив. Чи думав він, що я так далеко діс­ тануся? Напевно, ні. Чи він думав, що я застрелю тебе, аби вижити? А чому ні? Він би так і зробив. Але навіщо відправляти хлопчика? Навіщо, коли він, мабуть, повісив тисячу людей, перерізав сотню горлянок і бозна­скільки таких нещасних удів, як моя мама, пустив у світ? Ви мо­ жете відповісти мені на це, сей Тигр?

Тигр тільки дивився, опустивши голову й повільно ма­ хаючи хвостом.

Тім однією рукою засунув чотиристволку назад за пояс, а другою вставив різьблений срібний ключ у замок на ви­ гнутих дверцятах клітки.

— Сей Тигр, пропоную обмін. Ви даєте мені відімкнути укриття ключем, який висить у вас на шиї, і ми обидва виживемо. Та якщо ви порвете мене на клапті, ми обидва загинемо. Ви це розумієте? Дайте знак, якщо розумієте.

Тигр жодного знаку не подав. Він просто дивився на Тіма.

Але Тім знаку не чекав, та й не потребував, напевно. Як на те Божа воля, вода мала бути.

— Мамо, я люблю тебе, — сказав він і повернув ключ. З глухим брязкотом повернувся старезний механізм. Тім узявся за дверцята і потягнув їх на себе. Петлі пронизливо заверещали. Тім відступив назад і взяв руки в боки.

Секунду­дві тигр стояв на місці, неначе підозрював щось недобре. Та потім м’яко вийшов з клітки. Під фіо­ летовим небом, що все темнішало, під акомпанемент за­ вивання вітру й вибухів вони з Тімом дивилися один одному в очі. Вони дивилися один на одного як стрільці. Тигр рушив уперед. Тім відступив на крок назад, але зро­ зумів — ще один крок, і він не витримає, накиває п’ятами. Тож він залишався на місці.

— Ну ж бо, підходь. Я Тім, син Великого Роса.

І замість вчепитися Тіму в горло й розірвати його, тигр сів, підняв голову і підставив йому свій нашийник і клю­ чі, що на ньому висіли.

Тім не вагався. Пізніше він дозволить собі розкіш подиву, але не зараз. Вітер дужчав щосекунди, і якби він забарив­ ся, його б підняло потоком вітру і жбурнуло на дерева, де, найпевніше, прохромило б гілками. Тигр був важчий, та його б теж рано чи пізно підхопив вітер.

Ключ, схожий на картку, і ключ, що виглядав як літе­ ра , були приварені до срібного нашийника, але застібка доволі легко розстібалася. Тім натиснув на западини з бо­ ків, і нашийник відпав. Тім ще встиг помітити, що на тигрі був інший нашийник — у вигляді рожевої шкіри там, де шерсть витерлася. Наступної миті він уже біг у Доґан.

Біля дверей узяв картку­ключ і вставив у отвір. Але ні­ чого не відбулося. Тім перевернув картку і вставив іншим боком. Все одно нічого. Вітер холодною мертвою рукою жбурнув його на двері, з носа ринула кров. Він відштов­ хнувся руками, перевернув картку і спробував знову. Жод­ ного результату. Та зненацька Тім згадав слова Дарії — не­ вже це було лише три дні тому? Північнолісовий Кіннок вимкнено. Тепер Тім здогадувався, що це означає. Блимав­ ка на вежі з металевих брусів ще працювала, та внизу сила іскри, що урухомлювала все на вежі, згасла. Він ки­ нув виклик тигру, і тигр його не з’їв, але Доґан було за­ мкнено. Так чи інак, їм судилося загинути.

Ото й була кінцівка анекдоту, і десь там чоловік у чор­ ному зараз реготав.

Тім розвернувся й побачив, що тигр тицяє носом у ме­ талеву скриньку з гравіюванням. Звір підвів погляд і зно­ ву тицьнувся у скриньку.

— Ну добре, — сказав Тім. — Чом би й ні?

Він став навколішки біля похиленої голови тигра і від­ чув, як теплий віддих торкається його холодної щоки. Спробував відімкнути скриньку ключем у формі літери . Той ідеально підійшов. Раптом Тім чітко пригадав, як ко­ ристувався ключем, що його Збирач дав йому, щоб відкри­ ти валізу Келза. Потім повернув ключ у скриньці, почув клацання і підняв кришку. Сподіваючись на порятунок. Та натомість побачив три предмети, що, здавалося, не могли принести йому ні найменшої користі: велике біле перо, маленьку коричневу пляшечку і просту бавовняну серветку — такі клали на довгих столах позаду зали зібрань

у Лісовому, коли накривали для Жнив’яної вечері.

