Правда? — прошепотів Тім

— Щира, мов Черепаха, що тримає на собі світ. Ти пройшов чималий шлях, показав велику відвагу… і не­ малу дурість, але про це не будемо, бо дурість і відвага часто йдуть пліч­о­пліч, а надто в юності. А ще ти звільнив мене з в’язниці, в якій я сидів багато­багато років. А зараз закрути кришечку і підводься.

— Спасибі, — сказав Тім. Руки в нього тремтіли, перед очима все розпливалося від сліз, але він спромігся закри­ ти пляшечку, ні краплини не розливши. — Я думав, ви Охоронець Променя, так, але Дарія сказала мені інше.

— А хто така Дарія?

— Полонянка, як і ви. Запроторена в маленьку машину, яку дали мені люди з Фаґонара. Я думаю, вона померла.

— Співчуваю, синку.

— Вона була моїм другом, — просто сказав Тім. Мерлін кивнув.

— Цей світ сумний, Тіме Рос. Що ж до мене, позаяк це Промінь Лева, то він так своєрідно пожартував, коли обернув мене на великого кота. Хоча не на Аслана, бо це така магія, на яку навіть він не спроможний… хоча він би дуже цього хотів, о так. Чи вбити Аслана та решту Охо­ ронців, щоб Промінь згас.

— Збирач, — прошепотів Тім.

Мерлін закинув голову назад і розсміявся. Його гостро­ верхий капелюх чомусь не звалився, і це, на думку Тіма, само по собі було магією.

— Ні, ні, не він. Трошки чаклувати й довго жити — от і все, на що він спроможний. Ні, Тіме, є дехто набагато могутніший за Бродклоука. Коли Великий вказує пальцем з того місця, де перебуває, Бродклоук чимдуж біжить ви­ конувати наказ. Та відправити тебе не було наказом Чер­ воного Короля, і той, кого ти звеш Збирачем, поплатиться за свою дурість, я певен цього. Він надто цінний, щоб його вбивати, але помучити? Покарати? Так, думаю, це можливо.

— Що він із ним зробить? Цей Червоний Король?

— Краще цього не знати. Але в одному можеш бути впевнений: у Лісовому його більше ніколи не побачать. Його дні збирача податків нарешті злічені.

— А моя мама… вона правда зможе нарешті бачити?

— Так, бо ти зробив мені добро. І я буду не останній, кому ти послужиш у своєму житті. — Він показав на пояс Тіма. — Це лише перша твоя зброя. Перша і найлегша.

Тім поглянув на чотиристволку, та з­за пояса витяг батькову сокиру.

— Сей, зброя не для таких, як я. Я звичайний сільський хлопчик. Я стану лісорубом, як мій батько. Моє місце в Лісовому, і там я залишуся.

Старий чаклун уважно на нього подивився.

— Ти кажеш так із сокирою в руці, та якої б ти заспівав, якби це був револьвер? Чи сказало б так твоє серце? Не відповідай, бо я бачу правду в твоїх очах. Ка забере тебе далеко від села Лісового.

— Але я люблю його, — прошепотів Тім.

— Ти ще поживеш там якийсь час, тож нехай це тебе не турбує. Але слухай мене і корися.

Він сперся долонями на коліна і нахилився всім своїм високим сухорлявим тілом до Тіма. Його борода тріпотіла на ослаблому вітрі, й коштовні камені, якими вона була оздоблена, спалахували, як вогники. Обличчя в нього так само, як і в Збирача, було виснажене, проте підсвічене зсередини серйозністю, а не каверзним гумором, і добро­ тою, а не жорстокістю.

— Коли ти повернешся до себе додому… а мандрівка ця буде значно коротшою, ніж подорож сюди, і набагато менш ризикованою… ти прийдеш до своєї матері та вкро­ пиш їй очі останніми краплями з пляшечки. А потім му­ сиш віддати їй сокиру свого батька. Ти розумієш мене? Його монетку ти носитимеш усе життя, тебе поховають

з нею на шиї. Але сокиру віддай матері. І зроби це одразу.

— Ч­чому?

Кошлаті брови Мерліна зійшлися на переніссі, кутики губ опустилися. Зненацька де й поділася вся доброта, їй на зміну прийшла лячна жорсткість.

