Основні філософські підходи до сенсожиттєвих пошуків

1. Попри всю різноманітність підходів до людини більшість мисли­телів погоджується з тим, що у людському єстві наявні три основні начала: космічне, природне і соціальне. Отже, окреслення природи людини можливе через визначення взаємодії в людині трьох зазна­чених начал.

Космічне начало. Уже на ранніх етапах розвитку філософії лю­дина сприймалася як складова частина Космосу, природи. На новому рівні космічна сутність людини особливо уважно розглядається в фі­лософській думці XX ст. (М. Шелер, П. Тейяр де Шарден, М. Чижевсь-кий). Така точка зору має своє продовження і у сучасних філософ­ських теоріях (наприклад, так званий антропний принцип Б. Картера і Дж. Віллера).

Згідно з цими концепціями:

• будова і біологічні ритми людського організму нерозривно пов'язані з космічними ритмами;

• матерія, життя і свідомість узагалі не пов'язані причиновим зв'язком. Матерія, скажімо, не є причиною виникнення та існування свідомості (всупереч твердженням матеріалістів). З матерії складають­ся не л'льки різні предмети, зле й поля (електромагнітні, гравітаційні, біологічні та ін.), і потоки енергії, і багато чого іншого. У Космосі матерія існує в нескінченній безлічі форм, системних утворень і ви­явів;

• людина — знаряддя Космосу. Адже завдяки своїй духовності людина докорінно виділяється з космічного цілого, В особі людини Всесвіт підноситься до рівня самосвідомості і самозбереження.

Природне начало в людині, якому віддавали перевагу філософи епохи Просвітництва, теж характеризується трьома взаємопов'язани­ми компонентами:

• природа становить зовнішню умову існування людини, постачаючи їй їжу, одяг, матеріальні ресурси. Скажімо, від чистоти повітря, від можливостей природи адсорбувати забруднення навколишнього середовища багато в чому залежить майбутня доля людини і людства;

• природа становить внутрішній потенціал самої людини. Життя і смерть, хвороби і здоров'я, геніальність і бездарність, риси характе­ру — все це має природне походження.

• людина є частиною природи. Природа перетворюється, змі­нюється і розкриває свої можливості в людській діяльності. У цьому значенні людина діє як сила природи. Причому процес впливу людини на природу має безперервний характер: діючи, людина створює такі продукти, які неможливо отримати природним шляхом. Людина живе у природі — але і природа немов живе в ЛЮДИНІ, є її тілом.

Соціальне начало — насамперед для марксистів — було і зали­шається вирішальною мірою людського в людині. На їхню думку:

• Людина — істота соціальна. У праці вона пересилює своє при­родне походження;

• тільки в суспільстві людина формує деякі людські якості — мову, мислення;

«за допомогою системи освіти і виховання суспільство передає людині знання, навички та вміння — досвід попередніх поколінь. За­вдяки цьому людина може успішно пізнавати і перетворювати світ;

• розподіл праці в суспільстві дозволяє людині у багато разів примножити власні зусилля шляхом співпраці з іншими людьми.

Отже, загальний висновок такий: суспільство — це умова і середо­вище реалізації природно-космічного потенціалу людини.

2. Безумовно, центральним ядром проблеми людини є питання про сенс життя. Проблема сенсу життя виникає разом із самою філософією як віддзеркалення природної скінченності, смертності людини. Людина наділена розумом; вона здатна пізнавати раціональний, гармонійний світовий-лад, здатна перетворювати і природу, і суспільство відповід­но до своїх власних запитів, здатна створювати безсмертні витвори мистецтва... Але ось біда: рано чи пізно людина наочно стикається з власним «ніщо» — своєю смертю.

Отже, проблема сенсу життя виникає як проблема подолання су­перечності між природною обмеженістю людини і необмеженістю Ті творчих амбіцій.

Особливих акцентів проблема пошуку сенсу життя набуває в Но­вий час. Річ утім, що попередні картини'світу характеризувалися біль­шою цілісністю; суперечливості не були настільки гострими; етичні, со­ціальні і загальнокультурні норми були «раз і назавжди» зафіксовані, зразки для наслідування — освячені тисячолітньою традицією. Сьогод­ні ж — час зняття усіх обмежень, час «вільного вибору» людини, що нерозривно пов'язано з особистою відповідальністю кожного.

У європейській філософській традиції останніх століть можна виді­лити кілька основних підходів до розв'язання проблеми сенсу життя.

Життя як продукування матеріальних і духовних благ. Л юдина повинна дати щось світові. Таким чином вона, з одного боку, сама «житиме після смерті» у своїх витворах, а з іншого — зробить свій внесок у щасливе майбутнє наступних поколінь. Недоліки цього підходу:

— бездушне, «панське» ставлення до світу, на яке світ відповідає екологічною загрозою — загрозою всьому живому на Землі;

— підпорядкування індивідуальних інтересів у житті — колек­тивним;

— деяка віддаленість сенсу, що знижує його конкретну значущість для людини, яка живе тугі зараз.

Життя як реалізація високої мети. Ідеться про втілення іде­алів, планів, проектів, в ім'я яких, на думку конкретної людини, варто жити. У цьому випадку людина прагне щось отримати від світу. Метою може бути все що завгодно (багатство, слава, самореалізація тощо). Форма сповідування цього шляху в різних людей

може бути різною: від прийняття чернечих обітниць до го­товності скоїти злочин задля поповнення власної колекції поштових марок.

Дехто свою мету сприймає як щось «дане згори», як верховну місію, визначену наперед. Коли все визначено наперед життя людини набу­ває стійкості і стабільності. Натомість людина певною мірою втрачає «свободу маневру»: їй важко подолати обмеження, які вона сама ж на себе й наклала.

Життя як самовдосконалення. Якщо змінити лиху долю не­можливо, залишається змінити своє ставлення до неї — такою була позиція античних стоїків. Навіть найгіркіший досвід є корисним: він нас вчить, допомагає рости, переростати самих себе. Таким чином, сенс є і в стражданні, що випадає, на нашу долю. Шотландська королева Марія Стюарт своєю героїчною поведінкою під час страти підбила гід­ний підсумок свого безпутного, негідного королеви життя і увічнила пам'ять про себе.

Життя як гра. Цим особливо відзначається постмодерний підхід до дійсності. Мислитель XX століття Й. Гейзінґа у своїй робол «Ното Іисіет» («Людина, яка грає») стверджує, що саме гра є початком усіх форм духовної діяльності людини. За цього підходу постійне обігра­вання, повторення деяких життєвих ситуацій дає подекуди. Так, у под-Фужньому житті чоловік абожінка,чиї амбіції зрештою виявилися не задовільненими, знаходить вихід у тому, що постійно з усяких приводів повторює: «Якщо б не ти, моє життя склалося б значно краще». Став­лення до життя як до гри наснажує людину оптимізмом, стимулює її цікавість до свого буття, але на побутовому рівні такий підхід може спричинитися до інфантильності й безвідповідальності у серйозних життєвих ситуаціях.

Наостанку можна сказати, що життєвий пошук має уникати крайно­щів вищезазначених підходів, але включати в себе той позитив, який вони несуть. Мабуть, оптимальний шлях — це шлях діалогу, рівноправ­ної розмови людини і світу. Крім того, життя, особливо в нашу швид­кісну епоху, вимагає неабиякої гнучкості: відповідно до змін життєвої ситуації людина мусить змінювати свою стратегію, здійснюючи пошуки сенсу відразу кількома шляхами.