Вітер став дужчим за ураганний, верещав, мов примара, у павутинні металевої вежі. Зі скриньки здійнялося перо,

та полетіти геть не встигло — тигр витягнув шию і вхопив його в зуби. Обернувся до хлопця і простягнув йому перо. А Тім, особливо не замислюючись, запхав його за пояс до батькової сокири. На руках і колінах він поповз від До­ ґана геть. Врізатися в дерево і настромитися на гілляку було б не найприємнішим способом померти, та то могло би бути ліпше (принаймні швидше), ніж бути розчавле­ ним об Доґан і відчувати, як смертоносний вітер проби­ рається під шкіру, і дістається нутрощів, і заморожує його. Тигр заричав — з таким звуком повільно рветься шовк.

Тім хотів було повернути голову, та його схопив вітер і вдарив об Доґан. Він щосили намагався вдихнути пові­ тря, однак перешкоджав вітер, виривав кожен вдих йому з рота й носа.

Тепер тигр простягав йому серветку, і коли Тім нарешті судомно вдихнув повітря в легені (горло одразу ж обпали­ ло морозом), він побачив те, що його здивувало. Сей Тигр підняв серветку за кутик, і вона, розгорнувшись у довжи­ ну, стала вчетверо більшою.

Але це неможливо.

Та тільки він бачив це на власні очі. Якщо очі (з яких текли сльози й замерзали на щоках) не обманювали його, серветка у зубах у тигра збільшилася до розмірів рушника. Тім простягнув по неї руку. Тигр тримав її, поки не поба­ чив, що Тім міцно тримає її в задубілому кулачку, і вже тоді відпустив. Навколо них нетямився вітер. Він став та­ кий сильний, що навіть тигр вагою шістсот фунтів ледве тримався на землі, але серветка, яка стала рушником, ви­ сіла собі мляво в Тімовій руці, неначе був повний штиль. Тім подивився в очі тигру. Той відповів таким самим поглядом, наче був цілковито спокійний і його нітрохи не обходила буремність світу навколо. Хлопчик упіймав себе

на думці про бляшане відро, у якому все було видно так само добре, як і в срібній мисці Збирача. «У вмілих ру­ ках, — сказав він, — будь­яка річ може бути магічною».

Може, навіть скромний шмат бавовни.

Серветка вже збільшилася вдвічі — щонайменше. Тім розгорнув її ще раз, і рушник став скатертиною. Він підняв її догори перед собою, і хоча навколо нього бушувала буря, повітря між рядниною і його обличчям було спокійне.

І тепле.

Тім узяв скатертину, що була серветкою, обома руками, трусонув нею, і вона розгорнулася ще раз. Тепер це було простирадло, яке просто лежало на землі, хоча над ним пролітала буря пилу, хмизу і мертвих бін­расті. Усі ці ґун­ на вдарялися об стіну Доґана, і це нагадувало град. Тім хотів було залізти під простирадло, та завагався і глянув у блискучі зелені очі тигра. Подивився ще й на гострі шпичаки його зубів, що не ховалися в пащі, а тоді підняв край чарівної ряднини.

— Ходи. Залазь. Там нема ні вітру, ні холоднечі.

Але ж ти знав про це, сей Тигр. Адже так?

Тигр притисся до землі, витягнув свої розкішні лапи й по­ повз на животі, аж поки не опинився під рядниною. Тім відчув, як по руці тернулося щось схоже на дротяну щітку: вуса, коли тигр вмощувався зручніше. Тім здригнувся. А то­ ді довге пухнасте тіло звіра розтягнулося поряд з його тілом. Тигр був дуже великий, тож половина його тіла лежала поза тонким білим накриттям. Тім припіднявся, змагаю­ чись із вітром, що бив його по голові й плечах, коли вони опинилися на відкритому просторі, й знову стріпнув ряд­ ном. Воно розгорнулося з характерним звуком і стало за­ вбільшки з вітрило човна. Тепер його край лежав майже

біля тигрової клітки.

Світ навколо ревів, повітря лютувало, але під рядниною панувало повне затишшя. Тільки серце у Тіма шалено калатало. А коли почало заспокоюватися, він відчув, що біля його грудної клітки повільно б’ється ще одне. І почув тихе басовите бурчання. Тигр хурчав.