— Не твоє діло — питати, хлопче. Ка завжди налітає, як вітер, як старкбласт. Ти послухаєшся?

— Так, — налякано сказав Тім. — Я віддам їй сокиру, як ви наказуєте.

— Добре.

Маг розвернувся до простирадла, під яким вони спали, й підняв над ним руки. Той край, що був ближче до клітки, раптом, стрепенувшись, злетів догори, сам склався і став наполовину менший. Знову підлетів і склався ще раз до розміру скатертини. Тім подумав, що жінки в Лісовому не відмовилися б володіти такими чарами, щоб застеляти ліж­ ка, а тоді злякався, чи не блюзнірством була така думка.

— Ні, ні, безперечно, ти правий, — з відсутнім виглядом сказав Мерлін. — Але може щось піти не так і залишаться

складки. Магія доволі підступна, в ній повно фокусів, на­ віть для такого старого парубка, як я.

— Сей… а правда, що ви живете задом наперед у часі? Мерлін з удаваним роздратуванням здійняв руки. Ру­ кава його мантії опали, й оголилися руки, тонкі й білі, як

гілки берези.

— Усі так думають, а якби я й заперечував, усе одно всі б і далі так думали, чи не так? Я живу так, як я живу, Тіме, тобто насправді я зараз переважно відійшов від справ. Ти також чув про мою чарівну хатину в лісі?

— Еге ж!

— А якби я тобі сказав, що жив у печері, де не було ні­ чого, крім стола і підстилки на підлозі, і якби ти розповів про це іншим, тобі б повірили?

Обміркувавши це, Тім похитав головою.

— Ні. Не повірили б. Навряд чи люди взагалі повірять, що я вас зустрів.

— Це їхнє діло. Що ж до тебе… ти готовий повернутися?

— А можна ще одне питання? Маг здійняв вказівний палець.

— Лише одне. Бо я в тій клітці просидів багато довгих років (а вона, як ти бачиш, стоїть на місці, ні на дюйм не зсунулася, байдуже, як сильно дме вітер) і мені набридло гидити в ту дірку. Жити відлюдником — це дуже добре, звісно, але всьому є межа. Давай своє запитання.

— Як Червоний Король вас упіймав?

— Він нікого не може піймати, Тіме, бо сам упійманий, ув’язнений на верхівці Темної вежі. Але він досі має владу і має своїх шпигунів. Той, кого ти зустрів, далеко не най­ могутніший. До мене в печеру прийшов чоловік. Я поми­ лився, прийняв його за мандрівного торгівця, бо він був сильним чаклуном. І щоб ти знав, ту магію дав йому Король.

Тім ризикнув поставити ще одне запитання.

— Він сильніший чаклун, ніж ви?

— Ні, але… — Мерлін зітхнув і підвів погляд у ранкове небо. Тім з подивом зрозумів, що чарівникові соромно. — Я був п’яний.

— О, — тихо промовив Тім. Нічого іншого йому на дум­ ку не спало.

— Годі балачок, — сказав маг. — Сідай на діббін.

— На що?

Мерлін показав на річ, яка була то серветкою, то про­ стирадлом, а тепер стала скатертиною.

— На це. І не турбуйся, що замастиш його взуттям. На ньому сиділи й більш замащені брудом доріг мандрівники, ніж ти.

Саме це Тіма й турбувало, проте він ступив на скатер­ тину і сів.

— А зараз перо. Візьми його в руки. Воно з хвоста Ґару­ ди, орла, що охороняє інший край Променя. Мені так сказали, хоча коли я був маленьким — так, Тіме, я теж був колись маленьким, — мені також казали, що дітей зна­ ходять на полі в капусті.

Тім майже не слухав його. Він узяв перо, яке тигр уря­ тував від вітру, і стиснув у руках.

Мерлін не зводив з нього погляду з­під гостроверхого капелюха.

— Коли будеш удома, що зробиш перше?

— Закапаю мамі очі.

— Добре. А друге?

— Віддам їй татову сокиру.

— Не забудь. — Старий нахилився вперед і поцілував Тіма в чоло. І на якусь мить цілий світ спалахнув у хлопчика

перед очима, немов зірки на висоті старкбласту. На якусь мить уся світобудова була перед ним. — Ти відважний хлоп­ чик із хоробрим серцем. Інші теж це роздивляться і нази­ ватимуть тебе саме так. Дякую тобі, лети додому.