— Ми в безпеці, правда? — спитав у нього Тім.

Тигр подивився на нього секунду­дві й заплющив очі.

Тіма ця відповідь цілком задовольнила.

Настала ніч, а з нею розгорнулася й повна лють старкбласту. Під зачаклованою річчю, що спершу здавалася простою серветкою, теж наростала холоднеча, бо вітер розгулявся і віяв уже зі швидкістю понад сотню коліс за годину. Вікна Доґана заросли катарактами інею з дюйм завтовшки. За­ лізні дерева позаду нього стискалися, вибухали всередину, а тоді летіли на південь смертоносними хмарами гілок, уламків і цілих стовбурів. Поряд із Тімом безтурботно дрі­ мав його новий друг. Він засинав усе міцніше, і його тіло розслаблялося і розтягувалося в різні боки, підштовхуючи Тіма до краю їхнього укриття. Настала така мить, коли йому довелося штурхонути тигра ліктем, так, як штурхають сусіда в ліжку, коли той тягне на себе простирадло. Тигр трохи забурчав і випустив пазурі, але посунувся.

— Дякую­сей, — прошепотів Тім.

Через годину після того, як сонце сіло (а може, й через дві: у Тіма притупилося відчуття часу), до завивання вітру при­ єднався кошмарний скрегіт, що різав вуха. Тигр розплющив очі. Тім обережно відтягнув край ряднини й визирнув назо­ вні. Вежа над Доґаном почала хилитися. Тім зачаровано дивився, як вона хилиться і гнеться. А потім (це сталося в лічені секунди, майже непомітно для ока) вежа розвалила­ ся. Щойно була на місці, а вже наступної миті розлетілася

на гострі уламки сталі, що помчали, гнані вітром, широчен­ ної смугою, яка ще вдень була лісом залізних дерев.

«Наступним буде Доґан», — подумав Тім. Але цього не сталося.

Доґан вистояв, як і попередні тисячу років.

То була найнезабутніша ніч у його житті, і водночас ніч така казково дивна, що він не зміг би її до пуття й описати… чи навіть згадати у певній послідовності, як пригадуємо ми звичайні події свого життя. Повне розуміння поверталося до нього лише у снах, а сни про старкбласт переслідували його до кінця життя. Та не те щоб то були кошмари. На­ впаки — то були хороші сни. Сни про захищеність.

Під простирадлом було тепло, а тіло його сусіда, зануре­ не в сон, зігрівало повітря ще більше. Одного разу він при­ підняв простирадло і побачив трильйон зірок, що розсипа­ лися по куполу неба. Стільки зірок він ще не бачив ніколи в житті. Здавалося, буревій попробивав крихітні дірочки у світі над світом і перетворив його на сито, крізь яке про­ свічувала осяйна загадка творіння. Можливо, таке не при­ значалося для людських очей, проте Тім відчував, що йому надали особливий дозвіл на те, щоб подивитися, бо ж лежав він під магічною ковдрою, поряд з істотою, яку навіть най­ більш довірливі селяни Лісового назвали б вигадкою.

Дивлячись угору на ті зірки, він відчував благоговійний трепет, а ще глибоку й незгасиму втіху, як тоді, коли ди­ тиною прокидався серед ночі, відчував тепло й безпеку своєї ковдри й балансував на межі сну та неспання, а вітер за вікном виводив свою журливу пісню про інші світи й інші життя.

«Час — це замкова шпарина, — подумав Тім, поки ди­ вився на зорі. — Так, мабуть, так і є. Іноді ми нахиляємося

й зазираємо в неї. І той вітер, який відчуваємо на щоці, вітер, що віє в замкову шпарину, — це подих цілого Всесвіту».

У порожньому небі лютував вітер, холоднеча посилю­ валася, одначе Тім Рос лежав у теплі й затишку, а коло нього мирно посопував тигр. Згодом він і сам поринув у сон, міцний, приємний і не потривожений сновидіння­ ми. Засинаючи, він відчував себе зовсім крихітним. Його неначе підхопив вітер і поніс на своїх крилах у замкову шпарину часу. Ген­ген од краю Великого каньйону, по­ над Нескінченним лісом і Фаґонаром, понад Стежиною Залізних Дерев, селом Лісовим (з тієї висоти, на якій він летів з вітром, воно здавалося лише маленьким хоробрим скупченням вогників) і далі, далі, о, набагато далі, через увесь Серединний світ туди, де стриміла до небес велетен­ ська чорна, мов ебенове дерево, Вежа.

Я потраплю туди! Одного дня я до неї дійду!

Так подумав хоробрий Тім і провалився у сон.

Уранці непогамовний вереск вітру стишився до монотонно­ го гудіння. Тім відчув, що сечовий міхур переповнений. Він відкинув простирадло, виповз на землю, чисто підметену аж до самого кам’яного кістяка, і побіг за Доґан. Дихання виривалося з рота хмарками білої пари і одразу ж відлітало з вітром. Інший бік Доґана був завітряний, та однаково там було холодно, холодно. Потекла сеча, і на той час, коли Тім закінчив, калюжка на землі почала замерзати.

Тім поспішив назад. За кожен крок він змагався з ві­ тром і тремтів усім тілом. А коли залазив під чарівне про­ стирадло, в благословенне тепло, зуби в нього цокотіли. Навіть не задумуючись, що робить, він обійняв м’язисте тіло тигра і притисся до нього. Злякався лише на мить —

коли розплющилися очиська й розкрився рот. Показався язик — довгий, мов доріжка, і рожевий, наче троянда на Нову Землю. Тигр лизнув Тіма в щоку, і той знову задри­ жав, та не від страху, а від спогадів: як рано­вранці Вели­ кий Рос, його батько, терся своєю щокою об його щоку, перед тим як налити води в миску й поголитися начисто. Він казав, що не хоче відрощувати бороду, як у його на­ парника, казав, що йому не личитиме.

Тигр опустив голову і став обнюхувати комірець Тімо­ вої сорочки. Тім засміявся, бо вуса лоскотали йому шию. А тоді згадав про останні два брутерботи.

— Я з тобою поділюся, — сказав він. — Хоча ми з тобою знаємо, що ти міг би забрати обидва, якби cхотів.

Він простягнув один з брутерботів тигру. Той миттю щез у пащі, та коли Тім узявся за свій, звір тільки дивився. Тім постарався їсти якомога швидше, на випадок, якщо сей Тигр передумає. А тоді натягнув простирадло над го­ ловою і знову задрімав.

Коли Тім прокинувся вдруге, за його відчуттями був полу­ день. Вітер ще трохи влігся, і висунувши голову, хлопчик відчув, що й повітря стало теплішим. Та все ж фальшиве літо, якому так справедливо не довіряла вдова Смек, без­ поворотно минуло. Так само, як і залишки його про­ віанту.

— Що ж ти там їв? — спитав Тім у тигра. А це запитання потягло за собою наступне. — І як довго ти сидів у клітці? Тигр звівся на лапи, пройшов невеличку відстань, що відділяла їх од клітки, і потягнувся: спочатку одна задня нога, потім друга. Він пройшовся далі, до краю Великого каньйону, де справив свою потребу. Закінчивши, обнюхав ґрати своєї тюрми й відвернувся від клітки, неначе вона

його нітрішечки не цікавила, і повернувся туди, де лежав, спершись на лікті, Тім.

Тигр похмуро на нього подивився (принаймні так зда­ лося Тіму) своїми зеленими очима, потім похилив голову і знову тицьнувся носом у магічне простирадло, що захи­ щало їх від старкбласту. Під ним виявилася чарівна скринь­ ка. Тім не пригадував, щоб забирав її з собою, але, мабуть, так і було. Якби скринька лишилася на місці, її б змело вітром. Це нагадало йому про пір’їну, яка досі була в нього за поясом. Він витяг її й роздивився зблизька, проводячи пальцями по її розкішній густоті. Те перо могло належати яструбу… якби було наполовину меншим. Чи якби Тім колись бачив білого яструба, а він таких не бачив.

— Це з орла, правда ж? — запитав Тім. — О Ґанова кров, так і є.

Тигр, здавалося, нітрохи не цікавився пір’їною, хоча минулого вечора доволі жваво підхопив її, щоб викрасти у дихання шаленої бурі. Довгий писок, вкритий жовтавим пушком, опустився і підштовхнув скриньку до Тімового стегна. Тигр підвів погляд на Тіма.

Тім відкрив скриньку. Всередині лишалася тільки ко­ ричнева пляшечка, в такій могли бути ліки. Тім узяв її й одразу ж відчув поколювання в кінчиках пальців, дуже схоже на те, яке спричиняла чарівна паличка Збирача, коли він проводив нею над бляшаним цебром.