— Л­л­летіти? Як?

— А як ти ходиш? Просто подумай про це. Подумай про дім. — У кутиках очей чарівника проступили тисячі дріб­ неньких зморщок, коли його губи розпливлися в осяйній усмішці. — Бо, як сказав хтось відомий, у гостях добре, а вдома краще. Уяви домівку! Уяви в усіх подробицях!

Тож Тім подумав про хатину, в якій виріс, і кімнату, де все життя засинав під звуки вітру надворі, вітру, що розповідав свої історії про інші світи й інші життя. По­ думав про клуню, де ночували Місті й Бітсі. Тіму дуже хотілося сподіватися, що їх хтось годував. Солома Віллем, наприклад. Він подумав також про джерело, з якого взяв незліченну кількість відер води. А найбільше думав про маму: її міцне тіло з широкими плечима, каштанове во­ лосся, очі, коли їх наповнювали іскорки сміху, а не тур­ бота й горе.

«Мамо, я так сумую за тобою», — подумав він… і враз скатертина піднялася з кам’янистої землі й зависла над своєю тінню.

Тім охнув. Скатертина гойднулася, потім розвернулася. Хлопчик опинився вище гострого вершечка капелюха Мерліна, і чарівникові довелося піднімати очі, щоб по­ дивитися на нього.

— А якщо я впаду? — закричав Тім. Мерлін розсміявся.

— Рано чи пізно це станеться з нами всіма. А поки що міцно тримай у руках перо! Діббін не скине тебе, тому просто тримай перо і думай про домівку!

Тім стискав пір’їну перед собою і думав про Лісове: його головну вулицю, кузню, за якою була поховальна зала і цвинтар, ферми, тартак над річкою, хатину вдови, а пере­ дусім — свою рідну домівку і землю. Діббін піднявся вище, кілька секунд повисів над Доґаном (неначе щось вирішу­ ючи), а тоді попрямував на південь слідами старкбласту. Попервах він рухався повільно, та коли його тінь упала на вкритий інеєм бурелом, що не так давно був мільйонами акрів незайманого лісу, діббін полетів швидше.

Тіму спала жахлива думка: а що, коли старкбласт про­ котився і по Лісовому, заморозив його і вбив усіх, разом з Нел Рос? Він розвернувся, щоб гукнути до Мерліна й за­ питати у нього, але Мерліна вже не було. У майбутньому Тім зустрічав його ще раз, але коли це сталося, він сам уже був старим чоловіком. Та це вже геть інша історія.

Діббін підіймався й підіймався, аж поки світ під ним не став нагадувати карту. Однак магія, що захищала Тіма і його пухнастого друга від урагану, досі трималася, і попри те, що довкола нього свистів холодний подих старкбласту, Тіму було тепло і затишно. Він сидів по­турецькому на своєму транспорті, як юний принц з Мохейна на слоні, тримаючи поперед себе перо Ґаруди. Він і почувався Ґа­ рудою, ширяючи над велетенськими обширами дикої природи, схожими на зелену сукню, темну, майже чорну. Втім, її перетинав сірий шрам, немовби сукню розрізали, й з­під неї визирала брудна нижня спідниця. Старкбласт знищив усе, до чого торкнувся, хоча ліс у цілому не дуже постраждав. Смуга руйнувань була завширшки не більше сорока коліс.

Проте сорока коліс виявилося цілком достатньо, щоб до останку винищити Фаґонар. Чорна болотна вода стала

жовтувато­білими катарактами льоду. Сірі вузлуваті дерева, що росли у воді, повиривало з корінням. Купини більше не були зеленими, тепер вони скидалися на купи молоч­ но­білого скла.

На одну з них викинуло на мілину човен племені. Тім згадав Стерничого, Головного і розплакався гіркими слізь­ ми. Якби не вони, лежав би він зараз на такій купині під водою, на глибині п’ятисот футів. Болотяні люди нагоду­ вали його й подарували йому Дарію, його добру фею. Це було несправедливо, несправедливо, несправедливо. Так кричало його дитяче серце, а потім якась його частка взяла і відмерла. Бо такий є порядок у цьому світі.

Перед тим, як болото лишилося позаду, Тім побачив ще дещо, від чого його серце стислося: велику чорну смугу там, де розтанув лід. Вкриті сажею брили криги плавали довкола велетенського лускатого трупа, що ле­ жав на боці так само, як човен племені. То була драко­ ниха, котра його пожаліла. Тім міг лише уявити (еге ж, дуже добре міг уявити), як вона боролася з холоднечею своїм вогненним диханням, але зрештою старкбласт убив її, як і все живе на Фаґонарі. Тепер там панувала мороз­ на смерть.

Понад Стежиною Залізних Дерев діббін став знижуватися. Усе нижче й нижче спускався він, а коли наблизився до ділянки Коузінґтона­Марчлі, відбулося приземлення. Та перед тим, як світ звузився до лісу, Тім помітив, що шлях, яким пройшов старкбласт, раніше йшов навпростець на південь, а тепер повернув трохи на захід. І руйнування тут здавалися не такими разючими, немовби буря шаленіла трохи менше. Це дало йому надію, що село могло лиши­ тися неушкодженим.

Тім уважно подивився на діббін, а тоді змахнув над ним руками.

— Складися! — наказав він (почуваючись трошки по­ дурному). Діббін не послухався. Та коли Тім нахилився над ним, щоб зробити це власноруч, сам склався вдвоє, потім втроє і вчетверо, щоразу стаючи меншим — але не товщим. За лічені секунди він став бавовняною сервет­ кою, що лежала на стежині. Але вам би не захотілося по­ слати таку собі на коліна під час вечері, бо просто посере­ дині на ній був відбиток чобота.

Тім поклав серветку собі в кишеню й пішов додому пішки. А коли вже був біля дібров блоссі (де більшість дерев вистояли), побіг.

Він обійшов село стороною, бо не хотів гаяти ні хвилини на розпитування. Втім, навряд чи багато людей стали б його зачіпати, бо ніхто не мав часу. Старкбласт справді майже не зачепив Лісового, та Тім бачив, як люди огля­ дають худобу, яку спромоглися витягти з­під руїн корів­ ників, і роздивляються шкоду, завдану полям. Тартак змело в річку Лісовицю. Уламки попливли вниз течією, і не лишилося нічого, крім кам’яного фундамента.

Він пішов за течією Стейп­Брука, як того дня, коли знайшов чарівну паличку Збирача. Їхнє джерельце, що було замерзло, вже почало розтавати. З даху зірвало кіль­ ка черепиць із дерева блоссі, сама хата вистояла. Скида­ лося на те, що його маму лишили саму, бо перед хатою не стояли ні вози, ні мули. Тім розумів, що людям потрібно було подбати про своє майно в очікуванні такого урагану, як старкбласт, та все одно це його розсердило. Покинути побиту й сліпу жінку на поталу бурі… це було неправиль­ но. У Лісовому сусіди так не чинили.

«Хтось забрав її в безпечне місце, — подумав він. — Найпевніше, до Зали зібрань».

Аж раптом з клуні долинуло мекання, не схоже на жод­ ного їхнього мула. Тім стромив голову в двері й усміхнув­ ся. Сонце, віслючок удови Смек, був прив’язаний до стовпчика і жував сіно.

Тім поклав руку в кишеню, і на мить його охопила па­ ніка, бо дорогоцінна пляшечка кудись заподілася. Та по­ тім Тім знайшов її під діббіном, і йому відлягло від серця. Він піднявся сходами ґанку (знайомий скрип третьої схо­ динки викликав у нього відчуття, наче він уві сні) і про­ чинив двері. У хаті було тепло, бо вдова добре натопила в каміні, і тільки тепер вогнище догоріло до товстого ша­ ру сірого попелу й рожевих жарин. Удова спала в кріслі його тата, спиною до нього й лицем до каміна. І хоча йо­ му страх як не терпілося побігти до матері, він зупинився і скинув черевики. Вдова прийшла, коли більше нікого не лишилося, вона розпалила вогнище, щоб у хаті було те­ пло. Навіть перед лицем руйнування цілого села вона не забула, як це — бути доброю сусідкою. Тім би нізащо в сві­ ті її не розбудив.