— Мені відкрити її? Ти цього точно зробити не зможеш. Тигр сів. Погляд його зелених очей був прикутий до крихітної пляшечки. Ті очі світилися зсередини, немовби сам мозок тигра палахкотів від магії. Тім обережно від­ крутив кришечку. А коли зняв, то побачив під нею ма­

леньку прозору крапельничку.

Тигр відкрив рота. Доволі промовисто, однак…

— Скільки? — спитав Тім. — Я не хочу тебе отруїти.

Тигр просто сидів, трохи задерши голову і розтуливши рота, наче пташеня, яке жде, коли йому в дзьобик укинуть хробачка.

Трохи попомучившись (Тім ще ніколи не користувався піпеткою, хоча бачив — більшу й грубішу, Дестрі ще на­ зивав її бичачою клізмою), Тім набрав трохи рідини в ма­ леньку трубочку. Вона всмоктала майже всю рідину з пля­ шечки, бо було там її небагато. Відчуваючи, як важко калатає серце, він підніс її до рота тигра. Що станеться далі, він здогадувався, бо ж чув чимало переказів про шку­ ряків. Але певності в тому, що тигр — зачаклована люди­ на, він не мав.

— Я буду по крапельці крапати, — попередив він ти­ гра. — Якщо захочеш, щоб я припинив раніше, ніж за­ кінчиться рідина, стули рота. Дай знак, що ти зрозумів.

Та, як і раніше, тигр жодного знаку не дав. Просто сидів і чекав.

Одна крапля… дві… три… маленька трубочка вже була напівпорожня… чотири… п’я…

Зненацька по тигровій шкурі пройшли брижі, неначе під нею силкувалися вирватися назовні якісь істоти. Мор­ да розтанула, і оголилися зуби, а тоді все змінилося до невпізнаваності, й рот виявився запечатаним. Звір здав­ лено проревів, чи то від болю, чи то від люті, й галявина наче задрижала від того рику.

Тім, нажаханий, упав на живіт.

Зелені очі викочували з орбіт, немов на пружинах. Хвіст, що бив, мов батогом, зник, з’явився знову і ще раз зник. Тигр побрів геть, цього разу — до урвиська Велико­ го каньйону.

— Стій! — пронизливо закричав Тім. — Ти впадеш!

Тигр хиткою ходою п’яного побрів по краю. Одна лапа зісковзнула вниз, градом посипалися камінці. Він про­ йшовся поза кліткою, в якій сидів. Смужки стали розми­ тими, потім поступово поблякли. Голова змінювала фор­ му. З’явилося щось біле, потім жовтогаряче на тому місці, де була морда. Тім чув скрегіт — кістки в тілі розташову­ валися по­новому.

На дальньому боці клітки тигр проревів, а вже на пів­ дорозі те ревіння стало дуже нагадувати людський крик. Розмите змінене створіння стало на задні кінцівки, і там, де були лапи, Тім побачив пару старезних чорних чобіт. А кігті перетворилися на срібні сіґули: місяці, хрести, спіралі.

Жовта верхівка голови тигра все росла й росла, аж поки не перетворилася на конічний капелюх, що його Тім ба­ чив у бляшаному цебрі. Біле під ним, там, де було тигрове нагруддя, стало бородою, що виблискувала під холодним сонцем вітряного дня. Виблискувала, бо в ній було безліч рубінів, смарагдів, сапфірів та діамантів.

А тоді тигр зник, і перед очима зачарованого хлопчика виник Мерлін з Ельда.

Він не всміхався, як у Тімовому видінні… а втім, те ви­ діння й не було повністю його видінням. То була мара, наслана Збирачем і призначена для того, щоб завести йо­ го в смертельну пастку. Справжній Мерлін дивився на

Тіма з добротою, та водночас і суворо. Вітер надимав йо­ го білу шовкову мантію на тілі, такому худому, що воно скидалося на живий кістяк.

Тім опустився на коліно, похилив голову і притулив тремтячий кулак до лоба. Він хотів сказати: «Хайл, Мер­ ліне», — та голос його зрадив, і він спромігся лише на кволий хрип.

— Встань, Тіме, сину Джека, — сказав маг. — Та перш ніж ти це зробиш, надінь кришку на пляшечку. Там ще лишилося кілька крапель, вони тобі знадобляться.

Тім підняв голову і запитально глянув на високу фігуру, що стояла біля клітки, в якій була ув’язнена.

— Для твоєї матері, — сказав Мерлін. — Для її очей.