Він навшпиньках прокрався до відчинених дверей спальні. Там у ліжку лежала його мати. Її руки покоїлися на ватяній ковдрі, незрячі очі втупилися в стелю.

— Мамо? — пошепки проказав Тім.

Вона не поворухнулася, і Тім відчув, як у душу йому встромлюється холодний спис страху. «Я спізнився, — по­ думав він. — Вона лежить там мертва».

Та тут Нел припіднялася на ліктях. Волосся впало кас­ кадом на подушку в неї за спиною, і погляд невидющих очей звернувся до нього. Її обличчя освітила шалена надія.

— Тіме? Це ти, чи мені сниться?

— Ти не спиш, — сказав він. І побіг до неї.

Вона міцно пригорнула його до себе і вкрила його обличчя сердечними поцілунками, які здатні дарувати лише матері.

— Я думала, ти загинув! Ох, Тіме! А коли налетіла буря, я в цьому впевнилася, і мені самій захотілося померти. Де ж ти був? Як ти міг так мене засмутити, ти, поганий хлопчику? — І вона знову заходилася його цілувати.

Тім цілковито здався на мамину ласку. Він усміхався і на­ солоджувався її знайомим чистим запахом, та потім згадав слова Мерліна: «Коли будеш удома, що зробиш перше?»

— Де ти був? Розказуй негайно!

— Мамо, я все тобі розкажу, але спершу ляж на спину і широко розплющ очі. Якомога ширше.

— Навіщо? — Її руки все пурхали над його очима, і но­ сом, і ротом, наче вона ніяк не могла повірити, що він справді вдома, коло неї. Очі, що їх Тім так сподівався зці­ лити, дивилися просто на нього… і крізь нього. Вони вже почали заволікатися біластою плівкою. — Навіщо, Тіме? Казати йому не хотілося — бо ж обіцяні ліки могли не подіяти. Він не думав, що Мерлін збрехав йому (то в Зби­ рача брехня була улюбленою розвагою), але він міг по­

милитися.

Ох, будь ласка, хоч би він не помилявся.

— Не хвилюйся. Я приніс ліки, але їх зовсім трішки, тому ти мусиш лежати дуже тихо.

— Я не розумію.

Наступні слова міг би сказати радше мертвий, а не жи­ вий син, подумала Нел у своїй пітьмі.

— Просто знай, що я далеко побував і багато чим ризи­ кував заради того, що в мене зараз у руці. Тому лежи тихо!

Нел послухалася. Вона не ворушилася і дивилася на нього своїми сліпими очима. Губи в неї тремтіли.

Так само, як у Тіма руки. Він наказав їм угамуватися, і — о диво — вони підкорилися. Тім глибоко вдихнув, затримав повітря в легенях і відкрутив кришку на доро­ гоцінній пляшечці. Усе, що там лишилося (доволі не­ багато), він набрав у крапельничку. Рідина не заповнила навіть половини короткої тонкої трубочки. Він схилився над Нел.

— Не ворушися, мамо. Пообіцяй мені, бо може пекти.

— Постараюся, — прошепотіла вона. Одна крапля в ліве око.

— Пече? — спитав він.

— Ні. Благословенна прохолода. Закапай у друге око, прошу.

Тім крапнув ліків у праве око і сів трохи далі, закусивши губу. Чи каламутність плівки трохи зменшилася, чи то він приймав бажане за дійсне?

— Мамо, ти що­небудь бачиш?

— Ні, але… — Вона затамувала подих. — Світло! Тіме, я бачу світло!

Вона знову хотіла спертися на лікті, та Тім змусив її знову лягти. Він закапав їй в кожне око ще по краплі. Цього мало вистачити, та й піпетка спорожніла вже. Що само по собі було добре, бо раптом Нел пронизливо за­ кричала і Тім впустив крапельничку на підлогу.

— Мамо? Мамо! Що таке?

— Я бачу твоє лице! — закричала вона і приклала до­ лоні йому до щік. Її очі наповнилися слізьми, але Тім зрадів, бо тепер вони дивилися на нього, а не крізь нього. І були яскраві, як і раніше. — Ох, Тіме, синочку мій до­ рогенький, я бачу твоє личко, дуже добре його бачу!

А так раділи вони й далі, але про це розповідати не вар­ то, бо ж деякі радісні миттєвості й описати годі.